Люди, які живуть духовним життям, зустрічаються дуже рідко. Навіть у монастирях їх не так уже й багато. Бо духовне життя вимагає від людини перебування в певному, достатньо серйозному і важкому, як на звичайну людину, стані її єства що духовного, що тілесного. І той стан є вже зовсім іншою реальністю, настільки відмінною від попереднього звичайного життя, яким людина жила до того і яким залишаються жити всі інші, що вже не є земним у звичному розумінні, але, правда, ще й не небесне. Хоча вже дуже наближене до небесного.

Звичайно, досягти такого стану і жити в образі духовному в світському оточенні дуже тяжко і, здебільшого, неможливо. Більш прийнятне перебувати в монастирі, прийнявши чернечий постриг. Монастир уже є відокремленим від світського життя місцем, обителлю Господа-Бога. Але й тут хоч і не в такій мірі, але все ж присутнє життя світське, бо ченцям щоденно, окрім обов’язкового молільного правила, доводиться виконувати різноманітні трудові обов’язки послушництва. Це ж, відповідно, відволікає від цілковитого занурення в молитовний подвиг духовного споглядання всесвіту і образу Божого, що, врешті, завершується злиттям вдосконаленого духу молільника із всеохопним духом Бога.

Отже… Людина вирішила жити духовним життям і одразу ж береться за це з палкою наполегливістю, навіть не уявляючи всіх тих неймовірних труднощів, які чекають її на цьому нелегкому шляху. Бо тут таки постає перед першою небезпекою – бажанням одразу досягнути великих результатів. Адже, начитавшись із церковної літератури про подвиги святих отців Церкви, людина і сама прагне повторити набутий ними досвід, але не враховує того, що вони йшли до духовної висоти поступово, в тяжких стражданнях душі й тіла, долаючи сходинку за сходинкою.

До того ж, вони мали ще й духовного наставника. В наш час знайти справжнього духовного наставника навіть у монастирях є надто нелегкою справою. Та й не кожен може відважитися на постриг у ченці, тобто відхід від світу. Більшість бажаючих прагне досягати певного рівня духовної досконалості живучи в світі то серед членів своєї родини, то, якщо й має усамітнений образ життя, все ж серед людей, в їхньому оточенні. А це вже накладає великі незручності і ускладнює шлях боріння.

Тому, хто бажає боротися за духовне вдосконалення, слід рішуче приступати до боріння незалежно від того, які наслідки він матиме і який плід вродить від його праці – треба продовжувати початий молитовний труд за будь-яких умов, бо лише в русі перемога. Бо наша справа трудитися не оглядаючись, а плоди нашої праці лиш від Господа. Адже сказав апостол Павло: «Помилування залежить не від того, хто бажає і не від того, хто біжить, а від Бога, Котрий милує» (Рим., 9:16).

Постійне очікування результатів своєї духовної боротьби, порівняння їх із досягненнями святих отців призводить до тяжкого розчарування, а незміцнілу в досвіді боротьби душу до роздвоєння, а воно є лютим ворогом і молитви, і того, хто відважився на молитовний подвиг.

Захопившись спостереженням над зовнішніми досягненнями свого боріння і з боку цього хибного бачення стану внутрішнього, така людина, врешті, потрапляє в тенета ілюзій, які в її уяві вибудовує диявол. Він підстерігає людину кожної миті її життя, а особливо, коли вона починає духовну практику.

Тут слід пам’ятати, що той, хто стає на шлях оцерковлення свого життя, уже піднімається із землі, аби спрямувати свій шлях в небо до Отця Небесного, і тому все сатанинське кодло збурюється в тривозі, а сам диявол одразу ж розпочинає з таким боротьбу. І чим з більшою наполегливістю віруючий долає шлях оцерковлення, шлях молільного буття, тим з більшою силою й жорстокістю бореться проти нього сатана, кидаючи в бій цілі орди темної сили.

Лиш тільки віруючий підведеться з землі (а будь-яка людина, що не вірить у Бога і не вдосконалюється духовно, є всього лише прахом земним) і почне творити церковне правило і переводити своє життя в русло оцерковлення, тобто наближення до Бога, як диявол стає поруч із ним і застосовує безліч підступних витівок, аби завадити його практиці. Спочатку він спонукає віруючого до надмірного моління ледве не кожної вільної години, знаючи, що це може негативно вплинути на ще не зміцнілий і недосвідчений у духовній практиці розум людини. Коли віруючий, захопившись молитовною практикою і читанням Святого Письма, перебуває в особливому піднесенні, що межує ледве не з гарячковістю, диявол вводить в оману швидкого успіху. Саме тоді з’являється відчуття блаженності. Серце сповнюється лагідністю, а тіло наповнюється теплою енергією, а на кінець молитовного стояння з’являються навіть сльози захоплення. Людина відчуває себе ледве не на небі, а в свідомості з’являється лукаве переконання: «Як легко навчитися молінню». З кожним днем посилення до того незнаних відчуттів блаженства під час моління ще з більшою силою утверджує переконання: «В мене особливий дар, якщо з перших днів я досягаю такої висоти, а чого я досягну згодом?». З’являється гріх гордині, який поступово отруює дух і свідомість.

