При першій згадці імені львівського протопресвітера Гаврила Котельника у свідомості більшості пересічних українців асоціюється виключно з подіями Львівського Церковного Собору 1946 р. Ми не ставимо за мету дати історично-канонічну оцінку Соборам 1596 та 1946 років, а розглянемо основні біографічні відомості голови Ініціативної групи по возз’єднаню УГКЦ із РПЦ – о. Гавриїла Костельника. Метою даного дослідження є подолання надмірної політизованості та ідеологізації життя та діяльності цього відомого душпастиря. У нашому випадку це означає пошук істини у вигляді доконаних фактів, реальне існування котрих підтверджене документами. 

В останній період у вітчизняній історіографії з’явилося багато досліджень, котрі можна вважати першим кроком на шляху до повномасштабного та неупередженого вивчення церковної історії у післявоєнний час [12, 26, 27, 30, 34, 38, 39]. Тема даного дослідження частково забезпечена й архівними та друкованими джерелами, але більшість архівних справ, котрі містять інформацію про життя та діяльність протопресвітера Гавриїла поки що не доступні для опрацювання [30, с. 4].

Особливо актуальним дане дослідження є в контексті нещодавнього сумного ювілею – 55 річчя з дня мученицької кончини протопресвітера. Доцільно буде зауважити й те, що більшість галичан, які вважають себе православними, чомусь забули молитовно вшанувати цю сумну для Галичини подію, але правда не всі [37, с. 3]. В той же час, земляки отця Гавриїла свято бережуть пам’ять про свого краянина: діють братства ім. Гавриїла Костельника, в рідному селі Руський Керестур проводиться щорічний фестиваль “Костельникова осінь”, а 20 жовтня 1995 р. там же перед школою встановлено погруддя отця Гавриїла.

Майбутній професор та протопресвітер народився 15 червня 1886 р. у багатодітній селянській родині (шестеро дітей) переселенців із Закарпаття у давньому українському поселенні – Руський Керестур (сучасна Угорщина). Повне прізвище отця Гавриїла Костельник – Гомзов, але ним він практично не користувався [31, с. 30].

Початкову освіту він здобув у місцевій школі, де виявив здібності у вивченні математики та риторики. Далі Гавриїл продовжив навчання у гімназіях Вінківців та Загреба, а з 1906 р. на богословського факультету Загребського університету. Діонісій Няраді – майбутній єпископ югославських уніатів, звернув увагу на талановитого, всебічно обдарованого вихованця і в 1907 р. скерував Гавриїла на подальше навчання до Львівської духовної семінарії.

По завершенні котрої він продовжив навчання у Фрайбурзькому університеті, де через два з половиною роки (1 лютого 1913 р.) за працю “Основні принципи розумового пізнання” отримав науковий ступінь доктора філософії.

У 1913 р. молодий богослов та філософ томістичного напрямку повернувся до Львова де одружився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.VІ.1891–30.VІІІ.1982). У їхній родині згодом народилось п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Іриней та Зенон проживають в Англії, а Христина в Загребі [11, с.16].

Тут же, у Львові, він прийняв священичий сан, а з 1915 р. призначений у клір Преображенського храму Львова, настоятелем котрого у той час був о. Садовський – професор, літургіст (дослідник і знавець східного богослужбового обряду), візантолог. Можливо, що саме отець-настоятель і прищепив Костельнику той дух високої поваги до східно-православної основи в богослужбовому обряді.

Парафіяльну працю о. Гавриіл поєднував з викладанням богословсько-філософських дисциплін у середніх школах та духовній семінарії. У 1928 р. став професором Львівської богословської академії. У період з 1920 р. і до кінця 1929 р. о. Г. Костельник був редактором журналу «Нива» – органу греко-католицького духовенства Львівської єпархії.

