Історія походження першого власного єпископату Української Автокефальної Православної Церкви (третього відродження) вже неодноразово робилося не тільки чисто історичним питанням, адже практично всі єпископи УАПЦ, які отримали хіротонію в 1990-1991 рр., або померли, або перейшли у Московський Патріархат, або були визнані як одноосібні патріархом Мстиславом (Скрипником) та Вселенським Патріархом Варфоломієм, або прийняли виправлення (пересвяту) хіротоній від колишнього Київського митрополита Філарета, але і спробою антиукраїнських церковних кіл піддати сумніву канонічний статус діючих архієреїв Православної Церкви України. І хоча після рішення Константинопольського Патріархату від 11 жовтня 2018 р. усі дискусії носять чисто теоретично-історичний характер (про що ми будемо казати згодом), періодично з’являються певні «аналітичні матеріали», що піднімають нову хвилю дискусій. Саме такий матеріал з’явився на інтернет-порталі «Cerkvarium» [1] та відразу викликав відповідь Московського Патріархату [2]. Невдовзі полеміка продовжилася на інтернет сторінках та соціальних мережах. Коли її проаналізувати, можна легко дійти висновку, що вона реально стосується трьох питань:

1) Чи був Віктор Чекалін дійсно архієреєм Вікентієм (з апостольським спадкоємством)?

2) Чи був на першій єпископській хіротонії УАПЦ, здійсненої вл. Іоаном Боднарчуком, «третій» святитель з числа діючих архієреїв Московського Патріархату?

3) Чи можливо вважати канонічно дійсною єпископську хіротонію, коли один з святителів не мав законних архієрейських свячень? І як виходити з цієї канонічної колізії?

Тому в цій історичній розвідці ми спробуємо відповісти на ці запитання з використанням максимального числа доступних документів та аналізуючи певні історичні відомості. Відразу відзначмо, що висвітлення дійсності єпископських хіротоній різних гілок Російських Катакомбних Церков не входить у тему цієї роботи та нами не розглядається, а також не розглядаються сучасні стосунки цих юрисдикцій між собою.

І. Чи дійсно Віктор Чекалін був єпископом ІПЦ і (або) РПЦЗ Вікентієм?

До недавнього часу вважалося, що ніяких документів щодо «підпільної» діяльності Віктора (Вікентія) Чекаліна, зокрема його «єпископської хіротонії» не збереглося. Згідно версії самого В. Чекаліна, документи, зокрема «грамота про хіротонію» у нього «були вилучені при арешті співробітниками КДБ у серпні 1986 р.». При цьому він стверджував, що його єпископська хіротонія відбулася 28 червня 1986 р., а святителями були «митрополит Калінінський і Кашинський Олексій (Конопльов) з Московського Патріархату та єпископ Зеленчугський Катакомбної церкви Володимир (Абрамов)» [3]. Цікаво, що ані у заяві на ім’я Предстоятеля Російської Православної Церкви Закордонної (далі – РПЦЗ), ані в інших документах та свідченнях В. Чекаліна в РПЦЗ, єпископ Іоан Боднарчук, якій у 1990 р. заявив про свою участь у його архієрейській хіротонії, не згадується, але до цього ми ще повернемося…

Для перевірки цих свідчень проаналізуємо можливість участі в хіротонії кожного з згаданих архієреїв. А оскільки Віктор (Вікентій) Чекалін позиціонував себе як «катакомбний архієрей», найперше звернемося для перевірки його свідчень до деяких моментів життя та діяльності власне єпископа Російської Істино Православної Церкви (далі – РІПЦ) або просто «Катакомбної Церкви» Володимира (Абрамова).

1.1. Єпископ Володимир Абрамов (+15 січня 1997 р.)

Єпископ Володимир (у миру Вадим) Абрамов народився в 1955 р. у Москві, служив у радянській армії. Мав середню професійну освіту, по фаху ювелір. Десь від початку 80-х років ХХ ст. відвідував храм Московського Патріархату «Знамення» на Річковому Вокзалі в Москві. Саме там, через одну з парафіянок, у 1983 р. познайомився з митрополитом Серафимо-Геннадієвської гілки РІПЦ Геннадієм (Секачем) та робиться його «духовним чадом». Саме від нього він прийняв чернечий постриг, дияконську, ієрейську, а потім й єпископську хіротонію.

Після того, як вл. Володимир (Абрамов) долучився до РІПЦ, його почало переслідувати КДБ. Він залишився без постійної праці, йому погрожували «посадити за дармоїдство» та ін., примушуючи покинути Москву. З кінця 1984 і до травня 1986 рр., єпископ Володимир (Абрамов) постійно проживав у м. Еліста (на той час – Калмицька АРСР) під наглядом радянських спецслужб. У травні 1986 р., після аварії на Чорнобильської АЕС, його, як військовозобов’язаного, намагалися призвати до війська, через що катакомбний єпископ фактично переходить на нелегальне (чи півлегальне) становище та переїжджає у м. Георгієвськ (Ставропольський край), де безвиїзно живе у домі однієї з підпільних черниць РІПЦ до своєї раптовій смерті 15 січня 1987 р. [4, с. 87] При цьому, навіть після смерті, відношення радянської влади до катакомбного архієрея було жахливе. Його матері тільки через кілька років вдалося отримати дозвіл на його перепоховання в Москві на Митинському кладовищі.

Разом із тим, по свідченню РПЦІ, єпископ Володимир (Абрамов) був єдиним катакомбним архієреєм, якого дійсно знав Віктор (Вікентій) Чекалін. У 1984 р., під час перебування останнього у Свято-Даниловому монастирі, їх познайомив ієромонах Ісакій Аніскін. За деякими свідченням (того ж самого о. Ісакія), В. Чекалін висловив бажання перейти у РІПЦ, був пострижений у ченці та отримав ієрейську хіротонію з рук вл. Володимира. Однак, у тому самому 1984 р. їх шляхи розійшлися: Владика Володимир залишив Москву та осів у м. Еліста, а В. Чекалін вже в травні був відчислений з монастиря та повернувся в м. Тула, де, згідно свідчення митрополита Євлогія (Смирнова) видавав себе за «ченця в особистих цілях» [5, с. 197].

Зрозуміло, що через особливості біографії та ранню смерть, вл. Володимир загалом не був знайомий та не мав ніяких близьких контактів з єпископатом Московського Патріархату (по деяких свідченнях, навіть відмовився від пропозиції знайомого отримати працю ювеліра у Свято-Даниловому монастирі у дуже скрутний для його час), а також аніяк не міг знаходиться у Тулі або Москві 28 червня 1986 р.

Усі викладені вище факти свідчать про те, що єпископ Володимир (Абрамов) не брав участі у архієрейській хіротонії В. Чекаліна у цих містах, як про це в різні моменти свого життя свідчив останній.

1.2. Митрополит Олексій Конопльов (+7.10.1988)

Другим учасником архієрейської хіротонії В. Чекаліна, згідно його свідченням, був митрополит Олексій (Конопльов) з Російської Православної Церкви. Про життя цього архієрея відомо практично все, але найперше ми хочемо звернути увагу на те, що він був цілковито вихований в Московському Патріархаті, а єпископом став у 1956 р., коли це робилося виключно зі згоди КДБ. Крім того, уся діяльність єпископату, зокрема й відправа богослужінь, жорстка контролювалася відповідним державним органом – «Радою по справах релігії» (і радянськими спецслужбами). Подібна практика існувала практично до розпаду СРСР.

Загалом, коли звернутися до життя митрополита Олексія, можна констатувати, що він був у дружних стосунках практично зі всіма Московськими патріархами [6], мав багато церковних нагород, зокрема й одну з вищих нагород російського єпископату – права ношення двох панагій. Також у нього були дуже добрі відносини з радянською владою, яка нагородила його орденом «Дружби Народів», а також довірила очолювати церковну делегацію в Югославію (1-16 травня 1985 р.).

Через важке поранення ноги, отримане в часі ІІ Світової війни, митрополит Олексій не міг добре ходити, особливо це загострилося у старості. По свідченню прот. Валерія Ільїна, поранена нога у нього була «чорна» [7]. Через це владика нікуди не їздив один, його завжди супроводжував той-же о. Валерій або архімандрит Віктор Олейник (на сьогодні – митрополит Московського Патріархату).

Отже, практично неможливо, щоб сімдесятирічний архієрей Московського Патріархату, який очолював Калінінську єпархію, був знайомий з молодшим на сорок п’ять років катакомбним єпископом Володимиром (Абрамовим). Тим більше, що останній ніколи не був кліриком РПЦ та навіть не працював у її структурах або храмах. Практично те саме можна сказати щодо можливості знайомства митрополита Олексія з В. Чекаліним, який ніколи не служив у Твері, а з 1984 р. перебував у Тулі як позаштатний диякон Тульської єпархії РПЦ.

