«Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9: 23), і «без Нього [Бога] ніщо не почалося, що початок буття» (Ін. 1:3), – говорить наш Спаситель Ісус Христос. Чи вірити в життя після смерті, чи вірити в творчу силу вічного Бога, чи вірити, що Бог живий і діє в світі і по сей день, чи вірити, що Він керував і керує світом, – ось питання, у відповідях на які сучасна людина сумнівається.

Важко говорити сьогодні великі слова про ченців і чернецтво в цілому, оскільки багатьом ченці все ще здаються людьми, що знаходяться на периферії суспільства, відсталими або неграмотними, які не знайшли своєї мети в житті або, можливо, пережили якесь розчарування. Але для того, хто вірить і має в собі хоча б невелику часточку сяйва образу Божого, для тих, хто не спотворив в собі образ Божий, ми рішуче стверджуємо – в дусі з усіма тими, хто був пронизаний променем Пресвятого Духа, – що без ченців і чернецтва пропав би світ, «пропало б християнство у мирян»[1].

Такі імператори, як Феодосій, Юстиніан, Олексій Комнін, видавали закони, що захищають чернецтво. «Чернече життя як споглядання, якому в ньому віддаються, є священна річ», корисна всім громадянам, «через чистоту їх і заступництва», молитов, здійснених ченцями для загального блага, – говорив Юстиніан в 133-ї новелі. Олексій Комнін (1081-1118) писав: «Не думаю, що я коли-небудь виконував волю Божу, і тому переконаний, що все те, що Бог дав мені в цьому житті, було дано мені по благочестивим молитвам моїх святих ченців і моєї довірі до них» [2].

Таке ж високе усвідомлення чернечого життя ми знаходимо і у славного господаря Стефана Великого, який називав ченців «молитовники мої», а Путну вважав своїм «улюбленим монастирем» [3].

Чернецтво, засноване і міцно стоїть на вченні Христа Спасителя і святих отців, а також на 2000-річному досвіді свого існування, довело, що цей спосіб життя є «мистецтвом з мистецтв», «наукою з наук», точно так же, як істинно християнська життя є «духовне мистецтво» [4].

Що переслідувало і що переслідує чернече життя? Ми можемо відповісти одним словом: досконалість. Її важко зрозуміти, але ще складніше слідувати їй і досягти її.

Слова Христа Спасителя ясні. «Хочеш бути досконалим?» – запитав одного разу Ісус юнака, який бажав врятуватися. Потім сказав: «Продай добра свої … приходь і йди за Мною» (Мт. 19:21). Ісус також сказав: «Тож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5:48), а в іншому місці: «Ви – боги» (Пс. 81:6).

Досконалість! Глибока і висока мета! І все ж багато, дуже багато досягли цієї високої вершини. Висоти належать орлам, тільки вони можуть захоплюватися красою гори, над якою літають. У людини, що іменується Златоустом, ми знаходимо особливі слова про те, хто такі монахи, як вони проводять своє життя і яка їхня мета. Вони «Христове воїнство і царське стадо, і спосіб життя їх властивий гірським силам» [5], «рівні ангелам» [6], а для нас вони «світло наше» і «яскраве уособлення небесних речей» [7]. «Все ж це походить від доброго настрою душі. Вони справді святі – ангели між людьми» [8].

Для святого Іоана Златоуста чернець – це той, хто «віддав себе Богові і обрав чернече життя; той, хто панує над гнівом, і заздрістю, і грошолюбство, і хтивістю, і іншими гріхами, постійно маючи на увазі і піклуючись, як би не допустити душу підпасти під владу мерзенних пристрастей і не зрадити розум в рабство цієї тяжкої тиранії, але завжди дотримуватися розумом вище за все, поставивши над пристрастями страх Божий» [9]. Ченці є «людьми, які не можуть заподіяти шкоди будь кому, будучи духовно готові тільки страждати» [10], а їх «пісні плідні і наповнені любові до Бога» [11].

Ченці знайшли любов і мужність, щоб прийняти слова нашого Христа Спасителя в свої серця і застосовувати їх для користі ближнього. Вони мали мужність перетворити землю в Небеса, а жменьку землі, це тлінне тіло, – в частинку Царства, так як вони зрозуміли, що Бога треба любити більше, ніж свої гріхи, а ближнього свого більш його гріхів. Вони зрозуміли, що одна лише любов Божа робила і робить все це можливим, і зрадили самих себе для того, щоб ця любов діяла в цьому світі і через них.

