Цього року вперше святкуємо пам’ять святого благовірного князя і першомученика київського Оскольда-Миколая.

Перше аніж остаточно хрестилася Русь-Україна рівноапостольним князем Володимиром Великим у 988 р. на зорі нашого духовного становлення та державного утвердження з’явилася постать, з якою пов’язане фактично перше хрещення Руси – це київський князь (каган) Оскольд, або ж Аскольд [1]. Ці доленосні для нашої країни події відбувалися на сто років раніше від володимирового хрещення Київської Руси і залишилися досить помітними, як у вітчизняних літописців, так і в іноземних хроністів.

Князь Оскольд став першим князем християнином, взявши для себе у купелі хрещення ім’я Миколай. Згодом він став першим київським мучеником за віру Христову. Оскольд-Миколай отримав велику милість від Бога відкрито серед київської язичницької вороже налаштованої громади сповідувати Христа. 

Паростки християнства в наших землях вже давали рясні плоди і раніше до Оскольдового хрещення Руси. Про це нам свідчить Густинський літопис, який «розглядаючи свідчення многих літописців, які про хрещення нашого славного народу словенського пишуть» зауважує, що перше хрещення відбулося від Первозванного апостола Андрія, брата Петрового. Вдруге ж охрестилися слов’яни у часи просвітлення Христовою вірою народу болгарського, яке було пов’язане із місією солунських братів рівноапостольних Кирила і Мефодія. Третє ж хрещення, згідно літописця Густинського настало незабаром «за патріарха Фотія, після смерті Ігнатія-патріарха, за Василія Македона-царя, як історики Зонара і Куропалят мовлять» [2]. Останні два хрещення у нашому літопису не датовані. Але не важко здогадатися, згідно свідчень та згадуваних історичних постатей, що це відбувалося у 60-70-х роках ІХ ст. Великим прихильником такого хрещення був київський князь Оскольд.

Походження князя Оскольда є невідомим. В науці поміж різними історичними школами до цього часу ведеться дискусія про те ким насправді був Оскольд, який завжди фігурує із своїм начебто братом Діром [3]. Прихильники норманської теорії, здебільшого російські історики, посилаючись на давні літописи, стверджують, що Оскольд за своїм походженням був із племені Рюрика: «И особливо Иоаким сказует, что киевляне, лишася наследия князей, просили Рюрика, чтоб им дал сына. И послан Оскольд, котораго Олег погубя, престол в Киев перенес и учинил оный престольным всея Руси» [4]. Після В. Татіщева таких, фактично пронорманських, думок щодо походження князя Оскольда дотримувались і інші видатні російські історики.

Однак, існує цілком протилежна гіпотеза про походження князя-мученика, згідно якої Оскольд був місцевим князем із династії Києвичів [5]. За свідченням польського історика Яна Длугоша, який був досить добре знайомий із давніми руськими літописами, які не дійшли до нас, «після смерті Кия, Щека і Хорива, наслідуючи по прямій лінії, їх сини і племінники багато років панували в руських, аж пока спадок не перейшов до двох братів Оскольда і Діра» [6]. Отже згідно цього літописного твердження ми вважаємо князя Оскольда за останнього представника дому Києвичів [7]. Будучи прямим нащадком князя Кия, засновника «матері городів руських», Оскольд , згідно хроніки Яна Длугоша, настільки зміцнив свою державу, «…що багато інших з народу руського, що через величезне зростання населення шукали собі нових місць для мешкання, будучи незадоволені їх зверхністю, запросили від варягів трьох князів, бо не могли дійти згоди щодо обрання когось із свого середовища. Перший із цих [князів] Рурек став у Новгороді, другий – Синев – у Білім Озері, третій – Трувор – у Зборську» [8]. Ці ж самі твердження ми знаходимо в іншого польського хроніста – Мацея Стрийковського, який жив у ХVI ст. і «теж користувався невідомими нам давньоруськими джерелами» [9]. В одному місці Стрийковський говорить: «Бо коли в Русі, що лежить на півдні, в Київському князівстві панували Києві нащадки Аскольд і Дір, руські народи широко розповсюдилися і в північних, і в східних краях…» [10]. В іншому ж каже: «У той же час на Русі, що лежить на півдні, у Київському князівстві, вельможно панували Аскольд і Дір, нащадки Кия», а про смерть їх пише: «І так на Аскольді і Дірі закінчилося потомство власне руських князів, Кийовичів і Хоривовичів, коли Олег повбивав їх…» [11]. Зауважимо тут, що обидва польські хроністи запозичили дані про походження Оскольда з давньоруського літописання, яке до нас не дійшло, або ж просто було сфальсифікованим пізніше на користь князів династії рюриковичів. Але саме від польських хроністів ці твердження перейшли до київського «Синопсису», автор якого теж вважав, що князь Оскольд є києвого роду. Із цього твору запозичив дані і святитель Димитрій, митрополит Ростовський: «Были у Рюрика, князя великоновгородскаго, два знатные мужа, с которых не было там известно, что они происходили из племени основателя и перваго князя киевскаго Кия, Аскольд и Дир. Эти мужи, как свидетельствует летописец российский Нестор Печерский, отпросились у Рюрика в Царьград с родами своїми» [12]. Як бачимо дані київського «Синопсису» містять вже компромісну точку зору: Аскольд і Дір києвого роду, але належать до оточення Рюрика [13]. Не важко здогадатися далі, що російські історики поступово, ставши на захист норманської теорії та князівського роду рюриковичів, повністю переписали історію походження князя-мученика з династії києвичів [14].

