Мене попросили розповісти, чому шлях секуляризації – ворог чернецтва. Спробую вам пояснити, у чому полягає згубність цього шляху. Але перед тим слід визначити, що є основною метою чернецтва, цього церковного органу, який одночасно знаходиться і в Церкві, і поза нею. Якщо тільки він не є маргінальним і якщо він не паразитує на тілі Церкви, значить, навпаки, він знаходиться у самому її центрі, бо, як це не парадоксально, чернецтво живе далеко від неї.

Покликання чернецтва

Радісна подія, яке ми святкуємо вже 17 століть, – мир, дарований християнам після масштабних гонінь, влаштованих римськими імператорами, попередниками святого Костянтина Великого. Ця подія свідчить про свого роду переворот, що стався всередині Церкви.

До цього безліч жінок і чоловіків, які з часів апостолів жадали зустрічі з Господом, знаходили межу своїх очікувань у мучеництві. Жорстока смерть, тортури, заслання – були для них шляхом, яким вони могли повністю принести себе – свою душу і тіло – в жертву Богу; з упевненістю, велично увійти у Царство, обіцяне Христом. Саме тому вони були названі «мучениками», що означає «свідки»: вони свідчили про свою причетність до загробного життя, вони сповіщають Царство Небесне, до якого палко прагнули, являючи вже на землі те, що буде даровано у майбутньому Царстві, заснованому воскреслим Христом.

Відмітна особливість християнства – не просто поклоніння божеству, ні тим більше обрядовість, але перш за все сповіщення іншого способу життя, відмінного від запропонованого світом, і досвіду цього іншого Життя, у якому ми отримаємо цілковите задоволення лише після нашого воскресіння, але яке, проте, відчули вже на цій землі. Роль християн, які перебувають у цьому світі, показати, що їх справжнє життя не тимчасове, але вічне, що визначає їх спосіб життя на землі і поведінку у суспільстві.

Але з запровадженням миру у часі правління Костянтина, коли християнство стало державною релігією, у Церкві з’явилося прагнення влаштуватися, жити на цій землі та навіть впливати на управління світом, об’єднавшись з владою, а значить, іноді й компрометувати себе, перебуваючи ц союзі з ній. Члени Церкви більше не знаходили можливості принести у жертву Богу все своє життя через мучеництво. З іншого боку, багато хто з них відчував необхідність зберегти ідеал есхатологічного свідоцтва, бажання Царства Небесного, присутнього вже тут, хоча і майбутнього. Вони не могли просто злитися з духом світу, з його способом життя.

Ось чому Дух Святий викликав всередині Церкви рух, який спонукав багатьох чоловіків та жінок віддалитися від світу, бігти від легкості цього життя, щоб сховатися у пустелях, печерах або горах.

Ці самі відлюдники, які об’єдналися в організовані спільноти, і складають перше чернецтво; потім з’явилися монастирі, але все з тим же ідеалом – абсолютним відсіканням світу.

Святий Костянтин в процесі переродження язичницької імперії у християнську цивілізацію сам сприяв встановленню і облаштуванню чернецтва. Його особистий досвід, його довга нічна молитва, дар сліз, який він отримав разом з покаянням, допомога чернечим спільнотам, а також закладка підмурку багатьох монастирів – все це мало своє значення. Поступово Церква визнала чернечий рух. Він став її серцевиною, хоч й оспорюваною, але дійсною.

Отже, чернецтво стало кузнею, де постійно, виразним чином виковуються нові створіння, які замість смертного життя отримують у спадок життя вічне. Вони відчувають дію цього життя й відображають його на Церкву і на весь світ. Таким чином ченці віддаляються з мирського життя не через людиноненависництва чи через зневагу до нього , але через усвідомлення порожнечі земних речей, які не можуть нести у собі ідеалу – вічності, яка призначена людині.