Дотримуючись заповіді Божої і продовжуючи Його справу в світі, ченці тим самим приносять служіння Богу. Їхнє життя подібне Божественній Літургії, яку вони продовжують в повсякденному житті. Де б вони не знаходилися, чим би не займалися, все вони роблять для служіння Богу і ближньому, таким чином слова, які передують Божественній Літургії, служать початком будь-якого іншого заняття ченця: «час, щоб діяти!» Бог є Тим, Хто діє в нас і через нас, але тільки тоді, коли ми щиро кажемо: «Господи, нехай буде воля Твоя!», «Твій я, спаси мене!» (Пс. 118:94).

Чернець віддаляється від світу, відрікається від нього, відмовляючись від всіх задоволень, від усіх благ цього світу, з конкретною метою. Він відрікається навіть від своєї волі – не з презирства до цього світу, а з постійного прагнення піднятися над ним. Або, як казав преподобний Іоан Листвичник, «чернець відрікається від своєї волі через багатство волі» [12]. Підносячись над світом, він має можливість пізнати його справжню цінність, роблячи, таким чином, з усього того, що його оточує, привід піднести себе і інших до Бога.

Він відмовився від усього найкращого, що міг запропонувати йому світ, для того, щоб інші мали можливість в повній мірі насолодитися цими речами. Його плід – користь ближнього, а його страхом є те, щоб не стати перешкодою на шляху знаходиться поруч з ним людини, носить глибоко відображеними в своєму серці слова псалмоспівця: «Боже, Ти знаєш, як тяжко мені, і гріхи мої не втаєні від Тебе. Нехай не осоромляться через мене ті, що надіються на Тебе, Господи, Боже Сил. Нехай не осоромляться через мене ті, що шукають Тебе, Боже» (Пс. 68:6-7).

Чернець буде виснажуватися, буде горіти за той світ, який він залишив; він більше не належить собі і таким чином стає даром Божим! Він одночасно є не тільки тим даром, який світ підносить Богу, але також даром, який Бог повертає світу. Він знаходиться між світом і Богом; він одночасно є свідком любові Божої до світу і Німа ходитиме світу перед Богом. І це проявляється в усьому житті ченця, чи знаходиться він в церкві, підносячи хвалу Богові, або зайнятий своїми повсякденними справами.

Тому не його слова, не його вчення або переживання, не його життєвий досвід, не його моральні принципи, але сама його присутність свідчить про його покликання, про Бога і про життя в Ньому. Присутність є істинною проповіддю ченця, його безмовним криком. І істинний чернець той, хто змушує знаходиться перед ним людини вигукнути: «Досить для мене тільки дивитися на тебе!» [13].

Будучи таким і проводячи так свій час, чернець став даром Божим, людиною, що добровільно і без примусу відала себе Богу виключно з любові до Бога і до ближніх. Преподобний Федор Студит вважає чернецтво «третьою благодаттю». «Перша благодать – це закон Мойсея. Друга – «благодать на благодать», яку всі ми прийняли від повноти Христа, по слову Іоана Богослова (Ін. 1:16). І, нарешті, третя – чернечий спосіб життя як зведення ангельського чину на землю, як дотик і здійснення в історії того, що за природою своєю знаходиться за її межами» [14].

У Першому посланні святого євангеліста Іоана Богослова говориться: «Бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі» (1 Ін. 4:4), так що це виконання слів Ісуса Христа: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Ченці – живий образ цих слів Спасителя – є послідовниками Того, Хто, будучи Богом, став Людиною, щоб людина стала Богом. Бо Христос зійшов з небес, щоб возвести на небеса людей!

Отже, той, хто має в собі, в своєму серці Христа – і це повинно бути єдиною метою ченця, і не тільки ченця, – понад усього того, що здається світу великим і видатним. І тоді слова святого Іоана Златоуста, що ми приводили, стають абсолютно виправданими.

Але як досягти цього ступеня? Чи достатньо просто пройти через ворота монастиря і надіти якусь форму, як солдат в армії? Звичайно ж ні! Це боротьба, яка ведеться на духовному рівні, і вона не спрямована «проти крови i плоті, а проти начальства, проти влади, проти свiтоправителiв темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). Це боротьба зі світом злих духів, зі світом тьми, світом сатани.