Двадцяті роки – це період інтенсивної творчої та наукової діяльності. Саме в цей час Костельник пише «Граматику Бачванського говору», драму «Єфтаєва дочка», поему «Пісні Богів». Іще підчас навчання у Загребі молодий Костельник під впливом вивчення класичної літератури пише перші поетичні твори, котрі у 1904 р. були видруковані окремою збіркою з бачванською назвою «З мойого валала» («З мого села») у Жовківській друкарні оо. Василіан. Окрім цього написав цілу низку творів з філософської, церковно–історичної та літературної тематики. Станом на 1986 р. Юліан Томаш, професор Белградського університету, зумів віднайти 427 видрукуваних та 59 рукописних творів о. Гаврила.

На дванадцятому році душпастирства (1925 р.) о. Костельник відвідує Рим. Пишний папський Ватикан назавжди став чужим для серця о. Г. Костельника. Повертаючись до Львова з Риму, в православному храмі близького йому колись Загреба, о. Гавриїл пережив незабутні хвилини молитовного піднесення, глибокого духовного єднання із Православ’ям.

Знайомство з центром католицизму спонукало його критично дослідити і проаналізувати багатовікові суперечки між Західною та Східною Церквами. В результаті з’явився цілий ряд розвідок, котрі не були в цей час оприлюднені, оскільки суперечили вченню католицького богослов’я [38, с. 80]. Згодом декотрі з них були видрукувані окремими книгами [13, 25], а у період 1946-48 рр. друкувались у єпархіальному журналі Львівсько-Тернопільської Єпархії РПЦ [14, 15, 17, 19-24]. Незважаючи на те, що у 1987 р. частина праць протопресвітера Гавриїла Костельника була видана окремою збіркою [16], деякі з них стали доступними читачу лише наприкінці 90-х років ХХ ст.

Вперше православні погляди о. Гавриїл проявилися 25 лютого 1926 р. на Академії присвяченій 25-літньому ювілею митрополитування Андрея Шептицького, де він виголосив реферат на тему: «Нова доба нашої Церкви» [11, с. 5]. Як пригадує колишній уніатський священик Г. Маринович: «Вже у 1926 р. в о. Г. Костельника дозріла думка про необхідність нашого возз’єднання з Православною Церквою. Доказом цього є його маленька, всього на 16 сторінок, брошурка під заголовком «Нова доба нашої Церкви», яку він розіслав усім передплатникам церковного журналу «Нива»… Отже, ще за двадцять років до нашого соборного возз’єднання о. Г. Костельник уже був апостолом нашого повороту до східного Православ’я. Це була його задушна ідея і мрія, за яку він боровся і віддав своє життя» [29, с. 144-145].

Великого розголосу набула тако ж і стаття «Так собі думаю», де о. Гавриїл осудив звичай звершувати літургію на заздалегідь вирізаних і засушених агнцях. В 1928 р о. Г. Костельник виступає на захист істотної частини східного чину літургії – призивання Св. Духа на освячуванні Дари – епіклези. У книзі «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом». о. Г. Костельник, після глибокого й уважного дослідження, рішуче став на бік Православного богослов’я. Поява цієї книги засвідчила духовну спорідненість автора з Православ’ям. Окрім цього, він вів відкриту боротьбу з целібату, котрий мали намір запровадити й в уніатській церкві Західної України. Напевне саме з цієї причини у нього шукали взаєморозуміння станіславські семінаристи, котрі 14 березня 1925 р., у запалі боротьби з целібатом та місцевим уніатським єпископом Г. Хомишиним, оголосили бойкот семінарії [33, с. 432]. За ці наукові розвідки в 1929 р. о. Костельник був звільнений з посади редактора «Ниви»; в 1931 р. митрополит А. Шептицький взяв його під свій безпосерденій нагляд і призначив проповідником до собору св. Юра.