Більш того, з огляду на біографію вл. Олексія, нам подається, як мінімум малоймовірним, що він загалом мав якісь серйозні контакти з катакомбною ієрархією, яка дуже жорстко критикувала РПЦ та мала явно антирадянські погляди.

Разом із тим, після кількох публічних заяв про участь митр. Олексія (Конопльова) у архієрейської хіротонії В. Чекаліна, у РПЦ була створена комісія, яка ретельно перевіряла достовірність цієї інформації та зробила відповідну доповідь на Архієрейському соборі РПЦ у 1990 р., засвідчив, що вона (інформація) не відповідає дійсності.

З врахуванням того, що ми точно знаємо місце безвиїзного  перебування єпископа Володимира (Абрамова) з травня 1986 по січень 1987, у зібраних комісією РПЦ матеріалах, для нас найбільш важливим є той факт, що 28 червня (субота) та 29 (неділя) митрополит Олексій здійснював служіння в Твері (колишньому Калініні). Цей факт засвідчили не тільки священики єпархії та документи офіційних державних органів, зокрема і КДБ, а і кілька десятків опитаних парафіян. Таким чином, він навіть теоретично не міг знаходиться в м. Георгієвськ Ставропольського краю, брати участь у хіротонії В. Чекаліна, а потім повернутися на недільну службу, бо відстань від Твері до Георгієвська складає майже 1800 км. Саме тому важко не погодитися з висновком комісії РПЦ про те, що владика Олексій (Конопльов) не брав участі в хіротонії В. Чекаліна.

1.3. Деяка додаткова аналітика та факти щодо особи В. Чекаліна в 1986-1990 рр.

Наше дослідження щодо В. Чекаліна було б не повним, коли б ми не проаналізували та не подали деякі моменти, які доводять, що В. Чекалін ніколи не був православним катакомбним єпископом, та навіть втратив право служіння як звичайний ієромонах.

а) Внутрішній стан РІПЦ у світлі «архієрейської хіротонії» В. Чекаліна

Деякі оборонці єпископської гідності В. Чекаліна обумовлюють притягнення архієрея (архієреїв) Московського Патріархату до здійснення його хіротонії двома гіпотезами: «РІПЦ мала сумніви у канонічності своєї ієрархії» та (або) «єпископ Володимир (Абрамов) не міг знайти другого архієрея для здійснення хіротонії».

По першому пункту відразу потрібно відзначити, що РІПЦ ніколи не сумнівалася у канонічності власної ієрархії. Навіть її розрив з РПЦЗ відбувся на ґрунті невизнання останньою наявності апостольського спадкоємства в цій гілці Російської Катакомбної Церкви.

Щодо «браку єпископату в РІПЦ», то за матеріалами самих катакомбників, станом на 1986 р. у них було не менш п’яти власних архієреїв. Більш того, «духовний отець» вл. Володимира (Абрамова), митрополит Геннадій (Секач), проживав у станиці Зеленчукська (Ставропольський край) [8]. Відстань до неї від м. Георгієвськ – близько 200 км. Крім того, разом з митр. Геннадієм жило ще два єпископа-келійника – Феодосій та Григорий.

Таким чином, коли гіпотетично допустити, що вл. Володимир дійсно хотів висвятити В. Чекаліна на єпископа, йому не було ніякого сенсу будувати таку складну схему, а можна було просто викликати ставленика до себе або до митр. Геннадія (Секача).

б) Порушення канонів В. Чекаліним, яке викреслило його з православного кліру

Прибічники гіпотези щодо єпископської гідності В. Чекаліна пов’язують рішення Московського Патріархату про його «позбавлення сану» з діяльністю в РІПЦ. Однак ані його осудження за ст. 120 КК РРФСР, яке сталося 28 лютого 1987 р., ані можливий перехід в іншу юрисдикцію, не можуть бути причиною цього рішення. Розглянемо цей момент більш детальніше.

Отже, за свідченням документів та самого В. Чекаліна, він прийняв дияконські свячення в стані целібату, а потім, коли дані відповідають дійсності, був пострижений вл. Володимиром (Абрамовим) у чернецтва та отримав пресвітерську хіротонію. Однак після виходу з в’язниці В. Чекалін офіційно одружується, чим явно порушує православні канони та чернечі обітниці. Саме через це, «15 травня 1988 р. диякон Тульської єпархії Вікентій Чекалін позбавлений дияконського сану через порушення 26-го апостольського правила». Для тих, хто не в курсі, мусимо пригадати це правило: «Наказуємо, аби з тих, котрі вступили до кліру безшлюбними та захотіли одружитися, могли це зробити тільки читці та співці. (Ап. 5, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 30; Анкир. 10; Неокес. 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69)» [9]. Аналогічне рішення було прийнято і архієреями РІПЦ…

Таким чином, після свого одруження, В. Чекалін загалом втратив право бути православним кліриком у будь-якому сані. Єдине, на що він міг претендувати після смерті дружини та покаяння – це перебувати у монастирі звичайним ченцем.

в) Дослідження єпископа Лазаря (Журбенко) та його доклад архієрейському собору РПЦЗ

Коли ми подивимось дискусії щодо наявності «архієрейського сану» у В. Чекаліна, то побачимо, що деякі дослідники пов’язують критичні матеріали РПЦ, РПЦЗ та РІПЦ, особливо другої полови 1990 р., з «його участю в розбудові УАПЦ». Дійсно, усі згадані вище юрисдикції негативно ставилися (і ставляться) до автокефалії Українського Православ’я. Однак, у даному випадку, відмова у визнанні «єпископської гідності» В. Чекаліна аніяк не пов’язана з українськими подіями та має більш давню історію. Отже, спробуємо реконструювати події…

Вже у 1988 р. до РПЦЗ почали звертатися різні гілки РІПЦ, зокрема і «Серафимо- Генадієвська» щодо приєднання до неї та встановлення євхаристійного спілкування. Не маючи докладних відомостей про життя катакомбної церкви в СРСР, особливо про наявність апостольського спадкоємства, керівництво РПЦЗ звертається до єпископа Лазаря (Журбенко), який 10 травня 1982 року, на підставі постанови Архієрейського Собору РПЦЗ від 10/23 жовтня 1981 року, був таємно висвячений єпископом Ментонськім Варнавою (Прокоф’євим) (РПЦЗ) у єпископа Тамбовського і Моршанського, з пропозицією зібрати відповідні матеріали та підготувати доповідь архієрейському собору цієї юрисдикції.

Виконуючи доручення РПЦЗ, Єпископ Лазар багато їздить по території СРСР, відвідує катакомбні громади на Кубані, Україні, в Центрально-Чорноземній частині Росії, Північному Кавказі, Білорусі, Сибіру, Казахстані, Башкирії та інших регіонах, а також зустрічається з їх єпископатом та священиками. У процесі вивчення документів катакомбного єпископату, у поле зору вл. Лазаря попадає і В. Чекалін, який влітку 1989 р. подав прохання щодо його прийому в клір РПЦЗ як керівник окремої катакомбної гілки РІПЦ, яку, по його версії, заснував єпископ Володимир (Абрамов). Згідно отриманої нами інформації, вже восени цього ж року, вл. Лазар (Журбенко) мав офіційну відповідь РІПЦ, що «немає жодної інформації про архієрейську хіротонію В. Чекаліна, а сам він позбавлений сану згідно 26-го апостольського правила»…

Однак, не до кінця розуміючи реальний стан катакомбної церкві в СРСР, синод РПЦЗ викликає в США В. Чекаліна для з’ясування справжності його свідчень. У подальшому, саме цей офіційний виклик, який був підставою отримання американської візи, став тим документом, яким він підтверджував свою приналежність до ієрархії РПЦЗ.

Викриття В. Чекаліна відбулося на початку 1990 р., коли єпископ Лазар (Журбенко) виступив на Архієрейському Соборі РПЦЗ із доповіддю про Істинно-Православну (Катакомбну) Церкви в СРСР. У своїх доповідях владика наполягав на неканонічності катакомбної ієрархії, яка має своє спадкоємство від Геннадія (Сікача) та Алфея Барнаульського. У підсумку, всім катакомбним гілка, з метою єднання, було запропоновано перейти під омофор єпископа Лазаря, а «клірикам виправити свої хіротонії, або ж надати документи, що свідчать про законність їх поставлення». При цьому, В. Чекалін, а також ще кілька осіб, не були визнані єпископами і навіть «позбавлені права перебувати у клірі».

Отже, заперечення дійсності єпископської гідності В. Чекаліна РІПЦ та РПЦЗ, відбулося ще за кілька місяців до його долучення до УАПЦ. Крім того, що теж важливо, РПЦЗ загалом констатувала відсутність у «Серафимо-Генадієвського» духовенства «належних доказів, необхідних для визнання дійсності їх апостольського спадкоємства і канонічності рукоположень» [10, с. 2].