У людській любові є щось абсолютне – унікальність, неповторність. Люди, які усвідомлюють безглуздість тимчасового життя, що приводить багатьох до розчарувань, відчувають потребу шукати сенс у «чомусь іншому». Це «інше» вони знаходять в Бозі. У Бога і в Його Царстві, в іншому способі життя. Таким чином вони повністю віддаються Богу і приймають новий вид мучеництва – безкровне мучеництво – абсолютне принесення себе у жертву Богу та своїм братам. Ця жертва свідчить вже про глибоку з’єднанні з Тілом Христовим, про дарунок, який вони отримують без втрати життя, яке присвячується Богу.

Потроху вони починають помічати, що їх справжнє «я» вже не в них самих, але в особистості Христа, в поєднанні з усіма його членами – людьми. Хто хоче йти за Мною, … візьми хрест свій і йде за Мною (Мт. 16:24). І, беручи участь таким чином в житті Христа Боголюдини, вони осягають наперед радість перетворення свого буття, що є початком обожнювання у Христі.

Чернець біжить від світу не через егоїзм. Але. усіма силами відмовляючись від нього, він осягає сутність світобудови, а саме, духовне начало – через зречення від земних благ. Таким чином, це біле (безкровне) добровільне мучеництво полягає не тільки у зречення від зовнішнього світу, але також від свого внутрішнього світу: у добровільній відмові від своєї власної волі, свого особистого судження та навіть своєї особистої думки (що однак не має нічого спільного з відмовою від своєї особистості).

Слово «мученик» несе в собі два значення, які в точності відповідають покликанню чернецтва.

Мучеництво – це свідоцтво. І дійсно, чернецтво свідчить, що перетворення, яке Церква пропонує світу, реально і можна досягти. Воно «вироблено» і здійснено всередині Церкви, а саме у чернецтві. І Церква відкриває цей чернечий досвід світу. Чернецтво – доказ, лабораторія і вітрина Євангельської правди, яка перетворює «стару людину» у «нову».

Мучеництво означає також повний дарунок свого життя Богу, жертву, принесену разом з Христом, який також добровільно приніс Себе у жертву на Хресті. Адже покликання монаха – послух і відмова від власної волі кожну мить свого життя, боротьба на смерть проти власного «его» – ось справжня болісна, але в той же час радісна жертва, що робить з нього мученика, який помирає для світу, щоб подолати природу людства, яке впало у гріх. Тому чернече життя також називають «житієм ангелів». Не тому, що всі ченці стають ангелами, але тому, що умови життя, яке вони приймають на себе, уподібнюють їх життю ангелів у Царстві Небесному.

Отже, за своїм призначенням чернецтво не повинно брати участь у творенні або підтримці рівноваги в світі, прагнути вплинути на хід історії своєї країни та брати участь в улаштуванні та розвитку Церкви. Така відчуженість дозволяє йому здійснити Великий Перехід, Пасху, Нове Життя Царства, яку Ісус сповістив Нафанаїлу [1]. Чернецтво є для світу і для Церкви постійним і незмінним пророчим нагадуванням, що цей світ тимчасовий, що наша справжня батьківщина на небі. У чернецтва есхатологічне покликання і в цьому сенсі воно турбує світ і Церкву, коли вона стає «мирської». Ось чому світ не розуміє чернецтва, часто його відкидає, засуджує та навіть бореться з ним. Навіть всередині самої Церкви часто можна зустріти думку, що ченці не приносять користі, що це паразити, яких треба б «використовувати», зробити їх «продуктивними і корисними для суспільства».

Що таке секуляризація?

На противагу високому есхатологічному покликанню чернецтва, в Церкві є також рух секуляризації, коли вона перестає шукати Царство Небесне і починає піклуватися про своє улаштування в царстві земному так, як якщо б воно було остаточним. Патріарх Румунський Даниїл сказав якось в одному зі своїх доповідей: «Секуляризація – феномен найбільш ворожий по відношенню до Церкви; у нього немає особи, він проявляється як радіація, без кольору, смаку або запаху, але з наслідками для духовного життя. Насіння секуляризації знаходяться у непослуху людини Богу і в її забутті Бога. Так, Адам, наш праотець, – перша людина, яка почала секуляризуватися, оскільки він пережив момент, коли Бог нібито був відсутній, так, якщо б Він не існував. Багаторазово ми повторюємо гріхопадіння Адама, коли забуваємо Бога і живемо у створеному Ним світі так, як якщо б Він не існував. Секуляризація завжди носить у собі насіння розбрату …»

Цей небезпечний рух називають секуляризацією, бо він виражається у зануренні у дух часу.

