ВЕРБНА НЕДІЛЯ АБО ВХІД ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА В ЄРУСАЛИМ

В останню неділю Великого Посту Церква святкує урочистий вхід Ісуса Христа до Єрусалима. А напе­редодні, в суботу, велике чудо сотворив Господь у Віфанії — воскресив мертвого Лазаря, який уже чоти­ри дні лежав у гробі. Більшість людей повірила в чу­до й чекала Ісуса в Єрусалимі до свята Пасхи. Началь­ники ж іудейські, фарисеї і книжники, сповнені злості і заздрості, вирішили убити Ісуса Христа. Вони відда­ють розпорядження знайти того, хто Його їм видасть.

Відаючи, яка доля чекає на Нього в цьому місті, Господь не змінює свого наміру. Ісус разом з учнями вирушає до Єрусалима на свято Пасхи. Наблизившись до міста, де, як Він знав, на Нього чекали страждання і смерть, Господь наказав двом своїм учням: «Ідіть у село, яке перед вами; увійшовши до нього, знайдете прив’язане осля, що на нього ніколи ніхто не сідав із людей. Відв’яжіть його і приведіть. Коли ж вас хто за­питає: «Навіщо відв’язуєте?», відкажіть тому так: «Господь потребує його» (Лк.19. 30-31).

Вони виконали це Його прохання і привели осля. Постеливши свою одежу на осля, посадили на нього Ісуса. По дорозі Його зустрічало багато народу. Люди з пальмовим гіллям виходили до Нього й вітали: «Осанна! Благословенний, хто йде в Ім’я Господнє! Цар Ізраїлів».

Як відомо, кінь є символом війни, бо на війну воїни колись вирушали на конях, а осел є символом миру, бо він надто повільний і придатний лише для роботи в мирний час. Коли цар повертався з військового похо­ду, то звичайно їхав на коні. Іудеї чекали царя-завойовника, але Христос в’їхав до Єрусалима верхи на ослі, мирній тварині. І вся проповідь Ісуса Христа бу­ла про царство миру і любові між людьми, яке від землі веде до вічності.

Люди думали, що Ісус Христос прямує до Єрусали­му, щоб стати царем, тому й зустрічали Його вигука­ми, якими завжди вітали царів. А коли увійшов Він до Єрусалима, то завирувало місто, питаючи: «Хто Цей?» Люди ж казали: «Цей є Ісус, Пророк з Назарету Галілейського». Коли ж Він, наближаючись, побачив місто, то заплакав за ним і провістив: «О якби ти хоч цього дня пізнало, що потрібно для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це. Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги валом тебе оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють твої діти в тобі, і не позоставляють каменя на камені, бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх» (Лк. 19, 41-44).

І увійшов Він у храм, повиганяв з нього торгашів, кажучи до них: «Дім Мій — дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбійників». Кожного дня Він у храмі навчав. А первосвященики, книжники, фарисеї замиш­ляли, як Його вбити, але не могли нічого вдіяти, бо всі люди горнулись до Нього і слухали Його.

На Україні напровесні починає цвісти лише верба, тому у день славного входу Ісуса до Єрусалиму Церква святкує Цвітну, або Вербну, неділю, в яку освячують у церкві гілочки з лози або верби і роздають людям. Вербу святять в церкві під час святкового богослужіння. Після читання Євангелії священик здійснює кадіння верби благоуханним фиміамом, читається молитва і окроплюються гілки святою водою.

Звичай святити вербу — дуже старий, бо вже в Ізборнику (1073 р.) згадується «Празндникь Вербьньї». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095-1103рр.), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Йорданову превисоко, яко вербіє есть и подобно».

Тропар свята: Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив Ти Лазаря, Христе Боже. Тому і ми, як ті діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, переможцеві смерті: спасіння в небі, благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє [1.с.23-25].

Вербове дерево мало і має для українців велике значення, адже в давнину в часи язичництва верба була символом Всесвіту і вважалася священним деревом і тому зберегла до цього часу численну символіку. «Верба, як уже зазначалось, у прадавній релігії наших предків символізувала організовану ділянку Всесвіту, тобто Галактику (Чумацький шлях), отже й Сварога, Берегиню, Дерево життя (Райське дерево). Донедавна на традиційному українському подвір’ї вербу висаджували біля хати так само обов’язково, як і калину» [2.с.39]. Тому з давніх давен в Україні є досить відомою приказка: «Без верби і калини немає України».

Відомості про вербу можна знайти і в Святому Письмі. Зокрема в книзі Левіт 23.40, в Псалмі 136,2, Ієзекіїля 17.5.

Як вже було сказано, що верба, як символ збереглася і в християнстві і їй присвячена 6 Неділя Великого Посту це Вербна неділя. Ця назва пішла від того, що юдейський народ з фініковими пальмами, які носять назву єрусалимської верби так званої «іви» – зустрічав Ісуса Христа за 6 днів до хресної смерті, це свідчить євангелист Іоан Богослов в своєму євангелії (Ін.12.12-13).

Прийнявши християнство український народ зберіг благочестиву традицію освячення верби, але з своїми особливостями. Після освячення народ злегка вдаряє один одного і промовляє слова, які в різних регіонах промовляються по різному. Професор Степан Килимник наводить декілька:

«Не я б’ю, верба б’є,

За тиждень Великдень!

Будь здоровий як вода,

Будь багатий як земля!»

Або:

«Не я б’ю, верба б’є,

За тиждень – Великдень!

Не вмирай, не вмирай,

Великодня дожидай!».

Або:

«Не я б’ю, верба б’є,

За тиждень – Великдень!

Недалечко – червоне яєчко!»

Або таке: «Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!»

Бити свяченою галузкою верби, звичай ще дохристиянський: він має на меті передати тому, кого б’ють творчої розбудженої енергії та здоров’я» [3.с.29-30].

Вербою б’ють, щоб здорові , веселі та багаті були, дітей, щоб були сильні та добре росли та сприймали життєву силу весни. Верба – символ весни, символ духовного відродження. Вона ховає в собі листя, але ще не випускає його, і тим дає зрозуміти нам, що наша радість від свята Входу Господнього в Єрусалим, або як в народі кажуть Вербної неділі неповна, що це тільки початок великої пасхальної радості.

В народних повір’ях верба має важливе значення. Можливо це тому, що вона одна із перших розвивається і оживляє, даючи перші пушисті котики, які за віруваннями деяких людей являються цілющими засобами від багатьох недуг. Досить поширеним явищем в наш час є те, що люди після освячення ковтають вербові котики, щоб не боліло горло.

«Верба має велике значення в народній медицині. Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку настояну на її листі, п’ють проти шлункових захворювань» [4.с.248].

Верба є улюбленим деревом українців. «Вербою в давнину обсаджували криниці та водоймища, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була «пригожа та здорова». Це роблять і до теперішнього часу . Але найбільше значення народ надає свяченій вербі. Після освячення вербу садять на городі на щастя молоді і коли верба приймається, то дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться і будуть здорові. Існує повір’я коли зберігати освячену вербу за образами, то вона відвертає бурю, громовицю та охороняє хату від злих сил. Гілкою освяченої верби на Юра (6 травня ) вперше виганяють худобу в поле, на пасовище, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова була і плідна, і щоб була у тілі. Вербою в давнину відводили грозові хмари – кивали вербою свяченою в бік хмар і відводили громи і град. Сухою торішньою вербою розпалювали піч під великодні баби -паски. У багатьох місцевостях освячену вербу клали покійникові в домовину» [5.с.30-31].

Свячена верба є нагадуванням нам про вічне життя , яке дарував нам Христос.

Як було сказано, освячена верба користується великою пошаною серед народу: «Гріх ногами топтати свячену вербу, а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб боронь Боже під ноги не потрапило». Але зовсім інакше ставлення було в народі до неосвяченої верби: «Верба не дає жодного плоду. Тому вона стала символом не плідності. «Грушки на вербі» – це небувальщина, вигадка. «У нього на вербі грушки ростуть» – кажуть про людину, що оповідає неймовірні речі. Сюди й відносяться приповідки: «Гарбуза наїсися, на вербу подивися ,то зараз знову будеш голодний». Проте «ховатися під вербами», що дають добрий, але небезпечний захисток, значить вести розпусне життя. Тому верба робиться і символом небезпечного, чи незаконного кохання. Тому й Шевченко писав: «Не стояла б до півночі з милим під вербою» [6.с.37].

Тому, доки існуватиме українська нація, доти першим провісником весняного пробудження в нас буде шанована верба, яка після освячення в церкві стає невід’ємним атрибутом як в духовному так і в побутовому житті українців.

Використана література

  1. Кислашко О., Кислашко Я. православні свята та народні звичаї. Київ, 2003.
  2. Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція. // Людина і світ, № 10-11, 1991.
  3. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Т.4 , – К., 1994.
  4. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993.
  5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Т.4 , – К., 1994.
  6.  Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Т.4 , – К., 1994.

Свящ. Іван Голуб.

Викладач ЛПБА УПЦ КП