г) Реальні стосунки В. Чекаліна та єпископа Іоана Боднарчука

Однією з найбільш поширених версій прибічників гіпотези про наявність у В. Чекаліна «архієрейської гідності», є версія про те, що в його хіротонії 1986 р. брав участь канонічний архієрей Московського Патріархату – владика Іоан Боднарчук, єпископ Житомирський і Овруцький. Це свідчення базується виключно на свідченнях самого владики, які він озвучив після Першого Помісного Собору УАПЦ у Києві (5-6 червня 1990 р.).

Разом із тим, участь єпископа Іоана Боднарчука в архієрейської хіротонії В. Чекаліна виглядає ще більш фантастичною, ніж участь митрополита Олексія (Конопльова). Бо навіть теоретично важко уявити, де і як могли познайомитися В. Чекалін, усе життя якого пройшло в Тулі, а також єпископ Володимир (Абрамов) та вл. Іоан Боднарчук, що був архієреєм Українського екзархату РПЦ. Загалом, усі аргументи, які були вже нами згадані щодо заперечення участі в хіротонії митрополита Олексія (Конопльова), повторюються, коли досліджуємо гіпотезу участі єпископа Іоана Боднарчука. Найперше це свідчення про його служіння 28-29 червня 1986 р. у Житомирі.

Зрештою, у своїх свідченнях для Священного Синоду РПЦ у вересні 1992 р., сам владика Іоан свідчить, що він познайомився з Вікентієм Чекаліним в кінці лютого або на початку березня 1990 р. При цьому його представили як представника РПЦЗ в СРСР [11, с. 13]. Але, як відзначають у РПЦЗ, єдиним справжнім документом їх юрисдикції, які мав В. Чекалін, було запрошення на архієрейський собор. Власне через це запрошення він і отримав візу на в’їзд до США.

Однак, як виявляється, стосунок до «єпископської гідності» В. Чекаліна вл. Іоан Боднарчук усе ж мав, ось як він сам це описує: «Десь в кінці травня 1990 року, мені зателефонував «митрополит» Мстислав Скрипник та заявив, що до нього приходив представник РПЦЗ та приніс папери, які свідчать – Вікентій Чекалін аферист і не має законної «єпископської» хіротонії. Просив мене розслідувати це. У Чернігівській області вже діяли парафії «Катакомбної Церкви», але вони відмовилися від Чекаліна, а ми вже мали багато «архієреїв» через першу «хіротонію». Ми з братом (Василем Боднарчуком) і Вікентієм Чекаліним обговорили проблему, а оскільки він наполягав на своїй «єпископській гідності», я вирішив одноосібно провести обряд хіротесії. Що і зробив особисто на початку червня 1990 р. На підставі цього я і заявляв, що брав участь в «хіротонії» Вікентія Чекаліна» [11, с. 14-15].

Ми не будемо давати оцінку діям та свідченням вл. Іоана Боднарчука, але мусимо визнати два істотних факти:

1) єпископ Іоан Боднарчук у 1986 р. не брав участі в «хіротонії» В. Чекаліна;

2) під час першої хіротонії УАПЦ, попри заяву вл. Іоана Боднарчука, В. Чекалін не мав єпископської гідності, а здійснення над ним одноосібної «єпископської хіротесії», після цілком законного позбавлення сану через порушення 26-го апостольського правила, на нашу думку, не може бути визнано.

д) Чи є доказом архієрейської гідності В. Чекаліна його перебування в УГКЦ?

Ще одним фактором, які нібито опосередковано доказує наявність архієрейського сану у В. Чекаліна, деякі дослідники вважають його прийняття в УГКЦ як єпископа, яке здійснив уніатський митрополит Володимир Стернюк.

Однак, роздивляючись документи, можна побачити, що В. Чекалін перейшов в УГКЦ як архієрей, що мав співпричастя з УАПЦ, саме через його визнання вл. Іоаном Боднарчуком. Митрополит Володимир Стернюк дійсно не займався перевіркою його як клірика, але це відразу почав робити Ватикан. Вже через кілька місяців з’явилося офіційне повідомлення, що «Чекалін не є єпископом та не знаходиться в спілкуванні та євхаристійній єдності з Католицькою Церквою». Більш того, вже в серпні у відставку був відправлений і Володимир Стернюк, бо кардинал Мирослав Іван Любачівський звинуватив його в перевищенні повноважень і самовільне присвоєння прав першоієрарха [12, с. 15]. Зауважимо, що католики не пропонували В. Чекаліну залишитися навіть звичайним священиком або дияконом, що підтверджує їх повну згоду з попередніми рішеннями Московського Патріархату та РПЦЗ щодо неможливості його перебування в клірі.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що кількамісячне перебування В. Чекаліна в УГКЦ жодним чином не може служити підтвердженням його архієрейського сану.

1.4. Висновки по першому пункту

Твердження про те, що В. Чекалін був катакомбним архієреєм у «Серафимо-Генадієвській» гілці РІПЦ не відповідають дійсності. Також не відповідає дійсності той факт, що він був прийнятий у клір РПЦЗ.

Більш того, через порушення 26-го апостольського правила, В. Чекалін загалом позбавив себе права знаходиться у клірі будь-якої Православної Церкви.

ІІ. Чи був на першій єпископській хіротонії УАПЦ, здійсненій вл. Іоаном Боднарчуком, «третій» святитель з числа діючих архієреїв Московського Патріархату?

Вже від початку 1990-х років, особливо після остаточного викриття В. Чекаліна як афериста, ходило багато чуток, гіпотез та припущень, про участь у першій хіротонії УАПЦ якогось таємничого «діючого архієрея Московського Патріархату». Також говорилося про кінострічку або відеоряд цієї хіротонії, де видно фігуру «невідомого архієрея». Однак документальних підтверджень цього не існувало до того часу, поки Дмитро Горєвой не опублікував на інтернет-порталі «Cerkvarium» копії кількох документів невідомого походження, які ніби підтверджують участь у першій хіротонії канонічного архієрея Українського екзархату РПЦ, архієпископа Варлаама (Ільющенко) [1]. На превеликий жаль, автор не зміг уважно вивчить ці «документи», а також інші матеріали, які проливають світло на події березня 1990 р., зокрема і на єпископську хіротонію Василя Боднарчука. Отже, спробуємо розібратися у цьому питанні.

2.1. Аналіз пред’явлених документів на предмет їх справжності

Портал «Cerkvarium» подав два документи. Це «Грамота хіротонії» єпископа Василя Боднарчука та «Свідчення учасників хіротонії». Вивчимо їх більш уважно.

а) «Грамота хіротонії» від 31 березня 1990 р. № 8

Історичний та фактичний розбір цього документа показує кілька суттєвих деталей, які дозволяють засумніватися в його автентичності:

– «єпископ Вікентій Чекалін» позначений як архієрей «Російської Свобідної Православної Церкви». Це головна помилка того, хто підробляв цей «документ», адже в 1990 р. такої юрисдикції взагалі не існувало.

«Російська Свобідна Православна Церква» була створена тільки в липні 1993 року архієпископом Лазарем (Журбенко) та єпископом Валентин (Русанцовим), які до цього були у складі РПЦЗ. У 1998 р. ця юрисдикція була перейменована на «Російську Православну Автономну Церкву» [13]. Належити до неї В. Чекалін не міг навіть теоретично, бо владика Лазар був тим, хто викрив його як афериста під час архієрейського синоду РПЦЗ на початку 1990 р.

Помилка «творців» цього документа виникла з того факту, що на прохання В. Чекаліна, вже влітку 1990 р. почалося формування російського єпископату для «розбудови структури РПЦЗ в Росії» [11, с. 16]. На виконання цього плану 21-22 серпня 1990 р. у м. Дрогобич, владики Іоан Боднарчук та Василь Боднарчук здійснили постриг у чернецтво з ім’ям Лазар, а потім архієрейську хіротонію в єпископа «Каширського і Московського», священика Костянтина Васильєва, колишнього настоятеля Успенського собору Московського Патріархату в м. Кашира (Росія) [14]. Хоча ця ідея викликала негативну реакцію патріарха Мстислава (Скрипника), вл. Іоан продовжує єпископські хіротонії для Росії. Так, 14 грудня 1990 року, в селі Солонське Дрогобицького р-ну Львівської обл., був звершений чернечий постриг якогось Владислава Філіппова з ім’ям Тихон, а потім і його єпископська хіротонія з титулом «Зеленоградський і Коломенський» [15].

Незабаром після повернення в Росію, вже 19 грудня 1990 р., ці два єпископа проводять у Москві «помісний собор» та створюють «Російську Автокефальну Православну Церкву», яку очолює митрополит Лазар (Васильєв). І хоча РАПЦ як єдина структура не прожила навіть року, Лазар Васильєв встиг оголосити себе «патріархом московським», «агенціями одкровення» та «божественним судовим виконавцем», активно виступав у російських та закордонних ЗМІ від імені РАПЦ (потім ІПЦ) [16], а також набув широку медійну відомість через церемонії по «вигнання диявола» з будівель КДБ СРСР, ЦК КПРС, мавзолею Леніна та ін. При цьому, через однакове чернече ім’я, журналісти часто плутали власне авантюриста Лазаря (Васильєва) з канонічним архієреєм РПЦЗ Лазарем (Журбенко). Останній мав досить розвинути мережу парафій в Росії, через що був широко відомим саме як Предстоятель альтернативної російської церкви – «архієпископ Лазар».

