Ознаки справжнього духовного успіху

Преподобний Іоан Касіян, великий подвижник, обдарований мудрістю наставника, в своєму знаменитому аскетичному творінні «Співбесіди» пише: «Всі науки і знання мають свою проміжну мету (σκόος) і кінцеву мету (τέλος). Мета нашого подвижницького (чернечого) життя – Царство Небесне, а шлях – чистота серця, без якого неможливо досягти цієї головної мети »[1]. Щоб підтвердити сказане, він нагадує нам про слова апостола Павла: «Так вчить і святий Павло, коли він прийняв благе ярмо Христове говорить: плід ваш є святість, а кінець – життя вічне (Рим. 6:22). Цим він ніби каже: ваша мета – чистота серця, а кінцева мета – життя вічне» [2].

Через чотирнадцять століть після преподобного Іоанна великий російський подвижник і чудотворець преподобний Серафим Саровський в розмові з Миколою Олександровичем Мотовиловим відповідає на питання, що мучило його з дитинства. Це питання стосувалося мети життя християнина. Отриманий Миколою Олександровичем відповідь, завдяки письменникові Сергію Нілусу, незабаром стає відомою православним віруючим: Справжня мета християнського життя полягає в набутті Духа Святого.

На перший погляд, можна сказати, що обидва преподобних отця, Іоан і Серафим, кажуть протилежні речі, але це не так, бо наживання чистоти серця і наживання Духа Святого нероздільні у житті тих, хто трудиться на шляху досягнення Царства Божого. Те, що це так, підтверджує нам своїми словами преподобний Симеон Новий Богослов: «Бо наживання вогню [Святого Духа] приходить після очищення серця. Знову ж очищення серця йде після прийняття вогню. Насправді серце отримує божественну благодать у меру очищення, отже, воно очищається по мірі прийняття благодаті» [3]. Але тут потрібно показати, що набуття Святого Духа не є само по собі кінцевою метою, а тимчасовою, і що кінцевою метою – у цьому випадку змістом, як і в разі чистого серця, – є Царство Боже. Про це якнайкраще свідчить той же божественний Симеон: «Благодать Святого Духа як заручення або заставу дається душам, які зробилися нареченими Христа. У жінки без заручення немає міцної впевненості, що, безсумнівно, колись з’єднається з чоловіком. Так само і душа, яка не отримала заручення або заставу благодаті Божої і яка її свідомо не зберігає в собі, ніколи не набуде надійну впевненість, що буде вічно перебуватиме зі своїм Владикою і Богом» [4].

Після цих початкових розважань, думаю, що всі ми згодні з тим, що чернець духовно процвітає, якщо очищає своє серце від пристрастей і одночасно здобуває Дух Святий, що, за вченням трьох преподобних отців Іоана, Симеона і Серафима, кінцева мета нашого життя – досягти вінця за все, тобто Царства Небесного. А у тому випадку, якщо в житті ченця цього не відбувається, тоді він духовно не процвітає, навіть якщо це, за його або когось думкою, відбувається. Якщо хтось несе різні послухи та здійснює подвиги, вважаючи, що це показник його духовного успіху, він обманює себе, бо, як ми дізнаємося з духовної скарбниці преподобного Іоана Касіяна, труди, подвиги «не є досконалість, але засіб для досягнення досконалості. Тому той, хто на них зупинить прагнення свого серця (задовольнявшись ними як найвищим благом), трудиться марно» [5].

Кожен християнин, особливо чернець, якщо бажає духовно процвітати, повинен цю істину завжди мати на увазі і в згоді з нею влаштовувати своє життя, бо апостол каже: «А якщо хто i змагається, не одержить вінок, коли незаконно буде змагатися» (2 Тим. 2, 5).

Чернечий статут і духовний успіх

Чернечі статути – справжні тлумачи Євангельської науки

Починаючи свою працю «подвижницьку статути», святитель Василій Великий вказує на те, що будь-яка справа і слово Спасителя нашого Ісуса Христа є правило благочестя і набожності. «Тому Він став людиною, як на іконі; явив побожність і благочестя, щоб, дивлячись на Нього, кожен, наскільки можливо, слідував Первообразу. Він, насправді, носить наше тіло, щоб ми, наскільки це можливо, наслідували Його життя» [6]. Заради цього тим, хто присвятив своє життя Богу, святитель нагадує, щоб, чуючи про слова або дії Христові, вони не робили цього поверхнево, але «проникали в глибину сприйняття, ставши співучасниками того, що таємниче передається» [7]. Таким чином, святитель Василій пише свої «подвижницьку статути», щоб тому, хто буде керуватися ними, співучасники «співучасником». З наведеного цілком очевидно, що підстава всякого чернечого статуту – Євангельська наука і що призначення цих статутів – практичне тлумачення цієї науки, щоб всі розуміли її та застосовували у своєму житті, стали її «співучасниками (співтворцями)», тими, хто хоче служити Богу у чернечому чині.

