За всю нашу історію світські географічні регіони диктували кордони єпископських кафедр і автокефальних церков. Рішення вселенських соборів, які іноді підтверджували цю юрисдикцію, були прагматичними зусиллями з вирівнюванням і часто перестроюванням – церковної мапи відповідно до зміни політичних реалій. Коротше кажучи, немає нічого по богословськи значимого у церковних кордонах.
У пізньоримський і візантійський періоди кордони єпископської єпархії були саме такими, як на імперській карті. Якщо кордони римської провінції перемістилися, межі єпархії теж змінювалися. Коли імператор Юстиніан затвердив концепцію автокефальних церков і просунув пентархію, церковна мапа відображала організаційну структуру імперії – незалежність Єрусалиму, звичайно, була винятком, який довів це правило. І, варто відзначити, що Юстиніан і його наступники зробили більше, ніж зміни кордонів, вони також збільшили і зменшили кількість автокефальних регіонів. Наприклад, до смерті імператора церква надала автокефалію нарівні з пентархією на Балканському півострові рідному місту Юстиніана – сьогодні не тільки це місто більше не існує, ми навіть не впевнені, де воно було.
Взаємозв’язок між церковними кордонами і світською політикою в пост-визвольній Східній Європі у значній мірі можна порівняти: Греція, Румунія, Болгарія та Сербія побудували незалежні національні держави на моделях Вестфалії, так само церкви в цих регіонах отримали автокефалію.
Хоча для цих історичних зрушень немає справжнього богословського значення, я стверджую, що в нашій сучасній обстановці є дві відмінності, які у корені зменшують здатність Церкви займатися богословськими питаннями нашого часу.
По-перше, з кончиною Візантійської імперії ми втратили механізм, який історично використовувала Церква для досягнення консенсусу по складних питаннях. Держава, а не єпископське збори, примушувала єпископів до столу перемов у кожній екуменічній раді.
Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Я не скаржуся на втрату імперії. Але ми повинні визнати, що політична обстановка сучасності має серйозні наслідки для Церкви. Мало того, що нам не вистачає політичної надбудови, щоб змусити розпочати богословський діалог, але кожен з наших канонів, який говорить про юрисдикційні питання, передбачає існування імперії, яка більше не існує і не повернеться.
Ці канони повинні переглядатися у світлі політичної присутності, зі знанням того, що завжди було їхньою метою узгоджуватися з сучасним політичним станом, а не ностальгічним минулим. Простіше кажучи, нам потрібно створити церковну структуру, яка може функціонувати без імперії.
Друга і набагато складніша різниця полягає в тому, що кордони, які відокремлюють автокефальні церкви, у даний час в значній мірі відображають національні кордони. Це унікальне сучасне явище, відповідне винаходу національних держав. Я стверджую, що підступні міфи, які лежать в основі націоналістичної ідеології, глибоко заразили православну свідомість.
Я не думаю, що ми мусимо перебільшувати, наскільки руйнівною ставало поява національних церков в інтересах християнської єдності. З єдиним винятком Вселенського Патріарха, я не бачу жодного автокефального лідера у сучасному православному світі, який готовий засудити етнофілетизм як гріх. Якщо Православна Церква повинна втілити вимогу універсальної істини, і якщо це робиться в церковній структурі, яка цінує автокефальні церкви, вона повинна відкидати без винятку будь-яку ідеологію етнофілетизму, яка перешкоджає справі християнської єдності.
Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.
Це есе спочатку було опубліковано в якості публічного виступу на конференції «Фордхам / ОТСА» в червні 2015 року відносно майбутнього Великого і Святого Собору Православної Церкви. Це було частиною групи по автокефалії і діаспорі.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»