У суботу, 15 грудня 2018 р., відбувся Київський об’єднавчий Собор, на якому була створена єдина автокефальна православна церква України та обрано її Предстоятеля. Уже ввечері того ж дня Вселенський патріарх Варфоломій передав своє благословення новообраному митрополиту Київському і всієї України Епіфанію, а в неділю, 16 грудня, Предстоятеля Православної Церкви України поминали серед інших очільників автокефальних Православних Церков під час літургії в Константинополі. Таким чином, було завершено канонічне оформлення нової Помісної Церкви та скінчений багаторічний поділ Українського Православ’я. Це, без перебільшення, епохальна подія звернула на себе увагу практично всього суспільства не тільки в Україні, а й за її межами, породило багато домислів та інсинуацій, тому у цій статті ми попробуємо проаналізувати події, що передували собору, а також дати певний аналіз його проведенню та рішенням.

Підготовка собору

Ще задовго до формального початку процесу отримання розділеним Українським Православ’ям автокефального статусу від Константинополя, все прекрасно розуміли необхідність об’єднання як мінімум двох його гілок: Київського Патріархату (далі – УПЦ КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (далі – УАПЦ). Тим більше, що ніяких догматичних, обрядових або ідеологічних перешкод для цього акту не існувало. Не вдаючись в історію, можна констатувати, що до останнього Київського собору т.зв. «людський фактор» традиційно зривав усі спроби домовитися. Однак після того, як підписи всіх архієреїв УПЦ КП та УАПЦ були поставлені під зверненням до Константинопольського патріарха про надання помісного статусу, питання об’єднавчого собору зробилося ключовим. При цьому кожна сторона мала про нього своє уявлення.

Погляди на проведення собору

УПЦ КП бачила такий собор виключно архієрейським, на якому право голосу мали б тільки ті українські єпископи, які підписали звернення до Вселенського Патріарха. При цьому архієреї Московського Патріархату в Україні (далі МПУ), які не поставили свої підписи під зверненням, потім могли б подати заяву про приєднання до новоствореної Церкви. Також УПЦ КП наполягала на відкритому голосуванні за кандидатів на пост Предстоятеля.

Природно, що чисельна перевага єпископату УПЦ КП де-факто робило такий «об’єднавчий собор» формальністю, а учасників з боку УАПЦ і, при наявності підписантів, МПУ – статистами, оскільки представники УПЦ КП без проблем «протягнули» б будь-яке потрібне їм рішення. Крім того, на думку деяких експертів, УПЦ КП в певній мірі боялася приходу на об’єднавчий собор великої кількості архієреїв МПУ, що могло відразу підірвати чисельну монополію Київського Патріархату під час голосування, перш за все – у справі вибору Предстоятеля.

Загалом, з самого початку процесу УПЦ КП не ховала свої претензії на домінуючу роль, обумовлюючи її кількістю єпархій (відповідно – кількістю керуючих та вікарних архієреїв), монастирів, навчальних закладів та парафій. Також відзначався рівень довіри суспільства до Київського Патріархату і т.д.

УАПЦ хоча офіційно і не висловлювала своєї позиції, однак постійно посилалася на очікування рішення Константинопольського патріархату та, вустами своїх спікерів, наполягала «на формі об’єднання, а не поглинання або приєднання». Також представниками УАПЦ активно висувалася ідея проведення собору саме не в архієрейському, а в помісному форматі; розробку нового статуту саме під час підготовчого процесу та включення в його обговорення зацікавлених представників МПУ.

При цьому, у процесі публічних виступів та обговорення в соціальних мережах, архієреї та спікери УАПЦ, коли їм говорили про незначну кількість реальних парафій та віруючих, відкрито натякали на «золоту акцію» своєї Церкви в об’єднавчому процесі.

МПУ, хоча його керівництво системно крокувало в руслі політики Москви щодо надання автокефалії Українському Православ’ю, устами своїх окремих представників підтримував ідею саме статусу помісного собору під егідою Константинопольського патріархату, а також відкидав можливість фактичного приєднання до УПЦ КП. Цікавою особливістю «участі» МПУ в процесі було те, що тільки один архієрей, митрополит Олександр Драбинко, не приховував своєї офіційної підтримки процесу надання автокефалії.

