На початок Великого посту, як правило ми читаємо, слухаємо чимало повчань, майже одного і того ж самого змісту. У церковному середовищі ми налаштовані на те, щоб «поститися постом приємним». До цього нас наставляє атмосфера в храмі увечері прощенної неділі, весь перший тиждень Великого посту, коли ми всі заглиблено молимось, слухаючи канон Андрія Критського. Однак згодом через тиждень всі наші бажання подвизатися у пості десь щезають, а молитва слабне. Ні, я далекий від того, щоб ствердно сказати, що ми перестаємо себе утримувати від їжі тваринного походження, ми й далі постимося, і багато хто з нас саме так чинить, але ж піст це не тільки їжа. Згадаймо, що на другий тиждень посту, ми вже не такі заповзяті до молитви, до того, щоб слізно оплакувати свої гріхи, взагалі думати про подвиг посту так, як ми цього хотіли на початку Святої Чотиридесятниці. «Розслаблення – це звичайний стан душі і тіла, всієї людини», – скажете ви і будете в цьому мати рацію.

Дуже важливо дорогою Великого посту не розгубити всього того, про що думали, що чули у настанові про подвиг Святої Чотиридесятниці, яка приведе нас до Святої Пасхи, до Великодня. А що чули? Наприклад те, що піст – це початок боротьби з власними гріхами, вінець стримання, початок християнського шляху, матір молитви і т. д. Відтак все це раптом перестає нас цікавити, вивітрюється з наших помислів. На це є багато причин і першої з них є те, що ми, будучи людьми соціуму, залежимо від оточуючих нас таких самих людей, які здатні на нас впливати кожного дня. Багато хто з наших знайомих не розуміє для чого нам такі обмеження та стримання у ці дні. Якщо ми відкриваємося перед ними у нашому подвигу посту, то вони починають з нас кепкувати. У такому випадку будьмо мудрими, бо будь-який подвиг, особливо посту, полюбляє розсудливість. Важливо дотримуватись таємниці посту, зберігаючи його за духом, а не за формальністю. Так чинили багато подвижників, навіть наших сучасників. Тай Господь сказав: «Коли постите, не будьте сумні, як лицеміри, бо вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; І Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мт. 6:16-18).

І ще одне застереження! Уникайте, хоча б у дні посту, людей порочних. «Як тіла гинуть від зарази зіпсованого повітря, так точно і душа часто терпить шкоду від спілкування з людьми порочними», – повчає нас св. Іоан Златоусти. Тому й пророк говорить: «Не сидів я з людьми нечестивими, і з підступними не піду» (Пс. 25:4). І в дорозі часто трапляється, що нас підстерігають злодії, які хочуть поцупити наше добро. Тим більше ми повинні подбати про те, щоб у цій духовній борні не спокусити ближнього, тобто не бути джерелом всіляких спокус – душа поститься тіло ж страждає, або ж навпаки – тілом постимо, а душею перебуваємо в тортурах пристрасного гріха тоді, коли за нами спостерігають збоку ті, які хотіли б нас «підловити» і «засікти» наші помилки. Позаяк ніхто не дивиться на того, хто терпеливий, смиренний, бідно зодягнутий, хто мало їсть, а на того всі споглядають, хто вступає в суперечку з наставником, ображає ближнього, хто щиголяє чи то в церковному, чи у світському одязі, кого лінь з‘їдає, хто веде витончено ніжне зручне життя.

Перед мною, допоки я писав це невелике для вас слівце про піст, лежав розкритий текст «Поучення» Володимира Мономаха своїм синам. У ньому є цікава деталь, яку я хотів тут процитувати: «Сидячи на санях, – каже великий київський князь, – помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів грішного, допровадив». Володимир Мономах написав «Поучення» дітям на початку Великого посту, десь всередині лютого 1125 р. У далекій від нашого сьогодення Русі символічно «сидіти на санях» означало готуватися до смерті, бути перед дверима вічності, стояти на порозі між цим життям і засвітами. Подумалось мені, чи завжди у нас буде тільки дорога, навіть дорога Великого Посту. Можливо так станеться, що одного разу на початках весни ми на цю дорогу станемо, а йти нею не зможемо і, сівши на «сани смерті», вже не дочекаємось Світлого Христового Воскресіння. Чи зможемо ми залишити якесь «поучення», поділитися досвідом постування з паствою, ближніми, дітьми, внуками, правнуками?

А може, навпаки, коли ми вже будемо при порозі вічності з ношею гріхів за плечами і з стертим пощербленим мечем, яким ми всіляко, впродовж свого життя відсікали всякий гріх від себе, то станеться так, як в пророка Ісаї: «Тоді прийдіть – і розсудимо, говорить Господь. Якщо будуть гріхи ваші, як багряне, – як сніг убілю; якщо будуть червоні, як пурпур, як вовну убілю» (Іс. 1, 18). Так, так, життєва борня вона така…

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)