Одним із аргументів всесоборної висвяти єпископа був приведений приклад Олександрійської церкви. Що ж, розглянемо наскільки він був можливим і чи взагалі варто посилатися на дану практику.
В доповіді на тему утворення єпископату в Українські Церкві, які були виголошені на засіданні Собору другого дня після відмови екзарха Михаїла висвятити для Української Церкви єпископів, Володимиром Чехівським і прот. Ксенофонтом Соколовським, Чехівський «доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами (Діян. 13,1-3), що апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. 4,14), і надалі в Олександрійській і Римській Церкві довго єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів це право, то це вже було порушенням апостольської практики. Благодать Святого Духа взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто в громаді вірних. Отже Церква, як це було і в апостольські часи теж може покласти на обранця свого руки й звести на нього благодать Святого Духа… Загальний висновок з своєї доповіді Чехівський зробив такий, що коли Тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою для неї єпископа після її обрання, то Всеукраїнський церковний собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладання рук свого пресвітерства». Прот. К. Соколовський в своїй доповіді притримувався традиційної практики Вселенської православної Церкви, згідно якої «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, – це покладання рук на кандидата двох або трьох єпископів (прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвяти без єпископів – це буде відхилення до протестантизму і зрада Православній вірі» [5, с. 117].
Як видно з доповіді було декілька посилань на захист всесоборної висвяти. Розглянемо їх по порядку. Що до першого із них це посилання на книгу Діянь, зокрема на 13 главу, де автор стверджує, що відбулося посвячення на апостольство пророками. «В Антиохійські церкві були деякі пророки і вчителі: Варнава і Симеон, що звався Нігер, і Луційкиринеянин, і Манаїл, вихований з Іродом четвертовладником, і Савл. Коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий сказав: «Відділіть Мені Варнаву та Савла для діла, на яке Я покликав їх». Тоді вони попостившись і помолившись та поклавши руки на них, відпустили їх» (Діян. 13:1-3). Як зазначає архієпископ Аверкій, що в ранньохристиянські церкві, дару пророцтва і вчительства сподоблялися лиш вибрані, які володіли особливими дарами Святого Духа [2, с. 441]. Тому на запитання ким рукопокладався Павло можна ствердити, що Луцієм і Манаїлом, а точніше – Духом Святим, для того, щоб проповідувати маючи владу. Як говорить сам ап. Павло: «обраний не людьми і не через людину, але Ісусом Христом і Богом Отцем» (Гал. 1,1).«Для діла», за тлумаченням, блаженного Феофілакта Болгарського, мається на увазі – діла «апостольського». А. П. Лопухін уточнює це місце і приводить паралель з 9 главою цієї ж книги: «бо він є Мій обраний сосуд, щоб принести ім’я Моє перед народами, і царями, і синами ізраїлевими» (Діян. 9, 15) [7, с. 99]. Рукопокладали його не так, як дияконів, але поклавши на них руки після посту і молитви, так що із цього можна зробити висновок, що Варнава і Павло через таке рукопокладання отримали більш високу ступінь чим дияконську [3, с. 443]. Підкреслимо, що на той час покладання рук звершувалося лише її предстоятелями, а не всією громадою [7, с. 99], як про це твердить В. Чехівський.
Наведемо тепер інший уривок з Святого Писання, на який посилаються прихильники всесоборної висвяти: «Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом з покладанням рук священства» (1 Тим. 1, 14), а в перекладі митр. Іларіона Огієнка: «…із покладенням рук пресвітерів». Що ж це єдина згадка, посилаючись на яку блаж. Ієронім також стверджує, що єпископ те саме що пресвітер, і що єпископи пізніше присвоїли собі владу над пресвітерами, звідси логічно виходить і те, що і пресвітери мають право рукопокладання на рівні з єпископами [8, с. 261].
Як ми знаємо в древній церкві, особливо до ІІ ст., було не все так просто. І щоб розібратися в цьому звернемося до авторів, які займалися цією тематикою. Насамперед можемо перевести свідчення проф. В.В. Болотова. Він в своїх Лекціях з історії древньої церкви говорить про те, що весь церковний устрій в древній церкві зводиться до наступних назв: «єпископ», «пресвітер» і «диякон» і по всюди де говориться про «єпископа», залишається місце для припущення, що ця назва рівносильна іншій – «пресвітер» (Діян. 20, 17, 28; Тит. 1, 5, 7; Филип. 1, 1; Тим. 3, 1, 8). Тому деякі, які носили ім’я пресвітерів, мали право хіротонії, а це суттєва ознака єпископського сану. Хоча, залишається невідомим: чи були серед пресвітерів ті, які не мали цього права? Тому всі ці свідчення не дозволяють нам ототожнювати цих єпископів-пресвітерів ні з єпископами, ні з пресвітерами [4, с. 452].
Перше пояснення належить св. Іринею Ліонському: «Коли єпископи і пресвітери, які прийшли із Ефесу і інших міст, зібралися в Мілетті…» [4, с. 453], і тому якщо цей вираз Іринея не випадковий, то смисл її той, що подібне поєднання можна пояснити простою випадковістю.
Східні отці висувають три теорії відносно церковної ієрархії перших століть.
За Єпіфанієм, церковні ступені називалися тими ж іменами, які були вже в IV ст.; мовчання апостолів про деякі із них пояснюється тим, що в цих церквах про які він пише не було всіх трьох ієрархічних ступенів. Звідси і історичні причини: поширення християнства, невелика необхідність в повному складі ієрархії, а також недостатня кількість кандидатів для вищих церковних ступенів.
По іншому пояснює цю справу Феодорит. Як і Єпіфаній, він припускає, що кожна із церковних ступенів існувала вже за апостольських часів і мала чітко визначену назву, хоча і не ту, яка пізніше закріпилася за ними в IV-Vстолітті, але диякони вже називалися дияконами, пресвітери – пресвітерами і єпископами, а єпископи – апостолами. Таким чином жодний з цих термінів, який залишився, не мав вищого значення в апостольські часи: пресвітери не були вище попередніх пресвітерів, а єпископи навіть нижче своїх попередників. Ця теорія Феодорита була достатньо визначеною, але і її довелося прогнутися коли справа дійшла до першого послання Тимофію «з покладанням рук пресвітерів» (4,14).
Сильніша теорія св. Злотоуста, хоча і він старається, не дуже застосовувати її в даному випадку. Як і Феодорит він стверджує, що в апостольський період церковні степені називалися не зовсім так, як в IV-V ст., але на противагу Єпіфанію і Феодориту, він стверджує, що на той час ще не була остаточно сформована термінологія: єпископ називався і єпископом і пресвітером і навіть дияконом, пресвітери також називаються і єпископами і пресвітерами. Пізніша термінологія встановилася з номінальним підвищенням єпископів (скромні назви пресвітерів і дияконів вже були залишені), тоді як за Феодоритом – єпископи високу назву «апостол» поміняли на більш скромну.
Проте, святитель в своєму тлумаченні на перше послання до Тимофія говорить так: «Не про пресвітерів говорить він тут, а про єпископів, тому що не пресвітери рукополагали єпископів» [6, с. 730]. А в іншому місці в тлумаченні на ту ж книгу (Бесіда 11) говорить: «…(апостол) опускає чин пресвітера і переходить до диякона. Чому так? Тому що невелика відстань між пресвітерами і єпископами. І перші також отримали дар вчительства і є предстоятелями Церкви. Але в одному між ними різниця, право рукопокладати належить останнім…[6, с.712].
При всіх розходженням трьох теорій східних отців, вони мають між собою ту схожість, що: якщо і допускають думку про ототожнення єпископів і пресвітерів, то лише в назві. По суті – єпископи і пресвітери були різні.
