Для розуміння Першосвященицької місії Господа нашого Ісуса Христа необхідно спершу мати певне уявлення про священство у Старому Заповіті, яке готувало та прообразно представляло Його священство.

Спершу торкнемося історії встановлення священства. У давніх цивілізованих народів які оточували Ізраїль (наприклад Єгипту та Месопотамії), священицьке служіння часто здійснювалося царями цих народів. Правителю допомагало ієрархічно організоване здебільшого спадкове духовенство, часто об’єднане у окрему касту. Зовсім інакше було у давніх старозавітних патріархів – у них не було ані храму, ані особливих священиків Бога Авраама, Ісака та Якова. Патріархи поставили жертовник у землі Ханаанській (Бут.12:7) та приносили жертви Богу (Бут. 22). У них було сімейне священство, властиве багатьом давнім народам. У описі життя патріархів згадуються лишень священики-іноземці (цар-священик Салиму, свяще­ник Бога Вишнього Мелхиседек (Бут. 14:18) та жреці фараона (Бут. 41:45;47:22). Коліно Левія ще не мало тоді богослужбових обов’язків (Бут. 34:25-31; 49:5).

З часів пророка Мойсея, який сам походив з коліна Левія, починається вірогідно культова спеціалізація цього коліна. Як повідомляється у книзі Вихід (Вих. 32:25-29), коліно Левія вибране та посвячене самим Богом для служіння Йому. Благословення Мойсея, на відміну від благословення Якова, покладає на нього специфічні священничі обов’язки (Повт. 33:8-11). Що­правда, цей текст відображає більш пізню ситуацію, коли левіти уже були здебільшого священиками при різних святилищах країни (Суд. 17,7-13; 18,19). Поряд з левитським священством продовжувало існувати і сімейне священство (Суд. 18:18-29;13:19;1 Цар.7:1).

В період монархії на царя покладалися і деякі священичі обов’язки, як і у сусідніх народів. Від Саула (1 Цар. 13:9) та Давида (2 Цар. 6:13-17) до Ахаза (4 Цар.16,13) царі приносили жертви та благословляли народ. Водночас царі називалися священиками лишень у розрізі порівняння з царем-священиком Мелхисе- деком (Пс. 109,4). Фактично цар Ізраїлю був швидше покровителем священства, ніж членом священичого стану. Саме священство стає організованою устано­вою при Єрусалимському храмі – культовому центрі Ізраїлю з часів царя Давида. Спершу служіння здій­снюють дві священицькі династії. Авіафар, нащадок Ілія, служителя в Силомі, походив з коліна Левія (2 Цар.8:17), але його рід було усунуто від Храму Соломоном (З Цар. 2:26). Представник другої династії Садок був невідомого походження, але його нащадки пізніше очолювали священство Храму аж до II століття. Пізніші родоводи включають його, як і Авівфара, до нащадків Аарона (1 Пар.6:1-12). Головний священик Єрусалимського Храму мав у своєму підпорядкуванні різних священнослужителів. До Вавилонського полону серед служителів Храму були навіть необрізані (Ієз. 44:7). В інших святилищах, особливо в наділі Юди, левіти, ві­рогідно, були доволі чисельними. Можливо царі Давид та Соломон намагалися розподілити їх по всій країні (Суд. 18:30). Однак при деяких місцевих святилищах були священики різного походження (З Цар. 12:31).

Цар Іосія своєю реформою 621 року до Різдва Христо­вого скасував місцеві святилища і встановив виключне право коліна Левія та верховенство єрусалимського священства. Навіть більше, за цією реформою право священства залишено лишень за нащадками Садока (4 Цар. 23:5). Реформа Іосїї закладає розмежування між священиками та левітами, більш очевидне вже у Ієзекіїля (Ієз. 44:10-31).