Отже, «автор» даного документа не був обізнаний у історії російських альтернативних юрисдикцій та просто переплутав двох «Лазарів». Також це свідчить, що документ був складений не раніше 1993 р., але аніяк не в 1990 р.

Крім того, сам В. Чекалін ніколи не називав себе ієрархом «Російської Свобідної Православної Церкви», а виключно «Російської Катакомбної Церкві», «Російської Істино-Православної Церкви» або, власне в УАПЦ, «Російської Православної Церви Закордонної». Останнє, крім самого вл. Іоана (Боднарчука), засвідчив і о. Володимир Ярема (майбутній патріарх Димитрій) у 1991 р.: «Тепер одного єпископа було вже мало і довелося думати про встановлення ієрархії для інших єпархій. За допомогою єпископа Зарубіжної Руської Церкви Вікентія відбулися хіротонії єпископів…» [17, с. 9]

– Помилка (свідома або несвідома) в титулі самого архієпископа Іоана Боднарчука

У «грамоті хіротонії» архієпископ Іоан (Боднарчук) названий «Першоієрархам Української Автокефальної Православної Церкви», але в часі єпископської хіротонії він таким не був, бо з 30 жовтня 1989 р. цією юрисдикцією керував митрополит (у подальшому патріарх) Мстислав (Скрипник), якій у цей же день возвів владику Іоана в сан архієпископа та призначив «керуючим парафіями УАПЦ в Україні». Титулом «першоієрарха» вл. Іоан (Боднарчук) почав активно оперувати після гострого конфлікту з патр. Мстиславом влітку 1990 р., а особливо вперто – після своєї поїздки в США та щільними контактами з «УАПЦ соборноправною» [18, с. 500].

– Помилковий порядок підписів у грамоті про архієрейську хіротонію владики Василя Боднарчука

Ще одним важливим свідченням того, що «грамота хіротонії» була зроблена значно пізніше, є розташування підписів її учасників. Вона явно не відповідає традиціям Православної Церкви, яка бере свій початок ще в перше тисячоріччя християнства.

Так, згідно традиції, першим підписує грамоту той архієрей, які очолює хіротонію. Цей факт цілком природний, бо її очолює Предстоятель Православної Церкви, для якої висвячується новий єпископ, або архієрей її певної канонічної частини (автономії, митрополії або екзархату), якому Предстоятель делегував це право. Усі інші архієреї, учасники хіротонії, підписуються згідно сану (митрополит, архієпископ, єпископ), а у випадку однакового сану – згідно старшинства хіротоній. Цю практику без проблем можна відслідкувати, вивчаючі грамоти архієрейських хіротоній всіх Православних Церков.

Стосовно нашого випадку, хіротонію мусив очолювати саме архієпископ Іоан (Боднарчук), бо: він на той час представляв в Україні очільника УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника); архієрейська хіротонія відбувалася на його канонічної території; висвячувався єпископ для УАПЦ. Другим, у випадку присутності, мусив бути архієпископ Варлаам (Ільющенко), як старший згідно сану та старшинству хіротонії, і тільки третім мусив підписуватися В. Чекалін.

Наше твердження, яке викладено вище, підтверджують інші грамоти архієреїв УАПЦ, хіротонію яких очолював владика Іоан (Боднарчук) – його підпис завжди стоїть першим.

Однак, оскільки ми вже довели, що цей документ був вироблений після 1993 р., можна висунуть кілька версій такого дивного розташування підписів.

Перша, найбільш тривіальна, для вироблення «грамоти хіротонії» був взятий готовий бланк УАПЦ 1990 р. з підписом та печаткою тоді ще архієпископа Іоана (Боднарчука), яка стояла внизу листа. Розмістити під нею підписи інших «учасників» не було можливості й тому творець цього «документа» поставив їх перед підписом архієрея, який реально очолював цю хіротонію. При цьому цілком можливо, що документ вироблявся вже після смерті митрополита Іоана (Боднарчука), або у нього була відсутня печатка 1990 р.

Друга версія більш «конспірологічна» та пов’язана з певною канонічною колізією, яка безпосередньо стосувалася вл. Василя (Боднарчука), а саме з виправленням хіротонії (або, згідно версії Московського Патріархату, повторної хіротонії), яке здійснив над першими архієреями УАПЦ колишній митрополит Київський Філарет (Денисенко) у 1992 р. А саме це давало йому можливість виправдати визнання хіротонії 1990 р. недійсною через те, що її очолював аферист, який не мав архієрейського сану.

– Кілька експертних зауваг криміналіста відносно підписів на грамоті хіротонії

Розглядаючи «грамоту хіротонії», ми показали її експерту-криміналісту. Одною з його перших зауваг було те, що з вірогідністю 70-75% підписи архієпископа Варлаама та архієпископа Іоана були зроблені однією людиною. На думку експерта, на це вказує розмір підпису (висота літер, їх розмір), а також «практично однаковий натиск на пишучий елемент» (перо або шарик ручки). Це дає нам право висунути гіпотезу, що другий підпис не належить архієпископу Варлааму (Ільющенку).

– Висновки щодо «грамоти хіротонії» єпископа Василя Боднарчука

Викладені вище особливості та історичні помилки в тексті дозволяють нам стверджувати, що «грамота хіротонії» була створена не раніше 1993 р., коли Варлаам (Ільющенко) вже помер. Тому його підпис був явно підроблений. Через це вона не може бути доказам участі владики Варлаама у архієрейської хіротонії Василя Боднарчука.

б) Покази «свідків» щодо участі архієпископа Варлаама (Ільющенко) у архієрейської хіротонії Василя Боднарчука.

Другім «документом», які виклав Портал «Cerkvarium», є т.зв. «покази свідків», які «підтверджують» участь архієпископа Варлаама (Ільющенко) в архієрейській хіротонії Василя Боднарчука. Роздивимось його більш уважно.

– Незрозуміла мета та час створення цього «документа», коли ці свідчення дійсно були зроблені в листопаді 1994 р.

Згідно тексту «документу», він складений 2 листопада 1994 р., за кілька днів до трагічної гибелі митрополита Іоана (Боднарчука). Однак нам цілком незрозуміла поява цього документу саме в цей час, бо згідно тексту, оприлюднити участь вл. Варлаама в єпископської хіротонії Василя (Боднарчука) можна буде «після його (Варлаама – ред.) смерті. Але Владика помер ще 11 вересня 1990 р., саме тоді, коли питання справжності перших хіротоній УАПЦ стояло дуже гостро, а сам вл. Іоан (Боднарчук) через це мав непорозуміння з патріархом Мстиславом (Скрипником). Також це питання було актуально і в 1992 р., коли створювався Київський Патріархат. А ось у 1994 р., це вже реально втратило актуальність, адже колишній митрополит Київський Філарет (Денисенко) виправив проблемні хіротонії. Не могло це і впливати на якусь боротьбу за місце першоієрарха УПЦ КП або УАПЦ, де Предстоятелями відповідно були патріарх Володимир Романюк (з 1992 р.) та патріарх Димитрій Ярема (з 1993 р.).

Отримавши зворотний бік цього документу з архіву УАПЦ у Німеччині, а саме штамп німецького нотаріуса 1999 р., що засвідчує відповідність перекладу «свідчень» на німецьку мову, можна висунуть наступну гіпотезу: Документ був створений у той час, коли патріарх Димитрій (Ярема) практично відійшов від справ, а архієпископ Василь (Боднарчук) розпочав боротьбу за право очолити УАПЦ. Сам документ мусив надати «важелів» у часі виборів (як цілком канонічному архієрею), а також гіпотетичну можливість заручитися підтримкою (через визнання хіротонії) єпископату інших Помісних Церков. В останньому вл. Василь (Боднарчук) вірогідно розраховував на допомогу архієпископа Петра (Брук-де-Траля), який представляв УАПЦ в Європі, для якого і був зроблений нотаріальний переклад цього «документу». Саме через це у нас виникла гіпотеза, що справжньою датою створення документа був не 1994, а 1999 р. У подальшому це пояснить і ще деякі особливості оформлення цих «свідчень», про які ми розповімо згодом.

