Ні для кого нині не є секретом, що Вселенський Патріархат Константинополя прийняв рішення надати автокефалію православним християн України (рішення Синоду від 20 квітня 2018 г.). Дане рішення прийнято під його особисту відповідальність (канони 9, 17 і 28 IV Вселенського собору).

Дане рішення було практично нав’язано подіями в Україні протягом останніх 25 років, де існує так звана «канонічна» Церква, яка перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату, і дві, так звані «розкольницькі» церкви, що знаходяться під юрисдикцією Патріарха Філарета і митрополита Макарія. Все це дає привід поставити під сумнів і накликати дуже важкі випробування на єдність між усіма тими, хто у цій країні сповідує православну віру. Крім того, ця нескінченна криза ставить під загрозу всі загальні блага суспільства. Треба бути або сліпим, або бездушним, щоб не усвідомлювати, що насильство і безчинства, які відчувають практично щодня наші православні брати і сестри в Україні, є неприйнятними, нестерпними та непрощенними.

Патріарх Варфоломій, який користується верховенством у всьому Православ’ї, більш не може мовчати. Хоча він і не має в своєму розпорядженні мирської влади, але він має право з повною відповідальністю: вживати заходів щодо забезпечення єдності, загальності та мир у Православ’ї; викликати інші православні Церкви; пропонувати допомогу всім громадам, які перебувають у надзвичайному і небезпечному становищі. Верховенство Вселенського Патріарха Константинополя не є пустою «честю», ні якимось «східним папством», як невпинно urbi et orbi (на весь світ) віщають деякі церковні діячі. Верховенство Патріарха не претендує на те, щоб дати православній Церкви «всесвітнього єпископа». Але, як підкреслює православний богослов Іоанн Мейєндорф, що користується великим авторитетом, православна Церква, безперечно, не може заперечувати ні необхідність у всесвітньому лідерстві, ні у певному авторитеті думки першого Патріарха, які є неминучими умовами існування соборності.

Подобається це чи ні, але у цей ганебний період хаосу, який переживають православні вірні України, православна Церква не може обійтися без мудрого і об’єктивного лідерства, що утворює авторитет Вселенського Патріархату Константинополя. Буде недостатньо сказати, що Вселенський Патріарх є всього лише «Primus inter Рарес / Першим серед рівних». Саме у цьому полягає, скоріше, «політичний» аргумент, який переслідує мету ослаблення його авторитету; цей аргумент не має ніякого канонічної або еклезіологічної підстави. Честь, яка віддається йому, несе в собі також відповідальність і реальні прерогативи. Нагадаємо тим, хто нічого не хоче чути, що це верховенство належить виключно Церкві Константинополя у силу положень канонів, а також тривалого історичного досвіду, а не з волі якого-небудь візантійського імператора або царя. Ніяка цивільна або релігійна установа, якою б престижною вона не була, не має влади спотворювати або тлумачити для своєї вигоди то, що наші святі і богоносні Отці встановили у вірі на Вселенських соборах.

Де юре, після хрещення київського князя Володимира в 988 році Київська Русь опинилася під церковною юрисдикцією Вселенського Патріархату Константинополя. Крім того, Константинополь ніколи не визнавав анексію Київської митрополії у 1686 році Синодом Російської Церкви після вторгнення Російської імперії на землі лівобережжя Дніпра. Єдина поступка, зроблена Вселенським Патріархом Діонісієм IV, полягала у дозволі митрополиту Московському висвятити митрополита Київського при дотриманні наступної неодмінної умови: поминання під час кожного літургійного богослужіння тільки Вселенського Патріарха. Документ, що засвідчує цю домовленість, існує і був недавно знайдений в оригінальній версії грецькою мовою у Парижі ( «Lettre du Patriarche Denis IV à l’adresse des Tsars de Russie Jean et Pierre et de Sophie Alexievitch / в Листі Патріарха Діонісія IV російським царям Іоану та Петру, а також Софії Олексіївні» – Москва, 1826), слово в слово підтверджує, що дана антиканонічна акція з боку Російської Церкви ніколи не отримувала схвалення Вселенського Патріархату.

Ініціатива Його Святості Варфоломія покласти край цій ситуації, що безпосередньо зачіпає його авторитет, одночасно і наочно показує міжнародному співтовариству нездатність Російської Православної Церкви висунути (особливо після краху комунізму у 1991 році), хоч якісь пропозиції, здатні покласти край поділу між помісними православними церквами і остаточно усунути існуючий розкол.