У 1943 р. на Єпархіальному Соборі у Львові Костельник відкрито виступив з критикою догматів, яких не знала Вселенська Церква у перше тисячоліття свого існування, в результаті чого був позбавлений слова [34]. Існує думка про те, що ще в 1939 р. НКВС звернув увагу на Гавриїла Костельника, як на принципового критика латинізації уніатської церкви, але ще далекого від ролі ліквідатора унії Саме тоді було й заарештовано сина Богдана і почався грубий шантаж батька.

Повернення на Галицькі землі радянської влади відкрило нову сторінку в історії УГКЦ. Й. Сталін та його оточення не могли миритися з тим, що у неспокійній Західній Україні, де вірувала підпільна війна ОУН-УПА з радянською владою, існував іще один опозиційний фактор, який до того ж підпорядковувався іноземному центру – Ватикану. Розуміючи стан, у котрому опинилась УГКЦ, її керівництво намагалось зробити все, аби налагодити стосунки з радянським урядом, демонструючи при цьому толерантність та вміння дипломатичного маневрування.

У жовтні 1944 р. від митрополита Андрея /Шептицького/ вирішив надіслати делегацію Уніатської Церкви до Москви, щоб привітати радянське керівництво та обговорити питання пов’язані з діяльністю Галицької митрополії. До складу делегації митрополит включив й о. Г. Костельника [9, арк. 40-41]

У 1944 р. о. Гавриїл з дружиною Елеонорою залишились самі. Дочка Святослава померла у 1920 р., син Богдан загинув у 1941 р. у Львівській в’язниці (в 1994 р. під час перепоховання 66 жертв Замарстинівської тюрми значилось ім’я Богдана). Донька Христина з кінця 1943 р. перебувала у родинному селі о. Гавриїла, де незабаром вийшла заміж за партизанського ватажка Янко Поляка. Сини Іриней та Зенон перебували в дивізії «Галичина». Отже, подружжю Костельників ніщо не перешкоджало залишити Львів і за прикладом співвітчизників виїхати за межі впливу Радянського Союзу. Зважаючи на те, що в 1933 р. Костельник опублікував розвідку «Наполеон та Сталін представники свого часу», він добре розумів, яка доля може його спіткати в СРСР, але як справжній євангельський пастир не залишив своїх парафіян.

У період 22-24 грудня 1944 р., виконуючи волю вже покійного на той час митр. Андрея, делегація УГКЦ відвідала Москву, де була прийнята в Раді у справах релігійних культів при РНК СРСР та передала листа Й. Сталіну й фінансову допомогу на суму 100 000 крб. На зустрічі о.д-р. Гавріїл Костельник ставив питання про майбутню долю уніатської церкви [34]. Згодом делегація відвідала Московську Патріархію [7, арк. 83], хоча детальних відомостей про цю зустріч до нині не оприлюднено.

Відвідини Москви залишили у членів делегації УГКЦ різні враження, що спричинили розділення між ними. Костельник зваживши усі «за» і «проти» пішов по шляху возз’єднання уніатів із РПЦ. 28 травня 1945 р. ініціативною групою уніатського духовенства був розпочатий возз’єдавчий рух [1, арк. 1-7].. Масові заходи радянського уряду, скеровані на розвал УГКЦ, лише прискорили возз’єднавчий процес.

З листів (чи їх копій) о. Гавриїла Костельника до Московського Патріарха та листів–відповідей дізнаємось про те, що усі внутрішні питання життя Галицької Церкви голова Ініціативної групи узгоджував виключно із Предстоятелем Російської Православної Церкви. Отець-доктор дав Патріарху практичні вказівки, котрі прискорили процес возз’єднання галичан із УПЦ, зокрема просить надати дозвіл уніатським священикам-целібатам, віком до 45 років, одружитись [6, арк. 67-69] і пропонує висвятити на галицькі кафедри єпископів із уніатського духовенства (оо. А. Пельвецького та М. Мельника), а в головні міста Галичини перевести проправославних священиків. У листі до Патріарха, о. Гавриїл зазначає, що якщо владика Макарій залишиться на Львівсько–Тернопільській єпархії, то він має прилаштуватись до місцевих традицій. Голова Ініціативної групи у свою чергу запропонував, щоб на Тернопільську єпархію поставити єпископом теж вихідця з уніатів, а оскільки Тернопіль зруйнований, то Тернопільський архієрей зможе тимчасово служити у Львові з владикою Макарієм [6, арк. 64–66].