Усім, хто хоче відректися світу і прийняти на себе ангельський образ, нагадуються слова Господні: «І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мт. 19:29). Але як цю євангельську заповідь правильно застосувати в своєму житті, що саме означає залишити перераховане «імені Його заради?» Або інша заповідь Спасителя: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт . 16:24), – яка відноситься до всіх християн, але у повноті здійснюється в чернецтві – що вона точно означає? Як виконувати її протягом багаторічного життя в монастирі, а не тільки спочатку, коли залишаєш світ і приходиш у обитель? Відповіді на ці питання, як їм було відкрито Духом, залишили нам богоносні Отці через чернечі статути і правила. Тому всі ці правила і розрізняються сильно між собою, тому що присвячені одному предмету.

У одного Отця ми більше дізнаємося про одне питання, а про якомусь іншому він не говорить детально, але інший Отець саме його точно пояснює нам, третій же особливо потрудився, щоб пояснити нам щось третє, і так усі вони доповнюють один одного, без суперечностей один одному, так само, як доповнюють один одного чотири Євангеліста. Коли хтось хоче повністю висвітлити якийсь предмет, він розставляє джерела світла з усіх його сторін. Так і образ нашого спасіння, як якийсь предмет, який необхідно висвітлити повчаннями отців як джерелами духовного світла, з багатьох сторін буває освітлений і завдяки цьому ми його ясно бачимо.

Існує одне важливе значення чернечих статутів в контексті виконання євангельських заповідей. Вони пропонують нам цілий ряд практичних порад, за допомогою яких ми можемо виконувати всі заповіді. Щоб наше життя дійсно була Євангельським. У всіх нас є слабкість, коли ми дбаємо про деякі чесноти, а іншими нехтуємо; проти однієї пристрасті боремося, а іншу наче й не помічаємо. Роблячи так, ми не тільки не будемо мати духовного успіху, але й саме своє спасіння ставимо під сумнів. Про це нас попереджає апостол, коли говорить: «то дотримується всього закону i зогрішить у чому-небудь одному, той стає винуватим у всьому» (Як. 2:10). Для того, щоб усвідомити, наскільки це важливо, ми знову звернемося до слів святителя Василя Великого зі вступу його іншого творіння, призначеного ченцям, – «Великі правила»: «Бо, якби нам не все було необхідно для спасіння, усі заповіді були б записати і не було б заповідано, чого всі повинні триматися» [8]. І ще додає в тому ж введенні: «Відповідно, оскільки спасіння неможливо без справ, відповідних Божим заповідям, і оскільки небезпечно нехтувати чимось з заповіданої (тобто це страшне винесення поставити себе суддею Законодавця, щоб деякі Його закони вибирати, а інші відкидати ), ми, подвижники благочестя, які обрали безмовне і самітне життя (яке допомагає у збереженні євангельських заповідей), висловлюємо загальну заклопотаність в тому, щоб нічого не пропустити з заповіданого нам» [9]. З цих слів святителя ми бачимо, що, складаючи свої «Правила», він мав на меті навчити ченців «здоровому розумію Письма», з якого стає очевидним, що всі заповіді «пов’язані одна з іншою так, що при порушенні однієї порушуються і всі інші» [10]. Ми можемо зробити висновок: чернечі статути нам нагадують про те, щоб ми пам’ятали про всі Євангельські заповіді, і дають нам практичні вказівки, як їх одночасно виконувати.

Литера вбиває, а дух животворить

Канони Церкви завжди священні, стало бути, таким чином, світські, бо їх виконання не має на меті встановлення зовнішнього порядку в Церкві через підпорядкування законно-моральним засадам. Вони священні, бо і їх мета священна; тих, хто ними керується, їх життя вони освячують, освячують усе їхнє буття, з тим щоб допомогти їм на шляху до обожнення. Так і з чернечими канонами-статутами: їх мета не встановлення зовнішнього порядку в монастирях, але духовний успіх ченців. Коли хтось ревно виконує чернечі правила, він ні в якому разі не повинен був би впадати в оману самовдоволення, але як можна частіше відчувати себе, щоб побачити, чи дійсно він духовно процвітає.

Тут, нам здається, було б корисним привести дещо з повчань старця Еміліана, колишнього ігумена монастиря Симона-Петра що відносяться до цієї проблеми. Він вважає одним з найбільших досягнень сатани те, що у сьогоднішніх ченців спотворився дух подвижництва, перетворившись у «справи активізму»: ченці думають тільки про те, що «потрібно» виконати, і забувають, що мета ченця – обожнення. Так, зміст чернецтва з єдності у благодаті та дії Божому звелося лише на один чин, одне правило. Але це правило спотворює людську духовність, а найгірше в цьому, як підкреслює старець Еміліан, що у ченця формується свідомість того, що він виконує свою справу [11]. Щоб наочніше показати нам цей стан, старець нагадує нам, яким чином думають ченці, які таке приймають: Чи виконую я, як чернець, своє правило? Добре (все в порядку), – говорить, – я чернець. Або чи роблю то, що мені велить Церква? Тоді мені не те, щоб нічого не бракує, але мені Бог ще і повинений  плату за праведність. А Богородиця (якщо я Святогорець), згідно Святогорським переказами, ще і спасіння, бо обіцяла мені мене спасти, а якщо і я зробив який-небудь гріх, світ не пропав, спасеться» [12]. Така свідомість, яке часто відзначає дух сучасного чернецтва, на думку старця Еміліана, являє собою «Безглуздість чернечого життя» [13]. Начебто він хоче сказати, що ті, хто так думає, не мають ніякої користі від залишення світу і життя у монастир, бо та духовна мера, яку вони досягнуть таким чином, могла б бути досягнута і у світі.

Літера мертва, а дух животворить – цей заголовок запозичений з Другого послання апостола Павла до коринфян. Цілий вірш говорить так: «Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не літері, а духу, бо літера вбиває, а дух животворить» (2 Кор. 3:6). А хто Той, хто робить нас здатними? Це нам відкриває сам апостол Павло в попередньому вірші свого послання: «Чи не тому, що ми здібні помислити щось від себе, як від себе, але наша здібність від Бога» (2 Кор. 3:5). Таким чином, щоб уникнути духовної спокуси, про яку говорить архімандрит Еміліан, це значиться, щоб ми були здатні бути служителями не літері, а духу, нам необхідна допомога від Бога. Але, за словами апостола Павла, ми «не здатні помислити щось від себе», значить, ми не сміємо вірити своїм думкам, своєму розуму. Необхідно сказати дещо і про це.

Виконання чернечого статуту сприяє успіху, тільки якщо пов’язане з духовним керівництвом

«Нікого не можна назвати більш нещасним і які найближче до смерті, ніж людей, які не мають наставника на шляху Божому» [14], – говорив великий авва Дорофій своїм учням, додаючи при цьому, що він «не знає іншого падіння для ченця, крім того, коли він вірить своєму серцю. Дехто каже: він упав через те або через іншого, а я, як вже сказав, не знаю іншого падіння, крім названого. Якщо ти бачив того, хто пав, знай: він слухав самого себе» [15]. Немає буквально жодного з великих отців і наставників ченців, який би не залишив нам будь-яке  повчання на цю тему, і все по суті мають однакову думку, навіть якщо висловлюють її  по-різному.

Відповідно до цієї єдиної позиції ті, хто склали свої правила і статути, крім того, заповідають братії бути слухняними своїм настоятелям. Самим настоятелям залишають обов’язок приймати рішення з багатьох питань і накладають на них піклування та нагляд за порядком у монастирі. Так, святий Василій накладає на настоятеля обов’язок у питанні того, чи потрібно новоприбулих у братство відразу допускати до вивчення особливих чеснот. Він пише: «Про це вирішують настоятелі» [16]. Так само він залишає їм визначати час і місце покарання (єпитимії) заради виправлення тих, хто грішить, згідно їх тілесному віком, душевного стану і досконалого гріха [17]. У тіпік нашого монастиря Хіландар, залишеного нам нашим ктитором святим Савою, на ігумена покладається обов’язок стежити за співом у церкви й по-братньому повчати і виправляти тих, хто перебуває в неробстві чи падає у пусті розмови [18]. Статут заповідає підпадіння під єпитимію тому, хто в своїй келії має хоч одну монету або фрукт без відома ігумена [19].

Але коли на настоятелів покладається уважне піклування про зовнішній порядок, у ще більшому ступені вони повинні піклуватися про духовний успіх словесного стада. Вони повинні не тільки встановлювати приватне молитовне правило ченцям, довжину відпочинку, різноманітність і кількість їжі, але і допомагати у боротьбі з помислами, пристрастями, спокусами, тобто керувати ними на шляху до обожнення.