Адам

Ця спокуса майже така ж древня, як і саме людство, і стоїть біля витоків падіння Єви і Адама. Піддавшись намовою спокусника стати самому Богом, людина не відкидала відкрито Бога, але мала намір довести до досконалості створене Богом творіння. Замість того щоб харчуватися божественним життям і бути обожненим благодаттю Божою, наші прабатьки  хотіли здійснити це самостійно за допомогою творінь, даних ним в розпорядження. Віддавши перевагу творіння благодаті Божої, вони йому цілком підкорилися і залишили за фактом божественне життя. Вони злилися з цім віком.

Старий Заповіт

Треба відзначити, що, безсумнівно, ми могли б тлумачити таким чином всі великі падіння і бунти ізраїльського народу в Старому Завіті, від невдоволення євреїв в пустелі, до боговбивство Ісуса, включаючи прелюбодіяння Давида й ідолопоклонство Соломона!

Третя спокуса Христа

Однак не будемо падати духом. Сам Ісус був також спокушений і добровільно протистояв випробуванню, щоб Собою і в Собі відтворити зворотний напрямок – віддати перевагу Бога світу. Коли спокусник запропонував віддати в Його розпорядження «все царства світу і славу їх», щоб Він виконав своє месіанство, але месіанство людське, – Ісус йому протиставляє: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному будеш служити» (Мт. 4:8-11).

Таким чином, сатана намагається применшити місію Христа з порятунку світу до простої земної місії, політичного царства, а значить, нового підпорядкування світу і його духу. Чернецтво бере участь в цьому протистоянні Христа спокусі світовим пануванням. Коли чернець дає чернечи обіцянки, він приймає на себе зобов’язання відтепер жити так, як у Царстві Небесному, а значить, виступити проти логіки занепалого світу, жити невідповідно до його статутів, але, навпаки, по статутам світу, відновленого Богом таким, яким ми його побачимо у кінці часів.

Намір Христа

Ні для служіння Ісуса, Слова, що втілилося, ні для його Тіла – Церкви, серцевиною якій є чернецтво, божественним наміром не є поліпшення умов життя людей. (Це є тільки наслідком любові, яку ми повинні мати до наших братів, проте це не є головним наміром!) Навпаки, задум Божий, сповнений Ісусом і який продовжує Церквою, – бачити, заохочувати і розвивати умови, які б об’єднували людей з Богом і, як наслідок, людей між собою.

Якими засобами?

Засоби, що дані Богом людям, які засвоює виключно чернецтво, – засоби боголюдські, а не тільки людські. Царський шлях чернецтва – наслідування Ісусу, як того вчить святий апостол Павло в посланні до Филип’ян: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за здобич свою рівність із Богом; але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної» (Флп. 2:5-8). Ніде ми не бачимо, щоб Христос вдався до людських засобів панування або влади, щоб переконати, спокусити або примусити. Нічого, крім бувши слухняним, тобто – відмовитися від своєї власної волі, свого «марнославства», щоб покласти турботу на Бога діяти, як Він вважає за потрібне. Роль ченців – здійняти руки до неба, піднести свою віру і свою молитву з довірою до Бога, щоб Він помилував світ та людей.

Така віра є спілкуванням з Богом. Укупі з любов’ю до ближнього, вона з’єднує нас з нашими братами і вводить в спілкування з ними. Таким чином, така віра розділяє ченця між світом і Отцем. Він з’єднаний одночасно з одним і з іншим, і в цьому його священне служіння, це його найважливіша праця, бо саме так він виконає заповідь Господа: «Ідіть, і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19) …

Отже, яким чином проявляє себе смертоносна секуляризація у чернецтві?

