З початку XIX століття російські православні та різноманітні католицько-уніатські історики старанно розширюють міф про занепад Київського Православ’я в XVI столітті. Вони переслідують різні цілі, але сходяться в одному – білоруси та українці нездатні без росіян або католицьких «підпорок» мати свою Православну Церкву і підтримувати в ній гідний освітній та науковий рівень, підтримувати  духовність народу на належному рівні.

Визначальним для історії Православної Церкви (Київське митрополії) Великого Князівства Литовського в XVI ст. є Віленський Помісний собор 1509, який відбувся під керівництвом митрополита Йосипа Солтана (1507-1521 р.р.). Собор розпочався у Вільні 25 грудня 1508 і закінчився 18 січня 1509р. На соборі були присутні семеро єпископів, семеро архімандритів, шестеро ігуменів, семеро протоієреїв і багато священства. Собор виробив наступні правила: “О стаде пастырьства Христовых словесных овец; О ставлении попов. О поставлении достойных у сьвященство; О утаенной совести; О непослушникох; О попех неимущих жен; О отнимании церквей; О сьвященникох князских и паньских; О церквах котории будуть стояти без сьвященников и без пэтья; Аще князь или боярин от церкви что отоймет; О отлучении сана; О отходящих черньцох; О божественныи правила; О непослушенстве епископском; О твръдости поставления; Сьвятого събора поместнаго иже в Сардакии, сиречъ, в Средци.” [13, ст.163-170]

П’ятнадцять правил собору відносяться до обмеження ролі світських осіб в Церкві, зміцненню дисципліни серед духовенства. Крім цього, і деяких канонічних моментів: розглядалися заборона отримувати священство, кафедри і приходи за гроші; заборона служити вдівцям без прийняття чернецтва; заборона переходу з однієї єпархії до іншої без «відпускної грамоти»; заборона світським мати «кормчу книгу» і судити по Церковним канонам.

Цілком ймовірно, що на соборі розглядався і переклад на старобілоруську мову повного зібрання біблійних текстів (за винятком П’ятикнижжя та історичних), який здійснили в 1502 – 1507 р.р. ченці Супрасльського монастиря «Матвій Десятий і диякон Федір». Повністю робота з перекладу Біблії була закінчена до 1514 р. і таким чином у Білорусі з’явився власний повний переклад біблійних текстів [10, ст. 74]. Особливістю даного перекладу є сильний вплив розмовної старобілоруської мови, який були змушені відзначити і російські православні дослідники XIX – XX ст.ст. [12, ст. 42]

Незабаром, у 1514 році, відбувся Другий Віленський собор Київської Православної митрополії під керівництвом Київського митрополита Йосипа Солтана. Метою даного собору було встановлення дня святкування преподобного Єлисея Лавришевського, який «народився від відомих батька-литвинів» його батьком був князь Транат. Спочатку він служив при дворі Литовського Великого князя Міндовга і займав високі пости. Собор визначив, що вшановувати прп. Єлисея потрібно в день його смерті 23 жовтня. Також і в надходженнях до бібліотеки Супрасльського монастиря в часі ігумена Сергія Кімбаря (1532-1557 р.р.), згадується «Мінея нових святих». Таким чином, Київська православна митрополія продовжувала створювати власний список шанованих святих. Вартий уваги той факт, що для упорядкування внутрішнього порядку і прославлення Київських святих не був потрібен спеціальний дозвіл Константинопольського патріарха – це є свідчення великої самостійності.

Одночасно період першої половини XVI ст. визначився епохальною подією в християнській історії Великого Князівства Литовського – в 1517 р. почалася видавнича діяльність Франциска Скорини. Ряд дослідників вважає його Біблію «першим повністю ренесансний твором в мистецтві Східної Європи» [20, ст. 207]. Треба відзначити, що видання Ф. Скорини від своєї появи були призначені для православних білорусів та українців і знаходилися в монастирських бібліотеках і приватному користуванні православних священиків. Так, в 1522, священик Віленської Юр’ївської церкви о. Матвій, у своєму духовному заповіті згадує «вибійну Книгу Царств» і призначає її «Воскресенському попу Федору».

Деякі російські дослідники, обпираючись на збережені примірники видань Ф. Скорини, висувають тезу про те, що Ф. Скорина не цілком переклав Біблію. Це використовується не тільки для зменшення просвітницького подвигу білоруського першодрукаря, а і в якості доказів неможливості богослужбового використання першодруків Ф. Скорини. Але, обпираючись на збережених українських рукописних копіях виданнів Ф. Скорини, білоруський дослідник П. Ахріменко переконливо доводить що, Ф. Скорина здійснив повний переклад Біблії, просто деякі празькі переклади на сьогоднішній день втрачені[3, ст. 31].