Згідно з доповіддю Антуана Арьяковського (на Конференції європейських церков на Кіпрі, 8-10 листопада 2017), три чверті від 25 мільйонів українських православних на даний час знаходяться під юрисдикцією Київського Патріархату, керованого Патріархом Філаретом. Крім того, за оцінними даними, з чверті решти віруючих (Московського Патріархату в Україні під керівництвом митрополита Онуфрія і так званої Автокефальної Церкви під керівництвом митрополита Макарія), більше 75% готові приєднатися до нової еклезіальної структури, яка стала в найближчому майбутньому «Українською Автокефальною Православна Церквою».

Без сумніву, антиканонічне захоплення Російською Православної Церквою Української Православної Церкви у 1686 році, до якого, на жаль, у даний час додається анексія Криму Росією і військова окупація Донбасу, сьогодні повертається проти Неї так само, як кинутий бумеранг, який, повертаючись у вихідну точку, може завдати серйозної шкоди своєму метальникові, якщо тільки останній не поведе себе досить обережно.

Рішення московського Патріарха Кирила і його Священного Синоду розірвати церковне спілкування з Патріархом Варфоломієм сильно мене здивувало, але не стало для мене сюрпризом. Якщо порівняти це з тим, що сталося в Естонії в 1996 році, то дане рішення є більш ніж сумним. В кінцевому рахунку, щоб знайти рішення естонської кризи, ми домовилися в Цюріху, в тому ж році, запропонувавши рішення, яке могло б підготувати загальне конструктивне майбутнє для двох помісних Церков – Константинопольської і Московської – за умови його виконання обома сторонами. З того часу пройшло вже більше двадцяти років, і, виявилося, що ця угода втратила чинність через її незастосування Московським Патріархатом. Хто ще після цього може сподіватися на те, що можна довіряти людям, які спочатку ставлять під домовленістю свій підпис, а потім не виконують взятих на себе зобов’язань?

Через повагу до його особистості та посаді, я не хочу вступати в полеміку з Патріархом Кирилом, але не можу промовчати про цю доведену до крайності звичку, що стала традиційною у керованій ним Церкви, – з надзвичайною легкістю розривати спілкування, щоб чинити тиск з метою задоволення своїх примх. За два роки Патріарх Кирило звершив дві великі помилки. Перша полягає в його відсутності на Святому і Великому всеправославному соборі на Криті в 2016 році; друга – в розриві церковного спілкування – після естонського інциденту – з Патріархом Варфоломієм.

Чи усвідомлює він, що не можна вести переговори про безцінне, а саме про євхаристійне спілкування, не ризикуючи розділити на частини християнську Церкву, а також, що кожна Церква, і всі вони разом утворюють єдину Церкву? Розірвати спілкування зі Вселенським Патріархом (авторитет якого ґрунтується і підтверджений канонами Вселенських Соборів: 3-м каноном другого Вселенського Собору, 28-м каноном четвертого Вселенського Собору 36-м каноном Собору в Трулло) означає розірвати єдність помісних Церков у тілі єдиної Православної Церкви. Зазначу також, що канонічна традиція не надає іншої альтернативи, крім неухильного дотримання (акривії) в області еклезіології, навіть якщо у наш час вона постійно зневажається. Таким чином, як охоронець цієї акривії, Вселенський Патріарх повинен її захищати та стежити за її відповідним виконанням.

Невизнання Патріарха Варфоломія в якості «Protos / Першого», відмова в останній момент брати участь у Критському Соборі, нинішній розрив спілкування з Ним, ставить Патріарха Кирила у положення розколу. Яким чином людина такого розуму і таких якостей не може цього розуміти?

У Естонії перший крок був зроблений Константинополем, і той факт, що зло не вкоренилося, робить йому честь. Але в цьому випадку, хто зробить цей крок, якщо з 2004 року Російська Церква не перестає дратувати і принижувати Константинополь, постійно і публічно ставлячи під сумнів авторитет Вселенського Патріархату Константинополя, явно маючи на меті: стати третім Римом?

Очевидно, що православна Україна стане автокефальною. Пророче діяння Варфоломія принесе свої плоди в довгостроковій перспективі, тим більше, що «вона (Українська церква) є його дочкою, живим плодом його місіонерської діяльності і місцем майбутнього примирення з Московською церквою» (Антуан Арьяковскій).

Митрополит Стефан (Хараламбідіс), керуючий Естонською Апостольською Православною Церквою в юрисдикції Константинопольського Патріархату

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»