Христос Воскрес!

Дорогі друзі! Вперше в історії України так гучно заявлено владою, зокрема Президентом Петром Порошенком та Верховною Радою України, про визнання автокефалії Української Церкви. Ми щойно переконались в яких муках народжується правдива Церква, правдиве Українське Православ’я, як зашипіли ті, хто ненавидить України і все українське. Ми побачили, як у таких моментах історичної долі виявляється справжню обличчя тих, хто тільки словами “любить” Україну. Не зупиняймося і щиро молімось за утвердження Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Всяке базікання про те, що українська влада втручається у справи Церкви не має під собою ніяких аргументів, бо ще проф. О. Лотоцький у своїй капітальній праці “Автокефалія” заявляв про те, що прагнення до унезалежнення Церкви має відношення до компетенції зовнішньої, до компетенції державної влади і її прагнень. З цього приводу наведу кілька історичних прикладів. Ще за часів Києворуської держави ми маємо два випадки, які промовисто говорять про прагнення нашими київськими князями мати незалежну Київську Митрополію. Над двома датами 1051 та 1147 років неодноразово розважали історики, вказуючи на те, що це були перші спроби проголошення окремішності Київської митрополичої кафедри за великих київських князів Ярослава Мудрого та Ізяслава ІІ Мстиславича. Те саме відбувалося і у період Великого князівства Литовського, зокрема 1416 року великий князь Вітовт скликав елекційний собор у Новогрудку білоруському для обрання окремого митрополита, “не бажаючи занепаду нашої віри і церков”. Маємо більш аніж промовистий приклад відкритого втручання влади з часів Московського Царствія, коли 26 січня 1589 р. за тиском з боку царя Бориса Годунова і його двору на Патріарха Єремію ІІ Траноса було проголошено Московський Патріархат. Ще більш промовисті випадки маємо з історії національно-церковно-визвольного руху балканських народів з-під Османського ярма. Так само маємо прямі заяви і звернення до Вселенського Патріарха польського уряду щодо незалежності Православної Церкви в Польщі, які завершилися наданням томоса про автокефалію від 13 листопада 1924 р.

Не відставав у цьому й український уряд. 28 жовтня 1918 р. на осінній сесії Всеукраїнського Церковного Собору, міністр гетьманського уряду О. Лотоцький зачитав декларацію, в якій уряд гетьмана П. Скоропадського декларував основні засади української державної влади, в яких наголошувалось на тому, що в самостійній державі має бути й самостійна Церква. Не забуваймо й того, що 1 січня 1919 р. Директорія УНР видала «Закон про автокефалію У.А.П.Ц.», головною засадою якого було проголошення автокефалії, тобто повної незалежності Української Православної Церкви. З цією метою О. Лотоцький від імені уряду Директорії УНР прибув до Стамбула і у квітні 1919 р. розпочав переговори з Константинопольською Патріархією, метою яких було визнання автокефалії Української Православної Церкви. Посол О. Лотоцький передав «Прохання до Костянтинопольського Патріярха з 1921 р.», підписане міністром сповідань УНР проф. І. Огієнком (цитуємо за мовою оригіналу):

«До його Святійшества, Найсвятішого Патріярха Царгородського, Архієпіскопа Нового Риму.

Церква Царгородська була в свій час матір’ю Церкви Православної Української і передала останній за часи князя українсько-київського Володимира Великого науку христіянську, сіма Вселенськими Соборами визнану, передала церковну ієрархію, службу Божу та Святі Таїнства, для спасіння душ христіянських потрібні. Цілими віками Українська Церква Православна була в тісному зв’язку та єднанню з найсвятішими патріярхами Царгородськими, владі їх корилася, порадами їх та розумними наказами користувалася і для свого розвитку, і для охорони від душегубних єресів. За цей час наша Свята Церква Українська приймала з рук патріярших своїх найстарших владик та керовників, митрополитів київських, а коли наші епіскопи самі вибірали собі київського митрополита, то просили в богоосвічених патріярхів Царгородських всесильного благословення й підтвердження обраного кандидата. В часи найбільшої скрути та небезпеки для нашої Святої Церкви Української — в кінці XVI та початку XVII віків, коли наші владики зза лакомства нещасного, зза панства великого зрадили батьківській вірі і порвали єднання з світлим Царгородським Патріяршим Престолом і пішли до Риму, а оборонцями православної віри залишилися самі миряне, згуртовані в церковні православні братства, тоді богомудрі патріярхи — Іеремія II, Кирило Лукарис та інші рішуче стали на боці цих братств і допомагали їм одстоювати від ворогів святу віру христіянську. Український нарід з великою втіхою та щирою подякою згадує ці славні часи тісного єднання любих його сердцеві Українських Братств Православних з патріярхами вселенськими, і, навпаки, з сумом пригадує 1686-й рік, коли патріярх Досифей погодився відмовитися від керування Православною Церквою на Україні і переуступив це право своє московському патріярхові. Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів московських, а з 1721 р. Російського Найсвятішого Синоду, принесли багато шкоди та горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми втратили тоді свої стародавні церковні права щодо вибору всього духовенства од читача церковного до митрополита включно, втратили свою українську ієрархію, а примушено було нас окормлятися ієрархією московською, стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церковних змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і замінено їх московськими… Ми повсякчасно вживали заходів зберегти й заховати все це, — та не сила була наша, бо московський царський уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, ніби ми не маємо в себе чистоти Вселенського Православія…
І тільки останні три роки, з 1917 р. починаючи, дали нам можливість повернути нашій Українській Православній Церкві те, що було знищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність українського народу дають йому нині повну можливість оновити й своє церковне життя. Ми зараз відновляємо по своїх церквах наші українські стародавні церковні звичаї, вироблені ще за часів безпосереднього єднання з Найсвятішими Патріярхами Вселенськими; ми правимо службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові. Але московська ієрархія творить нам перешкоди, завважає нашій праці святій на славу Великого Імени Божого. Світлий Уряд Української Народньої Республіки ще законом 1-го січня 1919 року визнав необхідним проголосити автокефалію Української Православної Церкви. Увесь православний український нарід і велика частина духовенства визнала українську церкву автокефальною і непідлеглою московському патріярхові.