Особливу увагу заслуговує мова книг Ф. Скорини. Білоруський дослідник А. Журавський, ще наприкінці 60-х років ХХ ст., дійшов до висновку, що мова перекладів Ф. Скорини є перехідною від класичної церковнослов’янської до білоруської [7, ст. 302-303].

Разом з тим, розглядаючи Церковний Календар Апостола Ф. Скорини, ми практично не знаходимо пам’ятків саме Київського Православ’я. З усіх відомих пам’ятків згадуються тільки дві:

Перша – «Успіння великого Володимира, самодержця Київського» [2, ст. 314], при цьому він не називається святим і його пам’ять не відзначено «червоним» як велике свято. Це, на наш погляд, ще раз доводить відсутність його офіційної канонізації в Київській православній митрополії, а також на те, що книги Ф. Скорини були призначені саме для православних Київської митрополії. Адже в Московських богослужбових рукописах Київський князь Володимир називається святим вже з кінця XIII ст.

Друга – «Святих мучеників Бориса і Гліба», відзначена, як велике свято, червоним шрифтом [2, ст. 314].

Незважаючи на відсутність офіційного благословення Церковних ієрархів, , видання Ф. Скорини безперечно використовувалися в богослужбовій практиці Київської Церкви. Це підтверджується їх наявністю в інвентарях багатьох храмів України та Білорусі. З подібним твердженням згодні практично всі сучасні дослідники.

Крім того, акафісти Ф. Скорини були перекладені саме з грецьких першоджерел, а їх текст більш повно дає розуміння православної віри. Так, менська дослідниця О. Яскевич, розглядаючи Акафісти Ф. Скорини, відзначає, що в порівнянні з відповідними акафістами Російської Православної Церкви, особливо синодального періоду, вони більш змістовні та розширені. Цей факт «… яскраво ілюструє перекладений Ф. Скориною «Акафіст Пресолодкому імені Ісуса Господа нашого Ісуса Христа, що промовляється в усі дні» (кондак дев’ятій). У порівнянні з канонічним (синодальним – С.Г.) він більш поширений, бо дає ієрархію всіх ангельських чинів згідно православної літургії» [1, ст. 67-68].

Творчий спадок Скорини набув розповсюдження і в Україні, де його окремі празькі видання (книги «Йов», «Притчі Соломона», «Премудрість Божа», «Пісня пісень») були повторені в рукописних списках Василя Жугаєва з Ярославля-Галицького (1568) для використання православними в Україні [6, ст. 297].

Взагалі, білорусько-українські літературні та церковні відносини були досить щільні. Так, загально відомо, що Києво-Печерська лавра з початку 20-х гадів XVI в. підтримувала міцні контакти з білоруськими православними монастирями в Супраслі, Новогрудку, Слуцьку та Вільно. Існували подібні контакти і поміж іншими білоруськими та українськими монастирям, православними братствами. Наприклад, у бібліотеці Віленського монастиря Святої Трійці зберігався рукописний збірник XV ст., Що походив з Дубинського православного монастиря на Волині. [5, № 70, ст.90] Аналізуючи пам’ятки писемності кінця XV – початку XVI століття, більшість дослідників дають їм білоруську чи українську культурну класифікацію ґрунтуючись виключно місцем створення і (або) походженням переписувача. Також згадану вище Камянецьку Читею-Мінею, російський дослідник Карпинський класифікує як приклад «западнорусской» (білоруської) писемності ґрунтуючись на місці створення та національним походженні переписувача. А українські дослідники, відносяться до згаданого твору, як до пам’ятника української писемності. Вони справедливо обґрунтовують свій погляд тим, що розглянутий рукопис був переписаний з Галицько-Волинського оригіналу. При цьому, на наш погляд, неможливо з упевненістю стверджувати про те, що: 1. Переписувач абсолютно точно скопіював оригінал; 2. Переписувач не додав місцеві мовні корективи у власний рукопис.

Подібним чином важко визначити і «національність» рукописної книги «Пролог», що була створена ще в 1427 році при київському митрополиті Фотії. Первинним місцем її створення був Київ, але в першій половині ХVI ст. книга була скопійована на Білорусі і мала значні мовні білоруські вплив [14, № 52, ст. 181].

Таким чином, всі єпархії Київської митрополії мали поміж собою добрі та міцні культурні зв’язки, що збагачувало білорусько-українську православну традицію.