Константинопольський патріархат, постійно наголошуючи на необхідності проведення об’єднавчого собору, як одного з головних умов надання Томосу про автокефалію, практично до кінця листопада не робив ніяких заяв щодо формату майбутнього собору. Навіть коли до Києва прибули його екзархи саме для його підготовки, ніяких відкритих, а тим більше офіційних пропозицій, вони не висловили. Однак, уже в кінці листопада, у досить декларативній формі, як рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату, до українських архієреїв були доведені не тільки умови проведення об’єднавчого собору, а й проект статуту нової Помісної Церкви, основні пункти якого, за словами офіційних представників Вселенського Патріархату, будуть прописані й у Томосі.

Слід зазначити, що, як в форматі проведення собору, так і в проекті статуту, за свідченням всіх експертів, були практично проігноровані всі пункти, які до цього виходили з оточення УПЦ КП: статус собору був помісний, проте кожен правлячий архієрей мав можливість взяти тільки одного священика та представника мирян; запрошення отримали всі православні архієреї УПЦ КП, УАПЦ та МПУ, навіть ті, хто не підписував звернення до Вселенського Патріарха навесні 2018 року, а головував на соборі представник Константинопольського патріархату. Також на собор були запрошені керівники світської влади України.

Державна влада України, у особі Президента Петра Порошенка, найменш хвилювалася через формат собору та була зосереджена на самому факті його проведення. Однак, якщо проаналізувати серію інтерв’ю її представників, особливо останніх тижнів, можна висунути гіпотезу повного задоволення української влади тим фактом, що Константинопольський патріархат сам визначив порядок проведення собору та написав проект статуту, тим самим не давши представникам УПЦ КП, УАПЦ та частини МПУ загрузнути у нескінченних переговорах і консультаціях.

Дискусії про Предстоятеля Православної Церкви України та його титул

Одним з ключових і найбільш дискусійних питань було питання обрання Предстоятеля нової Помісної Церкви. І хоча на перших етапах ніяких обмежень на балотування будь-якого українського архієрея або представника Константинопольського патріархату не ставилося, вони були присутні практично у всіх обговореннях.

Так, УПЦ КП устами свого офіційного спікера, архієпископа Євстратія (Зорі), не раз підкреслювала, що «хоча висуватися може кожен архієрей – учасник собору, весь Київський Патріархат підтримує виключно патріарха Філарета». Цю ж думку в різних інтерпретаціях публічно підтримували й інший архієреї УПЦ КП, а також ряд священиків та мирян. Неодноразово підтримував своє обрання й сам патріарх Філарет, заявляючи, що йому сьогодні просто немає альтернативи.

Однак, проти обрання патріарха Філарета на пост Предстоятеля системно виступали представники УАПЦ, а також автокефальна частина МПУ. Контроверсійність подібного обрання визнавали й деякі експерти, кажучи про те, що подібний вибір значно сповільнить визнання нової Церкви з боку досить великої частини Вселенського Православ’я. При цьому, УАПЦ відразу задекларувала відмову її керівника, митрополита Макарія висувати свою кандидатуру на пост Предстоятеля нової Православної Церкви України.

Хоча представники УПЦ КП до останнього заявляли про можливість висунення кандидатури патріарха Філарета на пост Предстоятеля Православної Церкви України, глава УАПЦ, митрополит Макарій у своєму інтерв’ю «Радіо Свобода» заявив: «в жовтні прийшов лист за підписом Вселенського патріарха, до мене прийшло і, напевно, до патріарха Філарета, щоб ми не висувалися на голосування – ні один, ні інший» [1].

На думку більшості експертів, питання обрання Предстоятеля до останнього моменту був найбільш ризикованим у світлі зриву об’єднавчого собору. Тільки 13 грудня, практично за день до призначеної дати, архієрейський собор УПЦ КП вирішив висунути не патріарха Філарета, про що ще кілька місяців тому висловився Вселенський Патріарх, а митрополита Епіфанія. Однак навіть в умовах присутності патріарха Філарета, який підтримав владику Епіфанія, та відкритого голосування, 15 архієреїв УПЦ КП підтримали іншого кандидата – керуючого архієрея Волинської єпархії, митрополита Михаїла (потім це відіб’ється і на результатах голосування на об’єднавчому соборі).