Христос є Двері, Шлях, Істина, Життя. Саме Він дає можливість і здійснює з’єднання людей з Богом. Церква, і в її лоні чернецтво, усиновляє людей Богом; спроба Церкви усиновити людей світу була б страшним збоченням.

Через усе вищесказане ми розуміємо, що чернецтво є досвід поза часом, досвід вічного життя, наданий нам зараз. Таким чином все, що противиться есхатологічного досвіду чернецтва, є запереченням свого власного призначення. Все, що прив’язує ченців до культури, історії, науці, до будь-яких поточних подій, все це за визначенням секуляризація: протиприродне занурення у життя віку цього, в життя світу, забуття і відхід з Царства Небесного, від особистої присутності Божій.

Поза всякими сумнівами, в цьому сенсі секуляризація робить ченця занепалим ангелом. Секуляризація – зрада чернечого покликання і страшна спокуса для світу. Вторгнення мирського життя у чернече – смертельна небезпека, така ж смертельна, як смуток, який постійно підстерігає ченців.

Приклади секуляризації

Для ілюстрації я вам дам зараз кілька прикладів секуляризації сучасного чернецтва, свідками якого ми є у Західній Європі. Кожен раз, коли світ вторгається у життя монастирів, останні секуляризуються, і все закінчується їх закриттям. Це може відбуватися по-різному.

А. По-перше, індивідуально.

Як тільки монах піддається мирським помислам або полонений турботами про це життя, він секуляризується.

Читання романів, перегляд фільмів, що робить доступним використання інтернету, зловживання мобільними телефонами – все це вторгнення в серця ченців духу світу цього. Якщо чернець відразу не відсікає ці спокуси, то він встає на слизький шлях, що веде до неприйняття чернечого життя, і, як наслідок, до його забуття, вважаючи, що спасіння у світі легше, корисніше і природніше. Ми повинні бути дуже пильними з використанням цих небезпечних засобів.

Якщо ченці прагнуть жити в зайвому комфорті і «не відставати від життя», якщо вони не гребують засобами та предметами, які значно перевищують їх реальні потреби, – вони секуляризуються. Здавалося б, як же це спокусливо обзавестися більш зручними засобами пересування, просторими і прекрасно мебльована апартаментами! Одного разу покійний патріарх Сербський Павло приїхав на засідання Собору Сербської Церкви. Проходячи стоянку Собору, він вирішив обійти її, щоб подивитися шикарні автомобілі, що знаходяться на ній. Коли хтось здивувався його реакції, він просто відповів: «Я приїхав на собор єпископів …»

В. Секуляризація може також спотворити і спільне чернече життя за допомогою участі у справах світу або Церкви.

Необхідність добувати гроші на прожиття монастирів може також послужити спокусою до секуляризації. Прикладами є всілякі зовнішні заходи, що вимагають представників від монастирів у мирських або церковних установах.

Ще одне служіння – місіонерське, прийняте добровільно або накладене як послух на ченців, – теж є джерелом секуляризації. Безумовно, життя апостольське святе, але для ченця воно – зрада його покликанням, і він може його прийняти тільки в разі, якщо місіонерство йому дано як послух. Це стосується у рівній мірі всіх послухів у світі, заради яких деякі ченці повинні приносити себе у жертву, але які, на жаль, огидні чернечому духу.

Ми ніколи не перестанемо говорити про небезпеку одягатися в цивільний одяг, коли доводиться виходити в світ. За часів антиклерикальних революцій вороги Церкви знали, що при забороні ченцям з’являтися у громадських місцях в духовним одязі разом з цим одягом знімалося і їх священне значення – світ більше не бачив явного знаку присутності ченця. Більш того, через це навіть самі ченці наражаються на небезпеку втратити сенс свого покликання – закритості від світу. Одна французька приказка говорить: «Одяг не робить ченця». Звичайно, але він, будучи видимим знаком його посвячення, «відокремлює» ченця, що є основоположним у чернечому покликанні. Чернець «відділений» Богом – він відрізаний від світу, щоб належати тільки Богові, своєму єдиному Володарю.

