Запитаєте в справжнього ченця про його чернецтво і ви почуєте найбільш достовірні свідчення про Бога. А кого Бог сподобив бути не ченцем, а чоловіком і батьком, то справжній чоловік і батько знає, що шлюб це не законна «ланка суспільства», не романтичний «союз сердець», а єдина плоть. Для нього єдиним переконливим світоглядом є віра. В такому випадку, Шлюб є союзом чоловіка і жінки, який благословляється і дарується людям Богом. Благословення робить шлюб доброчесним ділом у всіх відношеннях, і ложе його неосквернене служить благу народження дітей і виховання їх у послуху Богу (Євр.13:4).

І в колі монастиря необхідність тісних, принципово нерозривних відносин між людьми може стати страшним випробуванням. Зрозуміло, між атмосферою монастиря й атмосферою богобійної сім’ї є відмінність, і все ж подібність центральної проблеми і шлях її вирішення переважає. Не одяг і не набожна жестикуляція формують ченця; і, навіть, аскетичні подвиги, при всій їхній важливості, все ж не такі важливі, як смиренність, терпіння, братолюбність й миролюбність, як готовність применшити себе — перед іншим. Як любов.

Іван Богослов говорить: «Якщо хто скаже: «Я люблю Бога», – але ненавидить свого брата, той неправдомовець. Адже хто не любить свого брата, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ів. 4:20) Всерйоз прийняти волю Бога, права Бога, буття Бога – насправді ж, не легко. Для нашої «самостійності» це як смерть. Втім, чому ж « як»? Смертю і є – без метафор, без гіпербол.

I якщо роздам усе добро моє i вiддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч i пророцтва скінчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне (1Кор. 13:3–8).

Варто нагадати, що коли Христа запитали, хто для людини ближній, Він відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:29-37), тобто, про милосердного чужинця. Це було, визнаймо, досить сильно: майже так, як би сьогодні до українця говорити про милосердного росіянина. Хіба не проглядається тут крайнє загострення того принципу визнання свого в чужому і противному.

Задумайся про те, що в родоводі Господа нашого в Євангелії від Матфея з жінок згадані тільки ті, які приходили звідкись ззовні. Немає чесних, поважних Сарри, Ревеки, Лії, Рахілі, які донині згадуються, як прообрази материнства в чині православного шлюбу, проте є мінімум три іноплемінниці – Фамар, Рахав і Руф. Але ці жінки представляють усе людство, з різноголоссям мов, з різнобоєм традицій, вдач, звичаїв; із світовою провиною, яка єдине чим може бути виправдана, це народженням Христа. Єдине чим може бути спокутувана, — це любов’ю Христа. Спокутування, виправлення, виправдання — це ключові поняття християнства.

Тут можемо дещо підсумувати. Якщо є проблема в сім’ї, а найперше у відносинах між чоловіком і дружиною, не варто звужувати певну ситуацію до проблеми тілесних подружніх відносин, хоч ця проблема й існує. Проблеми стосунків чоловіка і жінки виникають на основі віри, точніше на основі її вразливості й хиткості. Краще розібратися в питанні віри. Коли вирішити проблеми у вірі, тоді можна вирішити тілесне. Якщо вірить жінка й чоловік у істини Христа, тоді вони можуть будувати відносини на основі віри. За кого люди визнають Мене (Мт. 16:13–18)?. Без віри подружжя вирішити тілесні проблеми не можуть. Якщо буде усвідомлене життя віри, можна приступати до вирішення непорозуміння в сім’ї. До людини зі слабкою вірою не можна класти вимоги як до досконалої. Треба починати з малого. А своїм життям, власним прикладом, усердною молитвою намагатися зміцнити віру людини. Від невіруючого чоловіка чи невіруючої жінки неможливо вимагати більше за те, на що здатний партнер, хоча очікувати від нього чи від неї кращого, але з терпінням і надією — це милосердя і справжня любов. Ми, як християни, повинні бути терплячими, а не «стійкими». Той шлюб має більше шансів на успіх, в якому чоловік і дружина, люблячи одне одного, все ж і сваряться і кричать одне на одного, ніж той, у якому подружжя, хоча завжди стримане і ввічливе одне з одним, однак накопичують у собі ненависть.

Як каже апостол Павло: Якщо якийсь брат має невіруючу дружину, і та згідна жити з ним, хай її не покидає. А коли яка жінка має невіруючого чоловіка і той погоджується жити з нею, хай не покидає чоловіка. Бо невіруючий чоловік освячується через дружину, а невіруюча дружина освячується через брата. Звідки знаєш, дружино, що ти не спасеш чоловіка? Або звідки ти знаєш, чоловіче, що не спасеш дружину? (1Кор. 7:12–14)

У християнському шлюбі чоловік бере на себе хрест сімейного життя, щоб слідувати за Христом. Жінці він пропонує той же шлях, ставши йому помічницею та другом. Жінка відповідає чоловікові своїм органічним, внутрішнім, нерозривним єднанням з чоловіком за потребою свого ума, покликом серця і прагненням волі. Чоловік ділами і словами закладає в домі благочестя, а жінка пильнує дім і клопоче, щоб сім’я трудилася для Царства Божого. Такими турботами подружжя не дозволяє наблизитися до себе сваркам, ворожнечі й ненависті.