Та гарячковість першого періоду швидко проходить, поступово серце заспокоюється, свідомість грубіє, з’являється збайдужіння до молитви. Диявол знову нашіптує на вухо, але вже протилежне: “Доки не молився, такого не було. Треба почекати, доки знову з’явиться палке бажання молитися”. Так думаючи, людина зменшує кількість моління, а то й пропускає його. А диявол через деякий час підштовхує далі: «Може, я нездатний молитися, як належить? А, може, треба себе змушувати молитися, як то було раніше, і все до мене повернеться?»

І людина намагається довести себе до стану попередніх відчуттів духовного піднесення, поринання в глибину сердечної лагідності, прагне гарячих сліз, але… доводить себе до нервового збудження, яке завершується психічним зривом, а часто і розумовим розладом.

Свята Церква визначила кількість молитов і час моління, давши віруючим молитовник з молитвами ранкового й вечірнього моління, а також визначила псалми ранньої і вечірньої служб. На перший час для початку цього досить. Згодом можна додавати молитви до окремих святих із проханням захисту, допомоги в тих чи інших земних потребах, ще згодом до цього можна додавати по одній кафизмі псалмів на тиждень, розподіливши рівномірно на сім днів тижня. Бажано щодня читати по одному розділу з Нового Заповіту, а недільного дня після участі в церковному богослужінні читати розділи з Біблії – Старого Заповіту. Вводити себе в молитовне правило слід поступово і бажано під веденням духівника. І завжди пам’ятати, що починати молитися як за загальним молитовним правилом, визначеним у православному молитвослові, так і за Ісусовою молитвою (особливо останньою), не треба легковажити, беручись лиш «попробувати», а слід заглянути в самого себе, в свою душу якомога глибше, аби визначитись – готовий ти йти цим тяжким шляхом чи ні? І якщо твоя совість підкаже тобі ствердну відповідь, то відважуйся на цей шлях, але вже ніколи з нього не сходь, не зраджуй. Адже апостол Петро сказав: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (2 Пет. 2:20). Саме через це той, хто ніколи не молився, прийде до молитви швидше, аніж той, хто почав і кинув її творити, не витримавши спокус диявольських.

Із повчань Господа нашого Ісуса Христа і святих отців Церкви ми знаємо, що почати молитовну практику для очищення своєї душі і кинути її є гіршим діянням, аніж не починати її зовсім. Адже коли постом, молитвою, постійною участю в богослужіннях, сповідуванням гріхів і причащанням Святих Тайн, життям у благочесті і здійсненні милостивих і добрих справ душа очищається від духу нечистого, то це ще не остаточна перемога. Злий дух не заспокоюється, а через деякий час, зібравши сім ще зліших за себе духів, намагається повернутися до своєї господи. І коли людина, очистивши душу свою, якимось чином не втримає її в чистоті, то злі духи поселяться в ній і людині буде ще гірше, аніж їй було до того. Ось чому варто спочатку вияснити для себе – чи готовий до молитовної практики?

Нам слід пам’ятати, що молитва вимагає постійної і неослабної щоденної праці. Істинне вірування – труд важкий. Але він забезпечує людині рух вперед, бо без духовного життя немає й руху вгору, а в вишині – Царство Боже. Воно ж, за висловом апостола Матвія: «зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля, – здобуває його» (Мт., 11:12).

Можна сміливо сказати, що людина, яка не рухається вперед у своєму духовному вдосконаленні, навіть не стоїть на місці, – вона рухається назад. В духовному житті на місці не стоять.