Саме на першу полову XVI ст. припадає з’явлення нового білорусько-українського православного мистецького стилю написання ікон, що повстав на синтезі ліпших іконописних традицій Сходу та Заходу.

Так, ікона Святої. Параскеви (XVI ст.) З околиці Слуцьку композиційної повторює гравюру зі святкової Мінеї венеціанського друкаря Божидара Вуковича 1533 р. У цьому випадку, як і у виконанні ікони «Миколи Чудотворця», бачимо вплив італійського треченту і проторенесансу, який талановито інтегрований у Київську православну традицію . Також подібний ренесансний вплив бачимо в іконах «Поклоніння Волхвів» (1514) з Дрисвятів. Останній образ виконаний під впливом німецького ренесансу. [20, ст.207] А в богослужбових речах XVI ст. зустрічаються дискоси з впливом готики. При цьому певні особливості (гравіровані зображення і написи) дають нам право стверджувати, що вони від початку були зроблені для застосування саме в Православній Церкві. [15, ст. 139-140]. Все це свідчить про високий освітній рівень православних художників Білорусі та України.

Друга половина ХVI століття. відзначається появою низки друкованих богослужбових книг. При цьому їх кількість і різноманітність не йде в ніякої порівняння не тільки з тодішнім книгодрукуванням в Москві, а навіть і з католицьким друком у Східній Європі.

Так, в 1569 Іван Федорів і Петро Мстиславець видають Євангеліє Учительне. Дана богослужбова книга є першим друкованим виданням Київської православної митрополії, що отримала благословення її глави. Тому зупинімося на ньому більш уважно.

Це була досить велика (407 аркушів) книга і вона містила, крім самого Євангелія, безліч «повчань». Особливим є той факт, що подається календар нерухомих свят. Надаються всі головні нерухомі свята: [17, ст. 331, 347, 361]. Дане видання побачило світ за вподобанням митрополита Київського Іони [17, титул].

У 1583 побачив світ перший власний друкований Служебник Київської православної митрополії, що був виданий друкарнею Мамоничив у Вільні. Якщо розглядати мову даного Служебник, бачимо явний білоруська вплив. Стандартним прикладом подібного впливу є наголос на другий склад у слові «помолимось». [6, ст. 41V] Також Служебник 1583, на відміну практично від усіх пізніших Служебник, надає достатньо довгий список поминання покійних священиком у проскомидії. У цей список входять: світські володарі, патріархи, всі білорусько-український православні князі, всі християни. Згадується про особливі наміри, членів сімей і всіх тих, хто помер з надією на воскресіння. [6, ст. 24V-25V] Ще одна відзнака, яка, на мою думку, починає формування власного православного богослужбового обряду Київської митрополії, є невизначеність кількості поклонів священика перед престолом під час малого виходу. [6, ст. 42] У більш пізніх українських виданнях вже визначається обов’язкове виконання священиком трьох поклонів, а ось у віленським уніатським Служебнику 1692 поклонів немає.

Загалом тільки за період 1569-1596 р.р. у Білорусі були видані друком наступні богослужбові книги: «Псалтир з часословом» (1570); «Євангеліє» (1575); «Псалтир» (1576); «Часослов» (1574-1576); «Євангеліє учительне» (1580); «Псалтир з возслідуванням» (1586), «Апостол» (1591), «Псалтир» (1592), «Апостол» (1592); «Псалтир з возслідуванням» (1591-1592 р., 1593), «Євангеліє учительне» (1595), «Євангеліє учительне», (1595).

Одночасно в Україні з’являється «Апостол» диякона Івана Федоровича, «Книга Новаго завѣта в неиже на преди псалмы», Острог, 1580; «Библіа сиріч киигы ветхаго и новаго завѣта по языку словенску», Острог, 1581; «Псалтир з возслідуванням», Острог, 1598 та «Часослов», Острог, 1598.

І це не рахуючи полемічних видань, творів святих отців Церкви і т.д. Чи можна це вважати «занепадом» або «станом загально неосвіченості», як це намагаються представити католицькі та російські дослідники? Навпаки, в XVI ст. ми спостерігаємо справжній розквіт білоруського та українського православного книгодрукування і перекладацької діяльності в Київської православної митрополії!

Поява друкованих богослужбових книг розпочала період справжньої обрядової уніфікації в Київської православної митрополії. Незважаючи на приватний характер віленській типографії, замовником і головним редактором Служебників був Київський митрополит [8, ст. 17]. Цей факт ще раз спростовує російський та уніатсько-католицький міф про неосвіченість православній ієрархії Київської митрополії в XVI ст.

