На підставі святоотцівських переказів і безперечно видатну роль Петра в Євангеліях і Діяннях, а особливо на підставі слів Христа, сказаних апостолу після його великого сповідання (Мт. 16:18), вибудувана колосальна структура папства, яка претендує на те, що вона законним чином успадкувала найвище становище в Церкві Христовій з точки зору честі і юрисдикції. З 1870 р. вона стверджує, що папи непогрішимі в будь-яких офіційних висловлюваннях з богословських або моральних питань. Справедливість цих претензій не може не залежати від істинності їх трьох вихідних передумов.
1. Петро був присутній в Римі. Це можна вважати історичним фактом, і особисто я не вірю, що настільки непохитна структура папства, яка охопила весь світ, може основуватися на хиткій підставі вимислу і помилки. Життєздатність легенди забезпечується фактом, що лежить в її основі, і будь-яка омана тим небезпечніша, чим більше прихована в неї крихта істини. Однак факт присутності Петра в Римі, будь то протягом року або двадцяти п’яти років, не може грати таку вирішальну роль, яку приписують йому папісти, – в іншому випадку ми знайшли б в Новому Завіті яку-небудь вказівку на це. Більш того, навіть якщо Петро був присутній в Римі, там був присутній і Павло, який, як виявляється з Послання до римлян, нарівні зі своїм старшим товаришем здійснював апостольський нагляд за римськими християнами.
2. Верховенство Петра згодом переходило від одного його наступника до іншого. Такий висновок роблять на підставі слів Христа: «Ти – Петро, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її». Ці слова, записані лише Матфеєм, є екзегетичною основою всієї структури католицизму, – папа і папісти цитують їх частіше, ніж будь-який інший уривок з Писання. Так, між словами «петра», тобто камінь, і «Петро» є очевидний зв’язок, але це пророче ім’я, очевидно, відноситься до особливої місії, покладеної на Петра: раз і назавжди закласти основу церкви. Це доручення він виконав в день П’ятидесятниці і при наверненні Корнилія; і в цьому ні з чим не порівнянним служінні у Петра не може бути наступника, так само як не може бути наступника у апостола Павла в справі навернення язичників або у Іоана в справі возз’єднання двох гілок апостольської церкви.
3. Повноваження Петра дійсно передавалися – але чомусь тут папісти забувають про єпископів Єрусалиму або Антіохії, де він, безсумнівно, жив довгий час, а говорять виключно про єпископа Риму, хоча факт перебування апостола в цьому місті неможливо встановити на основі Нового Завіту. Історія не зберегла ніяких відомостей про цю передачу повноважень. Ні Климент, єпископ Римський, який в 95-м році першим згадав про мученицьку смерть Петра, ні Ігнатій Антіохійський, який кількома роками пізніше посилається на те, що Петро і Павло проповідували жителям Рима, не говорять про це. Навіть про хронологію і послідовність правління перших пап у нас немає точних даних.
Претензії папства ніяк не засновані на справжніх відомостях, що стосуються особи і біографії Петра, і в той же час деякі незаперечні відомі нам факти з життя апостола, навпаки, суперечать цим претензіям.
1. Петро був одружений (Мт. 8:14) і брав дружину з собою в місіонерські подорожі (1 Кор. 9:5). Можливо, він згадує про неї в своєму першому посланні (1 Пет. 5:13) – таке тлумачення слова «обрана [сестра]» цілком допустимо. Як свідчить святоотцівський переказ, у Петра були діти, – принаймні, донька (Петронила). Кажуть, що його дружина як мучениця загинула в Римі раніше, ніж він сам. З урахуванням такого прикладу, на якій підставі папи забороняють священикам одружуватися? Я вже не кажу про настільки ж разючий контраст між бідністю Петра, у якого не було ні срібла, ні золота (Дії. 3:6), і зовнішньою розкішшю, якої папство насолоджувалося в Середні віки аж до недавнього краху його земної влади.
2. На Єрусалимському соборі (Дії. 15:1-11) Петро виступав в ролі головного учасника і оратора, а не голови або судді (головував Яків) і не претендував ні на які особливі повноваження, і вже тим більше – на непогрішимість суджень. Якщо слідувати теорії Ватикану, питання про обрізання цілком знаходилося в компетенції Петра, а не собору, і рішення повинен був приймати він один, а не «Апостоли і старші брати до братів» (Дії. 15:23).
3. В Антіохії більш молодий апостол (Павло) викрив Петра в непослідовності (Гал. 2:11-14). Поведінка Петра в цьому випадку абсолютно не узгоджується з теорією про його непогрішимість, так само як і з теорією про чільну роль Петра; та й вся ця сцена, в якій немає нічого незрозумілого, настільки не вписується в уявлення Риму і його прихильників, що католицьке та особливо єзуїтські тлумачення всіляко намагалися її спотворити: деякі навіть насмілювалися стверджувати, що апостоли навмисне інсценували сварку, щоб наочно викрити прибічників юдеїв!
4. Найбільші з пап, від Льва I до Льва XIII, невпинно говорили про свою владу над всіма єпископами і всіма церквами, проте Петро в Діях не робив подібних заяв. В його посланнях теж немає претензій на будь-яку перевагу над «співпастирями» і «священством» (під яким він розуміє всіх християн); послання Петра пройняті духом найщирішого смирення і містять пророчі застереження проти гріхів, незмінно супутніх папству, – брудної наживи і прагнення до панування (1 Пет. 5:1-3). Жага наживи і жадоба влади – рідні сестри; обидва цих гріха є «корінь усякого зла».
Говорячи про претензії папства, варто підкреслити, що слабкості Петра як історичної особистості – його зухвалість і самовпевненість, його боязнь хреста, його любов до мирської слави, його плотський ентузіазм, його удар мечем і його сонливість в Гетсиманському саду, – повторювалися в історії папства ще частіше, ніж його гідності. При цьому промови і послання наверненого і наповненого Святим Духом Петра містять найнаполегливіший протест проти ієрархічних претензій і мирських язв папства, а також стверджують істинно євангельські принципи – загальне священство і царську гідність віруючих, бідність апостолів на тлі багатств храму і необхідність слухатися Бога, а не людину. Петро виявляв усіляку повагу до цивільної влади і до святості шлюбу, він засудив двоєдушність Ананія і Сапфіри і симонію Симона Волхва, великодушно визнав благочестя язичника Корнилія, відкинув ярмо закону і проповідував спасіння ім’ям одного лише Ісуса Христа.
Філіп Шафф (з книги Апостольське Християнство, переклад з видання 1890 р.)
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»