– Помилка в титулі архієпископа Варлаама (Ільющенко)

У «свідченні» титул архієпископа Варлаама (Ільющенко) вказаний як «Волинський і Рівненський». Але він вже більш місяця, з 19 лютого 1990 р., мав титул «Сімферопольського і Кримського», а помер із титулом «Дніпропетровський і Запорізький) (з 20 липня 1990 р.). Важко повірити, що учасники та свідки хіротонії не знали правильного титулу свого співслужителя, адже під час літургії він згадується кілька разів. Такий факт можна витлумачити тільки одним – після виходу з Московського Патріархату та долучення до УАПЦ  в 1989 р., ані архієреї Іоан та Василь, ані о. Мирон Сас-Жураковський, ані його син Ігор, не бачилися з вл. Варлаамом (Ільющенко) та уважно не слідкували за життям УПЦ МП. Через це всі вони пам’ятали його виключно як «Волинського та Рівненського», яким він був з 31 грудня 1986 р.

– Незрозумілий порядок підписів під «свідченнями»

Кожний, хто стикався з оформленням будь-яких церковних документів або свідчень знає, що існує певний порядок їх підписання. Першим підписується старший по сану архієрей, потім інші архієреї згідно сану та (або) часу хіротонії, потім – священики у відповідному порядку сану та (або) часу хіротонії. Але у нашому випадку усе з точністю навпаки – від священика до митрополита, а сан та підпис о. Мирона Сас-Жураковського загалом зроблені внизу листа від руки та датується 15 серпня 1995 р., тобто через вісім місяців від дати на «свідченні»… Це виглядає більш ніж дивно, коли б експерт не звернув нашу увагу на одну особливість цього документа.

– Висновок експерта щодо друку тексту та нанесення печаток

Коли ми максимально збільшимо нижню частину «свідчень», то побачимо, що текст надрукований поверх печаток. Навіть слово «священик» у першому підписі перекриває верхню частину печатки архієпископа Василя Боднарчука. Тобто, на чистий лист паперу були поставлені дві печатки, а потім вже друкувався текст. Але коли цей «документ» дійсно був створений 2 листопада 1994 р., коли всі підписанти були живі (і явно не збиралися помирати), значно логічніше було б надрукувати текст, а вже потім підписувати та ставити печатки! І тут нам варто знову звернутися до штампу німецького нотаріуса 1999 р. та висунуть цілком імовірну гіпотезу про те, що «свідчення» робилися саме у цей рік, або, як мінімум, вже після смерті митрополита Іоана (+19.11.1994 р.). Творцям цих «свідчень» довелося брати чистий лист з печаткою (і можливо з підписом) вже спочилого владики та «підганяти» під нього текст. Щодо печатки власне архієпископа Василя (Боднарчука), то, на нашу думку, по ній текст був пущений для достовірності, щоб підробка не так кидалася в очі. Отже мусимо припустити, що митрополит Іоан (Боднарчук) навряд чи власноруч підписував цей документ.

– Висновки щодо справжності «свідчень»

Перераховані вище помилки та друк тексту поверх печаток дають нам право поставити під сумнів, як власне «свідчення» підписантів, так і саме створення цього документу в листопаді 1994 р.

На нашу думку ці «свідчення» є підробкою кількох осіб, які це зробили з власної ініціативи вже після смерті митрополита Іоана (Боднарчука). Можна припустити, що це відбулося в 1998-1999 рр.

в) Думка експерта-криміналіста після огляду та порівняння обох «документів»

Здійснивши порівняння та аналіз обох «документів», залучений нами експерт зробив припущення, що «грамота хіротонії» та «свідчення» імовірно, з точністю 60-65%% робилися на однієї друкарській машинці, можливо навіть у один час. Єдиним відрізненням є те, що для друку апострофа у «грамоті хіротонії» використовуються «лапки», а в «свідченнях» – власне апостроф. Але і «лапки», і «апостроф» є на більшості друкарських машинок того часу.

г) Висновки щодо «документів»

Обидва документи, які оприлюднив портал «Cerkvarium», не є автентичними. Вони мають грубі історичні та фактичні помилки, не відповідають традиції оформлення церковних документів та містять явні ознаки підробки. Отже, вони не можуть бути визнані достовірними. Історикам ще належить виявити хто та для чого вдався до підробки документів, бо, на жаль, практично всі підписанти вже померли.

2.2. Чи підтверджують інші джерела участь архієпископа Варлаама (Ільющенка) в єпископській хіротонії Василя Боднарчука?

Оскільки незаперечних доказів участі архієпископа Варлаама (Ілющенко) в єпископській хіротонії Василя Боднарчука немає, а документи, опубліковані порталом «Cerkvarium», виявилися пізнішою підробкою, мусимо проаналізувати інші джерела інформації.

а) Аналізуємо власне особу архієпископа Варлаама (Ільющенко)

Коли ми звернемось до біографії архієпископа Варлаама (Ільющенко), то зауважимо, що він був зразковим кліриком Українського екзархату Російської Православної Церкві. Вже у 24 р., відразу після закінчення Київської духовної семінарії, був прийняти на роботу в канцелярію екзархату, а з 1969 – призначений керуючим справами екзархату та благочинний м. Києву. З 1972 р. – вікарний єпископ Київської єпархії (потім, як керуючий архієрей, послідовно очолював ще кілька єпархій екзархату). Загалом кар’єра владики Варлаама у часі СРСР було дуже успішною, що не могло відбуватися без співпраці з КДБ. Останній факт підтверджується тим, що в 1984 р. йому було дозволено відвідати Грецію та Афон.

У 1989 р., будучи керуючим архієреєм Рівненсько-Волинської єпархії, вл. Варлаам активно протистояв автокефальному руху, був одним з ініціаторів жорсткого покарання владики Іоана (Боднарчука) за перехід в УАПЦ. Загалом, вивчаючи доступні матеріали, ми не знайшли навіть натяку на якусь прихильність архієпископа не тільки до ідеї української автокефалії, а і взагалі до українського руху.

Отже, на нашу думку, немає ніяких підстав вважати, що архієпископ Варлаам раптом вирішив допомогти УАПЦ у становленні власної ієрархії.

б) Свідчення самого митрополита Іоана (Боднарчука) у часі його спроби повернутися в Московський Патріархат

Як відомо, владика Іоан (Боднарчук) у 1992 р. здійснив спробу повернутися в Російську Православну Церкву та написав покаянний лист на ім’я тогочасного Московського патріарха Олексія ІІ, а також дав певні свідчення про свою діяльність в УАПЦ. І хоча архіви РПЦ є досить закритими для сторонніх осіб, певні документи або частину їх все ж можна отримати.

Отже, дамо слово самому вл. Іоану (Боднарчуку) (цитата, переклад з російської – ред.): ««Митрополит» Мстислав (Скрипник) і його «єпископи» не могли отримати візу для приїзду в СРСР. Тому він доручив мені шукати ще одного єпископа РПЦ для здійснення «хіротоній» в УАПЦ. Мені знайти нікого не вдавалося до лютого 1990 р. Десь в середині лютого, я зустрівся з «єпископом» Яковом (Панчуком) і він дав попередню згоду на участь в «хіротонії». Однак постійно відкладав, ми кілька разів переносили дату. Потім все ж домовилися на 31 березня 1990, «єпископ» Яків сказав мені по телефону, що буде сам або недішле іншого канонічного єпископа. Я не хотів здійснювати «хіротонію» тільки з Вікентієм Чекаліна, бо РПЦЗ теж неканонічна, має свої проблеми. Також «митрополит» Мстислав не рекомендував мені це. Ми підготували «грамоту», але один рядок залишили порожній, тому що міг приїхати не Яків (Панчук). Коли ми приїхали в с. Михайлевичі, то довго чекали, а коли стало очевидно, що його (Якова Панчука) не буде, прийняв рішення робити це («свячення» Василя Боднарчука – ред.) тільки з Вікентієм Чекаліним. Оскільки я збирався доповнити цю «хіротонію» з канонічним єпископом РПЦ, то «грамота хіротонії» залишалася з одним незаповненим рядком. Потім він (Яків Панчук) кілька разів обіцяв мені виконати зі мною доповнення до «хіротонії», але так і не зробив цього» [11, с. 13-14].

Однак тут, даючи свідчення у вересні 1992 р., митрополит Іоан (Боднарчук) очевидно каже неправду або помиляється, бо вл. Яків (Панчук) був висвячений на єпископа тільки 14 грудня 1990 р. Спробуємо висунути гіпотезу цієї чергової помилки, згадуючи деякі моменти історії УАПЦ 1990 – початку 1991 рр.