Але Христос прийшов і розчавив голову змія: «будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові‚ але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, i з вигляду став як людина; упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, i смерті хресної» (Флп. 2:6-8). Кенозис, смиренність Христа перемогло.

Аналогічним чином, слідуючи за Христом, Який сказав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк. 8:34), монах, наділяючись в ту ж ризу смирення і жертовності, долає всіх духів спокуси, що протистоят йому.

Уступ в таїнство послуху – один з трьох чернечих обітниць – означає вступ в таємницю Христа. Дві інших обітниці – дівоцтво, або цнотливість, і здобувається, тобто відмова від матеріальних благ, – в повній мірі знаходяться у великому таїнстві слухняності. Без нього «ні священство, ні Євхаристія, ні розумна молитва, ні пост, ні бдінні не спасають» [15]. Тому послух стає для ченця наріжним каменем. Навіть його повсякденні заняття також називаються «послухом».

Через покору, послух чернець наслідує Христа в Його слухняності Отцеві, стаючи сином Божим, і робить це для того, щоб всіх інших зробити своїми братами, «синами Всевишнього» (див.: Пс. 81:6).

Це послух не тільки настоятелю монастиря, але і всім братам; більш того, так чернець удосконалює свою готовність служити всьому світу. Кожному він дає те, що того потрібно, відчуває себе в боргу перед усіма, по слову святого апостола Павла: «Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного Бо хто іншого любить, той виконав Закон» (Рим. 13:8).

Чернець – це той, хто піднімає жертву до єдиного принципу, на якому він зосереджує все своє життя. Він постійно жертвує собою; він не живе для себе, але для Бога і заради справи рук Божих – заради всього людства. Так що свої досягнення він вважає не своїми, але ближнього свого. Однак невдачі, промахи і провали – свої або свого ближнього – стають для нього раною, що дуже важко загоюється, бо будь-який його недолік позначається на житті ближнього. Будь-яке падіння, будь-який провал, будь-яку слабкість він гостро відчуватиме як перешкоду на шляху до своєї молитви за всіх своїх братів, які перебувають в світі. Його життя стає життям покаяння, життям, присвяченим служінню ближньому. Його сльози стануть жертвою очищення для світу, для людей, заради яких він віддалився від світу. Тому не дарма святитель Григорій Богослов говорить, що сльози ченців очищають гріхи світу [16].

У житті ченця ми виявляємо те, що говориться в Святому Письмі про Ісуса Христа, коли Він мав 12 років, а Його батьки шукали Його в храмі. Богоматір дорікнула Його, але Він відповів: «Навіщо ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» (Лк. 2:49). Тим самим Він показав, що все повинно бути направлено до Бога, все потрібно підпорядковувати Його волі. Нічого без Бога і все для Бога. А потім, як каже Писання, «Він пішов з ними і прибув у Назарет, і був їм слухняний» (Лк. 2:51). Христос надавав слухняність Богу Отцю, Богородице і праведному Йосипу – саме в такому порядку! По відношенню до інших людей Він виявляв Свою любов і готовність допомогти, «навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє Царства і зціляючи всякі недуги і всяку неміч у людях» (Мт. 9: 35).

Цей епізод наочно показує, як позиціонує себе чернець в своєму послуху по відношенню до інших. Перш за все він підносить своє життя до ніг Христа Спасителя, який поклав йому на серце покликання до чернечого життя. Відповідаючи на це покликання, в першу чергу він надає слухняність волі Бога, Якому підпорядковує все.

Своєму духівнику надає слухняність, як Самої Богородиці, підкоряючись йому як людині, що знає таємницю його серця і велич цього покликання.

Своїм братам він підпорядковується, як праведному Йосипу, як тим, які є його співпрацівниками того ж покликання. Він готовий догоджати всім людям «у добро для збудування» (Рим. 15:2).

