Дискусії відносно відновлення служіння дияконис у Православній Церкві велися ще з ХІХ ст., однак увесь цей час питання залишалося більш теоретичним, було переважно прерогативою істориків та літургістів. Однак, 16 листопада 2016 р., Олександрійський патріархат прийняв рішення про відновлення служіння дияконис [1], а вже в кінці лютого 2017 р., Патріарх Олександрійський і всієї Африки Теодор II присвятив в диякониси кілька жінок [2]. Ця подія підняла питання служіння дияконис на цілком інший рівень, адже воно вже практично стосувалося всієї повноти Вселенського Православ’я. Найперше – через канонічне ставлення до посвячених Олександрійським патріархом жінок. Не залишилося в боку і Українське Православ’я, де деякі священики і науковці побачили в цьому позитивний прогрес у питанні служіння жінок у Православній Церкві, а дехто – небезпечну для православ’я ліберальну тенденцію.

У цій статті ми спробуємо провести невеликий історичний аналіз служіння дияконис та відповісти на питання: чи потрібне відродження подібного жіночого служіння у Православній Церкві загалом, та зокрема і в Українському Православ’ї.

Відразу варто відкинути закиди деяких науковців та журналістів про потребу введення чину дияконис для розвитку церковного і соціального служіння жінок-мирянок у Православній Церкві. Не дивлячись на те, що чину дияконис ніколи не існувало в Київській православній традиції, ми ще з Х – ХІ ст. ми маємо власні, чудові форми участі жінок у церковному житті Київської Русі, яке знайшло своє продовження в діяльності православних братств Київської православної митрополії, сучасної активної участі жінок у церковно-парафіяльному житті (спів, читання часів та Апостолу), мистецьких, соціально-освітніх та гуманітарних ініціативах Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Власне немає ніяких проблем з реалізацією жінок у церковному житті і в інших Православних Церквах Константинопольської традиції, де також діють різноманітні форми залучення жінок у церковному та християнсько-соціальному служінні.

На наш погляд, головним питанням потреби відродження цього чину в наш час є, власне, питання вимог до кандидаток у диякониси, умов їх подальшого життя та обов’язків у церковному служінні. Тому нам варто звернутися до історичних документів.

Найбільш повний перелік вимог до жінок, які б бажали бути дияконисами, ми знаходимо в «Новелах Юстиніана» (Novellae Constitutiones), які датуються VI ст. Так, це мусять бути праведні жінки, які обираються з безшлюбних або єдиношлюбних вдів, їх вік не може бути ні занадто юним, ні похилим, але повинен «наближатися до 50 років»; жінок молодше цього віку можна поставляти в диякониси. тільки з числа черниць у монастирях. Після поставлення диякониси вже не мали права вступати в шлюб [3, 6.6].

Що до обов’язків дияконис, то вони найперше виписані в «Навчанні апостолів» (Didascalia Apostolorum): при хрещенні жінок помазання їх по всьому тілу св. єлеєм і сприйняття від хрестильної купелі, відвідування жінок в їх будинках з метою надання допомоги в хворобі, брати участь у спілкуванні єпископа з жіночою частиною громади. Тобто все те, що, по слову того ж «навчання», чоловику-диякону робити неможна з моральних підстав [4, 16.3].

Наведений вище список обов’язків дияконис, трохи розширюється в літугійно-канонічному пам’ятнику «Заповіт Господа нашого Ісуса Христа» (Testamentum Domini nostri Jesu Christi), у якому згадується особливе служіння: носити Святі Дари додому для причастя вагітних жінок, які не можуть самостійно прийти на літургію. [5, 2.20] Це служіння, як вважають історики, у подальшому трансформувалося на Сході в право носити Святі Дари християнам, кі знаходяться в місцях, куди мужчинам входити неможна. Переважно це були місця утримання християнських бранців. [6, р. 166]

При цьому, як відзначає свт. Епіфаній Кіпрський (IV ст.): «В Церкві існує чин дияконис, він встановлений не для священнодійства і не для доручення їм чогось подібного, але тільки заради охорони честі жіночої статі або під час хрещення, або при нагляді за стражданням або хворобою, так  і просто у всіх випадках, коли оголюється тіло жінки, щоб воно не було видиме священикам, але тільки дияконисі, яка в необхідний момент отримує наказ від священика піклуватися про жінку при оголенні її тіла, яке надійно охороняється встановленим в Церкві відповідно до міри канону строгим чином дияконис. Бо слово Боже не дозволяє жінці ні «в церкві промовляти», ні «панувати над чоловіком»». Також на те, що диякониси не мели священичого (дияконського) служіння вказує і те, що вони причащалися як миряни. [5, 1.19]

Таким чином, можна виділити два моменту особливої допомоги, яку диякониси надавали  священику в його служінні: допомога при хрещенні дорослих жінок (помазання їх тіла миром) та подання Святих Тайн християнам у таких місцях, куди мужчинам вхід заборонений. До цього можна додати право дияконис здійснювати прибирання у вівтарі, без права торкатися жертовника і престолу, що відбувалося поза часом уставних богослужінь.