Ще будучи єпископом РПЦ, вл. Іоан (Боднарчук) мав дуже гарні стосунки з керівництвом Почаївської лаври, зокрема і з тогочасним архімандритом – о. Яковом. Тому цілком можливо, що він звертався до нього щодо пошуку архієрея для здійснення першої хіротонії УАПЦ. Тим більш, що за активну розбудову Почаївської лаври, він попав під репресії радянської влади – 16 липня 1982 року, через вимогу спецслужб, архімандрит Яків був звільнений з посади намісника лаври. Єдине місце, куди йому було дозволено виїхати на служіння, був Кавказ. Тільки в грудні 1983 року колишній митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) домігся можливості призначити його духівником Красногорського жіночого монастиря міста Золотоноша Черкаської області. Користаючись опосередкованими свідченнями різних осіб, можна висунути гіпотезу про те, що якусь допомогу в пошуках канонічного архієрея для хіротоній УАПЦ, тогочасний архімандрит Яків дійсно обіцяв, у тому числі – особисто привезти канонічного єпископа на хіротонію. Але, очевидно, щось не склалося…

На початку осені 1990 р. стає відомим, що в Україну мусить прибути патріарх Мстислав (Скрипник), який наполегливо вимагав від вл. Іоана (Боднарчука) надати йому переконливі докази канонічності хіротоній, бо вже було багато публічних свідчень про відсутність архієрейського сану у В. Чекаліна [19]. Не маючи реальної можливості залучити якогось архієрея Московського Патріархату, учасники хіротонії єпископа Василя (Боднарчука) вдаються до відвертої фальсифікації. Ось як це описує власне вл. Іоан (Боднарчук): «Ближче до осені 1990 року мені стало зрозуміло, що схилити знайомих мені архієреїв РПЦ до участі в «хіротоніях» не вдалося, а «патріарх» Мстислав вимагав повного звіту про першу «хіротонію». А у вересні 1990 р. дізнався про смерть архієпископа Варлаама (Ільющенко). Він ідеально підходив, тому що був архієпископом Волинським і Рівненським, а я мав багато святкових поздоровлень від нього (з особистим підписом). Тому вписав його ім’я в «грамоту про хіротонію» і повідомив це «патріарху» Мстиславу і ще деяким «архієреям» УАПЦ. Ми зібралися (хто був на першій «хіротонії») і прийняли таке рішення» [11, с. 15].

Разом із тим, як показують подальші події, вл. Іоан (Боднарчук), загалом не мав ніяких документів на час перебування патріарха Мстислава (Скрипника) в Україні, або побоявся показувати йому вже цілком підроблену грамоту, або останній не повірив їй, або викрив цю підробку. Тому патріарх Мстислав не тільки заборонив нові хіротонії в УАПЦ без його благословення, а і відсторонив митрополита Іоана від керівного становища, залишивши його виключно єпархіальним архієреям. Цей скандал був настільки міцним та широковідомим, що його описували навіть автори Московського Патріархату вже у середині 1990-х років [20, с. 27].

Однак вл. Іоан (Боднарчук) практично не сприймав наказів та вказівок патріарха Мстислава (Скрипника). Наприклад, не зважаючи на жорстку заборону, він у грудні 1990 р. висвячує для Росії єпископа Тихона Філіппова, а потім відразу, явно перевищуючі свої повноваження, надає йому сан архієпископа [21]. Останній факт, а також ще кілька опосередкованих доказів та свідчень очевидців тогочасних подій, дозволяють нам міркувати, що митрополит Іоан (Боднарчук) збирався створить нову, «власну», УАПЦ або, як мінімум, усунути патріарха Мстислава. При цьому йому було потрібно зняти питання про «проблемні» хіротонії шляхом виправлення свячень вл. Василя (Боднарчука) за допомогою якогось канонічного єпископа, а єдиним владикою Московського Патріархату в Україні, на якого він міг хоча б теоретично розраховувати у кінці 1990 – початку 1991 рр. був саме єпископ Яків (Панчук).

Таким чином, на нашу думку, контакти між митрополитом Іоаном (Боднарчуком) та єпископом Яковом (Панчуком) дійсно мали місце. Від початку – як прохання знайти канонічного архієрея для хіротонії (і привезти його в с. Михайлевичі Дрогобицького р-ну Львівської обл.), а потім – як спроба вмовити його допомогти у виправленні хіротонії вл. Василя (Боднарчука). Під час надання свідчень для Священного Синоду РПЦ, ці дві події були зведені в одну, адже казати про участь архієпископа Варлаама (Ільющенка) не випадало (чому це так, ми розповімо згодом). Цілком можливо, що і остаточне оформлення грамоти теж відбулося не в 1990 р., як про це свідчить вл. Іоан (Боднарчук), а теж у 1991 р. чи навіть пізніше.

Ці свідчення (про відсутність «третього канонічного архієрея» під час єпископської хіротонії Василя Боднарчука), вл. Іоан повторив у покаянному листі на ім’я Московського патріарха Олексія ІІ від 15 січня 1993 р. [22].

Отже, у будь якому випадку, коли базуватися на свідченнях самого митрополита Іоана (Боднарчука), які він надав у вересні 1992 р., ніякого «третього» канонічного архієрея в часі єпископської хіротонії Василя Боднарчука не було.

Разом із тим, оскільки ми допускаємо, що через певні обставини свідчення митрополита у часі спроби повернутися в Московський Патріархат були ситуаційні, ми вирішили проаналізувати інші данні.

в) Аналіз інших свідчень щодо питання участі архієпископа Варлаама (Ільющенко) в першої хіротонії УАПЦ

Одним із перших переконуючих доказів того, що архієпископ Варлаам (Ільющенко) не брав участі в першій хіротонії УАПЦ несподіваним чином виявилося ще в серпні 1991 р., коли в архіві Львівського обкому КПУ були виявлені документи, згідно з якими вл. Іоан (Боднарчук) свої основні дії погоджував із керівництвом обкому КПУ та облуправління КДБ. У подальшому саме ці документи були передані Головою Львівського братства Святого Апостола Андрія Первозваного Богданом Рожаком патріарху Мстиславу (Скрипнику). Жодної згадки про те, що вл. Варлаам брав якусь участь у житті УАПЦ там немає.

Другим доказам неучасті архієпископа Варлаама (Ільющенко) у хіротонії Василя Боднарчука є документи щодо його служіння в Сімферопольсько-Кримській єпархії РПЦ. Тут мусимо відзначити, що радянський час визначався дуже пильним слідкуванням за архієреями та священикам РПЦ. Інформатори КДБ були як серед священиків, так і церковних службовців. Крім того, за кожним богослужінням наглядав відповідний уповноважений, а часом і не один. Окремо слідкували і за пересовуванням та зустрічами правлячого єпархіального архієрея. Це стосується того, що щось приховати тоді було практично неможливо. Тому офіційні церковні документі часів СРСР щодо служіння єпископату цілком варті довіри.

Саме через це, згідно нашого прохання, білоруські колеги звернулися до архіву РПЦ у Москві, щоб з’ясувати служіння архієпископа Варлаама (Ільющенко) у березні 1990 р. Згідно отриманої відповіді, «архієпископ Варлаам (Ільющенко) вже до початку Великого Посту 1990 р. (26.02.1990 – ред.) здав справи у Волинсько-Рівненській єпархії та невідлучно перебував у в Сімферопольсько-Кримськй єпархії. Щодо служіння 30 – 31 березня 1990 р., то згідно єпархіального звіту, у ці дні він служив у єпархіальному кафедральному соборі» [23].

Це свідчення підтвердив і директор «Міжнародного інституту афонської спадщини» Сергій Шумило: «Вдалося розшукати водія єп. Варлаама (Ільющенка), який був його особистим водієм з лютого по липень 1990 і супроводжував його в цей час в усіх його поїздках. Він підтвердив все те, що Вам казали. Це був Великий піст і з лютого по квітень вл. Варлаам взагалі не полишав Кримську єпархію і не виїжджав за межі Криму, і кінокамери у них тоді в єпархії не було. Водій підтверджує, що в ті дні Варлаам служив у кафедральному соборі Сімферополя» [24]. За словами С. Шумила, ці свідчення записані на відеокамеру та завірені нотаріально…

Отже, зважаючи на відстань від Сімферополя до Дрогобича, архієпископ Варлаам навіть гіпотетично не міг брати участь у єпископській хіротонії Василя Боднарчука у суботу, 31 березня 1990 р., а потім повернутися в свій кафедральний собор до вечірнього богослужіння.

г) Висновки щодо аналізу інших джерел, які б могли підтвердити або спростувати участь архієпископа Варлаама (Ільющенка) у єпископській хіротонії Василя Боднарчука

Нам не вдалося знайти будь-які документи або свідчення, які б підтверджували участь архієпископа Варлаама (Ільющенко) у єпископській хіротонії Василя Боднарчука. Навпаки, всі доступні документи, зокрема і свідчення самого митрополита Іоана Боднарчука, таку участь заперечують.

2.3. Висновки по другому пункту щодо достовірності участі архієпископа Варлаама (Ільющенка) в єпископської хіротонії Василя (Боднарчука)

Мусимо констатувати, що ніяких документів або переконливих свідчень участі архієпископа Варлаама (Ільющенка) в єпископській хіротонії Василя (Боднарчука) немає. Навпаки всі документи, зокрема і свідчення самого митрополита Іоана (Боднарчука) у вересні 1992 р., заперечують навіть можливість присутності архієпископа у часі цієї хіротонії. Також немає жодного свідчення про участь у першій єпископській хіротонії УАПЦ інших архієреїв Московського Патріархату.

