Сьогодні, коли Київське Православ’я жадає звільнення з духовного полону Московського Патріархату, час переглянути і деякі сумнівні пам’яті, що були нам накинута для політичних цілей.
На наш погляд, однією з таких пам’ятей є і пам’ять «віленських мучеників» (Антонія, Іоанна, Євстафія), яких нібито покарав Великий князь Ольгерд за приналежність до «православної (християнської) віри» 1347 року
Питання про історичну достовірність цієї пам’яті не раз піднімалася західними дослідниками. Найбільш відомі в цій справі роботи віленських істориків-агіографів Владислава Загорського [1] і Казимира Ходиніцького [2]. Невизначеність історико-агіографічного матеріалу постійно турбувало і російських агіографів РПЦ МП.
Наприклад, професор Московської Духовної Академії Д. Огіцькій в 1984 р поміщає в журналі «Богословські роботи» статтю «До історії Віленських мучеників» [3]. Цікавою відмінністю роботи проф. Огіцького є те, що, намагаючись довести історичну достовірність мучеників, він так і не знайшов жодної згадки про неї в історичних пам’ятках суто білоруського походження. Поява цієї пам’яті в «Пролозі», що походять з Супрасльського монастиря, датується XVI ст. і має явно не місцеве походження, про це добре свідчать різні дати пам’яті в різних списках (14 квітня і 14 січня).
Взагалі, якщо ми розглянемо питання наявності пам’яті «Віленському мученикам» у календарях Київського Православ’я, то побачимо дуже цікаві моменти.
Так, в календарі Апостола Ф. Скорини, який створювався саме на білорусько-українській православній традиції, пам’ять «віленських мучеників» відсутня, що є вельми показовим фактом, бо ця книга створювалася саме в Вільні. Тим більше, що пам’ять про Київського князя Володимира білоруський першодрукар змістив [4, ст. 314 об.].
Також немає пам’яті Віленським мученикам і в календарі Віленського напрестольного Євангелія 1575 р.
На нашу думку, це може служити свідченням того, що під час Ф. Скорини вшанування «віленських мучеників» в самій Вільні не існувало, або, як мінімум, воно не було нашою православною традицією.
У Віленському православним Служебнику 1583 р., під 14 квітня «Віленські мученики» вже згадуються, але як «нові”, без прив’язки до Вільні [5, ст. 241 v]. Цей факт, на нашу думку, дуже цікавий.
По-перше, якби традиція вшанування «віленських мучеників» дійсно існувала в Київському Православ’ї, саме на території Білорусі і України, то для укладачів календаря вони явно не були б «новими», адже минуло вже більше 250 років. Але все стає зрозумілим, якщо ми згадаємо, що фактично від 1415 і до останньої чверті XVI ст. релігійних контактів Київської митрополії Константинопольського патріархату з Московським православ’ям не було. Від початку – через поставлення власного митрополита в Новгороді, потім – через політичні події, а з 1439 року – через розрив Москвою контактів з Константинополем і фактичним проголошенням їй автокефального статусу. Найбільш ймовірно, що дана пам’ять потрапила в календар через знайомство редакторів з постановами Московського церковного собору 1549 р. Тому природно, що пам’ять «віленських мучеників» була для білоруських укладачів цього видання «новою» і, на нашу думку, була включена в календар через надію на продаж певної частини тиражу в Московському Великому Князівстві.
По-друге, важко собі уявити, що Віленські укладачі календаря опустили такий важливий факт, як саме Віленське походження мучеників (тим більше в московських календарях це зазначалося). Тому, в зв’язку з назвою їх «новими», напрошується висновок: Віленські редактори Служебника знали про цих мучеників виключно з московських календарів, а в Вільні про них нічого не знали і, відповідно, традиції їх шанування тут не існувало.
Також відсутня пам’ять «Віленським мученикам» і в «Соборнику дванадцяти місяців» Київського православного митрополита Петра Могили. Цей факт, на нашу думку, особливо істотний, бо на час складання «Соборника прославляння «віленських мучеників» вже міцно закріпилося не тільки в московсько-російській православній традиції, а й в румунській і болгарській православних традиціях.
Гіпотезу про «штучну» (політичну) канонізацію підтверджує і опис пам’яті «вільнюським мученикам» у календарі Львівського напрестольного Євангелії 1665 р яке явно списане з московської редакції: «новоявлені мученики Антоній, Іоанн, Євстафій, що при Ольгерді поганим постраждали в Литві». [6, ст. 809 (за нумерацією ел. копії)]. Редактори даного видання, як і московські міфотворці, ігнорують (або просто не знають) не тільки християнство князя, а й той факт, що Великий князь Ольгерд перед смертю прийняв чернечий постриг з ім’ям Алексія [9, ст. 4]
Але особливо нас зацікавила опис рукописів Новгородської Софійської бібліотеки, який був створений російським дослідником Д. Абрамовичем, бо при описі рукописів автор особливо виділяє «російські пам’яті». Так, у всіх рукописах XIV, -ХVI ст. ми не знаходимо жодної пам’яті «віленським мученикам» [7]. Даний факт повністю відкидає твердження московського життєпису про «історичне шанування». Втім, в московських церковних Статутах 1682 і 1695 років пам’ять «віленських мучеників» вже зникає, а їх реальне вшанування відновлюється тільки після «відшукання мощів» в 1814 році.
Якщо ж ми повернемося до московських джерел, то вчинене Великим князем Ольгердом покарання християн пояснюється проросійськими православними істориками тим, що Ольгерд «тимчасово залишив християнську віру і повернувся в язичництво» або тиском на князя з боку придворних литовців-язичників. Але Ольгерд був не першим владикою-християнином Великого Князівства. Уже вибір Міндовга на велике княжіння обумовлював його хрещення. Отримання корони з рук Римського архієрея було неможливо без сповідання ВКЛ християнською державою і хрещення всіх наближених до Великого князя. Тому, на наш погляд, гіпотеза про «тимчасовий перехід в язичництво» не надто переконлива. Православні церкви безперешкодно діяли на всій території Білорусі та України, в тому числі – Вільні і Віленському краї; в літописах і хроніках ВКЛ немає навіть згадок про переслідування християн. Та й не міг язичник управляти країною, де переважна більшість населення була християнами.
З традиційно-православного роду вітебських князів була і перша дружина Великого князя – Марія Ярославна (Вітебська), під час шлюбу з якою, за версією «московського життєпису», відбулося «вбивство за віру віленських мучеників».
В умовах християнства як державного віросповідання, якось дивно виглядає твердження московського «життєпису» і про те, що комусь довелося «таємно хреститися» або приховувати своє сповідання християнської віри.
Та й сама підстава покарання «віленських мучеників» дуже дивна – «відмова вживати м’ясо в часі посту».
По-перше, як свідчать історичні літописи і хроніки, військове оточення Великого князя Ольгерда складалася не тільки з язичників. Найбільш там було саме білоруської (литвинської) шляхти, яка на той час вже 300 років була православною, як і більшість населення ВКЛ. Тому важко собі уявити, що «відмова вживати м’ясо в часі посту» – це якийсь лакмус на невірність князю (якщо він на той час дійсно був язичником), бо тоді «зрадниками» виявилася б не тільки більшість його дружини, а й населення ВКЛ.
По-друге, малоймовірно, що подібний акт покарання саме за християнську віру залишався невідомим суспільству, а тим більше церковним ієрархам, більше 30 років. Особливо в умовах боротьби Великого князя Ольгерда з Московією за поставлення окремого митрополита для православних ВКЛ, про що піде мова нижче.
На нашу думку, якби дійсно таке покарання за віру сталося 1347 року воно б неминуче потрапила хоча в один літопис або хроніку, особливо Константинопольського або Московського походження.
І тут, в контексті появи московського міфу про «віленських мучеників», слід згадати, що Великий князь Ольгерд був переконаним і послідовним прихильником незалежності Православній Церкві ВКЛ і виділення її в окрему митрополію. Саме він підтримував митрополита Теодорита. Останній був Київським ченцем і ще за життя митрополита Теогноста, що керував митрополією з Москви, приїхав до Константинополя просити посвяти на Київського митрополита. Отримавши відмову Константинопольського патріарха, Теодорит поїхав до Болгарського патріарха Теодозія II. І, що особливо істотно, Болгарський патріарх надав Теодориту гідність Київського митрополита. Свій вчинок патріарх Теодозій ІІ обґрунтував тим, що Теогност залишив Київську кафедру і втік до Москви, через це кафедра виявилася вільною.
Більш того, на противагу московському ставленику на Київську митрополію Олексія, Ольгерд відправляє в 1352 р до Константинопольського патріарха свого кандидата на Київського митрополита – ченця Романа. І хоча Константинопольський патріарх віддає перевагу Олексію, Роман отримує сан Литовського митрополита і управляє Литовської митрополією до своєї смерті. Тільки після смерті Литовського митрополита Романа, Київська митрополія знову тимчасово об’єднується під владою митрополита Алексія.
Незабаром після нового об’єднання Київської митрополії під владою митрополита Олексія, який вибрав місцем свого проживання Москву, боротьба за право управління православними в ВКЛ набуває не тільки релігійний, а й політичний характер. Через духовне керування білоруським і українським православним населенням з Москви, Московський великий князь намагається обґрунтувати своє право на землі ВКЛ, активно використовуючи для цього авторитет митрополита, про що явно говорить московський життєпис Олексія: «У січні 1359 року, під час смоленско-московсько-литовських військових дій, святитель Олексій відправився до Києву, щоб заручитися підтримкою південно-руських князів, але був захоплений Ольгердом, пограбований і ув’язнений; саме його життя перебувала в небезпеці. Однак святителю Олексію вдалося втекти, і в 1360 році він повернувся в Москву» [8].
У 1371 – 1374 роках відбуваються ще одні, досить успішні переговори з Вселенським патріархом про організацію незалежної від Москви Литовської (Київської) митрополії. Саме для зриву цих переговорів, митрополит Олексій вигадує якісь «Віленських мучеників», яких вбив за віру Великий князь Ольгерд.
Тому немає нічого дивного, що перший і єдиний відомий життєпис і «похвалу» «Віленським мученикам», склав грек – Михайло Бальсамон на замовлення Московського великого князя і Московського митрополита Олексія [9, ст. 5]. Адже дослідження інших варіантів тексту життєпису «Віленських мучеників», в тому числі румунського і сербського походження, а також більш пізні католицькі списки, приводять нас до московської першоджерела.
Саме цей життєпис є практично єдиним підтвердженням «мучеництва». Для надання своєї політико-релігійної провокації більшої ваги, Московський митрополит Олексій надсилає лист з проханням про канонізацію в Константинополь, забезпечивши його відповідними свідченнями, а потім видає акт про вшанування святими Антонія, Іоанна та Остапа, ніби убитих Литовським Великим князем Ольгердом за православну віру: «В лето 6863. Посвящен бысть на митрополию Киевскую Алексъй русин от Филофея патриархи. Сей, за благословением патриархи, уставя святити день святых мученик литовских априля 14» . [10, ст. 350]
Втім, сам акт канонізації «Віленських мучеників» Константинопольським патріархом дуже сумнівний, бо про нього ми знаємо виключно з документів Московського церковного собору 1549, а «речові докази» цього факту мають набагато більш пізнє походження.
Так, головним доказом Константинопольської канонізації служать «частини мощів віленських мучеників в хресті, який ніби подарований Патріархом Фотієм преподобному Сергію Радонезькому». Але інформація про це взята виключно з напису на футляри, який був зроблений в XVII ст., а слов’янські написи на хресті, про які люблять говорити російські дослідники, хоча по «палеографічними ознаками датовані XIV-XV ст., Навряд чи зроблені при патріаршому дворі в Константинополі». Навіть, саме Константинопольське походження хреста подається вченими як гіпотеза [11, ст. 80].
На наш погляд, діяння митрополита Олексія по «канонізації» «Віленських мучеників», які без сумніву були санкціоновані Великим Московському князем, мали далекоглядні мети: дискредитацію Великого Литовського князя Ольгерда в очах Константинопольського патріарха і руйнування самої ідеї незалежності Київської митрополії від Москви.
Саме тому, з огляду на політичну боротьбу за духовну владу над православними ВКЛ, дуже логічним виглядає той факт, що Москва визначила часом мучеництва 1347 р. – найбільш активний період боротьби за право управляти Київською (Литовською) митрополією Московського митрополита Теогноста (1328-1359).
Також опосередковано підтверджує виключно політичний характер появи легенди «Віленських мучеників» і той факт, що її реанімація була здійснена Москвою на церковному соборі 1549, під час міцних воєн Московії з ВКЛ (1500 – 1503; 1512 – 1522; 1534 -1537 р.). Слід зазначити, що у всіх цих війнах москалі використовували тезу про «захист православних» в ВКЛ.
Все вище викладене дає нам зробити висновок про те, що історія вбивства «віленських мучеників» Великим князем Ольгердом є політичною інсинуацією.
Тепер проаналізуємо деякі факти московського життєпису та непрямі докази, якими його підтверджує російська агіографія.
У процесі нашого невеликого дослідження ми виявили, що існують кілька варіантів життєпису, які умовно можна розділити на московський і білоруський.
Білоруські тексти життєпису «віленських мучеників», які створені в XV – XVІ ст. на підставі московського протографа, заперечують як їх вбивство саме Великим князем Ольгердом, так і взагалі мучеництва саме в кінці XIV ст. [12, лист 55 аб.-57; 13, лист 225 аб.-227]. Подібний підхід повністю збігається з відомою вченим хронологією подій 1340-х років і з відомостями про православ’я Великого князя Ольгерда і його сім’ї.
Московський варіант, який використовується і до цього дня, навпаки, підкреслює вбивство «віленських мучеників» саме Великим князем Ольгердом, а в більш пізніх редакціях зустрічаються і прямі твердження про переслідування православних у ВКЛ.
Аналізуючи московську і Віленський редакції, можна висунути гіпотезу, що пояснює ці різночитання в світлі існування мощів «віленських мучеників».
Так, на нашу думку, гіпотетично можна припустити, що існувало свідоцтво про невідомих білоруських християнських мучеників, яке було складено ще в XI – XII ст. При цьому, прив’язка їх життєпису до Вільні може бути штучним. Як доказ можна навести згадку Полоцька в «Повісті временних літ», що розповідає під 1007 року про «перенесення святих в святу Богородицю». Подібна пам’ять з невизначеними святими, на нашу думку, цілком могла бути взята за основу більш пізнього московського міфу про «віленських мучеників», що в свою чергу виключає згадку Великого князя Ольгерда в древньому білоруському варіанті життєпису.
Саме тому, білоруські редактори XV – XVІ ст., Маючи під руками місцеві хроніки і літописи, знаючи власну історію, прибрали з московського варіанту згадку про Великого князя Ольгерда.
На користь згаданої вище версії, на нашу думку, говорить власне сама побудова тексту. Наприклад, говорячи про початок князювання Ольгерда, життєпис «Віленських мучеників» московської редакції говорить, що він «дозволив духівнику Марії священику Нестору проповідувати в язичницької Литві Православ’я, дозволив вибудувати кілька храмів – два в Вітебську і один у Вільні». Але про який дозвіл на проповідь і будівництво храмів може йти мова, коли православ’я було вже державним віросповіданням Вітебського князівства понад 300 років, і з тих пір на білоруських землях вільно існувало кілька єпархій. Власне і Вільня була переважно білоруським містом, де було багато храмів, а православне населення в XІV ст. значно перевершували невелика кількість балтійських язичників.
Також і певні редакції життєпису «віленських мучеників» кажуть явно про початок християнізації білоруських земель: «Темниця, де утримували Антонія і Іоана, перетворилася в розсадник християнства. До неї стікався народ, щоб побачити сповідників нової віри і послухати їх проповіді про Спасителя. Багато, доторкнувшись до світла істини Євангелія, брали святе хрещення. Жерці, дізнавшись, який вплив роблять брати на оточуючих, вирішили остаточно розправитися з ними».
Все це, на нашу думку, цілком укладається в життєпис в тому випадку, якщо розглядати християнізацію Х-ХІІ ст., особливо в світлі її проникнення на балтійські землі, такий дозвіл якогось князя-язичника цілком реальний, як і подальше вбивство священиків-місіонерів або власних підданих, які прийняли християнство. Останній варіант нам здається більш реалістичним навіть через московську версію «віленських мучеників». Бо якби згадувалися священики, це надавало б міфу особливу силу і митрополит Олексій обов’язково б це використовував.
Ще одним непрямим доказом, який може говорити про відсутність зв’язку «віленських мучеників» з історією ВКЛ взагалі, і великим князем Ольгердом зокрема, є твердження про перебування частинок мощів «Віленських мучеників» в Нижньому Новгороді, яке пов’язують з дружиною суздальського князя Бориса Костянтиновича – Агрипиною, що була донькою Великого князя Ольгерда.
Так, обґрунтовуючи «древнє шанування віленських мучеників», російські вчені розповідають «про перебування частинок їх мощів в ковчегу, що належав Нижньогородським князям: в ковчегу 1410 р вів. кн. Марії, дружини нижегородського кн. Данила Борисовича (ГММК. № 4615) та в ковчегу 1414 року їх сина кн. Івана Даниловича (ГММК. № 13366)», які пов’язані з подружньою спадщиною княгині Агрипини Ольгердовні.
Але подібне свідоцтво російських вчених, яке теоретично мало підтвердити московський міф про «віленських мучеників», явно входить у суперечність з датуванням історичних подій.
Княжна Агрипина була видана заміж за суздальського князя Бориса Костянтиновича в 1354 р на 30 років раніше часу канонізації «віленських мучеників» [14, ст. 47]. До того ж, за версією російської агіографії, на той час Великий князь Ольгерд був ще язичником. Тому дуже сумнівно, що під час шлюбу княжна могла мати якісь мощі невідомих Православної Церкви «віленських мучеників», яких, до того ж, вбив її рідний батько. Також, якщо говорити і про час після 1374 року дуже сумнівно, що Ольгерд міг передавати своєї доньці те, що компрометувало б його й допомагало планам ворога.
Таким чином, на нашу думку, княжна Агрипина могла привезти в Суздаль: або мощі якихось невідомих святих, що побічно підтверджує гіпотезу про існування невідомих древніх білоруських святих; або мощі були передані в Суздаль з Москви вже після організації митрополитом Олексієм «процесу канонізації» з певною політичною мотивацією. Але, в будь-якому разі це свідчить про міфічність московського життєпису «віленських мучеників».
Ще одним моментом, який побічно свідчить про штучність московського життєпису «віленських мучеників», є імена «мучеників»: Нежила, Кумець і Круглец.
Так, відомий вчений А Рогов призводить вельми переконливі свідчення про те, що ці імена мають виключно слов’янське походження: в московських і українських документах XІV-XVI ст. зустрічається ім’я Кумець; ім’я Нежила проявляється в Новгороді; Круглець в зміненій формі Круглик властиво Білорусі. Вчений робить висновок – в текстах про «віленських мучеників» описуються події, пов’язані виключно з історією білорусів, які жили в Вільні [15, ст. 188].
Разом з тим, коли мова дійсно йде про події XІV ст., на четвертому столітті існування Київської митрополії Константинопольського патріархату і християнства як державного віросповідання в білоруських князівствах, говорити про білорусів-язичників, з числа наближеної до Великого князя знаті, не доводиться. Тому від XVIII ст. в російській агіографії є цікаве уточнення про те, що «віленські мученики» були балтами (жмудінами), серед яких, на той час, дійсно було багато язичників. Це твердження засноване на тексті життєпису: «їх литовські імена Нежила, Кумець і Круглец». Але, якщо трактувати ці слова як визначення етнічної приналежності, постає логічне запитання: Чому тоді ці балти мають слов’янські дохристиянські імена (які потім трансформувалися в прізвища)?
На нашу думку, гіпотетично можна припустити, що творець міфічного життєпису «віленських мучеників», грек Бальсамон «запозичив» їх з тексту стародавнього білоруського легенди Х-ХІІІ ст., про можливість існування якої ми писали вище. Але подібна гіпотеза здається досить сумнівною, оскільки навряд чи стародавній переказ, яке не зберегся в письмових джерелах, мав такий ступінь деталізації. Ймовірніше те, що жителі Московщини, а тим більше грек Бальсамон, не знали дохристиянських балтійських імен. Тому для створення міфу «віленських мучеників» були взяті слов’янські, які були добре відомі в Москві.
Як бачимо, текст «життєпису віленських мучеників», який був складений в Москві грекам Бальсамонам на замовлення митрополита Олексія, є явною політико-релігійної міфологією. Але залишається недослідженою «основний доказ» – наявність мощів «віленських мучеників».
Мощі «віленських мучеників»
Одним з головних сучасних «доказів» московського міфу про «віленських мучеників» є їх мощі, які до сьогодні відкриті для поклоніння у Віленському Свято-Духовому соборі.
На нашу думку, дослідження походження даними мощів було б потрібно починати з їх точного датування, яка на сьогодні вже є можливим. При цьому, навіть сам факт часткової муміфікації не є переконливим доказом, бо маємо багато прикладів природної муміфікації древніх останків, яка ніяк не пов’язана з християнством. Але, не маючи можливості провести подібне дослідження, спробуємо висунути кілька гіпотез, які ґрунтуються на історичних фактах.
Так, згідно з московською версією «вшанування віленських мучеників», шанування їх мощів почалася незабаром після мучеництва. З початку вони знаходилися в Вільнюському храмі на честь св. Миколая, а в 1347 року було перенесено в новозбудований храм на честь Святої Трійці. Після укладення Берестейської унії храм перейшов до васил’янів, які помістили мощі «віленських мучеників» в храмі св. ап. Петра. У 1655 р, коли московські війська захопили Вільню, мощі були перенесені в головний храм православного Віленського Свято-Духівського монастиря. А «після того, як московські війська залишили місто, виникла небезпека, що православні знову можуть позбутися своєї святині». Тому, за версією московського життєпису, заступник монастиря сховав мощі «віленських мучеників» в печері під головним вівтарем храму і замурував вхід до неї. Знову мощі були знайдені тільки в 1814 році.
Однак, як ми вже відзначали вище, ніяких, власне місцевих, згадок про «віленських мучеників» або їх шанування місцевим населенням не існує. Навіть для редакторів Віленського Служебника 1583 року, майже через 30 років після їх повторної канонізації Московським церковним собором, ця пам’ять була «новою». Також ми не знаходимо ніяких згадок про їх особливе шанування православними або (і) уніатами в кінці XVI-початку XVII ст.
Крім цього, в московському варіанті життєпису, при описанні історії мощів «віленських мучеників», зустрічаємо ряд історичних протиріч:
1) У Віленському Троїцькому монастирі не було ніякого «храму св. ап. Петра», а мощі «віленських мучеників» ще в 1608 року було перенесено в Віленський Свято-Духівський монастир [16, ст. 327 - 328].
2) Відповідно, не було ніякого перенесення мощів в 1655 році, а також потреби їх приховування після звільнення Вільні від московської окупації.
3) Якщо «Віленські мученики» були настільки відомі і шанувалися православними ВКЛ, то чому їх мощі майже 160 років залишалися схованими? Тим більше, що Віленський архімандрит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) в 1663 році був обраний Київським православним митрополитом. Де-факто ніхто не цікавився цими мощами до часу їх випадкового відшукання в підвалі Віленського Свято-Духівського монастиря.
Таким чином, в історії «мощів віленських мучеників» єдиним безперечний фактом є їх фізичне існування. Спробуємо проаналізувати кілька гіпотез їх появи.
Перша гіпотеза ґрунтується на тому, що, як ми вже відзначали вище, дійсно існували невідомі святі Х-ХІІ ст., мощі яких зберігалися в Віленської церкви св. Миколая. За християнською традицією, над їх мощами в другій половині XІV ст. була побудована дерев’яна церква в честь Св. Трійці, а після – новозбудований кам’яний храм Троїцького монастиря.
В вище викладену гіпотезу повністю вкладається: відсутність згадок про Великого князя Ольгерда в білоруських редакціях життєпису «віленських мучеників»; наявність частинок їх мощів в подружньому спадок княжни Агрипини; твердження А. Рогова про білоруське походження мучеників. Цілком можливо, що московські укладачі міфу про «віленських мучеників» просто використовували існуючі мощі святих, «прив’язавши» їх до новоствореного міфу.
Якщо ця гіпотеза підтвердиться, про що можна говорити тільки після наукової датування мощів, тоді маємо всі підстави вшановувати справжніх білоруських святих Київської митрополії … але без прив’язки до історії ВКЛ в цілому, і Великого князя Ольгерда зокрема. Природно, потрібно складати новий життєпис, а, можливо, і визначати нову дату шанування.
Друга гіпотеза походження мощів «віленських мучеників» ґрунтується на міжнародних відносинах того часу. «Віленські мученики» цілком могли бути союзниками поваленого Ольгердом і Кейстутом князя Явнута, який втік до Москви в 1345 р. Посилення нової влади мало потягти за собою розправу з політично неблагонадійними підданими, яких пізніше саме в Москві оголосили «мучениками».
На користь цієї гіпотези говорить той факт, що акт державного переслідування християн Великим князем Ольгердом, чому був обмежений тільки трьома особами. При цьому практично всі московські варіанти життєпису говорять про покарання як результат непокори государю держави, але надають цьому факту релігійну основу – відмова їсти м’ясо під час посту.
На нашу думку, якщо спиратися на твердження А Рогова про виключно білоруський характері подій, знаходять свої пояснення не тільки християнське віросповідання “віленських мучеників» і слов’янські прізвища, а й факт поховання страчених придворних дворян в Віленському храмі св. Миколи, на що дійсно був потрібен дозвіл Великого князя.
Цілком логічним нам здається і той факт, що покарання трьох придворних з політичних підстав не знайшло свого відображення в тодішніх літописах і хроніках. Саме тому, до часу появи московських творів Басальмона, про «віленських мучеників» нічого не було відомо.
На нашу думку, первинна інформація про яких християн, страчених Великим князем Ольгерда і похованих у Вільнюському храмі, потрапила в Москву через другу дружину Великого князя – Юліану Олександрівну, яка була сестрою княжни Марії (+1399), дружини Московського Великого князя Семена Гордого. І ці загальні відомості стали фактичним фундаментом московського міфу про «віленських мучеників» (християни, убиті Великим князем Ольгерда, поховані при храмі), а самі останки страчених були оголошені «мощами віленських мучеників».
Про підтвердження даної гіпотези, ми не маємо ніякого права поклонятися цім останкам як мощам святих, а дана пам’ять повинна бути повністю викреслено з білоруських і українських церковних календарів.
Втім, на нашу думку, в будь-якому випадку мощі “віленських мучеників» не є доказом істинності їх московського життєпису.
Висновки
Оскільки всі тексти, в яких розповідається про «віленських мучеників», в тому числі і католицькі [17], мають виключно московський протограф Бальсамона, ця пам’ять нічого спільного з реальними подіями не має і є штучно вигідніше заради очорнення володарів ВКЛ і безпосередньо пов’язана з боротьбою ВКЛ (Білорусі і України) і Москви за контроль над Київською митрополією.
Дуже суперечливими є і матеріальні докази існування «віленських мучеників», які також походять із Москви, а їх мощі, в світлі текстових документів і відсутності наукової датування, на нашу думку, не можуть бути підтвердженням існуючого на сьогодні життєпису.
Тому, на нашу думку, дана пам’ять не має ніякого відношення до Київського Православ’я і є штучно нав’язана нам з Москви.
Посилання:
1. W. Zahorski. Legenda о trzech meczennikach wilenskich. // Zrodla mocy. 1927, № 2,s. 68—72.
2. К. Chodynicki. Geneza i rozwoj legendy о 3 mgczennikach wilenskich. // Ateneum Wilenskie/ 1927, IV, 13, s. 416—451.
3. Проф. Д. П. Огицкий. К истории виленских мучеников. // Богословские труды. Издание Московской Патриархии. Москва, 1984 г.
4. Апостол. Вільня, 1525.
5. Служебник. Вільня, 1583.
6. Евангелие напрестольное. Львов, 1665.
7. Абрамович Д.И. Описание рукописей Софийской библиотеки» (вып. I — Спб., 1905, II — Спб.,1907, III — СПб, 1910)
8. Алексий Московский (http://drevo-info.ru/articles/5196.html)
9. Праваслаўе ў Вялікам Княстве Літоўскім (Пад рэдакцыяй мітрапаліта БАПЦ Ізяслава (Бруцкага)). БАПЦ, 2002. Львоў, 2005.
10. Полное Собрание Русских Летописей. т. II. СПб, 1845.
11. Кучкин В.А. Сергий Радонежский // Вопросы истории, 1992, № 10.
12. Сборник житий святых. Конец XV в. БАН Литвы, F19–102.
13. Память святых мученикъ сущих от страны земля литовьскыя, Антонiя, Iоана и Евстафiя. Минея служебная, ноябрь — декабрь. Вт. четв. XVI в. БАН Литвы, F19–147.
14. Супрасльская летопись // Полное собрание русских летописей / Сост. и автор предисл. Н. Н. Улащик. — Т. 35: Летописи белорусско-литовские. М, 1980.
15. А. И. Рогов, Литературные связи Белоруссии с балканскими странами в XV—XVI вв. // Славянские литературы, VIII международный съезд славистов Загреб-Любляна, сентябрь 1978 г. Доклады советской делегации. Москва, 1978.
16. Виленский Троицкий монастир // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. т. VI. СПб, 1892
17. Acta Sanctorum volumes. Vol. 11. Rome, 1866
протоієрей Сергій Горбик