Останнім часом кілька парафій зрештою зрозуміли, що є Українська Церква канонічна та благодатна – така ж, як досі виглядала і московська, тож захотіли змінити підпорядкування від Церкви московської до української УПЦ (ПЦУ). Віруючим здавалося, що все необхідне вже зроблено державою, Верховною Радою, Президентом і воно має силу на державному рівні. Навіть сподівалися, що їх будуть змушувати перереєстровуватися в Українську Церкву. Та добрі справи так просто і так легко не робляться. Тільки погані справи самі собою робляться, а також ті справи, які не мають майбутнього робляться швидко і, як видається, дуже досконало. Народна мудрість говорить, що той, кому вдалося напрочуд швидко та досконало побудувати хату, у ній жити не буде, а якщо й буде жити, то його діти цією будівлею тішитись не будуть. Ті справи, які легко даються, майбутнього не мають. Якась така правда у цьому світі. Навіть не знаю, дорогі віряни, що вам сказати. Ні прокурори, ні судді, ні адвокати, ні поліція, ані влада наша не за нами. Здається, що всі наші, усі будують Україну, ніби і в Бога вірять, а очікуваних позитивних результатів годі дочекатися. Але чому так? Не знаю чи правда, але мої міркування такі.
Ісус Христос прийшов як учитель моралі, настановляв, вчив, застерігав, зціляв, воскрешав мертвих. Де в світі був достойніший благодійник? За всю багатотисячолітню історію світу, не було благороднішого благодійника, але ми, люди, не вміємо дякувати – взяли і розіп’яли Його. Розпинателі привітали себе з перемогою і, здавалося, що нарешті все на землі заспокоїлося; втім, спокою не було у пеклі. Христос полонив пекло і князі бісівські були переможені, мусіли повернути тих, кого полонили. Вони тисячі років мали певний спокій, вони вже святкували перемогу і сподівалися вічно панувати над Божим людом. Втім, навіть їх спіткала правда. Христос від них забрав те, що не їхнє, а Боже. На чужому добрі вікувати не будеш. На землі здавалося, що Христос переможений, що вся Його праця і кривава жертва та Хрест були даремними. Залишилося дванадцять апостолів для народу ізраїльського, сімдесят апостолів для сусідніх народів, вісім жінок-мироносиць, три мужі, які хоронили тіло Ісуса Христа, – Йосиф, Никодим, Гамалиїл. Може й ще кілька чоловік, але не багато.
Саме така убога підтримка послідовників прогнозувала велике майбутнє Церкви Христової. Здавалося, на землі перемога зла над правдою вже майже відбулася, і слід було чекати, що все розсипеться, та, на превелике диво, не так Бог робить, як ми. Вороги Ісуса Христа як не ганьбили, як не гнали Христову релігію, але сили Духа Святого перемогти не змогли. Церква Христова формувалася в дуже складних умовах, вона боролася за власне виживання протягом століть, та все ж перемогла; занепадала, досягала розквіту, але безперервно існує вже понад дві тисячі років. Церкву століттями вбивали мечем, отруювали єресями (хибними віровченнями), але вона в Бозі, у слові Ісуса Христа знаходила незнищенну силу: збудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її (Мт. 6:18).
Подібним, але не настільки жорстоким шляхом йде і Українська Церква. Чотири століття тому її було полонено та знищено. Втім, у 1989 році, вона знову відродилася. Ініціатори відродження без подяки відійшли в загробний світ, Президент, який потурбувався, щоб ввести Українську Церкву в сім’ю Православних Церков, зараз зневажений та обпльований. Український народ, архієреї, духовенство належно не подякували йому, а навпаки – обливають брудом. Проте, скільки український народ не був би невдячним, як би не шаленіли вороги української держави, Української Церкви, але і українська держава і Українська Церква є. Саме в такій тісноті слід розглядати всі переслідування Української Церкви, яка не має жодного захисника – ні в особі прокуратури, ні Верховної Ради, ні Президента, ні поліції, ані влади на місцях. Вони не підтримують свою Церкву, але, на диво всім, вона з ласки Божої, будучи у великих немочах, зростає. Саме через те, що у неї немає захисників, а навпаки – одні знущальники… Невже не ясно якими потугами будувалася Церква Христова?
Дорогі віряни, треба було перейти в Українську Церкву ще в 1990-х роках. Тоді було набагато легше з реєстраціями, не лякали так судами. Але й тепер мудрі люди роблять великі справи. Не переходьте поодиноко, а переходьте масово – п’ятдесят, сто парафій. Закидайте, завалюйте недоброзичливців своїми документами, вони обезсиляться судитися з усіма. Поодинокі переходи будуть бити судами, тітушками, а масові заблокувати не зможуть. Не втрачаймо надії. Ці складні умови розвитку Української Церкви прогнозують їй велике майбутнє. Терпляче та виважено боріться, не відступайте від святої справи. Процес зростання нашої Церкви триває з перешкодами, але впевнено ведений Духом Святим. За велике майбутнє для нас та наших нащадків варто боротися. Нехай Господь Бог допомагає. Господи, будь з нами.
+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)