Щодо документів, які оприлюднив портал «Cerkvarium», то вони переповнені кричущими помилками канонічного та історичного характеру, дивним часом створення, а також елементами явної підробки, що підтверджує їх створення не раніше 1993 – 1994 рр. (за деякими ознаками – 1998-1999 рр.), коли один, а можливо навіть два підписанта були вже мертві. Сукупність цих факторів не дає нам можливості розглядати їх як правдиве історичне джерело.

Також не виявлені свідчення або документи, які б підтверджували участь іншого архієрея РПЦ МП у першій хіротонії УАПЦ.

Усе вище викладене дає нам право стверджувати, що єпископська хіротонія Василя Боднарчука здійснена виключно митрополитом (на той час – архієпископом) Іоаном Боднарчуком у співслужінні мирянина В. Чекаліна.

ІІІ. Чи можливо вважати канонічно дійсною єпископську хіротонію, коли один з святителів не мав законних архієрейських свячень? І як виходити з цієї канонічної колізії?

Реальною темою дискусії, яку Московський Патріархат нав’язує Православної Церкві України, є питання дійсності єпископських свячень, коли один із учасників не мав архієрейського сану. Адже митрополит Іоан (Боднарчук) був канонічним єпископом, а покарання, накладене на нього 4 листопада 1989 року Священним Синодом Російської Православної Церкви було чисто політичним, викликаним «адміністративним розділенням», бо він не здійснив жодного канонічного злочину. Подібні «покарання» не є чимось новим в історії Православ’я, через них пройшли практично всі архієреї, що стояли біля витоків народження нових Помісних Православних Церков і їх діяння, зокрема і архієрейські хіротонії, здійсненні під час цих покарань ніколи не викликала канонічного заперечення [25].

Тому ми маємо всі підстави відразу відкинути закиди Московського Патріархату щодо «здійснення єпископських хіротоній особами, які були позбавлені сану за ухилення в розкол». Адже РПЦ МП без усіляких застережень, покаяння та ін., прийняла «власних розкольників» – РПЦЗ; Сербська Православна Церква – «розкольників» Свобідної Сербської Церкви, а Болгарська Православна Церква – явних розкольників у кінці 90-х рр. ХХ ст.

Не викликали заперечення і одноосібні єпископські хіротонії, здійснені через особливі умови, зокрема і у новітньому часі. Наприклад, єпископ РПЦЗ Лазар (Журбенко) отримав одноосібну єпископську хіротонію 10 травня 1982 р., яка була доповнена ієрархами РПЦЗ через хіротесію тільки у лютому 1990 р. Однак усі хіротонії, які здійснив вл. Лазар за майже 8 років, були визнані дійсними [26].

Загалом, історія Православної Церкви знає багато прикладів, коли архієреї з числа єретиків та явних розкольників приймалися у канонічні юрисдикції при наявності у них «апостольського спадкоємства та правильності рукоположення». А ось участь у єпископській хіротонії мирянина (або навіть ієрея), який не мав архієрейської гідності – це проблема порівняно нова, яка реально з’явилася тільки після Другої світової війни. Тому єдиного підходу щодо визнання таких хіротоній немає, а кожна Помісна Православна Церква підходить до цього питання виходячи з власного трактування канонів та традиції. Отже, ми виявили три різних підходи щодо даної проблеми, які вживаються різними юрисдикціями:

– Участь у архієрейської хіротонії особи, яка не мела єпископської гідності, навіть при наявності інших законних архієреїв, робить таку хіротонію недійсною.

– Така єпископська хіротонія визнається недійсною, коли особа, яка не має архієрейського сану, її очолює.

– Єпископська хіротонія визнається, коли її очолював канонічний архієрей та приймав участь хоча б ще один законний православний ієрарх. Коли її здійснили дві особи, одна з яких мала законну єпископську гідність та очолювала хіротонію, така хіротонія визнається одноосібною.

У випадку першої хіротонії УАПЦ очевидно, що дискусія може точитися між першим та третім варіантами, а оскільки ми не знайшли однозначного рішення, то звернулися за консультацією до кількох ієрархів різних Православних Церков, зокрема і до Високопреосвященного Димитрія (Рудюка), митрополита Львівського і Сокальського ПЦУ. Практично всі, за виключенням представника РПЦЗ, висловили міркування, що у нашому випадку така хіротонія мусить бути визнана як одноосібна та може бути виправлена (доповнена). При цьому участь таких єпископів у інших архієрейських хіротоніях (навіть коли їх власна хіротонія не була доповнена), не несе загрози канонічності іншим висвяченим єпископам. Особливо у тому випадку, коли ієрархи з одноосібною хіротонією не очолювали висвячення нових архієреїв.

Також одноосібна архієрейська хіротонія не є перешкодою для піднесення до сану архієпископа або митрополита, бо існують тільки три степені священства (диякон-ієрей-єпископ), а також не впливає на повне здійснення уряду єпархіального архієрея, що підтверджується служінням того ж єпископа РПЦЗ Лазаря (Журбенка), а також православно – католицькими стосунками (наприклад, усі Православні Церкви приймають католицьких священиків у існуючому сані, не дивлячись на те, що їх дияконська та (або) ієрейська хіротонія здійснена ієрархом, який має переважно одноосібне єпископське свячення через традицію Католицької Церкви).

Отже, визнання архієрейської гідності кількох владик колишньої УАПЦ з боку Вселенського патріархату, а також свідчення митрополита Андрія (Абрамчука) щодо опосередкованого визнання його хіротонії Московським Патріархатом під час перемовин з УАПЦ, яке він дав архієпископу Євстратію (Зорі) [27], не є чимось сенсаційним, бо толерантне ставлення до одноосібних єпископських свячень має багато прикладів, як у давній, так і новітній історії православ’я.

Друга дискусійна тема – це подальша доля перших хіротоній УАПЦ, яка майже завжди виходить на виправлення (чи, як пишуть деякі дослідники, пересвяту) її архієреїв, яку здійснив колишній Київський митрополит Філарет (Денисенко) у 1992 р. Саме цю історію хіротоній противники визнання автокефального статусу Українського Православ’я спробують «підігнати» під 68-ме апостольське правило, що автоматично позбавляє канонічної легітимності практично весь єпископат ПЦУ. Саме тому ми надали максимальної уваги вивченню цього питання.

До недавнього часу вважалося, що після виявлення відсутності єпископського сану у В. Чекаліна, патріарх Мстислав (Скрипник) та митрополит (на той час – єпископ) Антоній (Щерба) здійснили чин хіротесії над першими архієреями УАПЦ. А по деяким відомостям, які поширюють навіть дослідники з Московського Патріархату, загалом відбулися нові свячення перших ієрархів УАПЦ вже у жовтні 1990 р. [28, с. 34].

Однак, як стверджує митрополит Антоній, ніяких хіротесій (йдеться про виправлення хіротонії кількома архієреями) або нових свячень над першими єпископами не відбувалося, ані у 1990, ані 1991 рр. Було тільки благословення нових архієреїв УАПЦ з боку патріарха шляхом покладання рук. Але тут варто зауважити, що єдиного підходу легітимізації одноосібних єпископських хіротоній у Вселенському Православ’ї не існує.

Так, під час Грецького собору 1834 р., подібна легітимізації відбувалася шляхом соборного рішення про визнання та благословення такого архієрея Предстоятелем і цю практику перейняли практично всі грецькі Православні Церкви. Натомість РПЦЗ визначила цей процес практично як нову архієрейську хіротонію, при якій приймаючий хіротесію єпископ «має тільки частину облачення» (без омофора, панагії та митри) [29], а сучасна традиція РПЦ МП взагалі не визнає одноосібні свячення дійсними. При цьому, не дивлячись на відмінність підходів, де-факто існує спільне та безумовне визнання архієреїв, через які б варіант легалізації свого статусу вони б не пройшли.

Отже, різноманітність підходів, як ми вже відзначали вище, існує і щодо участі в єпископської хіротонії особи, яка не має архієрейського сану. Саме це відіграло свою ролю у часі створення УПЦ КП у 1992 р., коли колишній митрополит Київський Філарет (Денисенко) наполіг на доповненні (чи нових свячень, на чим наполягають богослови московської традиції) перших архієреїв УАПЦ.

Природно, що колишній Київський митрополит Філарет, як і решта тогочасного єпископату УПЦ КП (УАПЦ), був вихованцем Російської богословської школи та мав саме російський погляд щодо справжності перших хіротоній УАПЦ, які були гілкою від вл. Іоана (Боднарчука) та В. Чекаліна. Тим більше, що на той час вл. Іоан (Боднарчук) вже був виключений зі складу єпископату УАПЦ і подав прохання Московському Патріарху щодо свого повернення до цієї юрисдикції через покаяння [30]. Через ці обставини, митрополиту Філарету вдалося переконати частину першого єпископату УАПЦ прийняти від нього виправлення хіротоній.