Жодної чесноти не можна виростити в душі ченця без послуху, без смирення. Не можна говорити про терпіння, любові, лагідності, не маючи в якості основи духовного життя таємницю Христа – слухняність. Для тих, хто хоче слідувати за Ним, святитель Іоан Златоуст вкладає в уста Христа такі слова: ««Чи хочеш ти прикрашатися – прикрашайся Моєю красою, або озброюватися – Моєю зброєю, або одягнутися – в Мій одяг, або харчуватися – ось тобі Моя трапеза, або йти – йди Моїм шляхом, або наслідувати – отримай Мою спадщину, або відійти на батьківщину – увійди в місто, якого Я Художник і Будівельник (див.: Євр. 11:10), або побудувати будинок – побудуй його в оселях Моїх. Я не вимагаю від тебе нагороди за те, що даю, але ще і повинен нагородити тебе за те саме, що ти побажаєш скористатися всіма Моїми благами. Що може зрівнятися з цією щедрістю? Я батько, Я брат, Я наречений, Я будинок, Я харчування, Я одяг, Я корінь, Я основа, Я все, чого б ти не захотів: ні в чому ти не матимеш потреби. Я і служити буду – бо Я прийшов для того, щоб служити, а не для того, щоб Мені служили (див.: Мт. 20: 28). Я і друг, і член, і глава, і брат, сестра, і мати – Я все; тільки ти будь Мені другом. Для тебе Я бідний, для тебе Я жебрак, для тебе Я на хресті, для тебе в труні, за тебе клопочу перед Отцем, на небесах, для тебе Я з’явився на землі посланником від Отця. Ти Мені все: і брат, і співспадкоємець, і друг, і член». Чого ще бажаєш?» [17].

Це дарування себе і прагнення в обійми Христа не є ні відмовою, ні руйнуванням особистості, але, навпаки, утвердженням свободи в Бозі свободою руху в Бога і пізнанням Його. Тільки той, хто віддає себе Богові, може пережити, спробувати і мати його!

Ця жертва не тільки за себе, як і Христос не віддав Себе заради Самого Себе. Духовна людина бачить і відчуває потреби цього світу; світ прозорий для нього, так як в ньому «Сам Дух заступається невимовними зітханнями» (Рим. 8:26) і Христос «відбився на ньому» (див.: Гал. 4:19). Таким чином, кожен момент стає важливим і переживаєм в повній мірі за допомогою безперервної молитви – а це присутність Бога в розумі й серці. Одного разу преподобний Силуан Афонський запитав у свого духівника: «Що мені потрібно робити для того, щоб плакати за весь світ?» Духівник відповів: «Пізнай через молитву стан цього світу, його потреби, і так ти зможеш плакати за нього».

Безперестанно молитися є і послухом, залишеним Самим Христом (див.: Лк. 18:1), і заповіддю, вираженої святими апостолами. Святий апостол Павло пише Солунян: «Моліться без перерви!» І «За все дякуйте» (1 Сол. 5:17, 18), щоб потім рішуче утвердити як заповідь: «Духа вгашайте» (1 Сол. 5:19). Не гасити Духа означає не втрачати благодаті, присутності Духа в розумі й серці. Один із сучасних отців часто повторює, що «Дух є дуже делікатним»: благодать Пресвятого Духа легко покидає нас, віддаляється від нас, коли ми знімаємо з себе ризу Божества – смиренність, коли знімаємо з себе вбрання послуху і смирення. Коли ми знімаємо це вбрання, тоді чернець, або навіть християнин, привертає до свого серця все протилежне Духу: осуд, гнів, злість, лють і багато інших пристрасті, згадані святим Павлом у Посланні до галатів [18], які є духами злоби піднебесних. І це відбувається тому, що коли ви берете щось, то негайно повинні поставити що-небудь інше на місце взятого, бо, у іншому випадку «буде останнє людині тієї гірше за перше» (Мт. 12:45).

Усі наші зусилля і вся наша боротьба націлені на наживання благодаті Святого Духа, тому що в противному випадку ми залишаємося плотськими людьми. «Не вічно Духу Моєму бути знехтуваним людьми [цими], тому що вони плоть» (Бут. 6:3), – говорить Дух Божий у Святому Письмі.

Щоб досягти цього, перш за все монаху належить «зберігати розум щодо ближнього», тобто чернець повинен мати чисту совість по відношенню до нього і ніколи нікого ні в чому не засуджувати. «Неосудно і мовчанням зберігається мир душевний», – кажуть отці Церкви, а отче Антим (Гєїне) з монастиря Секу після першої, другої і третьої догани за порожню балаканину більше не приймав людину на сповідь – це було найбільшим покаранням, яке він давав своїм духовним чадам [19]. Це покарання – те саме, що і гілка, відірвана від стовбура, або вигнання Ізмаїла з дому Авраама (див.: Бут. 21:9-12), і є наслідком непослуху.