Те ж саме відбулося і з дискусіями навколо титулування Предстоятеля нової Православної Церкви України. Хоча УПЦ КП послідовно наполягала на «Святішому Патріарху» хоча б для «внутрішнього користування» та навіть змінила цей титул на одному зі своїх Синодів, було прийняте формулювання Святійшого Синоду Константинопольського патріархату: «митрополит Київський і всієї України» зі звичайним титулом «блаженнійший».

Дискусії про Статут Православної Церкви України

Одним з пунктів гострої дискусії між УПЦ КП та УАПЦ була розробка нового Статуту Православної Церкви України. Про це в своїх інтерв’ю кілька разів говорив глава УАПЦ, митрополит Макарій.

Згідно з інформацією з джерел УАПЦ, основними питаннями були: назва Церкви і форма управління. Так, за інформацією, УПЦ КП хотіла зберегти свою синодальну форму управління, коли є синод, в якому більшість членів постійні і кілька тимчасових. Така форма правління, на думку опонентів, зосереджувала всю церковну владу у руках певної групи осіб, а іншим архієреям доводилося б просто «голосувати за вже прийняті рішення на досить рідкісних архієрейських або помісних соборах».

Також представники УПЦ КП наполягали на назві «Українська Православна Церква» без добавок «КП» або «МП» і навіть подали такий законопроект до Верховної Ради України. На думку експертів, останнім могло привести до затяжних судових процесів з МПУ та РПЦ, зокрема – у міжнародних судах.

Швидше за все, зацікавлені сторони так і не дійшли згоди, саме тому Константинопольський патріархат на своєму листопадовому синоді розробив і прийняв проект нового статуту ПЦУ, формулювання якого увійшли й у Томос про автокефалію.

Невизначений статус як підстава занепокоєння

Напередодні об’єднавчого собору, коли вже була визначена його дата і місце проведення, несподівано виникли побоювання, що можливий його зрив. Саме так прореагувала досить велика група українських експертів на проведення Синоду, а 13 грудня – Архієрейського Собору УПЦ КП. Ще за кілька днів до проведення архієрейського собору з’являється стаття Тетяни Нагорної та Володимира Сімакова «Сподіваючись на мудрість Константинополя», де наводиться критика УПЦ КП як з боку самих авторів, так і відомих експертів [2]. А незабаром після його проведення відомий український релігійний публіцист Катерина Щоткіна опублікувала статтю «Сюрпризи Собору. Чому Філарет кинув виклик Вселенському Патріарху», у якій зазначила:« Не знаю, як бачиться зсередини єпископату УПЦ КП їх власна позиція, але зовні це виглядає так: автокефалія на наших умовах або вона нам не потрібна»[3].

Підставою для подібної критики став канонічний статус, в якому опинилися всі православні юрисдикції України після рішення Константинопольського патріархату від 11 жовтня 2018 р., бо, згідно його позиції, з цього моменту не існувало, ні МПУ, ні УПЦ КП, ні УАПЦ – всі вони перетворилися у набір єпархій та парафій у канонічному підпорядкуванні Вселенського патріархату. Саме такий статус повинні були прийняти ті, хто звертався до Константинополя за Томосом та погодився грати за його правилами. Отже, ніякі власні синоди та собори без благословення Константинополя неможливі. Тому Катерина Щоткіна у зазначеній вище статті робить висновок: «Загалом, владики УПЦ КП дали зрозуміти, що вони зовсім не вважають себе вірними Вселенського патріарха. Вони як і раніше представляють собою УПЦ КП – церковну структуру, в якій є статут, глава церкви і всі інші атрибути «самостійності»» [3]. До речі, на сьогодні інформація про Архієрейський Собор на офіційному сайті УПЦ КП обмежується наступним повідомленням: «Собор заслухав інформацію про підготовку до об’єднавчого Собору який 15 грудня 2018 скликається у Святій Софії Київської. Було прийнято рішення взяти участь в Соборі у складі єпископату, представників духовенства, мирян і ченців, згідно благословення Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія» [4], хоча інші ЗМІ дали про нього більш повну інформацію вже ввечері 13 грудня [5].