У інших випадках проникнення духа світу цього у монастирі відбувається ззовні, і чернецтво знову стає його жертвою.

Наприклад, в якому з монастирів немає людей з порушеною або травмованою психікою, з делікатним або складним характером? Ми стверджуємо, що чернече покликання полягає у примиренні людей з Богом. Зв’язок з Богом досягається шляхом довгого навчання покаянню та смиренню, в той час як застосування сучасних технік психоаналізу буде однією з форм секуляризації, капітуляцією перед людськими засобами у зціленні особистісних пошкоджень. Ці методи, від яких, звичайно, не можна повністю відмовитися, але до яких слід вдаватися тільки у виняткових випадках і з міркуванням, спрямовані на те, щоб примирити людину з самою собою (що породжує відхід у себе та лікування психіки без звільнення від страстей, що лежать в основі страждань).

Це також вторгнення вищих інстанцій в життя монастиря. Церква – мати, яка поглинає своїх власних дітей; втручання в життя монастиря церковних і державних властей створює атмосферу, яка відволікає ченців від їх покликання. Зустрічі, послуги, прийоми – необхідні, але вони, однак, душать ісихастський дух монастирів і залишають їх гинути у дусі світу. Монастирі не можуть існувати без допомоги щедрих благодійників, але, у той же час, це є загрозою: догода жертводавцям і їх потребам, життя згідно ритму життя благодійників, які, самі того не усвідомлюючи, змінюють дух монастирів і штовхають їх насельників до падіння з неба на землю.

Звичайно, не вийде повністю уникнути цих небезпек, але треба залишатися пильним.

Засіб боротьби з секуляризацією

Треба залишатися пильним!

І в наших монастирях, де знову відроджується втрачена чернеча традиція, перервана історичними обставинами, або ж ця традиція відтворюється по книгам, може трапитися так, що ми ослабнемо під впливом секуляризації. Повернутися буде важко, але можливо, і краща зброя – молитва і смирення. Коли святий Антоній Великий побачив світ, оточений мережами сатани, голос йому сказав: «світ спасе смиренність». Але слід додати – і це вже буде моїм висновком – що проблема небезпеки секуляризації у чернецтві обумовлена також секуляризацією всієї Церкви. Наші Церкви шукають своє місце в цьому світі, вони жадають визнання або влади (і це природно, це по-людськи, але – надто по-людськи !!!) – і, таким чином, забуваючи своє есхатологічне покликання, вони перешкоджають дії Святого Духа у світі, спрямованому на творення «нової землі» і «нового неба». Щоб пояснити те, що ми робимо, я приведу один єдиний приклад. Коли ми служимо Божественну літургію, ми молимося про легшого життя, замість того, щоб «нині всяке житейське відкласти піклування», як ми співаємо у Херувимської пісні, і піднестися вірою та розумом у Царство, де ангели й святі, з якими ми разом перебуваємо, оспівують славу Божу.

Чернецтво в Церкві є духоносним органом, який нагадує їй про її покликання і утримує її від секуляризації, щоб за допомогою жертви ченців і черниць, з’єднаних з жертвою Христовою, прищепити Церкви Царство Небесне.

Саме від успіху цієї місії залежить відповідь на питання Спасителя: Син Людський, як прийде, чи знайде віру на землі? (Лк. 18:8). Це і є головна мета! Але в цій запеклій боротьбі тверезість, розум і сили посилається тільки Господом. Церква і чернецтво завжди отримують це в молитві. Адже Бог знає, що потрібно для спасіння. Йому належить слава і поклоніння на віки віків

1. Див. Ін. 1:45-51.

архімандрит Ілля (Раго), духівник жіночого монастиря Преображення Господнього в Террасон (Франція), подвір’я монастиря Сімонопетра (Афон).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»