У монастирі між духовним отцем, який сьогодні має назву старцем, і духовним чадом повинні бути міцний зв’язок і досконале спілкування. Навіть найменший непослух змушує Духа Божого віддалитися від нас, і тоді ми знаходимося поза чеснотою розумної думки. Тому послух і відсікання волі зберігаються так старанно. Через відсікання волі, тобто щоб людина ніколи не робила по своїй волі, у монастир приходять мир і благість життя.

Про послух Софроні (Сахаров), учень преподобного Силуана Афонського, каже: «Послух є таємниця, яка відкривається тільки Духом Святим, і разом воно є таїнство і життя в Церкві … З довірою, з готовністю, з любов’ю, з радістю віддаючи свою волю і всякий суд над собою духівнику, послушник тим самим позбувається важкого вантажу земної турботи і пізнає те, чому неможливо визначити ціни, – чистоту розуму в Бозі» [20].

«Чернецтво насамперед є чистота розуму, – стверджує далі архімандрит Софроні. – Без послуху неможливо досягти її, і тому без послуху немає чернецтва … але чистота розуму є особливий дар чернецтву, невідомий на інших шляхах … Відносини між старцем і послушником мають священний характер».

«Це таїнство для послушника полягає в тому, щоб навчитися творити волю Божу, щоб вступити в сферу волі Божественної і тим долучитися Божественного життя; а для старця в тому, щоб молитвою і подвигом свого життя привести послушника до пізнання цього шляху і виховати в ньому справжню свободу, без якої неможливо спасіння. Справжня свобода там, де Дух Господній, а тому і мета послуху, як і взагалі християнського життя, – набуття Духа Святого (див.: 2 Кор. 3:17)».

Справжній старець ніколи не намагається «поневолити волю послушника своєї «людської» волі, але під час повсякденного спільного життя можливі такі випадки, коли старець наполягає на виконанні свого наказу, до чого істинний послушник ніколи не мав би доводити свого старця» [21].

«Подвиг старця важче подвигу послушника в силу великої відповідальності його перед Богом. Але відповідальність перед Богом падає на старця тільки в тому випадку, коли учень творить послух старцю; якщо ж ні, то весь тягар відповіді за свої дії несе сам послушник, втрачаючи тим самим те, що досягає подвижник послухом» [22].

Для втілення цього ідеалу в чернечому співтоваристві зустрічаються різні перешкоди. Найважчою перешкодою і такою, яка важко долається, є гордість зі своїми дітьми, з яких егоїзм займає «почесне» місце. Але «все можливе віруючому» (Мк. 9:23), якщо людина захоче. Безліч прикладів того в «Патерику» і Житія святих; нагадаємо тільки про блаженного отця Досифія, учня святого отця Дорофея. Він всього лише кілька років провів у монастирі, де його подвигом було заперечення своєї волі, але, коли помер, «тільки за святу його слухняність» засяяв більш всіх інших подвижників. І він удостоївся стояти перед Святою і Божественної Трійцею і молитися за тих, які залишилися в цьому світі [23].

Це і є нагорода, це і є вінець тих, хто добровільно і невимушено взяв на себе «благе ярмо» і «легке тягар» Христа і пішов услід за Ним. Тоді це варто всіх зусиль, тому що крім душі, яка виходить «від Бога» і «повертається до Бога», ніщо не вічне на землі (див.: Одкр. 12:7).

Усе це: здійснення добрих справ, подвижництво, слухняність, відсікання волі, чистота, вбогість, стійкість, мужність, сміливість і інші чесноти, панівні в чернечому житті, – роблять з нього справжню бажану перед Богом жертву.

Живучі таким чином, чернець освячує себе і оточуючих; він є світлом і життям для всіх, хто знаходиться в «будинку». Преподобний Іоан Листвичник каже, що молитва є стояння цього світу [24]. У цьому дусі, «стояння» означає, що вона є підтримкою, опорою, вона як би тримає світ у своїх руках, і таким чином, в цьому дусі, світ потребує молитвеників.