Об’єднавчий собор

Всупереч усім песимістичним прогнозам, тиску з боку МПУ та Москви, об’єднавчий собор все ж відбувся, як і було заявлено, 15 грудня у Київській Софії. Проходив він у помісному форматі, який був розроблений у Константинополі. Перед початком собору його делегати від УПЦ КП та УАПЦ підписали акти про розпуск цих юрисдикцій, а представники МПУ – про входження до складу ПЦУ.

Безумовно, однією з головних інтриг об’єднавчого собору було обрання нового Предстоятеля. При цьому навіть з урахуванням того, що УПЦ КП на архієрейському соборі 13 грудня запропонувала своїм кандидатом митрополита Єпіфанія, все було дуже неоднозначно. Адже вже на архієрейському соборі виявилося розбіжність, коли частина (за деякими даними 15 архієреїв) підтримала кандидатуру керуючого Волинською єпархією УПЦ КП митрополита Михайла. Крім того, частина УАПЦ і навіть УПЦ КП була згодна віддати свої голоси за митрополита Симеона, правлячого архієрея Вінницької єпархії МПУ. Обстановка була настільки критичною і непередбаченої, що вже увечері 15 грудня в соціальних мережах з’явилися критичні зауваження учасників собору щодо процедури вибору, а вже в неділю, 16 грудня, волинський депутат обласної ради Микола Булига, який був делегатом собору, розкритикував позицію патріарха Філарета і частини єпископів УПЦ КП у справі підтримки кандидатури митрополита Єпіфанія: «Філарет шляхом шантажу президента і церковників домігся, щоб поставили 39-літнього «юнака» предстоятелем нової Церкви. Він проявив себе як політикан. Президент проявив себе як державний муж, адже не міг втратити Томос для України. Президент був змушений вмовляти владику Михаїла, щоб той зрікся. І владика проявив мужність і державницький підхід, і для того, щоб Україна не втратила Томос, зняв свою кандидатуру. В процесах такого рівня завжди брала участь держава. Президент України відіграв найголовнішу роль в отриманні Томосу. А Філарет їх всіх «попользував», грубо кажучи» [6]. На неділю, 16 грудня, це був найбільш різкий відгук на перебіг собору та вибори Предстоятеля, але вже 18 грудня митрополит Михаїл особисто дав прес-конференцію, на якій розповів про дуже складну ситуацію, яка склалася перед відкриттям об’єднавчого собору. При цьому Високопреосвященний владика відзначив: «Провівши консультації з іншими учасниками собору, я розказав, що мене шантажують, що це нечесно, адже предстоятелями церкви може стати будь-хто… Арбітром ситуації спробував стати Андрій Парубій, який закликав шукати рішення, адже Собор – історична подія. На що я відповів: яка це демократія і чесність, про що ви кажете. Не може поведінка однієї особи визначати історію всієї України. Пізніше мене запросили на розмову з Петром Порошенком. Хочу наголосити: не було ніякого втручання влади у Собор. Влада лише забезпечила транспорт, інформаційну підтримку, охорону. Ситуація зайшла у глухий кут, я не знімав своєї кандидатури, тому що кожен міг бути обраний, ніщо не заважало бути мені предстоятелем. І тоді постала дилема: або я стою на своєму, діючи в рамках закону і світського, і духовного, і йду до кінця, натомість друга частина може покинути Собор, та, яка підтримувала Філарета. Наслідки для мене були зрозумілі – розділення, декілька православних церков, розділення суспільства, звинувачення всесвітнього патріарха, російське торжество… Стояло питання: або я і моє его, або Україна. Тому я прийняв рішення, що Україна – понад усе» [7].

Слід зазначити, що митрополит Єпіфаній переміг з мінімальною перевагою, а розстановка сил у майбутньому Синоді, де постійними членами будуть тільки три представника від УПЦ КП, УАПЦ та МП, а інші підлягають ротації кожні півроку, робить можливість встановлення диктату однієї з колишніх юрисдикцій мінімальної. Крім того, як відзначають деякі експерти, керування владики Єпіфанія, який має дуже хорошу освіту, знає кілька мов і не належить до внутрішніх потужних груп впливу, може надати спокій під час становлення нової Церкви.