О. Гавриїл постійно звертав увагу на специфічну рису галичан – внутрішній опір до насильного нав’язувань рішень і вже тоді він передбачив можливість ребеляції – повернення частини духовенства і пастви назад до католицизму. Тому він пропонував, щоб процес повернення Галичини у лоно Православ’я проходив природнім та логічним шляхом. Згідно його задуму, майбутніми православними священиками мають бути вихідці з уніатів, які зможуть звершити таку делікатну справу, як очищення обрядів від латинізмів. Прибульцям, на думку о. Костельника, виконати таке важливе завдання буде не під силу – спрацює реакція вторгнення чужого, прийшлого. Протопресвітер просив на підготовку ґрунту для офіційного возз’єднання хоча б два роки. Після переходу Галичини у Православ’я, він запропонував надати Галицькій Церкві певний автономний статус у складі РПЦ, завдяки котрому поступово на протязі десятиріч проходив би повільний процес зміни обрядів та ритуалів, що існували на Галичині у відповідність до канонів Православної Церкви. Більшість із цих пропозицій були взяті до уваги, з ними погодились і радянські урядовці [6, арк. 139-140].

На зважаючи на те, що підготовча робота тривала не повний рік як свідчив б.п. Патріарх УАПЦ Димитрій /Ярема/, «домовлено було, що буде в Галичині три єпископства, які очолять галичани: о.д-р. Михайло Мельник, о. Антоній Пельвецький та о. Євгеній Юрик. Що у Львові буде духовна семінарія та що Галицька Православна Церква матиме автономію протягом двадцяти п’яти років» [36, с. 3]. Досі не має достовірних даних про існування писаної угоди про автономний устрій Галицької Православної Церкви, але факт наявності у післявоєнний час поступок для Галицької Церкви зі сторони Російської Православної Церкви та радянської влади не можуть відкинути навіть й сучасні уніатські дослідники [34, с. 5]. Проте ніхто з них не констатує, що це здобуток, названого ними, «Юди Костельника». Не зважаючи на те, що над Уніатською Церквою тяжіла анафема Берестейського Православного Собору 1596 р. голові Ініціативної групи вдалось врятувати уніатське духовенство від долі тисячі пересвячених у 1944-45 рр. священиків УАПЦ, чи долі Якова Гловацького, який повернувся у Православ’я, як мирянин (не зважаючи на його багаторічне душпастирство в УГКЦ).

19 жовтня 1945 р. о.д-р. Гавриїл Костельник підготував “Проект на закінчення акції Ініцітивної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з РПЦ” де виклав питання пов’язані із заключною фазою ліквідації УГКЦ. У цьому ж проекті о. Гавриїл запропонував попередній план роботи Собору, а також просив уряд вирішити питання пов’язані з переїздом, розміщенням та харчуванням учасників собору [5, арк. 5-8].

Серед уніатського духовенства були душпастирі, котрі хотіли приєднатись до РПЦ ще в 1945 р. минаючи Ініціативну групу. Яскравим прикладом, котрий підтверджує цей факт, є спроба 32 уніатських священиків Дрогобицької обл. приєднатись до РПЦ задовго до Львівського Церковного Собору 1946 р. [3, арк. 1–3]. Відомостей про те, чим завершилась ця спроба возз’єднання віднайти не вдалось. У сучасних історичних дослідженнях це не згадується, тому першим офіційним возз’єднанням галицьких уніатських священиків, як правило, вважається возз’єднання 13 священиків-членів Ініціативної групи.