Те, що це було саме виправлення, а не нова хіротонія, свідчить кілька фактів: відсутність чину наречення, єпископської присяги та автоматичне збереження сану (митрополитів та архієпископів) ієрархів, що прийняли це виправлення. При цьому кілько перших архієреїв не прийняли спосіб, якій пропонував митрополит Філарет, та по їх свідченням, виправили свої перші хіротонії згідно чину РПЦЗ. Ще одним свідченням визнання перших хіротоній УАПЦ з боку митрополита Філарета як одноосібних, є той факт, що ніхто з священиків та дияконів, які отримали свій сан у 1990 – 1992 рр. з рук перших архієреїв УАПЦ, зокрема і вл. Василя (Боднарчука), не був закликаний до нової хіротонії. А також те, що у березні 2004 р. до складу УПЦ КП, без здійснення над ним додаткових чинів, був прийнятий єпископ (сьогодні архієпископ) Яків (Макарчук). Ця наша точка зору (виправлення або доповнення хіротоній тогочасним митрополитом Філаретом як одноосібних) цілком збігається і з позицією Константинопольського патріархату, який вивчивши всі обставини, визнав єпископську гідність усіх перших ієрархів УАПЦ з 1990 р.

Щодо форми виправлення хіротоній, яку обрав колишній Київський митрополит Філарет, а також поминання ним тогочасного Московського Патріарха Олексія ІІ, то це мусимо покинути на його сумлінні. Адже ці факти є виключно зовнішнє-обрядовим та, на нашу думку, не стосуються канонічного змісту, бо на вересень 1992 р. усі учасники цього процесу знаходилися в однієї православної юрисдикції – Київському Патріархаті.

Підсумовуючи все вище викладене, маємо право зробити висновок, що дії колишнього Київського митрополита Філарета щодо виправлення перших хіротоній УАПЦ аж ніяк не підпадають під 68-ме апостольське правило, а всі спекуляції на цю тему є безпідставними.

IV. Висновки

Після ретельного вивчення доступних документів ми встановили, що В. Чекалін не мав тієї єпископської хіротонії, версію якої він подав РПЦЗ та іншим зацікавленим особам. При цьому, в будь-якому випадку, В. Чекалін, який був висвячений Московським Патріархатом на диякона у стані целібату, одружився в 1987 р. через що в 1988 р. був на законних підставах позбавлений сану через порушення 26-го апостольського правила. Таким чином, на момент здійснення першої єпископської хіротонії УАПЦ, він був мирянином.

Немає ніяких доказів того, що архієпископ Московського Патріархату Варлаам (Ільющенко) брав участь у першій єпископській хіротонії УАПЦ, а документи, які опублікував портал «Cerkvarium», носять явні ознаки підробки та не можуть бути визнані як історичне джерело інформації. Більш того, у багатьох свідченнях самого митр. Іоана (Боднарчука), свідченнях інших осіб та аналізі опосередкованих даних, ми не знаходимо, ані згадки про вл. Варлаама (Ільющенка), ані навіть гіпотетичних доказів його участі у єпископської хіротонії Василя (Боднарчука). Отже, ми мусимо визнати, що цю хіротонію одноосібно здійснив митр. Іоан (Боднарчук) у «співслужінні» мирянина В. Чекаліна, який його підманув щодо наявності у архієрейського сану.

На сьогодні немає одностайного ставлення Вселенського Православ’я щодо нашого випадку, коли один з тих, хто здійснив єпископську хіротонію, не мав архієрейського сану. Однак, серед підходів до вирішення цього питання, є варіант, згідно з яким єпископську хіротонію Василя (Боднарчука) можна визнати як одноосібну, ігноруючи присутність В. Чекаліна.

Також і до визнання одноосібних єпископських хіротоній теж немає одностайної думки. Зокрема, Еладська Церква у 1834 р. просто визнала їх соборним рішенням та благословенням таких архієреїв Предстоятелем, а РПЦЗ – поступово випрацювала т.зв. «чин хіротесії» (доповнення або виправлення хіротоній). У той же час РПЦ МП та деякі інші Православні Церкви, загалом не визнають таких хіротоній, особливо коли один з «співслужителів» не мав архієрейської гідності. Визнання перших єпископських хіротоній УАПЦ 1990 р. патріархом Мстиславом (Скрипником), дало можливість Константинопольському патріархату визнати канонічність єпископських свячень кількох архієреїв колишньої УАПЦ через історичну грецьку практику ХІХ ст.

Щодо канонічних дій по виправленню (доповненню) хіротоній деяких колишніх ієрархів УАПЦ, здійснених митрополитом Філаретом у вересні 1992 р., то вони теж мають право на визнання через різноманітність підходів до описаної вище проблеми. При цьому це було власне виправлення, а не нові свячення, адже, крім певних особливостей здійснення, всі священики та диякони, що отримали свої хіротонії від перших єпископів УАПЦ у 1990 -1992 рр, зокрема і вл. Василя Боднарчука, були визнані в існуючому сані тим же митрополитом (у подальшому патріархом) Філаретом (Денисенко). Тому ці дії аж ніяк не можна трактувати як порушення 68-го апостольського правила.

Таким чином, нав’язування Вселенському Православ’ю, зокрема Православної Церкві України, дискусії щодо правильності канонічного визнання її ієрархії з боку Константинопольського Патріархату через особливості першої єпископської хіротонії УАПЦ, є безпідставними.

Посилання:

1. Про хіротонії УАПЦ; Як в УПЦ (МП) хотіли дискредитувати Cerkvarium, але сіли в калюжу; Як в УПЦ (МП) хотіли дискредитувати Cerkvarium, але сіли в калюжу-2

2. Από τον Μάξιμο τον Κυνικό μέχρι τον Βικέντιο Τσεκάλιν; Раскол ценой обмана: в завершение дискуссии о неканонических «чекалинских хиротониях» так называемой «Православной церкви Украины». 

3. Прошение епископа Яснополянского Викентия Чекалина синоду РПЦЗ о приёме в клир от 17 июля 1989 г.

4. Иерархия Русской Катакомбной Церкви. Справочник. М., 1996. Також про це можна прочитати «Владимир Мосс Жития (из неканонических Катакомб)»; сайт «Серафимо-Геннадиевская ветвь Русской Истинно Православной Церкви»

5. Митрополит Евлогий ( Смирнов) Это было чудо Божие. Владимир, 2013

6. Документальний фільм «Митрополит Алексий и его время» 

7. «Благодарю Бога за то, что Он дал познать Себя…» Часть 2 

8. Архив Минского епархиального управления Ф. 1. – Оп. 2. – Д. 804. Личное дело священника Григория Секача. Т. II.

9. Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних соборів, і святих отців. 

10. Справка Канцелярии Архиерейского Синода РПЦЗ № 4/77/133 от 2/15 августа 1990 г. о катакомбной иерархии в России

11. Расшифровка опроса бывшего епископа Иоанна Боднарчука. Для членов Священного Синода Русской Православной Церкви. Москва, сентябрь 1992 г.

12. Vatican rejects of Russian Catholic Church // KNS. 1991. 18 April.

13. Российская Православная Автономная Церковь  та тут

14. Грамота хіротонії № 288 від 22.08.1990 р.

15. Грамота хіротонії № 568 від 14.12.1990 р.

16. газета «CONTINENT» № 40, 1991

17. Українське православне слово. Саут-Бавнд-Брук, Н.Джерси, США, № 4-5, 1991

18. Хомчук О. Церква поза церковною огорожею. Розколи і руйнація Української православної Церкви в пошуках «константинопольського визнання». Чикаго, 2002

19. Православная Русь, орган РПЦЗ в США. № 19, 1990 г.

20. Українська автокефальна церква: Історичний нарис про церковний розкол на Україні. Почаїв, 1995.

21. Грамота № 569 від 14.12.1990 р.

22. Покаянное письмо Иоанна Боднарчука на имя Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II от 15 января 1993 г.,

23. Електрона відповідь «Синодального отдела по взаимоотношениям Церкви с обществом и СМИ» РПЦ МП від 24 серпня 2019 р.

24. Лист С. Шумило автору від 17.09.2019 р.

25. прот. Сергій Горбик. До питання визнання Вселенським патріархатом хіротонії Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви 

26. Лазарь (Журбенко). https://ru.wikipedia.org/wiki/Лазарь_(Журбенко)

27. Пост архієпископа Євстратія Зорі в мережі ФБ 

28. св. Ростислав Ярема. Церковные расколы в Украине. К., 2007.

29. Определение Архиерейского собора Русской Зарубежной Церкви. от 15/28 сент. 1971 г. Пpотокол №16-11; описання процесу хіротесії у виданні «The Orthodox Christian Witness» за вересень 1971 р.

30. Прошение от 8 апреля 1992 г. на имя Святейшего Патриарха Алексия II.

прот. Сергій Горбик