Одночасна загибель Храму та царства у 587 р. до Різдва Христового кладе кінець опіки царя над священиками, які здобувають великий авторитет в очах народу Божого. З усуненням впливу державної вла­ди, що перейшла до рук язичників, священики стають релігійними лідерами народу. Ще більше зміцнює ав­торитет священиків поступове зникнення пророків починаючи з V століття до Різдва Христового. Проекти реформ Ієзекіїля (573 р. до Р.Х.) виключають «князя»» з святилища (Ієз. 44:1). З тих пір левіти користуються необмеженою прерогативою на священниче служіння.

Книги Святого Письма дозволяють уявити ієрархію старозаповітних священнослужителів. Очолює її первосвященик, нащадок Садока. Він стає переємником Аарона – праобразу священика. При кожному святилищі завжди був головний священик. Назва «первосвященик» з’явилася після зникнення царської влади, коли гостро відчувалася потреба у теократично­му лідері. Помазання, яке отримує первосвященик починаючи з IV століття до Різдва Христового (Лев. 8,:12; Дан. 9:25) нагадує помазання царя на царство. Нижче первосвященика по ієрархічній драбині знаходяться сини Аарона. Нижче духовенство – левіти – об’єднане у три групи, при яких перебувають співці та привратники (1 Пар. 25-26). Разом всі священики складають священниче коліно Ізраїлю, повністю присвячене служінню Господу. Довгий час ця структура ієрархії залишається незмінною. У 172 р. до Різдва Христового останнього первосвященика з роду Садока (Онію III) було вбито внаслідок політичних інтриг. З того часу переємники поста первосвященика призначалися царями Сирії з інших родів. При Макавеях первосвящеником став Іонафан, що походив з досить скромного священичого роду. Його брат Симон став його наступником (143 р. до Р.Х.) та започаткував династію Асмонеїв, священиків та царів (134-37 p.p. до Р.Х.). Вони були вождями швидше політичними та військовими, ніж релігійними, що і викликало опозицію з боку фарисеїв. З іншого боку, духовенство з шануваль­ників традицій дорікали Асмонеям їх походженням не від Садока. Це призвело навіть до розколу та відокремлення кумранської священичої секти. Зрештою, з часів царювання Ірода, первосвящеників почала призначати державна влада з вихідців зі знатних священичих родів. Саме вони склали групу первосвящеників, які згадуються у Новому Заповіті.

Розглянувши історію формування старозавітного священства, звернемося до питання функцій священнослужителів. В давніх релігіях жреці були служителями культу, охоронцями священних передань та провістителями волі божества. В Ізраїлі священство також незмінно виконує дві основні функції – служіння культу та служіння слова.

1. Служіння культу. Священик нерозривно пов’язаний зі святилищем. Як охоронець ковчегу Заповіту у давні часи (1 Цар. 1-4) він приймав вірних у домі Господньому (ІЦар.1) та очолював богослужіння на народних святах (Лев. 23:11). Головним обов’язком священика як посередника між Богом та народом було жертвоприношення – він представляв Богові жертви вірних та передавав благословення Боже. Так чинив пророк Мойсей, коли здійснював жертвоприношення Завіту біля гори Синай (Вих. 24:4-8). Таким був Левій

- глава всіх поколінь священства (Повт. 33:10). Після Вавилонського полону священики здійснювали що­денну жертву (Вих. 29:38-42). Раз на рік первосвященик виконував місію верховного посередника здійснюючи богослужіння в день Очищення для прощення гріхів свого народу (Лев.16; Сир.50: 5-21). Окрім цього, священик здійснював обряди посвячення та очищення

- помазання на царство (З Цар. 1:39; 4 Цар.11:12), очищення прокажених (Лев. 14) та породіль (Лев. 12:6).