20 лютого 1946 р. перша група греко-католицьких священикiв на чолі з Гавриїлом Костельником [4, с. 48] відправилась до Києва, де 23 лютого 1946 р. у стiнах Києво–Печерської Лаври відбулась iсторична подiя возз’єднання. Тут були постриженi у чернецтво, iз збереженням iмен, кандидати у єпископство – рекомендовані Костельником отці Мельник та Пельвецький.

Детального розгляду потребує відношення радянського уряду до особи Гавриїла Костельника. В урядових колах йому далеко не довіряли і ставились з великою обережністю. Так, голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов вказував своїм підлеглим: «необхідно бути надзвичайно обережними з використанням відомого нам протопресвітера Костельника» [8, арк. 6], а уповноважений Ради по Львівській обл. А. Вишневський у листі від 12 липня 1945 р. звинувачує о. Гавриїла у подвійній грі, котра виявлялась у небажанні залучення ним до возз’єднавчого процесу духовенства РПЦ [6, арк. 37].

Радянським урядовцям не подобалась надмірна ініціативність о. Гавриїла у справі об’єднання віруючих Галичини. З часу офіційного визнання Ініціативної групи радянським урядом, як єдиного, тимчасового церковно-адміністративного органу, який мав керувати існуючими греко-католицькими парафіями в Західних областях УРСР і проводити возз’єднання зазначених парафій з УПЦ.

З ініціативи і за кошт Костельника у 1945 р. була видана його брошура «Апостол Петро і Римські Папи, або догматичні підстави папства» [13], котра, як і задумав автор посіяла зерна сумніву серед греко-католицького духовенства [7, арк. 72]. Він фінансував також і інші заходи спрямовані на возз’єднання Галицької Церкви [5, арк. 5].

Не змінилось ставлення радянських чиновників до о. Гавриїла і після Львівського Церковного Собору 1946 р., про що свідчить лист Львівського ОК КП(б)У секретарю ЦК М. Хрущову від 30 березня 1946 р. у котрому зазначалось, що «Костельник до останнього часу находився під враженням Собору, рахуючи, що він звершив велику справу і що тепер його ім’я в історії церкви уже укріпилось на багато сторіч» [2, арк. 15].

Цього ж року агенти «Метеор», «Прес» почали надсилати до Львівського управління МДБ доноси про життя та діяльність протопресвітера [10, арк. 26-27]. Згодом вони ставали страшною зброєю скерованою проти Г. Костельника. У архіві ЦК КПУ збереглась виписка з «Доповідної записки управління МДБ УРСР по Львівській області за № 12/1019 від 27 вересня 1946 року» [10, арк. 27], де Г. Костельника звинувачене у дворушничестві в питанні возз’єднання уніатів з Православною Церквою.

Але ці звинувачення були безпідставні так само, як і звинувачення у русифікації Галицької Церкви, які іноді висуваються сьогоднішніми уніатськими історіографами та каноністами. У Костельника була чітка позиція, щодо розбудови Православної Церкви у Галичині. Зважаючи на те, що всі його пропозиції були скеровані на подальший активний розвиток Церкви у Галичині, вони аж ніяк не подобались атеїстично-деспотичній владі тогочасної Галичини.

Після возз’єднання з Російською Православною Церквою о. Гавриїл Костельник продовжував ревно трудиться для справи утвердження Православ’я у Галичині.

Окрему сторінку в його біографії складають події пов’язані з відкриттям у Львові Православної Духовної Семінарії та заснування єпархіального журналу. Дозвіл на ці заходи Московська Патріархія отримала ще в 1945 р., а над їх реалізацією спільно працювали Львівський православний єпископ Макарій /Оксіюк/ та о. Гавриїл. Маючи величезний досвід церковно-видавничої роботи, Костельник взяв на себе частину клопотів по виданню православного журналу «Єпархіальний вісник», де він друкував свої давні дослідження та цілий ряд статей пов’язаних з тогочасним церковним життя. Активно працював в редакції і брат владики – Йосиф Оксіюк (колишній єпископ УАПЦ (1922-1935 рр.)).