Також хорошим знаком є прийняття в якості основи Статуту, який був запропонований Вселенським патріархатом, так як його головні положення, згідно з наявною інформацією, включені в Томос, який буде отриманий предстоятелем ПЦУ в Константинополі 6 січня. При цьому, як зазначає архімандрит Кирило Говорун, «у ході моїх дискусій з Константинополем щодо цього питання, я почув таку точку зору: якщо буде переглянуто Статут, буде переглянуто Томос. Тому що з самого початку було зазначено, що Статут і Томос – це один пакет документів. І якщо в цьому пакеті один документ змінюється, то відповідно може змінитись і інший документ» [8].

При цьому прийняття вибору об’єднавчого собору Константинопольським патріархом та поминання Предстоятеля ПЦУ серед інших очільників Помісних Православних Церков вже 16 грудня під час недільного богослужіння Вселенського Патріарха, беззаперечно свідчить про створення нової канонічної автокефальної Церкви в Україні.

Вичікувальна позиція представників МПУ

Багато хто задається питанням про досить обмежену участь представників МПУ в об’єднавчому соборі. Адже, незважаючи на попередні прогнози, тільки два його архієрея прийшли на собор. Ми спробували з’ясувати позицію тих православних священиків МПУ, які явно не відзначалися відданістю «російському світу», але, тим не менш, відмовилися з’явитися на об’єднавчий собор. У процесі обміну думками виявилося кілька найбільш серйозних аргументів кліриків МПУ:

- Недовіра відносно успішності самого об’єднавчого собору. Адже протягом останніх 18 років це була вже, як мінімум, п’ята спроба об’єднання УПЦ КП та УАПЦ. Участь в соборі, який міг закінчитися провалом, залишав священиків МПУ в «підвішеному стані», бо реакція на їх участь з боку керманичів Московського Патріархату була повністю передбачувана.

- Обережність в питанні «життєздатності» нової Церкви, бо об’єднувалися архієреї та священики, які багато років були антагоністами. Багато священиків МПУ хочуть поспостерігати за новою Церквою та переконатися в її міцності.

- Проблема особистого сприйняття архієреїв, які повинні очолити єпархії нової Церкви. Не секрет, що деякі владики не користуються великою повагою та авторитетом у своїх областях.

- Очікування надання та оприлюднення самого Томосу про автокефалію. Також реальній діяльності Вселенського патріархату щодо захисту архієреїв та священиків МПУ, які вирішили приєднатися до ПЦУ, але зазнали за це карані санкції з боку Московського Патріархату.

Таким чином, мала присутність представників МПУ на об’єднавчому соборі не є критичним фактором. Процес приєднання до ПЦУ буде активізуватися з її становленням. Саме це мав на увазі новий Предстоятель ПЦУ, блаженнійший Епіфаній, коли заявив, що «двері нової Церкви відкриті для всіх» [9].

Підсумок

Нова канонічна автокефальна православна церква України, незважаючи на шалений опір не тільки Московського Патріархату, а й керівництва Російської Федерації, відбулася. Незабаром вона отримає офіційний Томос про автокефалію з рук Константинопольського патріарха, але вже де-факто увійшла до складу Вселенського Православ’я. Однак це тільки перший крок. Усіх її віруючих, архієреїв, священиків і мирян чекає велика жертовна робота з облаштування нової Православної Церкви та встановлення нею власної ідентичності.

Посилання:

1. Вселенський патріарх таки просив голів УАПЦ й УПЦ КП не висуватися на посаду

2. В надії на мудрість Константинополя

3. Сюрпризы Собора. Почему Филарет бросил вызов Вселенскому патриарху 

4. Відбувся Архієрейський Собор УПЦ Київського Патріархату

5. Собор КП підтримав на очільника нової церкви ставленика Філарета — джерела

6. “Філарет їх всіх попользував”, – волинський депутат про обрання Епіфанія 

7. Або я і моє его, або Україна: Михаїл розповів, чому не став предстоятелем єдиної Помісної Церкви

8. Архімандрит Кирило Говорун: «Якщо буде переглянуто Статут, буде переглянуто Томос»

9. Митрополит Епіфаній: Двері церкви відкриті для всіх.

прот. Сергій Горбик