Що до першого, то ця функція зробилася неактуальною, бо вже протягом багатьох століть помазання охрещених святим єлеєм по всьому тілу замінено помазанням окремих частин тіла. Крім того, таїнство Хрещення частіше відбувається над дітьми, а не над дорослими, а потреба спеціальної допомоги саме богопосвяченої особи для одягання хрестильного одягу в баптисторії відпала.

Також практично відпала потреба відсилати саме жінку зі святими дарами, бо навіть у більшості мусульманських країн не збереглися заборони в допуску до жінок священиків та лікарів-мужчин. Єдине обмеження, яке нам вдалося знайти в певних культурах, священик мусить бути ченцем.

Практика архієрейського благословення жінці (черниці) на надання причастя в виключних випадках (погрози смерті), залишилася тільки в окремих жіночих монастирях, де немає постійно проживаючого священика або де його важко покликати (скити, відлюдні монастирі). Для цього запасні Святі Дари знаходяться не на престолі, а в окремому місці, звідки їх може взяти одна із сестер. Зазвичай, це одна з найстаріших черниць у певному жіночому віковому стані.

Теж саме можна сказати і про здійснення жінками (дияконисами) прибирання у вівтарі храму, необхідність у якому поступово відпала через зміни в церковно-громадському житті. Цей звичай залишився, як винятковий, виключно в храмах православних жіночих монастирів, де цим, при необхідності, займаються старші по віку черниці з особистого благословення правлячого архієрея.

Перейняли черниці й інше служіння, де потрібні певні морально-етичні обмеження: догляд домашнім господарством архієрея, догляд за одинокими старими священиками, виховання дітей у притулках при монастирях і т.д. А подальший розвиток жіночого чернецтва надав їм можливість та навіть обов’язок займатися й «соціальним служінням»: допомога хворим у лікарнях, богадільнях, іконописних майстернях, скрипторіях, школах…

Отже, як ми бачимо з канонічно-історичних документів, вимоги до бажаючих стати дияконисами, їх подальше життя та служіння, практично аналогічне жіночому чернецтву. Тому цілком природно, що історія зникнення чину дияконис чітко пов’язана з повстанням та поширенням функцій служіння жіночого чернецтва, як у Православної, так і Католицької Церкві, яке цілком перейняла на себе функції дияконис.

Власне тому, що вимоги до дияконис аналогічні чернечим, усі спроби відродження саме православного чину дияконис у ХІХ – початку ХХ ст. були скеровані: або на запровадження «індивідуального чернецтва» для соціального служіння поза монастирем, а часом і поза храмом [7, ст. 244]; або «поглибленого» служіння черниць, які вже жили в монастирях. [8, ст. 212-219]

У першому випадку мова йшла про жінок, які прийняли певне посвячення, аналогічно посвяченню дияконис у ранній церкві, але, на відміну від тогочасних черниць, продовжує жити дома та здійснює соціальне служіння в миру, у другому – дозволити черниці якісь допоміжні дії в вівтарі, як поза богослужінням, так і в часі служіння священика.

Виходячи з вищевикладеного, зрозуміло, що при сучасному різноманітному служінні черниць (робота в школах, лікарнях, хосписах, соціальних притулках і т.д.), відродження чину дияконис не має ніякого змісту. А особливі, часом виняткові обов’язки черниць, у тому числі й прибирання у  вівтарі монастирського храму, можуть, у разі потреби, здійснюватися по звичайному благословенню правлячого архієрея.

Таким чином, на нашу думку, немає ніякого змісту у запровадженні (відродженні) чину православних дияконис не тільки в  Українському Православ’ї, але і в структурі Вселенського Православ’я.

З вище викладеного повстає логічне питання: Для чого в Олександрійській Православній Церкві, де становище з жіночим чернецтвом не ліпше і не гірше, ніж у інших Православних Церквах, офіційно відроджувати чин дияконис і чому це так непокоїть провідних богословів та каноністів сучасності?

Загальний моніторинг православних ресурсів різних юрисдикцій показує, що найбільше занепокоєння викликає сама форма відродження чину, а також подальші дії Олександрійського патріарха по поставленню дияконис.

Так, у рішенні архієрейського синоду Олександрійського патріархату про відродження чину дияконис, а також у інших післясинодних документах, ніяк не окреслюються питання їх поставлення та подальшого служіння. Це дає дуже широку можливість інтерпретації обов’язків та прав дияконис у Церкві, зокрема і під час богослужіння.

Більш того, хоча існують старовинні грецькі та грузинські списки, де подається чин поставлення дияконис VIII – XI століть, Олександрійський патріарх, при поставленні дияконис у лютому 2017 р., використовує чин поставлення іподияконів, чим, фактично вводить жінок у коло церковного богослужебного кліру, що, цілком справедливо, може відкрити і шлях до жіночого священства, як це вже відбулося в англіканської деномінації.

При цьому, критики Олександрійського патріарха Теодор II, нагадують, що спроби надати, саме через чин дияконис, навіть старшим черницям, права іподияконського служіння вже мали місця в Православній Церкви та були засуджені.

Так, ще у 1911 році, митрополит Нектарій Егейський, який в той час жив на спокої в Свято-Троїцькому монастирі на острові Егина, посилаючись на відсутність іподияконів для архієрейського служіння, звершив рукоположення кількох старших черниць у диякониси, надав їм право ношення стихаря, ораря та поручів. Викликаний для пояснень до архієпископа Афінського Феокліта, він пояснював свої дії, серед іншого, і дуже спірним історичним правом дияконис прислуговувати у вівтарі. Після певних досліджень, було встановлено, що в традиції Константинопольської Патріархії V – XІІ ст., а також у загальній християнській історії, диякониси мали право тільки прибирати в вівтарі, не торкаючись жертовника і престолу, але аніяк не нести послух іподияконів або навіть знаходитися в вівтарі під час богослужіння. Згідно з висновками комісії, архієпископ Феокліт заборонив використання дияконис не тільки в якості іподияконів, а і звичайних вівртарників. У подальшому таку позицію підтримали Вселенські патріархи Йоаким ІІІ та Герман V. [9, ст. 42]

При цьому варто пам’ятати, що клір Православної Церкви формується шляхом ступенів, тому іподияконська хіротесія, коли спиратися на канонічне право та традицію, де-юре відкриває шлях до дияконської та пресвітерської хіротоній, а в далій і до архієрейської.

Ось тому, на наш погляд, дії Олександрійського Патріархату дійсно мають досить небезпечний і навіть провокативний характер, які може викликати глибокий богословсько-канонічний розкол Вселенського Православ’я через запровадження де-факто практики жіночого священства.

Таким чином, навіть наше невелике дослідження показує, що відродження чину дияконис в Українському православ’ї немає ніякого змісту. Більше того, коли певні кола спробують переконати в потрібності цього чину в Православній Церкві, то вони думають не про вдосконалення служіння, а про спроби скерувати нашу Церкву на шлях протестантської деградації в вигляді поступового запровадження жіночого священства.

Посилання:

1. ΔΕΥΤΕΡΗ ΗΜΕΡΑ ΣΥΝΕΔΡΙΑΣΕΩΣ ΤΗΣ ΙΕΡΑΣ ΣΥΝΟΔΟΥ ΤΟΥ ΠΑΤΡΙΑΡΧΕΙΟΥ ΑΛΕΞΑΝΔΡΕΙΑΣ // http://www.patriarchateofalexandria.com/index.php?module=news&action=details&id=1207

2. Патриарх Александрийский посвятил несколько женщин в диакониссы Патриарх Александрийский посвятил несколько женщин в диакониссы // http://www.religion.in.ua/news/foreign_news/35733-patriarx-aleksandrijskij-posvyatil-neskolko-zhenshhin-v-diakonissy.html

3. Das Corpus Juris Civilis / Theodore Mommsen. — Berlin: Weidmann, 1889-1895.

4. Didascaliae Apostolorum fragmenta Veronensia latina / Hrsg. E. Hauler. Lipsiae, 1900

5. Testamentum Domini nostri Jesu Christi. Moguntiae, 1899.

6. Photii patriarchae Constantinopolitani Epistulae et amphilochia / Ed. B. Laourdas, L. G. Westerink. Lpz., Vol. 1, 1983.

7. Постернак А. В. Женское служение в ранней христ. Церкви (I-VI вв.) // Альфа и Омега. М., 1996. № 2/3(9/10).

8. Постернак А. В Очерки по истории общин сестер милосердия. М., 2001

9. Святитель Нектарий Эгинский. М., 1996.

прот. Сергій Горбик