Отже перед нами постав незаперечний факт – мученик Оскольд став княжити у Києві на середину ІХ ст. і ніякого удаваного захоплення ним Києва не було в помині. Перед володарем Київської держави провидіння Боже поставило чимало проблем, здійснити які можливо було тільки через виведення країни на більш широку міжнародну перспективу. І це незабаром сталося…

Давні наші літописці у «Повісті минулих літ», Никонівському літописному зводі, Іоакимівському літописі, Густинському літописі, Київському синопсисі, Степенній книзі, Мазуринському літописці, «Хронографі західноруської редакції 1512 року»; арабські хроністи Ібн-Хордадбега, ал Масуді та ін.; візантійські джерела – хроніки Симеона Логофета, повідомлення Микити Пафлагонянина, Констянтина Порфірородного, Лева Грамматика, Іоанна Скилиці, Георгія Кедрина, Іоанна Зонари, Михайла Глики, Констянтина Манасія, Феодосія Мелитинського та ін., подають відомості про похід князя Київського Оскольда на Константинополь 18 червня 860 р. Найбільш близький до нас літопис «Повість минулих літ» так розповідає про цей похід: «Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх [Орифа] послав йому вість, що Русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві Святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу Святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося» [15].

Як не дивно замовчуваний далі нашим літописцем перебіг подій і наслідків цього походу знаходить своє продовження у візантійських хроніках: «Незабаром після тієї [облоги Константинополя] прийшло від них [від Руси] посольство, яке просило вчинити їх учасниками божественного хрещення, що і було зроблено» (Продовжувач Порфірогена) [16]. Інше візантійське джерело повідомляє ще й таке: «Випробувавши таким чином гнів Божий, за молитов Фотія, що керував на той час Церквою, руси повернулися на батьківщину і через деякий час прислали послів до Константинополя просити собі хрещення. Їх бажання було виконано – до них надісланий був єпископ» [17].

Серед церковних авторів найцінніші свідчення про похід русичів на Константинополь у 860 р. і, як наслідок – прийняття християнства Руссю, збереглися у Проповіддях (860 р.) і Окружному Посланні Східним Патріархам (866 р.) Святійшого Патріарха Фотія Константинопольського, безпосереднього учасника тих подій [18]. У першій промові патріарх Фотій вказує на причину походу князя Оскольда. Роси на той час були відомі в Константинополі. Деякі з них там проживали, як торговельники, молотили, очищували й реалізовували зерно. За цей свій своєрідний рід занять вони сплачували податок. Виявляється, що візантійські греки стратили декілька россів-купців, які мали перед місцевим урядом досить мізерний борг: «Як відважився б хто-небудь здолати ворогів, коли нерозумний гнів опановує самодержавним розумом і нахиляє його до вбивства ближнього, який, можливо, не вчинив ніякої неправди?», – запитує патріарх Фотій, роблячи натяк на те, що роські купці страчені були за наказом імператора Михаїла [19]. Далі у своїй промові першоієрарх Константинопольської церкви вказує на кінцевий результат такого походу: «Їх привів туди гнів їх, але за ними йшла милість Божа» [20]. Їх повернула назад Божа милість до християн і вона ж «знову привела їх до Фотія просити в нього духовного світла і благодаті того Бога-Слова, Якого Мати змогла відігнати їх від присвяченого Їй міста. Згадуючи все, не знаєш чому більше дивуватися, чи могутності молитви і чуду від ризи Богоматері, чи чудесному наверненню Россів у християнство?», – запитує архимандрит Порфирій (Успенський) [21].