Постійні ревізії львівських ВУЗів дали підставу галицьким душпастирям вважати, що під виглядом семінарії радянський уряд хоче у Львові відкрити «мишоловку» для національно-свідомої західноукраїнської молоді. А. Савицький пригадує, що доля семінарії була вирішена 2 лютого 1947 р. у день іменин владики Макарія. Залишивши за святковим столом гостей (в тому числі й обласного уповноваженого) владика з о. Гавриїлом провели таємну нараду в архієрейському кабінеті. Через деякий час туди був запрошений і єпархіальний діловод, який дізнався про рішення тимчасово не відкривати семінарію. Слова А. Савицького знаходять не пряме підтвердження в «Єпархіальних вісниках» № 2-4 за 1947 р. – у них відсутні оголошення про прийом студентів до Львівської семінарії.

9 липня 1948 р. на урочистій академії присвяченій 500-річчю автокефалії РПЦ о. Гавриїл в останнє привселюдно виголосив дві доповіді: «Ватикан і Православна Церква» та «Єдність Христової Церкви», а вже 20-го вересня 1948 р. був убитий ворогами Православ’я недалеко від власного помешкання. Підступна рука найманого вбивці перервала життєвий шлях ще повного енергії та спраглого до праці, на Славу Божу, протопресвітера. Таємниця загибелі о. Гавриїла потребує окремого дослідження, бо жодна з ворогуючих у цей час на Західній Україні політичних сил (ні ОУН, ні радянський уряд) офіційно не взяли на себе відповідальність за цей злочинний акт. Вбивцею о. Г. Костельника був кат, а не борець за ідею, який не мав сміливості глянути в вічі старому священику тому й вбив його пострілом в спину, після чого застрілився й сам.

В день смерті протопресвітера у Львові ходили чутки про те, що о. Костельника за зраду Ватикану вбив власний син. Ю. Волошин, спираючись ніби на свідчення доньки покійного – Христини, зазначав що після вбивства о. Гавриїла його дружину викликали до міліції де показали тіло вбивці й вимагали визнати в ньому старшого сина Іринея [12, с. 15]. Дещо по іншому про перебіг подій 20 вересня 1946 р. розповідав побратим Г. Костельника – А. Савицький, котрий доглядав за немічною Елеонорою Костельник († 1982 р.), знайомий з дітьми протопресвітера (зокрема й Христиною та Іринеєм). Він пригадував, що Елеонорі Костельник дійсно показували у морзі труп вбивці її чоловіка й запитали чи вона його не знає, але відповідь була негативною, а про сина Іринея взагалі на було жодної згадки. Іриней Костельник не мав ніякого відношення до УПА, оскільки після розформування дивізії «Галичина» разом з братом Зеноном перебував у таборі для полонених біля Ріміні (Італія). Згодом брати перебрались до Англії.

Поховали отця протопресвітера 23 вересня 1948 р. на Личаківському кладовищі у Львові біля донечки Святослави. Близько 50-ти тисяч віруючих галичан проводили в останню путь свого незабутнього, дорогого пастиря.

Російська Православна Церква високо оцінила заслуги о. Гавриїла: 24 лютого 1946 р. Екзарх України, митрополит Київський Іоанн /Соколов/ нагородив його правом носіння золотого хреста з оздобами та митри [28, с. 48], а 7 квітня 1946 р. Патріарх Московський Алєксій /Сіманский/ удостоює протоієрея Гавриїла Костельника найвищої для білого духовенства нагороди –протопресвітерства [35, с. 10].