2. Служіння слова. В Месопотамії та Єгипті жреці займалися пророкуваннями. Від імені свого божества вони відповідали на запитання вірних. У давньому Ізраїлі священик виконував подібне служіння, користуючись ефодом (1 Цар.30:7), урімом та туммімом (1 Цар. 14:36-42; Повт.33,8). Однак, після правління царя Давида, ці способи пророкувань більше не зга­дуються. З того часу Бог звертає Слово Своє до народу іншим шляхом – через пророків сподвигнутих Духом. Іншим видом служіння слова було збереження традицій великих священних подій минулого та положень Синайського заповіту. Священики стали служителями цього слова, як, наприклад, Аарон (Вих.4,14-16). Під час святкових богослужінь вони повторювали вірним священну історію, на якій ґрунтується віра (Вих.1-15; Іс.Нав.2-6). При підновленнях заповіту, вони читають Тору (Вих. 24:7; Неєм. 8). Священики стали тлумачами Закону та подателями практичних настанов у відповідь на потреби віруючих (Ієр. 18:18; Ієз. 44:23) та вершителями правосуддя (Повт. 33:10; Ієз. 44:23). Вони здійснювали письмовий виклад Закону. Священик у Старому Заповіті – людина знання (Ос.4,) та посередник Слова Божого.

Однак, з примноженням синагог, священики зами­каються здебільшого на своїх ритуальних обов’язках. Зростає авторитет книжників-мирян (в основному чле­нів секти фарисеїв), які в часи Христа вже вважалися головними вчителями в Ізраїлі.

Старозавітне священство в цілому було вірним своїй місії. Священики через богослужіння, настанови та укладення Святого Письма підтримували в Ізраїлі живе передання Мойсея та пророків, оберігали релігійне життя народу Божого. Однак, вони мали поступитися більш досконалому ново заповітному священству. Старозавітне священство нерідко відхилялося від свого покликання. Пророки дорікали священиків за порушення ними своїх священних обов’язків – осквернення культу істинного Бога ханаанськими звичаями в місцевих святилищах Ізраїля (Ос. 4:4-11), язичницький синкретизм в Єрусалимі (Ієр. 2:26), порушення Тори (Ієр. 2:8), протидію пророкам (Ам. 7:10-17), особисту користь (Мих. 3:11), нестачу ревності в служінні Господу Богу (Мал. 2:1-9).

Пророки надихалися ідеалом священства, вимага­ли від священиків непорочного культу, вірності Торі, чистоти та святості. Вони очікували, що Господь Сам у день відновлення та суду (Мал. 3:1-4) створить Собі до­сконале священство, яке стане поруч з Месією (Зах. 4). У вченні кумранської общини існувало очікування двох Месій – Священика та Царя, однак Месія-Священик стоїть вище за Месію-Царя, який веде народ Божий його історичним шляхом. Адже Ізраїль – народ священик (Вих. 19:6), народ, що поклоняється істинному Богу та має здійснювати достойне поклоніння Йому. Все це не можливе без Священика.

Духовні цінності Старого Завіту набувають свого значення лише в Ісусі Христі, Котрий їх виконує та перевершує, закладаючи основи нового священства. Сам Господь наш Ісус Христос є єдиним істинним Первосвящеником. Сам Спаситель жодного разу не називав Себе Священиком – в тогочасному середовищі сан передбачав належність до коліна Левія. Христос називає Себе Сином, або Сином Людським. Він роз­криває нам Свою місію, користуючись священничою термінологією. Так, коли Спаситель говорить про Свою смерть, то представляє її покаранням за богохульство для своїх ворогів, спокусою для учнів та Жертвою для Самого Себе – Жертвою умилостивления Раба Божого (Мк. 10:45), Жертвою Завіту, що була принесена Мойсеєм біля Синаю (Мк. 14:24). Його Свята Кров порівнюється з кров’ю пасхального агнця (Мк. 14:24). Спаситель Сам приносить Свою смерть, як священик приносить жертву, яка викуповує від гріха, встановлює Новий Завіт та несе спасіння народу Своєму. Христос – Священик, Який приносить у жертву Самого Себе.