Вкотре тут пересвідчуємось, що у Бога є Своя правда й історія, Його дороги для нас є недосяжними. Він водив грізні полки германських племен до старого Риму, щоб покарати за їх допомогою тамтешній люд, який за висловом Марсельського пресвітера, помирав сміючись; але у цьому ж таки Римі германці знайшли Спасителя душ своїх Христа Бога нашого. Так само він привів грізне воїнство невгамовних русів до нового Риму, щоб за їх посередністю покарати тамтешній народ, який, за висловом Фотія, якщо і не відпустив від себе Бога, то познущався над законами Його, і прогнівив Його гріхами навіть неприродними; але ж у цьому таки новому Римі русичі знайшли Спасителя душ своїх Христа Бога нашого і, як наслідок, у Києві мозаїкою увіковічили образ Богоматері, який до цього часу називається Непорушною Стіною. Явив же цей похід і нового мужа віри – київського князя Оскольда-Миколая.

Детальне повідомлення про хрещення Руси за князя Оскольда ми знаходимо у Констянтина Порфірородного: «І народ Русь, войовничий і безбожний, роздаючи йому золото, срібло і шовкові строї, він схилив до переговорів і, уклавши з ним мирну угоду, переконав прийняти Божественне хрещення; влаштував так, що вони прийняли архієпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія. Архієпископ, прибувши до країни названого народу для згаданої справи, був там прийнятий доброзичливо. Князь того народу, скликавши збори підданих і на чолі старійших з його оточення, які з причини давньої звички більше за інших були прихильні до марновірства, і міркуючи з приводу своєї віри та віри християн, закликає й питає (архієпископа), що саме той буде свідчити і чого навчатиме. Коли єпископ поклав їм книгу божественного Євангелія і свідчив їм деякі чудеса Спасителя нашого й Бога і розповів їм історію деяких чудес, здійснених Богом у Ветхому Заповіті, руси тоді ж не забарилися сказати: «Якщо й ми не побачимо чогось подібного і особливого того, що ти говориш про трьох отроків у пащі то нічогісінько тобі не повіримо і не будемо слухати твоїх промов». Він же, будучи переконаний у непохитності сказаного: «Якщо що просите в Ім`я Моє, приймете», і ще: «Віруючий в Мене, діла, що Я творю, сотворить і більше цих творить, коли створюване має бути не для гонору, а для спасіння душі», сказав їм: «Хоча й не вільно спокушати Бога, але, коли від серця вирішили приступити до нього, просіть, що хочете, – Бог неодмінно зробить по вірі вашій, хай я є смиренний і малий». Вони ж просили саму книгу віри християнської, тобто божественне й святе Євангеліє, кинути у розпалений вогонь, обіцяючи, коли вона лишиться неушкодженою, приступити до Бога, якого вона прославляє. Після того, як було сказано, ієрей підняв очі і руки до Бога і вигукнув: «прослави Ім`я Твоє святе, Ісусе Христе, Боже наш, і нині перед очима народу цього всього». І кинута була в піч з вогнем книга святого Євангелія. Через тривалий час, коли піч згасла, вийнятий був священний список неушкоджений і незнищенний, що не дістав від вогню ніякого ущербу, так що навіть китиці на кінцях мотузки, що зв`язувала книгу, не зазнали ніякої шкоди чи зміни. Побачивши це і вражені величчю чуда, варвари без вагань почали хреститися» [22].
Схожі свідчення про перше Хрещення Руси в ІХ ст. і про чудо Євангелія, яке не згоріло ми зустрічаємо і в інших візантійських джерелах, а саме, у Кедрина, Іоана Скилиці [23], Зонари, Лева Граматика, Михайла Глики і ін. Крім цього, точно такі ж самі свідчення про скликання Віче для обговорення питання прийняття святої православної віри і про чудо Євангелія, яке не згоріло, і сприяло хрещенню язичників, ми зустрічаємо і в житіях святих Кирила і Мефодія. Також у цих джерелах повідомляється нам, що це чудо звершив св. Кирило (Констянтин), разом з своїм братом Мефодієм, які відвідували києво-руські землі у 860-862 рр. Є факти, які «дають деякі підстави ототожнити місіонера, що проповідував у Києві, із святим рівноапостольним Кирилом: це – оповідання про чудо з Євангелією, яку кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охрестилося» [24]. Звичайно, що все це сталося за князювання у Києві Оскольда.

Ті ж самі відомості подає нам і Никонівський літопис, який прямо відносить ці події до князя Оскольда Київського «О князі Русьтім Осколде». На підставі цих візантійських, і наших, джерельних даних в академічному й дослідницькому середовищі вважається встановленим факт хрещення князя Оскольда з «боярами» та дружиною 860 р. Так, саме протоієрей Лев Лєбєдєв, Н. Полонська-Василенко, М. Котляр і В. Смолій, П. Толочко і Б. Рибаков вважають питання про хрещення Київської Руси за князя Оскольда доказаним [25].

Отож хрещення князя Оскольда, його близького оточення, знаті і навіть деяких киян, які увірували в чудо незнищенного вогнем святого Євангелія, відбулося у Києві після походу на Константинополь 860 р. і місіонерської проповіді, наслідком якої було заснування митрополичої кафедри у стольному граді. Хрещення Руси за Оскольда неабияк вплинуло на її подальшу історичну участь. Дослідники Б. Рибаков, а за ним і М. Брайчевський, відзначають факт введення за князя Оскольда нової системи літочислення, в якій хронологія років розпочинається з 860 р. Спостереження цих найвидатніших істориків відносно введення у вітчизняному літочисленні особливої «києво-руської ери» дуже є цінними. З цього часу розпочинається числення нашої вітчизнянної історії, хронологія народження Святої Руси, яка була хрещена і просвітлена світлом Христового вчення [26].

Християнізація Руси, здійснювана Оскольдом, зачіпала надто глибокі шари соціальних відносин, що мали велике загально-суспільне значення. Відтепер старий язичницький уклад життя рушився. «Такі новації, – стверджує історик М. Брайчевський, – ніколи не проходять гладко, бо не всім імпонують, не всіх задовольняють і до того ж зачіпають кровні інтереси надто багатьох. Отож, маючи підтримку одних, київський цар, напевно, викликав ненависть у інших» [27]. Відомий дослідник у цьому аспекті продовжував: «На першому місці, мабуть, слід поставити знову-таки християнство – за часів середньовіччя релігійні мотиви були дуже зручною ширмою будь-яких соціальних рухів. Нова віра і до Аскольда пробивала собі дорогу серед східного слов`янства, але язичництво аж ніяк не збиралося без бою залишати поле. Навіть Володимиру Святому більш як через століття довелося долати серйозний опір поганства, здійснюючи християнізацію часто-густо вогнем і мечем. І ще пізніше соціальні рухи на Русі набирали характеру антихристиянських виступів, очолюваних волхвами. Отож, опір Аскольдовій діяльності теж цілком логічно мусив набрати форми антихристиянської, проязичницької опозиції. На неї, очевидно, насамперед і розраховував поганин Олег» [28]. Історик В. Татіщев вважає прийняття християнства однією із головних причини убивства Київського князя Оскольда: «довольно вероятно, что крещение тому причиною было»; і в іншому місці він пише: «не хотясчие киевляне крестистеся, Олега на то призвали» [29].

Отже, як бачимо просвітницька християнська справа князя-мученика не всім у його граді подобалася. Цим скористалися північні рюриковичі, які прийшли до Києва і підступно вбили Оскольда. Особа Олега, який підняв меч на князя Оскольда, залишається в історії Руси ще більш захованою, аніж самого Рюрика. Ми можемо лише здогадатися, що Олег, який підійшов із воїнами до Києва, через свої підступні дії підняв у Києві повстання серед самих жителів, а вже потім в ситуації повстання, яке носило язичницький релігійний мотив, викликав на розмову Оскольда. Вся наша літописна історія змальовує Олега, як морального авторитета, який прийшов до Києва і приніс на руках законного правителя Руси – князя Ігоря. На цьому, згідно «Повісті минулих літ», начебто, припинялась влада незаконних володарів Києва – Оскольда і Діра. Насправді ж все виглядало так, що це була війна обох зовсім протилежних родів – києвичів, які законно володіли Києвом до 882 р. і варягів-рюриковичів, які прийшли з Півночі і стали княжити у Києві після припинення династії його засновників. Немає сумніву у тому, що Оскольд загинув, як мученик, перший наш просвітитель і перший князь-християнин. Кияни з християнськими почестями поховали вбитого Оскольда і на його могилі згодом Олма збудував церкву святого Миколая: «На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського] [30]. «Перші наші християни над могилою цього князя мали церкву святого Миколая. Бути такого не може, щоб вони погодились будувати християнський храм над могилою язичника. Ймовірним є і той здогад, що Аскольд в хрещенні є названий Миколаєм, тому що в нас точно існував звичай споруджувати церкви над могилами князів в честь святих, їм однойменних. Слова Іоакимовського літопису, які називають Аскольда блаженним, можуть слугувати новим доказом його хрещення» [31].

Будьмо певними, що ніхто із тодішніх сучасників не сумнівався у святості цього князя. Тому справедливо заявляє один із перших академічних істориків В. Татіщев, що Оскольда «можна за перваго рускаго мученика причесть» [32]. Поступово, з відкриттям нових джерел і доказів та дослідженням нашої історії, ставало все більше відкритішим шанування Київського князя Оскольда, як мученика. Відомо, що святий праведний Іоан Кронштадський не тільки шанував пам`ять першого києво-руського православного самодержця Оскольда-Миколая, але й вклонявся йому, як християнському мученику. Взагалі у ХІХ ст. з’явилося певне зацікавлення нашою сивою давниною і першими нашими просвітителями. Піднімалося питання митрополитом Київським і Галицьким Арсенієм (Москвиним) (1797-1876) про спорудження пам`ятника князю-мученику. Нажаль, революційні події і жовтневий переворот, припинили цей благочестивий процес провадження канонізації святого князя.

Минулого 2013 року, 27 червня, Помісний Собор Української Православної Церкви канонізував Оскольда-Миколая, як благовірного князя і першомученика Київського. Пам’ять його встановлено відзначати в другу неділю після П’ятидесятниці, коли звершується шанування всіх святих землі Української.

Святий благовірний князю і першомученику Київський Оскольде моли Бога за нас!

Примітки та коментарі

1. У наших літописах, які переважно написані староукраїнською мовою ім’я князя пишеться не «Аскольд», а «Оскольд».

2. Збірник козацьких літописів: Густинський. Самійла Величка, Грабянки. – К.: Дніпро, 2006. – 976 с.. іл. – с. 36-37

3. Російський історик В. Н. Татищев заперечує відомості преподобного Нестора про те, що в Оскольда був брат Дір: «Оскольд. Хотя Иоаким точно сыном Рюриковым его не именовал, но обстоятельство утверждает, ибо киевляне не просили бы сына, если бы его не было. Ингорь же тогда или не родился. или был в пеленках. И как Оскольд был княгине Рюрикове пасынок, сарматски тирарь, то Нестор не разумея сего слова, пременил в Дир и зделал из одного имени два: Оскольд и Дир», с. 177; «Оскольд и Дир, князи киевские, варяги были, как русские летописи обьявляют… О имени Дировом я усумневаюся, может быть, новое как кораблей, так и людей… Однако ж я более верю, что русские в последовавших веках в другом имяни погрешили, ибо я думаю, может, Оскольд диар, в Киеве бывши, назывался», с. 297; «Дир не есть имя сусчественное, но прилагательное, тому же Оскольду принадлежасчее, и в сарматском тирар значит пасинок», с. 308.

4. Татищев В. Н. История Российская. Т. І. – Москва-Ленинград, издательство Академии наук СССР, 1962. – 500 с. – с. 438. Говорячи про походження самого Рюрика, як родоначальника династії, В. Н. Татіщев явно стверджує, що Оскольд був сином Рюрика: «Рюрик, пришел из Финляндии в 862-м, имел жену Енвииду, королевну урманскую, братей: Трувора, псковского или изборского и Синеуса, в Веси или на Беле озере, умер 879-го. По обстоятельствам видно, что Оскольд его сын, а княгине его пасынок, для того сарматскии дирар назван. Убит от Ольга, верительно, для приятия христианства, 882 году», с. 372.

5. Князь Кий був засновником Києва, на честь якого і назване це місто. Разом з своїми братами Щеком та Хоривом і сестрою Либідю став княжити в ньому та поклав початок Київській державі і династії князівського роду, нащадком якого був останній каган Руси Оскольд. М. Брайчевський встановив, що під час перебування Кия в Царгороді він став другом імператора і з допомогою «животворного хрещення» перемагав ворогів – ймовірно, він хрестився – і допомагав Візантії відбиватись від нападів варварських племен. За цю службу Кию були надані землі у Подунав’ї, де князь побудував свій градок (за Никонівським літописом Києвець, а за грецьким Керемасій). Але сусідні племена не дали йому тут осісти, і Кий повернувся назад до Києва. – Брайчевський М. Ю. Вибрані твори: Іст.-археол. студії. Публіцистика / Ред. Л. Винар. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002. – 600 с. – с. 82-122.

6. Ioannis Dlugossil seu cronicae incliti regni Poloniae. Liber 1/2. Warszawa, 1964. Текст в оригіналі: «Absumptis deinde Kyg, Szcyek et Korew, filii eorum et nepotes linea directa succedentes principabantur apud Ruthenos annis multis, dones successio huiusmodi ad duos fratres germanos Oszkald videlicet et Dyr pervenit».

7. Брайчевський М. Ю. Вибране. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. Т. І: Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. історична думка в Київській Русі / Упорядкування. передмова, наукове редагування і анотований іменний покажчик Ю. Кухарчука. – 720 с. – с. 69.

8. Цит. за: Ян Длугош. Анналы или хроники славного королевства Польша. Перевод И.В. Дьяконова, 2010 [книги 1-2, перевод и комментарии] /http://anrike.livejournal.com/47288.html?thread=79288/.

9. Брайчевський М. Ю. Вказана праця. – С. 327. Український історик Михайло Грушевський пише: «В парафразі Длугоша маємо, здається, слід досить старої й авторитетної компіляції, де київська династія включно до Аскольда і Дира, представляла ся безпосереднім потомством Кия і його братів». – Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. – с. 379.

10. Стрийковський Мацей. Літопис Польський, Литовський, Жмудський та всієї Руси. – Львів, 2011. – с. 177-178.

11. Там само. – с. 178.

12. Димитрий Ростовский, святитель. Летопись. Синопсис. Репринтное издание. – М.: Изд-во Московского подворья Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 1998. – с. 368-369.
13. Брайчевський М. Ю. Вказана праця. – с. 327.

14. Український історик М. Брайчевський стверджує: «Критика літописних джерел дає змогу встановити приблизний час, коли Аскольд і Дір були перетворені на варягів. О. Шахматов твердив, що трапилося це не раніше ХІ ст. М. Присьолков зазначав, що в «Найдавнішому зведенні» 1037 р. і в Никонівському 1073 р. вони ще виступають русинами і нащадками Кия». – Брайчевський М. Ю. Вказана праця. – С. 328.

15. Літопис Руський /пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – С. 13.

16. Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия / Под ред. Т. Н. Джаксон, И. Г. Коноваловой и А. В. Подосинова. Т. ІІ: Византийские источники. Сост. М. В. Бибиков. – М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. – С. 177-178.
17. Макарий Булгаков, митрополит. История Русской Церкви. Кн. 1. История христианства в России до равноапостольного князя Владимира как введение в историю Русской Церкви. – М.: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1994. – С. 196.

18. Четыре беседы Фотия Святейшаго Архиепископа Константинопольскаго и разсуждение о них архимандрита Порфирия Успенскаго. – СПБ, 1864.

19. Там само. – С. 57.

20. Там само. – С. 60.

21. Там само. – С. 60.

22. Константин Багрянородный. Об управлении империей // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – М., 1982. – С. 52.

23. Древняя Русь в свете зарубежных источников… – С. 219.

24. Полонська-Василенко Н. Історія України. У двох томах. – Т. І. – К.: Либідь, 1992. – С. 92.

25. Шумило С. Князь Оскольд і християнизація Руси. – К.: Дух і Літера, 2010. – С. 25-26.

26. Брайчевський М. Ю. Вказана праця. – С. 338

27. Там само. – С. 717.

28. Там само. – С. 717-718.

29. Татищев В. Н. Вказана праця. – С. 110, 116-117.

30. Літопис Руський /пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – С. 13.

31. Макарий Булгаков, митрополит. Вказана праця. – С. 204-205.

32. Татищев В. Н. Вказана праця. – С. 718.

митрополит Димитрій (Рудюк)