Досвідчені Святогірські ігумени мають спільний погляд з цього питання – питання сутності духовного керівництва. Вони вважають, що найважливіше завдання ігумена – відкрити ченцеві волю Божу щодо нього. І допомогти йому після цього у згоді з нею. Бо «спасіння досягається тим, що наша воля стає тотожною волі Божої, а наша смерть буває тоді, коли доходить до протиставлення нашої волі і волі Божої» [20], – говорив старець Еміліан. Але він зупинявся не тільки на спасінні, але пояснював, що ми, слідуючи волі Божої, досягаємо і досконалості: «Досконалість є наслідування життя Христовоїго, усвідомлення і пізнання досконалої волі Божої, яка врешті-решт буває пізнанням Самого Бога» [21]. Аналогічно говорив і блаженно покійний архімандрит Георгій (Капсаніс), який був ігуменом монастиря Григоріат сорок років: «Якщо Бог бачить, що ми наполегливі у виконанні своєї волі, то Він дозволить нам це, бо Він не нав’язує людям нічого насильно. Може трапитися, що в кінці кінців з нас вийде і щось хороше. Але ніколи не буде це абсолютно, бо досконалість досягається тільки в згоді з волею Божою ».

Можна навести ще аналогічні приклади, але сказаного вже достатньо, щоб зробити висновок. Щоб ченці істинним чином виконували свої обов’язки, прописані в чернечих статутах, тобто так, щоб досягати успіху на шляху до очищення серця і набиття Святого Духа, їм необхідний духовний керівник, через якого б вони пізнали волю Божу і який б допоміг їм жити в злагоді з ній. А ще важливо, щоб ми розуміли, що багато преподобні отці (наприклад, авва Дорофій в 5-м повчанні) говорять про те, що Бог відкриє нам Свою волю, якщо ми будемо питати і слухати зі смиренням і вірою навіть і тоді, коли той , кого питаємо, чи не знаходиться на деякій особливої духовної висоті. Бо не знехтує нашої віри Той, хто сказав: «Бо кожен, хто просить одержує і хто шукає, знаходить» (Мт. 7:8).

Висновок:

Отже, ми сказали сьогодні тільки про три речі:

1) чернечі статути ґрунтуються на Євангелії і допомагають ченцям практично застосувати Євангельську науку в своєму житті;

2) необхідно остерігатися того, щоб тільки зовні, формально приступати до виконання чернечих правил;

3) на цьому шляху нам необхідний духовний керівник.

Про цю тему можна було б говорити ще, але ми зупинимося на цих, на нашу думку, трьох ключових питаннях, згадуючи одну зустріч з блаженно спочилим Патріархом Сербським Павлом, який нам, тодішнім студентам, сказав: «Досить для нас на сьогодні. Якщо поговоримо про три речі – запам’ятаємо всі три. Якщо будемо говорити про чотирьох – запам’ятаємо дві; якщо про п’ять – запам’ятаємо одну; а якщо будемо говорити про більшу кількість речей – не запам’ятав жодної».

Отже, будемо молитися до всіх преподобних, щоб вони допомогли нам, монахам передостанніх, а може, і останніх часів, бути гідними зібрати крихти, що впали з їхньої духовної трапези (див .: Мт. 15:27).

Посилання:

[1] Прп. Іоан Касіян Римлянин. Співбесіди єгипетських отців.

[2] Там же.

[3] Прп. Симеон Новий Богослов. Діяльні і богословські голови.

[4] Там же.

[5] Прп. Іоанн Касіян Римлянин. Співбесіди єгипетських батьків.

[6] Свт. Василій Великий. Статути Подвижників.

[7] Там же.

[8] Свт. Василій Великий. Великі правила.

[9] Там же.

[10] Там же.

[11] Еміліан (Вафідіс), архим. Благодатний шлях.

[12] Там же.

[13] Там же.

[14] Авва Дорофій. Душекорисне повчання. Повчання 5.

[15] Там же.

[16] Свт. Василій Великий. Короткі правила. Питання 105.

[17] Там же. Питання 106.

[18] Свт. Сава Сербський. Хіландарський тіпік. Глава 31.

[19] Там же. Глава 24.

[20] Еміліан (Вафідіс), архим. Благодатний шлях.

[21] Там же.

архімандрит Мефодій (Маркович), ігумен монастиря Хіландар (Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»