Західні отці, такі як Ієронім, допускають реальність ототожнення цих ступенів в ранній церкві. Різниця між пресвітерами і єпископами утворилася історично, спочатку вона була відносною: єпископ – це лише перший пресвітер, той який очолює пресвітеріум. Утворення єпископської степені на відмінні від пресвітерів Ієронім і Ambrosiaster не приурочоють до певного моменту. Ambrosiaster допускає, що це сталося вже в апостольські часи. Думка Ієроніма менш ясна [4, с. 454].
По цьому питанню є ще свідчення св. Климента Римського і св. Ігнатія.
Св. Климент Римський не розділяє єпископа і пресвітера, що дивно, бо в його творах устрій древньої церкви складений по аналогу Старого Завіту. Він говорить про розділення старозавітної ієрархії на первосвящеників, священиків і левітів. Єдиний хто чітко окреслює єпископський сан був св. Ігнатій. В його творах твердо відмежовується єпископ від пресвітера. В нього ніде назва «єпископ» не вживаються як взаємна заміна «пресвітеру».
Тому термінологія Ігнатія сильно відрізняється не тільки від Климента, а від інших письменників. Наприклад, в посланні Полікарпа ніде немає чіткої межі між єпископом і пресвітером. У Юстина, взагалі згадка тільки про «предстоятеля», у Єрми також не має свідчень, де б єпископ виділявся з кола пресвітерів. Навіть Іриней, в часи якого різниця між пресвітером і єпископом безспірна, говорячи про минуле не чітко розрізняє пресвітера і єпископа: перечислюючи предстоятелів церков називає то «приємством єпископським», то «приємством пресвітерським». Римські єпископи в нього до папи Віктора називаються пресвітерами, а в Полікарпа Смирського – «блаженний пресвітер».
Роте пояснює, це так, що назва «пресвітер» була почеснішою офіційної назви «єпископ». «Старець» – в цьому міститься дань поваги, до почесного віку, або до історичної давності. Слово «єпископ» і «пресвітер» для письменників ІІ століття звучить приблизно так, як для нас: «єпископ», «архієрей», «святитель» [4, с. 456].
Як відголосок далекого минулого являється одне місце в Statuta ecclesiae antiquae, галльські пам’ятці початку VI ст. про покладення рук на посвячуваного пресвітера не тільки єпископом, але і всіма присутніми на хіротонії пресвітерами. Без сумніву, ця обрядова практика виникла не тоді, коли різниця між пресвітером і єпископом приймає абсолютний характер. Може бути, що ця практика являє просту копію слів апостола: «з покладанням рук пресвітерства» (1 Тим. 4,14). Але в будь-якому випадку це був церковний звичай [4, с. 456].
Після такої вказівки можна знайти місце і свідченню Ієроніма про обрання і поставлення в Олександрії самими пресвітерами з свого середовища єпископа до першої половини третього століття.
Але дивно те, що це повідомлення Ієроніма зустрічає підтримку зі сторони патріарха Олександрійського Євтихія Х ст. Дати оцінку цьому джерелу не так то просто. Безспірно, це – історик не високої проби. Але його повідомлення настільки розходиться з сучасною йому практикою, що сам він цього придумати не міг. Мало ймовірно (як припускає Роте) і те, що Євтихій просто повторяє Ієроніма – не сходяться дати і деталі. Можливий варіант, що джерела на які посилався історик, були непевні: викликає підозру і те, що тут зустрічається ім’я єпископа Олександра, приємника Петра. Є також свідчення, що в цей час був мелітіанський розкол, який розгорівся на основі ієрархічних відносин. Це нічого не пояснює, але повідомлення Ієроніма при підтримці зі сторони Євтихія Олександрійського, являється більш переконливим чим воно було би без нього.