Посилання

1. Державний Архів Львівської області (далі ДАЛО). Фонд 3. Партархів Львівського ОК КПУ (далі Фонд 3). Опис 1. Спр. 212. Информация, докладные записки обкома партии в ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У о настроении местного населения в связи с опубликованием статьи В.Росовича (Я.А.Галана) «С крестом или ножем», воссоединение греко-католической и русской православной церквей о ходе обсуждения обращений правительства УССР к населению западных областей Украины. — 198 арк.

2. ДАЛО. Фонд 3. Опис 1. Спр. 439. Информация обкома партии в ЦК КП(б)У об антисоветской деятельности секты и еговистов, справки, докладные записки, сведения уполномоченого по делам религиозных культов о наличии римо и греко-католических костелов и монастырей, справки из истории церковной унии, обзор откликов зарубежной прессы на решения Львовского собора о расторжении унии с Ватиканом и воссоединение с русской православной церковью. — 82 арк.

3. ДАЛО. Фонд р-1332. Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області (далі Фонд р-1322). Опис 2. Спр. 5. Переписка з уповноваженим Ради в справах РПЦ при РМ УРСР про релігійні свята і роботу з священиками уніатами і інше за 1946 р.— 55 арк.

4. ДАЛО. Фонд р-1332. Фонд р-1322. Опис 2. Спр.7. Переписка уповноваженого Ради про представлення відчитів, відомостей протоколів засідань інші документи за 1947 р.— 67 арк.

5. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). Фонд 4648. Архів уповноваженого по УРСР (далі Фонд 4648). Опис 3. Спр. 7. Информации и справки представляемые в высшие правительственые и партийные органы о положении и деятельности религиозных организаций в республике. – 47 арк.

6. ЦДАВО. Фонд 4648. Опис 3.Спр. 8. Информации уполномоченного Совета о ходе подготовки и воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных областях Украины.— 166 арк.

7. ЦДАВО. Фонд 4648. Опис 3.Спр. 20. Информации и справки уполномоченного Совета по УССР и областным уполномоченным Совета, переписка о воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных и Закарпатской областях Украины за 1946 год.— 97 арк.

8. ЦДАВО. Фонд 4648. Опис 3.Спр. 48. Протокол заседания Совета по делам русской православной церкви при СМ ССР, выписки из протокола, инструктивные письма и указания Совета по вопросам деятельности религиозных объединений за 1948-1949 годы.— 18 арк.

9. Центральний державний архів громадських організацій України (далі ЦДАГОУ). Фонд 1. ЦК Компартії України (далі Фонд 1). Опис 23. Спр. 887. Постановление СНК СССР об организации Совета по делам религиозных культов, справки, переписка о реагировании населения и священников на обращение членов инициативной групы по воссоединению греко-католической церкви с руско-православной церковью. – 48 арк.

10. ЦДАГОУ. Фонд 1. Опис 24. Спр. 4081. Справки административного отдела ЦК КП Украины, письма обкомов партии, прокуратуры, УМ МВС УССР – о состоянии и мерах улучшения социалистической законости и боротьба с бунтовским бандитизмом в Волынской, Львовской, Ровенской и Станиславской областях. – 175 арк.

11. Від католицизму до православ’я. 50 років з дня мученицької кончини протопресвітера Гавріїла Костельника. З листів і спогадів. – Львів: Світло Православ’я, 1998. – 20 с.

12. Волошин Ю. 20 вересня – 50 років тому у Львові було вбито протопресвітера Гавріїла Костельника (1886 – 1948) // Людина і світ. – 1998. – № 9. – С. 14-15.

13. Костельник Г. Апостол Петро і Римські папи, або догматичні підстави папства.- Львів, 1945.- 56 с.

14. Костельник Г. протопр. «С нами Бог» // Єпархіальний вісник. – 1948. – № 1. – С. 8-9 .

15. Костельник Г. протопр. Ватикан і Православна Церква // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 7-8. – С. 244-248; – № 9-10. – С. 305-312.

16. Костельник Г. протопр. Вибрані твори. – К.: 1987. – 264 с.

