Між двох крайнощів, як говорив Аристотель, є середина, яка є чеснотою. Доброчесність є серединою не в сенсі чогось проміжного, але в сенсі повноти, яка їй притаманна. Тому він і говорив, що якісно чеснота є крайністю, а кількісно вона є серединою. Наприклад, хоробрість кількісно не досягає зухвалості, але також і не опускається до боягузтва, це чеснота між боягузтвом і зухвалістю. Кількісно вона між ними, тобто є серединою, але якісно вона є крайністю, найвищим, що повинно мати – хоробрістю, а не зухвалістю чи боягузтвом.

Ми дуже часто дивимося на речі перекручено. Ми думаємо, що якість у крайнощі, а повнота у кількості. Тобто або ми збираємо разом багато речей і, ховаючись за них, вважаємо, що вони і складають чесноту; або ж багато відкидаємо, впадаючи в іншу крайність, абсолютизуємо цю крайність і вважаємо, що вона і є чеснотою. Доброчесність і церковне життя, і богословська думка – це як вічне ходіння по канату; тобто це шлях, що вимагає уваги, обачності і розважливості; шлях по лезу ножа. Якщо людина через неуважність ухилиться в один або інший бік, вправо або вліво, то вона впаде; відрізняється лише характер падіння, але сам факт падіння залишиться незмінним.

Наприклад, у церковному житті є люди, які надають особливого значення формі, канонам, догматичній точності. І сьогодні часто підкреслюється те, що стосується канонів та догматів, і забувається найголовніше у християнській вірі – любов. В ім’я догматичної точності, посту, форми і т.д. можна різко критикувати і виганяти. Таким чином, абсолютизуючи форму, вважають, що роблять богоугодну справу. Але в такому разі істина віри, істина християнського життя руйнується. Віра – це щось таке, що не може існувати як форма, як прихильність до символів, форм, канонам і т.д. Старець Паїсій називав канони гарматами, з яких ми стріляємо і вбиваємо інших. Віра повинна йти бік о бік з любов’ю. А якщо від віри віднімається любов, тоді вона у кінцевому рахунку стає бісівською. І чим міцніше така віра, тим більше бісівською вона стає, адже «і біси вірують і тремтять». Якщо ж біси не просто вірять, а й тремтять, то і будь-яка критика чи заклик до віри без любові [є бесівськими]. І чим міцніше і наполегливіше ця суха віра, віра без духу, віра без любові, тим більше бісівською вона стає.

Саме з цієї причини ми бачимо, що багато людей часто цілком виправдано відвертаються від релігійності такого виду, вважаючи її чимось таким, чого не може прийняти розумна людина. З іншого боку, звичайно, має місце модернізація, секуляризація віри. Люби – і роби, що хочеш. Це правда. І блаженний Августин про це говорить. Але що це за любов, маючи яку, можна робити, що хочеш? Любов це не те, що ми відчуваємо як любов. Любов – Бог-Любов. Бог є любов, але любов – не Бог. Отже, коли любов людини узгоджується з волею Божою, коли вона є виразом його віри в Бога, його віри в Троїстого Бога (найвища проповідь любові – це троїстий догмат, як каже Василь Великий), коли людина не відірвана від Троїстого Бога, коли вона будує своє життя відповідно до цього догмату про істину Троїстого Божества – взаємопроникнення, єдності, спілкуванні, рівногідності  і т.д., тоді вона дійсно може любити та робити, що хоче.

Але що зазвичай відбувається? Ми закликаємо до плотської любові, любові, як її розуміємо ми. І таким чином ми робимо те, що хочемо ми, не надаючи значення догматам, канонам, прийнятим церковним формам і створюючи своє власне, скажімо так, ліберальне християнство. Це можна назвати релігією нового часу, але це не є християнська істина. Християнська істина – це любов без плотського елементу, без егоцентризму, без людського егоїзму. Коли людина має таку любов, тоді вона дійсно перебуває у Божій любові, тоді вона шанує і канони, і прийняті форми, які існують у Церкві. Духовна людина не нехтує законами Церкви. Адже ці встановлення існують для збереження духу Церкви. Без установлений ми не можемо передати дух. Для того щоб передати дух, благодать, дар, необхідні встановлення, бо саме у встановленнях вони зберігаються і передаються людям.

Тому духовна людина, богослов, скажімо, який говорить, що він любить і робить, що хоче, і що Бог є любов – а в той же час забуває, що ми досягаємо любові виходячи зі страху Божого, з смирення і т.д., і в ім’я Божої любові нехтує законами Церкви – така людина не є духовною. Вона не має духу, який передається церковними законами, і саме тому вона й нападає на встановлення, в яких цей дух є, і не може примиритися з його духом. Духовність (неправильно її тоді так називати, звичайно) – це духовне життя. Духовність не є якоюсь абстрактною свіжою ідеєю. Духовне життя передбачає спілкування з Духом Святим, і це спілкування дається в тому числі законами Церкви. Самі по собі встановлення не є благодаттю, але благодать в усі часи передавалася Церквою саме через них. Тому тісний взаємозв’язок встановлень і благодаті повинний визначати наше життя як віруючих і наше богослов’я як богословів. Насмілюся сказати, що Лик Христа – це найвищий вияв цього поєднання встановлень і благодаті.

Христос – Церква, Тіло Церкви, Провідник Благодаті, Сам Господь. Неможливо відокремити Тіло Христове, знехтувати Їм і говорити про Його дусі, про Його вчення, говорити тільки про Його божественність. Ми не монофізити і не несторіани. Ми повинні прийняти Христа як Втілене Слово разом з церковними законами і благодаттю. Він встановив Таїнства і дав Своє Тіло, щоб Воно становило Церквою, щоб ми потім за допомогою цих установлених правил приступали до благодаті і через них відчували благодать і свій зв’язок і причетність до Церкви, яка і є провідником благодаті.