З  появою перших друкованих богослужбових, навчальних та полемічних книг не припинялася і робота скрипторіїв. «Активним книгописанням у Вільні займалися переписувачі та перекладачі Троїцького монастиря і церкви Успіння Богородиці. Великим центром книгописання з давніх часів був Полоцьк, насамперед – Полоцька Софія (з її найціннішими книжковими зборами), а також інші храми унікального церковно-монастирського комплексу. Книгописання велося також у сусідніх монастирях, в тому числі Бабиничах. З давнини славилися власними книжково-літературними традиціями Пінськ, Турів, Вітебськ, Гродно та інші міста і селищах Білорусі»[4, ст. 15]. На Україні великі скрипторії існували в Києві, Острозі, Чернігові.

Проти тези про занепад Київської православне на білоруських та українських землях, говорить і збільшення книг у її церковних бібліотеках. Так, «у 1532 р. бібліотека Супрасльського монастиря налічувала 129 томів кириличних рукописів, а в 1557 р. – 209. Навіть якщо брати до уваги, що частина рукописів була куплена, або – передана жертводавцями, збільшення кількості є дуже значним». [4, ст. 16]

Ще однією відмінністю активного наукового та обрядово-канонічного життя Київського Православ’я другої половини XVI ст. є введення у вживання нового Номоканона т.зв. «Синтагми Властаря». Це дуже зручний для користування канонічний кодекс з алфавітному показником – «синтагма» Властаря. Він отримала назву по імені укладача – Солунського ченця Матвія Властаря. Відповідно грецької абетки, збірник має 24 розділу, предмети розділені за першою літерою назви.

Природно, що написання, переклад та редакція книг потребує досить високого рівня освіти. Крим того, Київська православна митрополія, вперше в історії православ’я, маючи переважну більшість віруючих на території сучасної Білорусі та України, перестала бути державною, пануючою і була змушена витримувати «конкуренцію» з боку римо-католицької і протестантських церков. Безперечно – даний факт змушував її до активнішого богословського і культурного життя. Представники православних віруючих отримали можливість навчання в кращих європейських університетах, як наслідок цього – більш ґрунтовне знайомство із західним богослов’ям, можливість порівняльного аналізу та формування власних обрядово-богослужбового поглядів. Тому, навіть деякі російські дослідники відзначали досить високий рівень освіти частини православного кліру, особливо священиків «з шляхти».

Думка про достатньо високий рівень освіти кліру Київської православної митрополії має підтвердження і з боку українських дослідників. Так великий український святитель та науковець, митрополит Іларіон (Огієнко) пише: «Знаємо вже з XV віку, а особливо, ж з XVI — XVII віків приклади, що наше духовенство часто отримувало собі вищу осьвіту по закордонних колегіях та університетах … Західний вплив на осьвіту нашого духовенства вже дуже ясний ще з XV віку, і власьне він дав йому змогу глибше й правильніше збагнути суть православ’я» [11].

Взагалі дані про освіту православних, в тому числі парафіяльних школах, на мою думку, явно суперечать тезі про «занепад Київське православне митрополії». Так, навіть у розореній татарським пануванням Україні, існували досить потужні  парафіяльні навчальні заклади. Місцем перебування шкіл були не тільки великі міста, а навіть невеликі містечка. Прикладом подібної навчального закладу, є школа в с. Сянок [16, ст.71] і Краснаставі [19, ст. 199], які, згідно з літописними джерелами, існували від першої половини XVI ст. Правда треба відзначити, що подібні школи давали, з більшого, тільки початкову освіту (вчили читати і писати по слов’янські, первинної арифметики та Закону Божому). Також існував і інститут «мандрівних дяків», що подорожуючи від садиби до садиби навчали читанню, писанню та математики. Цей варіант «домашньої науки» був досить розширений у шляхетському середовищі на білоруських та українських землях.

Мовники Київської митрополії не тільки займалися перекладами, а також створювали підручники для навчання церковнослов’янської мові (та її розмовним варіантам), вони розробили власний варіант передачі слов’янської мови латинськими літерами. Так, у процесі археологічних експедицій, білоруськими вченими був виявлений церковний дзвін 1583 з написом на слов’янської латиниці білоруського ізводу. Професор Ю. Ходико, описуючи цю знахідку, неодноразово підкреслює, що даний дзвін був створений саме для храму Київської православної митрополії [18, ст. 8].