Бачите, християнин, це наче тверезомислячий зануда, який, бачачи несправний годинник, вирішує віднести його в ремонт. Але можливі «прогресивніші» ідеї. Наприклад: ніякої правильної години все одно немає, правильна година — це догматична, авторитаристська вигадка. Те, що показує годинник і є однією з можливих відповідей на питання «котра година». Або так: годинник є досить низькою річчю, хоча б своєю орієнтацією не на вічність, а на дочасність, тому не треба ремонтувати, а краще розбити.

У християн є відповідальність за те, що відбувається у світі. Ми, православні, або, точніше, ті, які більш серйозно повинні ставитися до слова «православні», хто вважає, що ми істинна Церква, повинні володіти істиною. Ми повинні дати правильну, істинну відповідь на питання «що таке шлюб?» і жити відповідно до цього.

На плотське буття людини можливі два погляди, найбільш протилежні християнському. Перший — неоязичницький: статеві почуття не тільки не мають потреби в очищенні й освяченні — навпаки, вони, і тільки вони, здатні виправдати й освятити все інше.

Другий погляд — неоманіхейський: статеві почуття до того погані, погані за своєю природою, онтологічно, що ні виправдати, ні освятити їх свідомо неможливо.

На противагу і язичництву, і маніхейству християнське вчення про плотське єство людини — суцільна проза, що розчаровує романтиків. Християнська інтуїція говорить, що отут все зовсім не так чудово — однак і не так безнадійно. Навіть у найкращому, найвдалішому випадку залишається насущний нестаток в очищенні й освяченні. Навіть у найсумнішому випадку шлях очищення не може бути остаточно закритий. Природа людини зіпсована гріхом дуже сильно, нам, навіть, важко це достеменно уявити; і все ж вона саме зіпсована, а не погана від початку. Це зло вкорінене в егоїзмі, в помилковому виборі. Блуд є великим гріхом проти власного тіла. «Тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла», — говорить апостол Павло (1Кор. 6:13). Саме висока достойність тіла — для нього найвищий аргумент проти допустимості блуду.

«Ті, котрі за тілом, — думають про тілесне, а ті, які за Духом, — про духовне» — ці слова апостола Павла (Рим. 8:5) містять не огуду на тілесний вимір людського буття, а вирок порочному колу егоїстичної самозамкнутості, що відкидає вище й свій борг перед ним.

Із християнської точки зору, серйозність блудних, нечистих помислів і станів, при яких плоть бунтує проти духу, обумовлена в основному тим, що людський дух бере, так би мовити, не той кут стосовно своєї вишньої мети, коли духовне життя заміняється самоствердженням, самотішенням і самообманом (аскетичною мовою – «прелестю»), – особливо велика ймовірність того, що воля постійно піддається найпорожнішому, найнісенітнішому, найнижчому «хочеться».

Дещо підсумовуючи цю тему, скажемо таке. Споконвіку люди відчували: якщо Бог послав земні блага, не гріх сісти разом за святковий стіл — але під страхом ганьби й сорому необхідно, щоб спільне споживання страв і напоїв, «що звеселяють серце людини», знаменувало й символізувало те, що виходить далеко за межі простої чуттєвої насолоди. Воно повинно бути знаком і символом непорушного миру між усіма, хто розділяє трапезу. Без цієї заповіді застілля перетвориться в акт «обжерливості», невартий людської гідності; співтрапезники вже не «вкушають». Той же закон має ще більшу силу в застосуванні до шлюбного ложа. Таким чином ми знову повертаємось до віри.

Шлюб — це союз чоловіка і жінки, в якому чоловік і жінка приймають на себе обов’язки нерозривно жити разом протягом усього свого життя як чоловік і дружина, взаємодоповнюючи себе при вирішенні релігійно-моральних запитів і допомагаючи один одному в життєвих потребах. Такий взаємозв’язок створює сприятливі обставини і умови для народження та виховання їхніх дітей. Їхня добра воля до народження дітей є при цьому необхідною умовою для благословення й освячення шлюбного життя. Апостол Павло каже: «спасеться вона народженням дітей, якщо буде перебувати у вірі, любові та святості з розсудливістю» (1Тим. 2:15).

От що знаменує християнський шлюб як таїнство. Зрозуміло, що такий шлюб не може бути «практичним», світським, тимчасовим контрактом. Він нерозривний у принципі, і це тому, що союз безумовного прощення і безмежної довіри укладається тільки назавжди.

Старець Сухар

Підготував «Православний духовний центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці.