Дорогі браття і сестри, кому з нас не доводилося іноді спостерігати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, вкритий сивиною старець тримає дитя і ніжно пестить тремтячими від старості руками. Тут ми бачимо два протилежні полюси життя: початок одного і кінець другого; дві життєві зорі ранішню і вечірню, схід і захід. Коли ці протилежності існують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги, але коли ми порівняємо похилого віком старця та маленьку дитину, ця вражаюча різниця мимоволі впадає у вічі й викликає в душі тривожні почуття та думки. Від одного вже віє холодом близького кінця життя. Життєва сила, часом безрозсудно розтрачена за багато десятків років, уже ледве тліє і ось-ось згасне зовсім. А на його руках б’ється істота теж безсильна і слаба, але це безсилля стане майбутньою силою. У нього все ще попереду, і з кожним днем він буде рости і все більше розвиватися. Мимоволі думається: дідусю колись і ти був життєрадісним дитям із неприхованим запалом сил. А що тепер з тобою сталося, куди і нащо пішли твої сили? І те чарівне дитя, буде колись таким самим похилим старцем, якщо численні незгоди, що чекають тебе ще, попереду, не згублять тебе ще раніше в розквіті сил!
Подібна картина постала колись цього дня у Єрусалимському храмі. З одного боку старець Симеон, праведний і благочестивий, але дуже древній роками, а з другого – Богодитя на його руках, утіха Ізраїлева, сподівання (очікування) і спасіння всього світу. «Нині відпускаєш раба Твого Владико з миром» (Лк.2.29) – вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасіння мені та всім людям і можу спокійно вмерти.
Чи не вчувається вам дорогі браття і сестри, у цих словах праведного Симеона символічний зміст? Чи не здається вам, що Симеон цей, похилий віком старець – уособлює в собі цілий Старий Завіт? Багато років чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя світу. Тисячоліттями чекав того самого і весь людський рід. І ось в особі Симеона сьогодні стомлене людство зустрічає Того Кого так довго очікувало. В словах «Нині відпускаєш» чується немов остання, прощальна передсмертна пісня з якою Старий Завіт тепер сходить із своєї історичної арени і передає Новому Завітові свої сподівання і бажання, які нарешті справдилися. Тепер завдання Старого Завіту завершене. Він виконав призначення: з допомогою Закону, пророцтв та прообразів він зберіг у людях віру в Месію, підготував їх до Його приходу, – і нині з миром відходить у вічність. Старий Завіт поступається своїм місцем Новому Завітові, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос: не Синайський закон, а Євангліє; не криваві жертви, а животворче таїнство Пресвятої Євхаристії.
А в тім, праведний Симеон і сам по собі, крім різних пояснень просто як людина, являє для нас багато повчального. Не слід забувати, що зустріч у храмі мала для нього особливе значення. Йому давно дано було обіцяно Святим Духом, що він не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер він Його побачив і отже, повинен готуватися до смерті, яка вже не завагається. За таких обставин нелегко бути спокійним, зберегти спокій духу. Наша природа інстинктивно сторонитися смерті. Ми всі так її боїмося, що стараємося про неї не думати. Вона, як якийсь кошмар, отруює нам усю радість життя, руйнує всі наші життєві плани. Нас так лякає темна холодна могила. Ближче до старість жадоба життя ще більше зростає. Старець чіпляється за життя і тремтить за нього значно більше, ніж коли був молодим юнаком. Ніщо людське, звичайно не було чужим і праведному Симеонові. А втім, з якою готовністю і навіть з очевидною радістю зустрічає він смерть, що наближається.
«Нині відпускаєш раба твого Владико» – молитовно звертається він до Бога. І ми ясно чуємо в цих словах не гіркоту передсмертної знемоги, а поривання вдячних почуттів людини, якій після довгої заборони дозволено нарешті вмерти. І вона приймає цей дозвіл, як особливу милість. Не треба дивитися на те, що вона стара, і не в тому річ, що їй набридло життя. Чому ж вона радіє смерті?
В Єванглії про праведного Симеона сказано дуже коротко, але виразно, що він був праведний і благочестивий, і цим сказано все. Ось звідки – з цього внутрішнього джерела своєї душі, зі своєї ясної і чистої совісті він черпав ту мужність спокій і навіть радість, готовність з якою він вітав наближення смерті. Справді, що йому ще лишилося на землі? Все можливе в межах людського життя Симеон вже здійснив. Чого ж йому страхатися смерті? Стиглий плід сам по собі падає з дерева: це закон природи. Коли учень успішно пройде весь курс навчання, йому вже більше нічого робити в стінах школи. Це кожному зрозуміло. А хіба наше життя на землі не є тим самим дозріванням для наступного вічного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повинні пройти всю виховну підготовку, щоб бути потім гідним громадянином Царства Божого на небесах? Очевидно Симеон так розумів зміст і значення земного життя, в якому для нього вже нічого не лишилося невирішеним, а смерть тільки відкривала йому нескінчений простір вічності.
А чому ж ми так малодушно боїмося смерті? Тут причина може бути та, якою і пояснюється наш страх: ми загубили і ніяк не можемо знайти розумний зміст свого існування, ми дуже метушливі в гонитві за скороминущими благами світу і розучилися думати про небо і про вічність. Більшість з нас живе без будь-яких міркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на такі забави і прив’язаності, які не мають ні постійної цінності, ні міцності. А проте, що єдине є на потребу, без чого життя дійсно було б пусте, про своє внутрішнє вдосконалення за заповіддю Христовою, ніби ніхто не хоче й думати. А в цьому, і ні в чому іншому, полягає зміст життя, його вище, найблагородніше завдання і кінцеве призначення. В цьому незаперечна для християн істина.
Уявіть собі двох людей: один забезпечений усіма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усіх сторін кадиться фіміам облесливих похвал, слави і шани, а другий принижений і зневажений, бідно вдягнений, часто хворий, котрий для всіх є тягарем і якого всі хочуть позбутися. Яка між ними здається незмірна різниця! Та ось обидва вони вмирають: один у розкішному гробі, серед квітів, вінків та іншої похоронної декорації; а другий – у звичайному скромному гробі, і цілий його похорон бідний до жалю. Коли ж вони померли, то вся ця зовнішня видимість багата і вбога, стала однаково байдужою і для першого і для другого. А в чому ж лишилася відмінність? Єдине в тому, що становило їхнє внутрішнє, душевне багатство, і насамперед віра і совість. І це ще питання: чи не виявиться знехтувана і нікому не потрібна людина, багатша душею, ніж померлий щасливець! Навіщо ж тоді ми витрачали стільки даремних зусиль і турбот на те, що все одно смерть немилосердною рукою відкине в бік, на те, що однак піде прахом?
Чи не значно розумніше ті самі сили і час звернути на удосконалення душі, на творіння добра людям, від чого залежатиме вся наша вічна доля. Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас раптово і не підготованими для переходу у вічність. Раніше ми стараємося про неї не думати. А коли вона з’являється віч-на-віч, ми з жахом помічаємо незникаючий гріховний бруд, який накопичувався в нашій душі й совісті, а в такому вигляді хіба не страшно йти на суд Божий? Притому ми так зв’язали себе різними земними прив’язаностями і звичками, а смерть усе це безжалісно і безповоротно порве назавжди. Ось коли, але вже запізно, минає душевне потьмарення і відкривається істинний зміст життя, коли воно вже втрачене даремно без будь-якого змісту. Ось чому багато з нас, перед настанням смерті пристрасно молитися щоб хоч на короткий час її відтермінувати, сподіваючись надолужити згаяне. І можливо, якби після гірких уроків розчарування і розкаяння, які в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих ідолів світу, яким поклонялися раніше. Та нажаль, життя на землі дається Богом тільки один раз.
Навіщо ж нам бездіяльно чекати цих останніх уроків, якими вже не можна буде скористатися? Розкриємо Святе Євангліє і ті самі уроки ми знайдемо там. А час на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулі помилки і наново переглянути життя за тими вічними заповітами, які залишив нам Господь у Своєму Єванглії. Тоді й ми, подібно до Симеона зустрінемо смерть, коли вона прийде і вигукнемо подібно до нього: «Нині відпускаєш раба твого Владико, по слову Твоєму з миром».
Свящ. Іван Голуб. викладач ЛПБА УПЦ КП