В числі інших громадських товариств, разом з усим українським народом, автокефалію нашої Церкви Української підтримує… Працюючи на користь православної віри, просить ВАШЕ СВЯТІЙШЕСТВО благословити його труди і всю церковну справу на Україні. Благослови, Богомудрий Отче, Своїм Святим Патріяршим Благословенням, Богу на славу, вселенській православній вірі на користь, Автокефальну Українську Православну Церкву. За каноничність цеї автокефалії стоїть славний Богословський Факультет Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету; він докладно з’ясував це в поданій до Вашого Святого Патріяршого Престолу записці, з змістом і побажаннями якої ми цілком погоджуємося і цілком підтримуємо їх. Нехай Святий Царгородський Патріярший Престол і тепер підтримає наші всенародні зусилля оберігати Автокефальну Православну Українську Церкву, як він допомагав їй в часи діяльности наших славних Церковних Братств в XVI—XVII віках. Римський папський престол призначив на Україну свого легата — патера Дженоккі. Благоволіть, ВАШЕ СВЯТІЙШЕСТВО, теж призначити на Україну своїм представником Єпіскопа, щоби він повсякчасно бачив нашу горливість до прадідівської православної віри і допомагав нам охороняти її в непорушній чистоті.

Просимо також ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА не одмовити українському народові в хіротонії православних українських Єпіскопів, коли буде надіслано до Патріяршого Престолу обраних нами кандидатів. Батьківська ласка ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА до синовнопокірної Церкви Української оживотворить працю її, скріпить будову її і тісними узами знову звяже її з Святим Патріяршим Престолом Царгородським на віки віків. Просячи ВАШИХ Святих Молитов і Всесильного Патріяршого Благословення, залишаємося назавжди покірливими синами ВАШОГО СВЯТІЙШЕСТВА».

Міністр у справах віри проф. І. Огієнко також розповсюдив текст інструкції для потенційних підвищувачів прохання до Патріярха Констянтинопольського: «ПРОХАННЯ ДО ПАТРІЯРХА ЦАРГОРОДСЬКОГО БЛАГОСЛОВИТИ АВТОКЕФАЛЬНУ УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ

Українське громадянство, виборовши собі в запеклій трьохлітній боротьбі Автокефальну Українську Церкву, вважає за святий обов’язок свій звернутися до Вселенського Царгородського Патріярха, щоби він благословив найбільший наш здобуток в Великій Революції — Автокефальну Українську Церкву, яка хоче бути з Церквою Царгородською, як з старшою сестрою своєю, в канонічнім єднанні.

Українська Церква національна, по устрою своєму народня церква Бога живого, по правовому станові автокефальна, по науці — щиро православна, про що свідчить вже сам факт звернення до Вселенського Патріярха за благословенням.

Подаємо тут текст прохання до патріярха Царгородського в двох: мовах — українській і французькій, як його подано було Патріярху. Ріжні українські організації, політичні партії, установи державні, громадські, культурно-освітні і церковні, окремі парафії, школи, Просвіти, установи Червоного Хреста, Духовні Правління, зібрання, з’їзди окремі громадяне, військові частини і т. и. сотнями і тисячами покривають ці прохання своїми підписами і відсилають їх або просто в Царгород на ім’я Вселенського Патріярха (Constantinople, а Sа Saintete, Ie Тгеs-Sаіnt; Раtгіагhе de Constantinople), або до Міністерства Ісповідань Української Народньої Республіки, яке негайно відсилає їх по адресі. Підписи засвідчуються громадськими або державними установами. Кожний громадянин, підписуючи, прорізно зазначає своє звання чи посаду, а коли має печатку, прикладає і печатку. Коли хтось з не грамотних хоче прилучити і свій голос до прохання, то просить грамотного розписатися за нього. Козаки по таборах покривають прохання тисячами підписів, – підписує все духовенство, вся старшина і все козацтво. Сотнями підписів покривають прохання діти ріжних шкіл на чолі з своїми панотцями і учителями. Єсть прохання від українців біженців, що перебувають в ріжних містах. Листи старанно сшиваються шовком. На сторінці 3-ій Прохання після слів: „підтримує і” вписується назва інституції, що підпису Прохання. В деяких містах перед підписами відбулися лекції про Українську Автокефальну Церкву. Всі кріпко переконані, що всенародне бажання Української Автокефальної Церкви вволить Патріярх Вселенський Богу на славу, Церкві на користь. Проф. І. О-ко.»

Беручи до уваги цей історичний контекст, якому виповнюється 100 років, ми сповненні надії в тому, що наша Українська Держава, наша влада, є поступовою у вирішенні питання своєї національної духовної безпеки і ми повинні в цьому їй всіляко допомагати та підтримувати. Ми сподіваємось, що найближчим часом осягнемо ту справжню мету до якої йдемо тисячі років – мати визнану автокефалію Української Церкви і нехай у цьому нам допоможе Бог!

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський