У визвольній віковій боротьбі українського народу проти московського поневолення активну участь по стороні його ворогів завжди бере також Російська Православна Церква. Справедливі змагання нашого народу за своє визволення Російська Церква засуджує, анатематствує та вживає всіляких доступних їй засобів, щоб цим змаганням стати на перешкоді. Тож для того вона використовує амвони, релігійно-богословську пресу, дозволяючи собі на випади, які на далеку відстань розминаються з християнським вченням про свободу, та взагалі з християнською етикою й законом. 

Російська церковна преса, незалежно від її політично світоглядового напрямку чи ієрархічної юрисдикції, не приховує своєї запеклої злоби й непогамованої ненависти до українського народу, його проводу, Української Церкви та її Ієрархії, тавруючи комплекс наших національних змагань, як вияв українського «фашизму», «шовінізму», «сепаратизму» тощо. А в той же час росіяни самі виявляють притаманний їм московський фашизм і імперіалізм, який завжди був підтримуваний і санкціонований Російською Православною Церквою.

Цей московський імперіалізм знайшов собі місце й повне признання навіть у церковно – богослужбовій практиці. Ось перед нами велика богослужбова книга, що має назву — «Мінея Святкова». При кінці цієї церковно-богослужбової книги ми бачимо окрему Відправу під заголовком: «Служба всім Святим, в землі Русской просіявши». Окреме святкування пам’яти цих Святих було ухвалено вперше в час розпаду Російської Імперії вже після революції на Всеросійському Церковному Соборі, що відбувся в Москві в 1918 р. Учасники цього собору, бачачи неминучий розпад Російської Імперії на окремі національні держави, бажали за всяку ціну втримати ці останні бодай в духовній незалежності Московській Церкві, та тим само зберегти хоч у церковному відношенні єдність Російської Імперії.

Для того було уложено і апробовано Відправу: «Всім Святим в землі Русской просіявши» з обов’язком відправляти її в другу неділю після Свята П’ятдесятниці. У цій Відправі згадується цілий ряд Святих, більшість з яких була канонізована лише Російською Синодальною Церквою. В історичній послідовності згадуються Святі не тільки з московських земель, але і з земель чужих, як напр. Україна, Білорусь, Литва та інші, що внаслідок московської загарбницької політики в різні віки опинилися в межах Російської імперії.

Тож Відправа «Всім Святим, в землі Русской просіявши», починається закликом похвалити «Собори російстії, сущії во стране нашій», «богомудрия Святителі русскія, Собор Святих і полк божественний, землі нашія утвержденіе». Імена Св. князя Володимира і Св. княгині Ольги згадуються в цій Відправі кілька разів, щоб цим способом особливо підкреслити єдність і неподільність Російської імперії. У великій Стихирі на «Господи, кличу до Тебе» ми читаємо такі слова: «Радуйся, Державо Россійская вірная, радуйся, князю благовірний Владимире, радуйся, Ольго, ізбранная: ви бо есте первійшії ко Владиці всіх наші ходатаї, і начальниці Православія, і наставниці ко істинній Вірі, радуйся, всяко місто і страна, і град, граждани воспитавши! Небесного Царства, сії Святії Світила душам нашим явишася, сії чудес зарею і діли, і знаменьми просіяша мисленно во вся конци, і нині Христу моляться о спасенії душ наших».

У Стихирі на Літії, в якій восхваляються всі «російські Святі», є між іншим такі слова: «… сії от всіх преділ землі нашея возсіяша, і Віру Православную в них утвердиша, і во іния страни принесоша, апостольськи ревнуючи». Однак найбільш цікавим у цілій цій Відправі є «Канон», в якому згадуються імена видатніших Святих з коротенькою характеристикою їх заслуг перед Церквою і державою. Канон починається згадкою про грецьких місіонерів, які в Херсонесі перші за Христа потерпіли: «в Херсонисі єпископствовавшії і землю нашу кровьми своїми освятившії». За ними слідують імена перших первомучеників варягів — Теодора і сина його Івана, що від поган в Києві перші за Христа постраждали. Потім Ольгу богомудрую і рівноапостольного князя Володимира: «первійших наших ко Владиці ходатаїв, і начальників Православія, і наставників ко істинній Вірі», також першого Митрополита Київського Михаїла, «просвітившаго землю русскую світом познанія Божественної Віри і оновившаго русскій народ Св. Крещенієм».

Далі згадуються «блаженні Страстотерпці Христові, благовірні князі-Мученики Борис і Гліб» з гарячим закликом: «не забудьте отечества нашого!» Преподобний Антоній Печерський у цій Відправі називається: «всіх русских монахів начальником», Преподобний Феодосій Печерський — «начальником общаго монашескаго житія на Русі», Нестор «достопамятних діяній списателем», а Преподобний Аліпій «живописанія на Русі начальником».

Одразу за цими Святими, що творили святе й Боже діло та подвизалися на Русі-Україні, згадуються Святі Мученики Віденські, — Антоній, Іван і Єфстафій, «Литовскія земли украшеніє, гординю Ольгердову низложи в шії».

Від литовських Святих знов переходиться до Святого землі української Препод. Афанасія Берестейського та Святого землі білоруської, мученика отрока Гавриїла Слуцького, що «за отечество ваше земное і за град, ідеже подвизалися есте, умученії».

Прославляється також Преподобний Іов, «Лаври Почаєвскія украшеніє», разом зо всіма іншими чудотворцями і угодниками Волинськими, «діли своїми і чудеси облиставшії землі нашея конци».

Прославляється й Афанасій, Чудотворець Лубенський, — «Царгородського Святителя своє благословеніе землі русской принесшего, і чесния своя Мощі, яко залог со Вселенською Церковію єдиненія, нам дальшого».

Від цих Святих, що подвизалися в Україні, Литві, Білорусі у Відправі переходиться до Святих московських, і починається похвалою московському князю Данилу, як основоположнику Москви. І хоч в житті цього князя не було особливих духовних подвигів, хоч він і не визначався прикметами особливої святости, але сам факт заложення міста Москви був уже вповні вистачаючим, щоб Церква Російська визнала його Святим та поставила на один ступінь зо справжніми подвижниками й угодниками Божими. Ось якими словами Московська Церква ублажає князя Данила: «Основателя і первоначальника града Москви, Богоблаженний Княже Даниїле, показа тя Господь: к Нему же непрестанно моляся, град Москву і всю Землю Русскую от бєд спаси, і благовєрния люди милостивно посети».

За Данилом, як основоположником міста Москви і майбутнього московського царства, перечисляються дальші московські чудотворці, які свою святість здобули не тільки працею для Церкви Московської, але і тісною співпрацею з московськими князями в розбудові і зміцненні московської держави. Тут перечислюються імена московських Ієрархів: Петра, Олексія (а вони ж — з України родом!), Іону і Филипа, а з ними всіх інших московських «чудотворців». Особлива увага і подвійний своїм розміром стих, присвячений Патріярху московському Гермогену, що на початку XVII ст. рятував Москву від поляків: «Первопрестольник Апостольськія Церкви, і ісповідник Православния Віри, і другій златоуст во обличеніе гріховних і м’ятежних, і строїтель православного ц а р с т в і я бил єси, святителю Єрмогене, і за сіє темницею і гладом мучим бил єси, і пріят от Бога неувядаемий вінець, тим же го Мученики веселитися».

І тільки після Патріярха Гермогена, виразного політичного й державного діяча, слідує похвала Сергію (Радонежському): «Днесь радується славний град Москва, і веселія ісполняєтся вся Россія: честная же обитель твоя, богоблаженне Сергіє, хвалящися, іміющи во собі честния Мощи твоя, яко сокровище неоскудноє і пречудноє».

Разом з Сергієм восхваляються його соподвижники: Никон, Стефан, Сава, Андроник, — «іхже молитвами синове р у с с к і ї спасаються».

Так званим Христа ради юродивим московським присвячені такі слова: «О премудрії Василіє, Максиме і Іоанне Московстії, і всі Христа ради юродивії русскії, чуднії житієм і розумом! Молім вас, блаженії, моліте Христа Бога нашего за земное отечество ваше, і всім вірним спасеніє іспросіте».

За московськими Святими далі перечисляється Святих Великого Новгорода, Єпископів: Никиту, Григорія, Феоктиста, Євфимія і Серапіона та князів новгородських, — Володимира з матір’ю його Анною, Мстислава та Феодора і «со ними же всі от рода князи россійстії».

Не забуто і про стародавній Псков з Всеволодом і Довмонтом, що називаються «стіною Пскову непоборимою». Тут і Никола Блаженний, і Корнилій, «Ливонскую Чудь святим Крещенієм просвітивши». І Пресвітер Ісидор: «Віру Православную пред Латини проповідав ший», а з ним і собор мученицький «во Юрьєві граді лівонстім».

Потім у Відправі згадуються поджижники далекої півночі: Зосима, Саватій і Герман «в непроходимия же пустия острови Соловецкія зашедше», Трифон — «Кольскій просвітитель», Сергий і Герман Валаамскі, яким присвячені такі рядки: «Ликуй, Фиваидо русская, красуйтеся, пустині і дебрі олонецкія, белозерскія і вологодскія, возрастившія святое і славное отцев множество».

Після того знов перечисляються Святі московської землі: з Ростова, Суздаля, Володимира (на Клязьмі), Мурома, зокрема ж: «покровителя міста Володимира, «мужественного князя Александра, Свеєв побідителя», князя Георгія і князя Андрея (т. зв. Боголюбського) — «русскія земли устроітеля» та цілий ряд інших. Восхваляється також і м. Казань з своїми преподобними Гурієм, Варсонофієм, Германом, що відігнали від цього міста «тьму невірія».

