Факт того, що падіння комунізму змусило православ’я зіткнутися з проблемами, що стосуються демократичної секуляризації, очевидний. Під секуляризацією я маю на увазі в повному обсязі дискредитоване заперечення віри, а секуляризм, який розуміється як плюралізм, відповідно до Аристотеля Папаніколау, як він визначив його в своїй програмній лекції «Християнський секуляризм» на конференції «Релігія у суспільному житті». яка щорічно проходить у Терібіне, що в Герцеговині. Звертаючи увагу на те, що в деяких православних країнах була зроблена спроба відновлення свого роду моделі симфонії влади, що йде корінням в Візантійський період, він вказує на те, що через окупації – османську, австро-угорську, комуністичну – практично ніколи не було можливості вирішити дану проблему.
Проте, існувало кілька винятків, один з них – процес національного будівництва у Сербії в кінці XIX і початку XX століття. З повільної, але стабільною еволюції Османської Імперії, що закінчилася отриманням Сербією незалежності у 1861 році де-факто, а в 1878 році – де-юре, Королівство Сербії – без сумніву православна країна – у процесі національного будівництва, розвитку інститутів та організації суспільства зіткнулася з глибокими дилемами. Розмах цих дилем збільшився у зв’язку з тим, що політичні проекти Сербського національного визволення і незалежності були власними і не мали підтримки будь-якої європейської чи іншої нації.
Кульмінацією цього розвитку була Сербія в 1903-1914 роках: від зміни династії в 1903 до початку Першої Світової Війни. Протягом цих років виборчим правом було наділено 22% населення, що дорівнювало даними показниками у Бельгії та Франції, а також перевищувало подібний показник в інших демократичних країнах. Маючи дуже обмежений прямий податковий ценз, необхідний для голосування, Сербія даного періоду була ближче до загального виборчого права, ніж більшість сформованих демократій. Преса була вільною і мала велике число журналів, деякі з яких були засновані політичними партіями, а деякі – ні. Політичні партії з широким спектром ідеологій були добре організовані, а обмеження доступу до участі у політичному житті – низькими, всі гравці поважали конституцію і основні демократичні правила суспільного життя. Сербія в 1903-1914 роках була західною країною – ліберальною демократією. Факт того, що в даний період головним зовнішньополітичним союзником Сербії була Імперська Росія, не повинен вводити нас в оману. Між політичними інститутами цих двох країн практично не було подібності. Сербія тоді виразно була незаперечним прикладом секуляризованого плюралізму у православній країні.
Як же це вийшло? Положення Сербської Православної Церкви (СПЦ) у сербському суспільстві того часу було дуже помітним і ґрунтовним не тільки тому, що вона була національною дороговказною зіркою під час османської окупації. Її вплив серед людей був значним, також, як і її вплив на процес прийняття рішень. Наскільки мені відомо, немає свідоцтва того, що СПЦ відмовлялася від моделі симфонії влад. Так чому ж ця модель не спрацювала?
Відповідь слід шукати в пропозиціях ліберальної демократії з трьома вирішальними факторами, визначеними у політичній історіографії.
Першим фактором була сербська інтелектуальна еліта, яка принесла і розповсюдила ідеї ліберальної демократії у Сербію з Європи середини XIX століття, в основному Франції та Швейцарії – ідейних центрів ліберальної демократії. Всі сучасні книги зі свободи і демократії були переведені і опубліковані сербською мовою, і сам майбутній король Петро був перекладачем книги Мілля «Про свободу». Перехід цих ідей був сербським, а не іноземним. Більш того, а можливо саме через це, дані ідеї були досить легко прийняті патріархальним суспільством того часу.
Другим важливим фактором була соціальна структура Сербії, що повстала за розпуском османського правління і крахом її політичної еліти. У той час, майже всі серби були вільними селянами, які володіли власною землею і майном. Помісного дворянства не було, а виділення землі вільним селянам зробило їх фермерами, землевласниками і платниками податків. Тільки 11% селян не володіли землею і лише 4% – не володіли будинком, в якому вони жили. Більш того, розкид власності за розміром, тобто вартість майна, був дуже малий – все майно було практично однаковим. Таким чином, щодо добробуту сербське суспільство було досить рівноправним. Тим не менш, це було суспільство власників та платників податків, людей не багатих за європейськими стандартами, але знаючих свої права і готових за них боротися. «Вони поводяться як янкі», – сказав західноєвропейський автор у 1880-х. Загалом, Сербія в 1903-1914 роках, до приходу швидше невдалої індустріалізації, не була сучасною країною з економічної крапки зору, але політично вона була досить сучасною. Сербія була державою з секулярним плюралізмом саме через свою економічну та суспільну структуру.
І нарешті, впровадження демократичного плюралізму було не одноразовим заходом, а поетапним процесом, які зайняв майже все XIX століття. Сербія у 1903-1914 з’явилася кульмінацією цього трудомісткого процесу, а не дивом, що сталося через зовнішні факторі – не за допомогою бога з машини. Це причина, по якій сербська демократія того часу була міцною і стійкою до погроз, наприклад, могутньої військової еліти. Вищою ознакою надійності демократії вільних селян була практично стовідсоткова явка на мобілізацію після оголошення Австро-Угорщиною війни. До такого результату привів не тільки патріотизм, у рекрутів були всі причини захищати свої політичні і майнові права. Демократія була вкрай серйозним питанням для сербів того часу.
Православне християнство не стало перешкодою для ліберальної демократії у кінці XIX – початку XX століття, скоріше навпаки. Міцна і життєздатна демократія, підтримувана і політичною, і інтелектуальною елітою, була перешкодою для реалізації моделі симфонії влади. Християнський секуляризм був досягнутий при незаперечному становищі СПЦ. Як змінилася Сербія до цього моменти – абсолютно інше питання.
Борис Бегович, професор економіки юридичного факультету Белградського Університету.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»