Слід також відмітити свідчення Никодима, єпископа Далматинського, який в своїй праці «Православное Церковное право» приводить самий тексти блаж. Ієроніма де говориться про рівність пресвітера і єпископа: «idem est presbyter qui et episcopus, et antequam diabolic instinctu studia in religion fierent, et dicerentur in populis: ego sum Pauli… communi presbyterorum consilio ecclesiae gubernabantur. Postquam vero unus quisque eos, quos baptizaverat, suos esse putabat, non Christi, in toto orbe decretum est, ut unus de presbyteris electus superponeretur ceteris, ad quem omnis ecclesiae cura pertineret, ut schismatum semina tollerentur? Putat aliquis non scripturarum, sed nostrum esse sententiam, episcopum et presbyterum unum esse, et aliud aetatis, aliud esse nomen officii, relegate apostolic ad Philippenses verba» [8, с. 261]. Але цю думку сам Ієронім і виправив, стверджуючи і на далі рівність єпископа і пресвітера, але право рукопокладати залишає виключно за єпископом: «quid enim facit episcopus, excepta ordinatione, quod presbyter non faciat?» [8, с. 261].
На основі всіх цих даних не можливо чітко вибудувати ієрархічний устрій ранньої церкви. Демократичний принцип церковної ієрархії ніде не знаходить фактів для свого підтвердження, і не має ніде прикладу, щоби община посвятила собі пресвітера або єпископа. Православному догматичному світогляду всіх часів неприпустима думка, щоби єпископство було інститутом не апостольським, а утворилося в наслідок різних історичних обставин. Суть цих догматичних вимог прекрасно виражена у Ambrosiaster’a: «неможливо, щоби нижчий постановляв вищого: ніхто не може дати того, чого не отримав» [4, с. 458]. Тому ступінь єпископська стоїть по переду пресвітерської. Всяке історичне уявлення про пресвітерів-єпископів, як таких що мають право рукопокладати, неможливе, і неузгоджене з догматичним вченням вселенської церкви.
Різниця між єпископом і пресвітером в древній церкві не була вже аж такою великою, і навіть послання св. Ігнатія Богосносця не дають нам можливості зробити висновок, про абсолютну відмінність між цими ступенями ієрархії, а тому якщо ігнорувати одинокий голос Ієроніма – ми не знаємо жодного випадку, коли би єпископа постановляли пресвітери.
Твердо встановлену ієрархію ми зустрічаємо в кінці ІІ ст. Між ієрархічними ступенями чітко встановлюються відмінності. Представники колегіального почину, пресвітери, уступають перед представником почину монархічного – єпископами. Також і необхідність часу яка вимагала захисту перед єретиками, повністю сприяли цій централізації влади. В боротьбі з гностиками, аргументи проти яких черпалися з передань апостольських також сприяли утвердженню єпископа. Йому починає належати вище сідалище серед своїх пресвітерів, вищий нагляд за своєю паствою. Він поставляє членів кліру, і навпаки, обрання єпископа розглядається як справа загальноцерковна, в якій бере участь не тільки клір і народ, але і сусідні єпископи.
Аналізуючи вищесказане, можна ствердити, що посилання на древню практику Олександрійської церкви про всесоборну висвяту було необґрунтоване. Як би припустити, що така традиція була сприйнята церковною свідомістю, то вона би втілилася в постановах церкви. Але насправді ми не зустрічаємо жодного свідчення про можливість такої висвяти в подальші історії Церкви.
Література
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2002. – 848 с.
3. Блж. Феофилакт Болгарский Благовестник Кн. 2. – М.: Сретенский монастыръ, 2004, – 666 с.
4. Болотов В., проф. Лекции по истории Древней Церкви: В 4-х т. / посмертное изд. под. ред. проф. А. Бриллиантова. – К.: Изд. свт. Льва, папы Римского, 2007. – Т.2. – 474 с.
5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в 4 т. (5 кн.) Репринтне видання. – К., 1998. – Т.4. – Ч.1.
6. Иоанн Златоуст Полное собрание творений в 12 т. – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005, Т.11, – 1048 с.
7. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарій на все книги Св. Писанія съ илл. Кн. 3, Т. 10. – Петербург, 1911-1913.
8 Никодимъ еп. Далматинскiй Православное Церковное право. Перевод съ сербскаго Миланъ Петровичъ – Спб.:Типографія В.В. Комарова, 1897. – 708 с.
к.б.н. Хрущ Корнелій.
http://www.seminaria.rv.ua