Пермь, Сибирськая страна, Вороніж, Чернігів, Білгород і Астрахань все згадується в суміш, щоб довести від початку цієї Відправи і до кінця, що все це одне ціле, що все це монолітна Російська Земля, що це Росія єдина. І так до кінця! І аж до XX століття згадуються всі діячі Церкви однак, як ті, що лише Богу служили, як і ті, що більше служили московським імперським і націоналістичним інтересам, ніж Господу Богу і Його Церкві. Похваляється їх саме за те, що вони спричинилися до поширення і закріплення московського панування і на Литві, і серед татар, і серед мордви, і серед ливонців, і багатьох інших племен та народів, яких Москва (пізніша Росія) протягом багатьох століть огнем і мечем підкорила.

Згадує ця Відправа Святих землі і держави Української, Св. князя Володимира, Преподобних наших Подвижників Печерських, Угодників Волинських, Преподобного Мученика Афанасія Берестейського та багатьох інших Святих нашого народу з тих часів, коли ще Московсько-російська імперія не існувала, або які трудилися й страждали лише за Церкву й Віру Христову, але не за московські державні інтереси.

Але щоб мати змогу якнайдалі накреслити «духовні границі» Російської імперії, ця Відправа свідомо всіх їх впроваджує «в сонм русских Святих” та називає їх «преподобними граждани» і «світилами Русскія Земли».

Ось в одному з стихів, присвяченому місіонерам далекої півночі, а зокрема Інокентію Іркутському, читаємо таке: «Великія Сибірскія страни Апостоле, і просвіщенія за морем сущих, нових стран первоначальниче». Тут безперечно під «новими, заморськими странами» треба розуміти Алеути та Аляску, де поширення Московського Православія серед місцевого населення в час уложення цієї Відправи було вже доконаним фактом.

Парадоксально звучать одночасно слова похвали Св. князю Володимиру, «тобою бо ми вси ізбавлені єсми бісовскія лести», і також святому Андрію Боголюбському, «русскія земли устроителя», що огнем і мечем, пограбувавши і понищивши через підмовлення князів, святині стародавньої столиці Руси-України Києва (1169), на довгі часи ослабив насліддя Св. Рівноапостольного Князя Володимира.

Належить тут замітити, що цей Андрій названий Боголюбським, тому що був убитий своїми найближчими боярами в с. Боголюбова поблизу Володимира на Клязьмі. Безперечно, що й для деяких інших московських Святих головним критерієм в оцінці їх святости були перш за все їх заслуги перед московськими князями і царями, та взагалі перед московською державою. Згадати хоч би таких Митрополитів московських, як Петро (правда, втікач з рідної землі, походив з міста Ратна на Волині), Іона, Олексій (батько був чернігівець) та Гермоген, що вірно служили московській державі. Коли ж, хоч побіжно переглянути іще інші Відправи, то і там зустрічаємо цей само російський імперіялізм.

Ось в окремій Відправі Св. Рівноапостольному князю Володимиру в день 15 липня з Тропарі читаємо таке: «моли спастися держави твоєя російським начальником», а у Величанні: «…ідоли поправшого і всю россійськую землю святим Крещеніем просвітившого».

У Відправі Преп. Серафиму Саровському (січ. 2-го і лип. 19) елемент національного російського патріотизму очевидно переважає над елементом чистої релігійности: «…россійскія земли великое украшеніє», «…російстєй земли утвержденіє», «православним русским людям мир і здравіє даруй», «радуйся», похвало земли россійскія», «восхвалім нового світильника русскія земли» і т. д.

В Акафисті цьому ж Преподобному читаємо: «Радуйся, россійскія держави славо і огражденіє! Радуйся, тамбовскія страни священное украшеніє».

Переглядаючи інші Відправи й Акафісти, прийняті богослужбовою практикою Московської Церкви, чи то навіть Акафісти в честь Божої Матері, скрізь доводиться зустрічатись з очевидними проявами московського імперіялізму, та вихвалювання не стільки небесного, скільки земного. Ось Тропар Іконі Матері Божій, іменуємій Володимирською, починається так: “Днесь світло красується славніший град Москва, яко зарю солнечную воспріїмши, Владичице, чудотворную твою Ікону…»

Уважний перегляд богослужбових текстів Російської Православної Церкви ще більш яскраво кожному об’єктивному досліднику виявить і доведе, що нові богослужбові тексти її мають аж надто багато національного.

Література:

1. «Великий Сборник», частина II, Владимірова, Ч. С. Р. 1934 р.
2. «Акафист Преподобному Серафиму», Герсбрук, 1946 р.
3. «Акафист Пресвятій Богородиці — Державния», Рига, 1944 р.
4. Прот. С. Четвериков: — «Святиє Молитвенники і вожді русской земли», г. Псков, 1943 р.
5. Н. Тальберг — «Святитель Митрофан Воронежекій», «Православний Путь», Джорданвіль. 1953 р.
6. Єпископ Аверкій: «Россія — дом Пресвятия Богородиці», «Православная Жизнь», 1954 р.
7. Н. Пушкарскій: «Очерки по Русской Історії», Кемптен (без року).

о. Семен Гаюк