Отже, ми можемо сказати, що чернець має мужність втілити в життя слова Христа Спасителя, даючи, таким чином, надію світу. Слова Христа то дух і життя, а монах показує, що вони можуть вміститися і стати дієвими навіть в безпорадному тілі. Він показує всьому світу, сповненого відчаю і в якому немає рятівних шляхів, що ще не все втрачено. Самим своїм життям він свідчить про істинність слів Христа: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:20), стверджуючи своїм власним прикладом, часто незрозумілим іншим, слова, якими Добрий Пастир підбадьорює Своє словесне стадо: «Не бійся, мале стадо! бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство!» (Лк. 12: 32).

Тому, щоб бути живими і вільними в Животворящого Духа, нам необхідно добре закріплене в духовних законах і постановах чернецтво. Ті, хто не є ченцями, повинні підтримувати ченців, тому що більше, ніж будь-коли, світ потребує таких своїх утримувачах.

А ми, сьогоднішні ченці, повинні згадати про наших предків – про святих отців, що бажали жити в ці часи, щоб більше змагається для блага світу. Ми, покликані до такой глибоко духовної, святої праці, будемо здійснювати її, бо Христос не залишиться у нас в боргу. Розплатиться з нами і не зажадає плати назад, нагородить нас і не пошкодує про це. Отже, будемо прагнути з радістю до святого подвижництва! Ми повинні бажати і здійснювати. І не забувайте, що Ісус є єдина радість ченця.

Ісусе найтихий, ченців радосте!

Ісусе, душі моєї утішнику;

Ісусе, розуму мого просвітителю.

Ісусе, серця мого радість!

Ісусе, Сину Божий, помилуй мене.

[1] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. Alba Iulia, 1994. р. 33.

[2] Špidlík Tomáš. Spiritualitatea răsăritului creştin. Vol. III. Monahismul / Trad. de diac. Ioan Ică jr. Sibiu, 2000. р. 7.

[3] Ștefan cel Mare și Sfânt. Portret în cronică. Sfânta Mănăstire Putna, 2003. р. 235.

[4] Ibid. р. 9.

[5] Ioan Gură de Aur, sfântul. Omilii la Matei  // Părinţi şi Scriitori Bisericeşti. Vol. 23. Bucureşti, 1994. р. 106.

[6] Ibid. р. 799.

[7] Doublet Jean. Bogăţiile oratorice ale Sfântului Ioan Gură de Aur / Trad. în limba română de diac. Gheorghe Băbuţ. Vol. 1. Oradea, 2002. р. 236.

[8] Ioan Gură de Aur, sf. Tâlcuiri la Epistola I Timotei a Sfântului Apostol Pavel. Omilia 14. Bucureşti, 2005. р. 155–156.

[9] Ioan Gură de Aur, sf. Despre mărginita putere a diavolului. Despre căinţă. Despre necazuri şi biruirea tristeţii. Bucureşti, 2002. р. 245.

[10] Ioan Gură de Aur, sf. Despre feciorie. Apologia vieţii monahale. Despre creşterea copiilor (. Bucureşti, 2001. р. 189.

[11] Ioan Gură de Aur, sf. Tâlcuiri la Epistola I Timotei. Omilia 14. р. 156.

[12] Ioan Scărarul, sfântul. Scara sfintelor nevoinţe // Filocalia. IX / Trad., introd. şi note pr. D. Stăniloae. Bucureşti, 1980. Pр. 79.

[13] Izvoare duhovnicești: Patericul. Alba-Iulia, 1993. р. 9.

[14] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. р. 31–32.

[15] Геронда Иосиф Исихаст, цитируемый иеромонахом Ефремом Катунакским: Despre ascultare (О послушании). ст. 18.

[16] Irenné Hauserr S.I. Teologia lacrimilor. Plânsul și străpungerea inimii la părinții răsăriteni – cu o antologie de texte patristice. Sibiu, 2000. р. 113.

[17] Ioan Gură de Aur, sfântul. Omilii la Matei. р. 868–869.

[18] Див.: Гал. 5:19–21.

[19] Ioanichie (Bălan), protosinghel. Patericul Românesc. Galaţi, 1990. р. 645.

[20] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. р. 60–62.

[21] Ibid. р. 62–63.

[22] Ibid. P. 63–64.

[23] Dorotei, avva. Învăţături şi scrisori de suflet folositoare. Bacău, 1997. р. 14–15.

[24] Ioan Scărarul, sfântul. Scara sfintelor nevoințe. Bacău, 1999. р. 403.

архімандрит Мелхиседек (Велнік) – Румунська Православна Церква.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».