Буваю подивуваний, коли хтось, захищаючи «скрєпи русского міра» в Україні, заявляє, що розкол породжує розкол. Такі адепти навіть не задумуються над тим, що таке розкол, а що таке розділення. Вони не намагаються внести богословську та історичну точність у ці поняття. Навпаки, вони здатні нам доводити, що українці такий собі легковажний народ до віри, до її правдивості. Відтак на території, яка завжди «окормлялась» Російською Церквою, маємо прямі докази діяльності чималої кількості розкольників. У першій половині ХVІІІ ст. архієреями-українцями св. Димитрієм Тупталом, митрополитом ростовським та єпископом Фефілактом Лопатинським, який керував Тверською кафедрою була класифікована така кількість розкольників у Великоросії, що кожний українець сказав би: «Та ними хоч греблю гати». І правди тут вже ніде діти. За списком наведеним у книзі «Розыск» св. Димитрія Туптала ми знаходимо такий перелік різних розкольницьких сект, що діяли на православному ґрунті, яким опікувалася Російська Церква: христовщина, іконоборщина, поповщина, беспоповщина, чувственики, кривотолки, онуфріївщина, аввакумовщина, єфросиновщина, іосивщина, калиновщина, кипріяновщина, іларіоновщина, серапіоновщина, козминщина, волосатовщина, ісаковщина, стефановщина, сожигателі, морельщики. Усіх 20 різновидів. Причому святитель зазначив, що «дела раскольническая злая, яве в противность церкви святой творимая, якоже от тих доносится нам суть неизчетна, о них же подробу писати и глаголати невозможно разві знатнийшая зди предложи». І далі продовжує: «Не от себе же предложим, аз бо смиренный не в сих страннах и воспитан (святитель тут натякає на те, що він з України і такого ще не чув і не бачив. – авт.), ніже слышах тогда о расколах в страни сей (Великой России) обритающихся, на о лесах Бринских, ни о скитах, ни о ни о раствии веры их, не о делех их, но уже зди по божьму изволению и по указу государеву (Петра I) жити начен, увидах слухом от многих доношений… Предложим убо то, яже подлинно известно: ово от самовидцов повествователей уведохом, ово от самовидцов слышахом, овая же на письме прияхом (выд Йоасафа, будівничого Спасораєвської пустині, яка знаходилась серед Чорнораменських лісів) (Розыск, с. 566). Отже, з цих даних ми бачимо наскільки хворим у XVIII ст. було російське православ’я і як цьому всьому дивувся вихованець Києво-Могилянської академії св. Димитрій Туптало.

Буквально через двадцять років інший архиєрей-українець Феофілакт Лопатинський, архиєпископ Тверський у своїй розвідці «Обличение неправды раскольнической» (праця написана у 20-х роках XVIII ст., а надрукована 1745 р.) подав такий список розкольницьких сект, що діяли на території Великоросії: аввакумовщина, никитовщина, авраамівщина, капиновщина, анофрієвщина, ієвлівщина, досівеєвщина, степановщина, софронтиєвщина, богомили, асафовщина, потемківщина, разинковщина, акулиновщина, тиловщина, староіконовщина, осиповщина, филлиповці, растриговщина, самокрещенці, нетовщина,безпоповщина, дьяковщина, нифинтовщина, морельщики, сожигателі, гробополагателі, христовщина, перекрещеванці: а) андреєвщина, б) феодосієвщина, в) даниловщина, кадильники, субботовщтна, дітоубивателі, іконоборці, самостригольщики, пасховєрці, меселіани. Всіх за списком у Лопатинського 36 найменувань. І це далеко не всі секти, які діяли в Росії у післяпетровську добу.

Цікавою у цьому відношенні була найбільш поширена секта хлистовців. Відомо декілька напрямків цієї секти, але суть їх зводилась до того, що вони в екстазі різними посиленими рухами тіла – скаканням, танцюванням і прихлопуванням, кружляли з розведеними руками «радєли», призводячи себе до ступору і галюцинації настільки, що вже не пам’ятали самі себе і говорили всяку несенітницю. Ті, хто досягав такого стану називали себе «пророками» і «пророчицями», але це ще не була найвища ступінь досконалості. Вища ступінь для чоловіків – ступінь христа, а для жінок – богородиці. І такої ступені та стану міг досягнути кожний. Нажаль до цього часу в Росії діє подібна «вісаріоновщина». Такими у різний час були христос Іван Ємельянов, богородиця Марья Якімовна та ін. Всі вони вважали, що Бог вселяється у кожного, хто цього у їхньому так зв. подвигу бажатиме.

Про все це можна дізнатися від видатного російського письменника П. И. Мельникова (Андрея Печерского) «письма о расколе», аби було бажання читати.

Який з цього можна зробити висновок? Христова віра, справжня та істина мало торкнулася народу Півночі. З початком петрової доби більше сотні виходців з України, які стали вищими духовними особами, змушені були боротися з цими сектами та кривотолками, фактично займаючись повною правдивою євангелізацією та християнізацією. Це припинила лишень Катерина ІІ, яка до кінця XVIII ст. заборонила малоросам займати великоросійські єпископські кафедри.

Як до цього всього нам тепер відноситись, коли нас, українців, звинувачують в тому, що ми здатні лишень до розколів і поділів. І хто звинувачує? Не стільки звідти, а по підказці, наші доморощені рускоміровці. Їм відповідаймо дуже просто, словами російського баснотворця Івана Крилова: «Таким же образом, видал я, иногда, инные Господа, запутавши дела, их поправляют, посмотриш: в Тришкином кафтане щеголяют» (Басня «Тришкин кафтан»).

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)