Саме з цієї причини будь-ухилення вправо або вліво, ухил чи в сторону форм, канонів, догматів – ще і сухих догматів, або ж всякий ухил в бік любові, як її розуміємо ми, любові, яка нехтує догматом, правилами, статутом Церкви, – все це крайнощі, а не чеснота. Духовна чеснота, релігійна чеснота, богословська чеснота – це середина, середина у тому, що стосується змісту, і крайність у тому, що стосується якості. А ті дві крайності ми можемо назвати консерватизмом і лібералізмом, або секуляризацією.

Консерватизм зазвичай вихваляють і вважають чеснотою. Але я не думаю, що це служить до честі тих, хто називає себе консерваторами, якщо вони розуміють, що означає це поняття. Консерватизму потрібно якась древня реліквія. Консерватизму необхідно що-небудь стародавнє, що потрібно зберігати століттями в незмінному вигляді. Але богослов’я – не археологічна знахідка. Богослов’я – не археологія і не музей. Богослов’я – це істина і життя. А істину і життя не потрібно консервувати, її потрібно передавати, потрібно, щоб її приймали і передавали. І в такому процесі, в цій традиції і передачі, і є Божою істина, істина Христова, Христа, який буде стояти повік – не зберігається вічно, а яка буде стояти во віки віків.

Апостол Павло, маючи на увазі Таїнство Божественної Євхаристії, каже, що «Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв … що Христос…» і т.д. (1 Кор.15: 3). Бо я передав вам найперше, що й прийняв, тобто, що Христос помер за гріхи наші, за Писанням. Він прийняв і передає. Ось що ми повинні робити в церкві, особливо клірики, богослови. Точно сприйняти те, що нам передали і передати далі. Ця традиція, або передача, є одночасно виходом до сучасності, бо кожен приймає і передає у свій час. Отже, у такій передачі є і контекстуально, якщо використовувати термін, поширений сьогодні серед богослов, і зв’язок з традицією, якщо вона є. Якщо ж зв’язку з традицією немає, якщо вона відчувається як щось чуже, тоді природно шукати чогось нового. Природно шукати щось таке, що буде краще висловлювати людини, але це буде висловлювати вона, а не Церква.

Церква є отцівською не у тому сенсі, що вона зберігає давні реліквії, які їй передали отці. Але вона є отцівською, бо вона цікавиться, як батько і мати, своєю паствою і всім світом. Таким чином, ми не повинні вважати, що передача церковної істини передбачає батьковбивство, вона передбачає рух по шляху, по якому йшли отці Церкви, слідуючи по одній єдиній Шляхи, якими є Сам Христос: «Я є Шлях і Істина і Життя». Життя і істина не може існувати без продовження, без традиції. Православне богослов’я є православним, оскільки воно засноване на переказі. Але воно не буде православним, якщо воно консервативне. І воно не буде православним у ще більшому ступені, якщо воно ліберально і секуляризоване.

Хоча деякі вважають – можливо, цілком справедливо, – що консерватизм, одержимість традицією, або просто фундаменталізм, небезпечніше модернізації. Бо модернізація, з решти, – це щось таке, що виражає деяких людей, тоді як традиціоналізм, фундаменталізм – це те, що перешкоджає іншим людям прийти до церкви. У будь-якому випадку, ми зараз не будемо судити про те, яка форма падіння важче. І в тому і в іншому випадку має місце перекручення, а для нас важливо саме зближення цих двох крайнощів.

Можливо, що криза, яку ми сьогодні переживаємо і в суспільстві, і в богослов’ї, і в нашому церковному житті, – це найбільший заклик до того, щоб ці дві крайності зблизилися, щоб ми зрозуміли, що Грецію і грецьке богослов’я не врятує ні традиціоналізм і прихильність до форми, ні батьковбивство відштовхування від отців через те, що ми вважаємо їх застарілими. Я б сказав, що саме така вимога нашого часу у момент кризи, у обстановці потрясінь, які ми сьогодні переживаємо і як суспільство, і як нація, і як особистості.

Ми не можемо дозволити собі розкіш сперечатися і взаємно звинувачувати один одного. Давайте спробуємо знайти себе, знайти істину, яка є всередині нас, тому що «Царство Боже всередині вас є», щоб не задушити це Царство ні сухою формою, ні нашими ліберальними уподобаннями та бажаннями. Подивимося прямо на нього, як воно є, залишимо своє «я» і подивимося на Христа всередині нас. Звільнимося від себелюбства, щоб дозволити Святому Духу вселитися в нас, щоб Він розширив наші серця і зробив би так, щоб ми обійняли в своєму серці всіх людей, спершу наших братів православних християн: т.зв. консерватори – лібералів, а ліберали – консерваторів, у новому переказі, який з якоїсь точки зору консервативний, а з іншої, ліберальний; який є поєднанням і подоланням цих протилежностей.

І так, в цьому синтезі, який вони знайдуть, кожен, кожна сторона знайде задоволення, підтвердження головного і відкидання другорядного, знайде справжній шлях сучасного богослов’я, сучасного православного богослов’я, яке особливо потребує наша країна і взагалі все людство, бо православ’я – це не національна Помісна Церква, православ’я є вселенським. І потреби Всесвіту – це перш за все потреби, які може заповнити Православна Церква. Ця Церква затвердила Всесвіт, і ця Церква, це богослов’я повинні продовжувати стверджувати Всесвіт і живити його, і надавати сенс життя, історії та особистої історії кожного з нас

Георгій Мандзарідіс, професор Морального богослов’я і Соціології християнства Богословського факультету Університету імені Аристотеля м. Салоніки.

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»