З першої чверті XVI ст. починається і активне формування особливих варіантів церковного співу Київської православної митрополії. На великий жаль, поки немає добрих фахових досліджень, що дають можливість точно описати традицію церковного співу Київське православне митрополії кінця XVI – початку XVII ст. На маю думку, це зв’язана з малою кількістю фактичного матеріалу. Так, найбільш повна і точна монографія українського дослідника Ю. Ясиновського, дотує даним періодом тільки 5 нотналінійних Ірмалоїв (з 1111 виявлених Ірмалоїв XVI – XVII ст., що належать до білоруської та української православної традиції) [21, ст. 40].

Але, особливо істотним в історії традиції співу Київської Церкви є те, що історики Російської Православної Церкви визнають: Церковний спів білорусів і українців XVI ст. відрізнявся від церковного співу РПЦ. При цьому вони визначають, що основним в церковному співі Київської Церкви: «було збереження в XVI-XVII ст. його основній – монодічеської – форми, відсутність знаменного багатоголосся, що виникло на засадах традиційних наспівів і існувало в цей час у Великоросії» [9, ст. 20].

Як бачимо, вже до часу унії, а тим більше до приєднання до Московського Патріархату, Київська православна митрополія мала добре розроблену богослужбову традицію, повний ряд богослужбових книг і Священного Писання (починаючи з видань Франциска Скорини), багата видань полемічних творів та спадщини Святих Отців. Вона мала свої навчальні заклади та наукові центрі, розробила та вдосконалювала власний церковний спів та малярства.

Тому ніякого культурного і наукового занепаду Київського Православ’я в XVI ст. не існувало. Цей міф є пізня вигадка росіян і католиків, які таким чином намагалися підняти себе та принизити наше споконвічне Київське Православ’я. Ми повинні не повторювати вигадки чужинців, а пишатися напрацюваннями та спадщиною наших православних предків!

прот. Сергій Горбик

Джерела та література

1.  Анічэнка Ў. В. Скарынаўская спадчына ў рукапісах яго паслядоўнікаў на Ўкраіне // Францыск Скарына і яго час: Энцыкл. даведнік. Мн., 1988 г.
2.  Апостал. Вільня, 1525
3.  Ахрыменка П. П. Летапіс братэрства.  Мінск, 1973.
4.  Голенченко Г.Я. Идейные и культурные связи Восточно-Славянских народов в XVI – середине XVII в. Мн., 1989
5.  Добрянский Ф. Описание рукописей Виленской Публичной библиотеки, церковнославянских и русских. Вильно, 1882 г.
6.  Евангелие оучительное… Заблудов, 1569 г.
7.  Жураўскі А. І. Мова друкованих выданняў Ф.Скарыны // 450 год беларускага кнігадрукавання. Мінск, 1968
8.  Кніга Беларусі. Зводны каталог. Мн., 1986
9.  Лозовая И.Е., ШевчукЕ.Ю. Церковное пение. М., 2000
10.  Нікалаеў Мікола. Палата кнігапісная: Рукапісная кніга на Беларусі ў Х-ХVІІІ стагоддзях. Мн., Маст. літ-ра, 1993.
11. Огієнко І. Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви. Том 1-2, Київ 1993 р. електроні варіант.
12.  Павлов Ю. Прошлое и настоящее Киевской Церкви. М., 1996 г.
13.  Памятники русской старины в западных губерниях империи, издаваемые по высочайшему повелению П.Н.Батюшковым. Вып. VI. СПб., 1874 г.
14.  Перетц В. Н. Рукописи библиотеки Московского университета, самарских библиотек и минских собраний // Описания рукописных собраний. Вып. 3. Ленинград, 1934.
15.  Пуцко В. Сокральное исскуство Беларуси между Востоком и Западом. // Хрысціянства і Беларуская культура. Мн., 2001 г.
16.  Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. Львів, 1920
17.  Служебник… Вильно, 1583 г
18. Хадыка Ю. Твары маіх сяброў… // Спадчына № 4-5, 2003 г.
19.  Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным. Казань, 1898.
20.  Шматаў В. Старажытнае беларускае мастацтва ў кантэксце ўсходніх і заходніх традыцый Х-XVIII ст.ст. // Беларусь паміж Усходам і Захадам: Праблемы міжнацыянальнага, міжрэлігійнага і міжкультурнага ўзаемадзеяння, дыялогу і сынтэзу. Ч.1. Мн., 1997 г.
21.  Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть. Львів, 1996
22. Яскевіч А. Францыск Скарына як духоўны пісьменнік. //480 год беларускага кнігадрукавання. Матэрыялы трэціх Скарынаўскіх чытанняў. Мінск, 1998.