Другим обов’язком священиків Старого Завіту було служіння Торі. Христос прийшов, щоб виконати Закон (Мт.5,17). Не тримаючись за перевершену Ним букву Закону (Мт. 5:20-48), Він проливає світло на глибинну цінність Закону, приховану у першій та другій заповіді про любов до Бога та ближнього (Мт.22,34-40). У цьо­му розумінні, служіння Христа Спасителя продовжує служіння священиків Старого Завіту, але перевищує його у всьому, тому що Слово Христа – вище Одкровення, Блага звістка про спасіння, що остаточно виконує Закон.

Після хресних страждань, смерті, Воскресіння та Вознесіння Господнього, апостоли починають осмислювати істини Священства Христового. Апостол Павло часто представляє Спасителя в праобразі пасхального агнця (1 Кор. 5:7) та дня Очищення (Рим. 3:24). Смерть Христова розглядається як жертва відкуплення Його Кров’ю (Рим. 5:9), справжнє священнодійство. У всіх новозавітних писаннях (окрім послання до Євреїв), в яких смерть Христа представлена як жертва Отрока (Дії. 3:13), але Спаситель не називається священиком. Писання Апостола Іоанна повідомляє нам дещо більше – у них Христос зображується у першосвященницькому одязі (Ін. 19:23; Одкр. 13), а оповідь про Страсті Господні починається з першосвященицькій молитви (Ін. 17). Подібно до священика перед принесенням жертви, Христос перед принесенням Жертви освячує Себе, посвячує Себе через Жертву (Ін. 17:19), стаючи іс­тинним Посередником між Богом та людиною.

У Посланні до Євреїв прямо говориться про священство Христа, Який, подібно до Аарона та більше ніж він покликаний Богом бути посередником між Богом та людьми та приносити жертви за гріхи людей (Євр. 5:1-4). Священство Христа має своїм праобразом служіння Мелхиседека (Бут. 14:18) відповідно до пророцтва (Пс. 109,:4). Для з’ясування цього питання автор послання дає тлумачення текстів Старого Завіту. Мовчання книги Буття про родовід Мелхиседека означає, що священство Левія поступається священству Христа (Євр.7:4-10). Клятва Божа у Псалмі 109 (Пс. 109:4) звіщає вищу досконалість Вічного Священика (Євр.7,20-25). Христос – Священик святий, єдиний (Євр.7:26). Його смерть кладе кінець священству Старого Заповіту. Цим священством сповнена вся Його сутність. Спаситель є Посередником в абсолютному сенсі – Він справжня Людина (Євр. 2:10-18), що розділяє нашу неміч аж до спокуси (Євр. 2:18) та одночасно справжній Син Божий, вищий за Ангелів (Євр.1:1-13). Він – Священик єдиний та вічний. Христос звершив Свою жертву один раз на всі часи (Євр. 7:27). Віднині Він – ходатай навіки, посередник Нового Завіту (Євр.8:6-13).

Ніяке найменування не може само по собі вирішити до кінця тайну Христа. Син нероздільний з Отцем. Син Людський, що зібрав у Собі все людство – Первосвященик Нового Завіту, Цар-Месія та Слово Боже. У Старому Завіті розрізнялося посередництво царя та священика (світське та духовне), священика та пророка (установлення та дія) – розмежування необхідне для розуміння цінностей Одкровення. Так як трансцендентність Ісуса Христа ставить Його вище за будь-які багатозначності історичного процесу, Він поєднує в Своїй Особі всі ці різні види посередництва. Він – Син, Вічне Слово, що завершує та перевищує одкровення пророків. Він – Син Людський, що поєднує в Собі все людство. Христос є Царем людства, влада та любов Якого мають силу до того часу незнану. Він – єдиний Посередник між Богом та народом Божим, досконалий Священик, Котрим освячуємося всі ми.

ігумен Євген (Гончарук), монастир Преображення Господнього