17. Костельник Г. протопр. Викляті святі Кирило і Мефодій // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 2-3. – С. 33-53.

18. Костельник Г. протопр. Найстаріший і найновіший погляди на початки християнства // Людина і світ. – 1998. – № 9. – С. 16-24.

19. Костельник Г. протопр. Непомильність Папи і Римської Церкви // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 4. – С. 114-120; – № 5-6. – С. 139-146; – № 7. – С. 208-216; – № 8. – С. 242-254; – № 10. – С. 304-312; – № 11. – С. 344-350; – № 12. – С. 371-382.

20. Костельник Г. протопр. Примат Латинської Церкви і Уніатської Церкви// Єпархіальний вісник. – 1948. – № 1. – С. 14-18; – № 2. – С. 53-62; – №. – С. 88-92.

21. Костельник Г. протопр. Римська Церква і єдність Христової Церкви // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 11. – С. 331-340; – 12. – С. 361-372.

22. Костельник Г. протопр. Розвиток панства в перші п’ять віків // Єпархіальний вісник.– 1946.- № 4.– С. 15-24;- № 5-6.– С. 25-30;- 1947.- № 1.– С. 21-28;- № 2. С. 57-61;- № 3. – С. 85-90.
23. Костельник Г. протопр. Уніатська Церква після першої світової війни // Єпархіальний вісник. – 1947. – № 2. – С. 54-56; – № 3. – С. 82-84.

24. Костельник Г. протопр. Як римські теологи воюють // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 1. – С. 20-23.

25. Костельник Г. о.д. Спір про Епіклезу між Сходом і Заходом. – Львів, 1928.– 15 с.

26. Лагодич М. Торжество Православ’я на Галичині // Український Церковно-Історичний журнал. – К., 2003. – № 4 (5). – С. 54-75.

27. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні в 1943-1946 р. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 404 с.

28. Львівський Церковний Собор. Документи й матеріали 1946-1981. – К.: Видання Патріаршого Екзарха всієї України, Митрополита Київського і Галицького, 1984.-216 с.

29. Мирович Г. прот. Спогади про подвижника за Святе Православ’я // Православний вісник. – 1958. – № 5. – С. 144-145.

30. Михалусь Т. Хто вбив Гавриїла Костельника? // Високий замок. – Львів, 6 жовтня 1999. – С. 4.

31. Музичко І. О. Твір про Гавріїла Костельника // Патріархат.– 1990.- № 9.– С. 28-31; – № 10. – С. 26-29.

32. Никодим митр. Житіє святого священномученика та сповідника за православіє – протопресвітера Гавриїла Костельника // Віра і Розум. – 2000. –№ 1. – С. 285-288

33. Перевезій В. До проблеми латинізації УГКЦ в 20-30 рр. ХХ ст. // Історія релігій в Україні. Праці ХІІІ Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: Логос, 2003. –С. 429-434.

34. Петрук О. Ми повинні бути гранично чесними зі собою // Вірую.– 1995.- № 9 (35). – С. 4-5.

35. Поїздка Президії Львівського Собору до Києва і до Москви // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 4. – С. 7-11.

36. Трагічна доля свящ. Гавриїла // Успенська вежа. – Львів, 2003. – № 9 (135). – С. 3.

37. Хроніка (Вересень) // Світло Православ’я. – Львів: Львівське єпархіальне управління УПЦ, 2003. – № 11 (109). – С. 3-4.

38. Швець І. митр. прот., Швець О. митр. прот., Швець Іг. митр. прот. Собор Прикарпатьских святих та Подвижників благочестя. – К.: «Духовна Академія», Самбір: «Філадельфія”, 1998. – 112 с.

39. Юраш А. Дискусії щодо моноконфесійності Галичини у контексті Правослано – Католицького діалогу // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник // за заг. ред. В. М. Олуйка та А. М. Колодного. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003. – С. 161-164.

прот. Микола Лагодич, кандидат богословських наук