Отже ви, зваживши свої можливості, вирішили віддатися в руки Господа і взятися за молитовну практику. А це вже означає, що з часом ваша молитва стане споглядальною, тобто вам почне відкриватися духовний світ. Він же двоякий: світло і темрява в ньому йдуть поруч, і якщо ви ступили на цей шлях, шлях вивільнення з темряви й цілковитий перехід у світло, то повинні знати, що темрява буде чіплятися за вас, як грязюка за чоботи, і доки будете йти шляхом сповідницьким, стільки й будете її зі своєї душі змивати. Але якщо чоботи обмив водою та й годі, то душу просто водою не омиєш. Її омивати треба щирим молінням, яке може йти лише з глибини душі – частки вічного джерела невмирущої сили, сили Божої. Ось чому темрява намагатиметься вас утримати будь-якою ціною, бо, усвідомивши себе часткою Бога і ставши на стежку служіння Йому, і утримавши себе до останньої миті свого життя на землі у вірі й дотриманні основ віри, душа ваша, врешті, увіллється в єдину силу Божу, ще на одну крапельку побільшивши вагу Отця.

Темна сила, прагнучи до панування у Всесвіті і, зокрема, на землі (перлині Божій), здатна лише обманним чином здобувати собі нові набутки, відриваючи від Отця Небесного найдорогоцінніші крапельки буття – вдосконалені людські душі, адже ми знаємо, що людина створена Богом за Його подобою. Отже, є часткою Божою, Йому найдорожчою. Але вона такою для Отця є ще й тому, що саме через життя на землі душа може вдосконалюватися, тобто дозрівати до можливості злиття з Самим Творцем, а це вже є завершенням Божого плану як для окремо взятої душі, так і всієї сукупності душ, що таким чином випробовуються на землі.

Арсенал сатанинського впливу на свідомість людини надзвичайно великий. І перш за все через пристрасті, які набули величезної різноманітності в наш час і з кожним роком посилюються як у плані кількісному, так і в плані різнобічності свого згубного впливу, особливо серед молоді та людей середнього віку. Та найбільше сатанинський світ лютує в боротьбі з віруючим молільником, бо такий добровільно стає воїном Христа і перемога над ним є великою і багато в чому визначальною у відвічній боротьбі сатани з Отцем Небесним і Сином Божим, нашим Господом Ісусом Христом.

Без руху по шляху вдосконалення, тобто в Царство Небесне, духовного життя немає. Людина, яка не вдосконалюється, не рухається вперед, навіть не стоїть на місці, а котиться назад. Духовна лінь є різновидом зради, тому що в такому стані людина легко піддається впливу темної сили, а отже й відступається від свого Господа Ісуса Христа, бо ніщо не перебуває нічим не заповненим. Тому й зупинитись, почавши, є нічим іншим, як відступанням назад. І це є духовний закон, який особливо стосується молитви. Треба завжди пам’ятати, що робота Господня вимагає постійності й наполегливості, і що недбальства вона не терпить. Адже сказано апостолом Матвієм: «Царство Небесне зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля – здобуває його» (Мт., 11:12).

Молитовний стан залежить від самого молільника, від його наполегливості й тих зусиль, що він їх затрачає в своїй подвижницькій праці з допомогою Божою. Виконання молитовного правила є початком шляху. Це може тривати якийсь певний час (у кожного свій) і ще за життя молільника Господь може дарувати йому благодать Божу, тобто людина стане благодатною, але для нашого розуму такий стан не піддається осмисленню, розуміння його доступне лише благодатним і є звершенням їхнього шляху. Перше ж є його початком, закладанням фундаменту, зведенням стін і даху будівлі, котру молільник вибудовує собі в духовному світі на небесах у Царстві Божому, живучи на грішній землі.

Принагідно треба сказати, що почати молільний подвиг і відмовитися від нього є гіршим вчинком, аніж не починати його зовсім. Згадаймо, що Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями безводними, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: «Вернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить дім порожнім, заметеним і прибраним» (Мт. 12:43-44). Душа на той час є вільною від скверни і непіддатливою для злої сили, бо та не витримує чистоти і світла, адже, почавши роботу над очищенням своєї душі, людина молитвою вигонить з неї духа нечистого (саме ж молитвою й постом вони найперше й вигоняться), очищенням від скверни прибирає в світлиці духу і цим унеможливлює його нове поселення.

Та порушивши ретельність у виконанні молитовного правила, знову піддаючись хоча б деяким із тих пристрастей, з якими стала боротися і які вже одного разу вигнала зі своєї душі, безпечно відчиняє двері й вікна серед темної ночі. Тут і стає легкою здобиччю злої сили. Адже Господь сказав: «Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших від себе, і входять вони, і живуть там. І буває для людини тієї останнє гірше першого» (Мт. 12:45). Тому й апостол Петро говорить: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (Пт. 2:20).

Почати молільний подвиг, а потім зупинитись на півдорозі, кинути його є згубним для цієї людини. Тоді краще й не починати, бо: «Не можна тих, котрі раз просвітилися і скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Слова Божого та сили майбутнього віку, якщо вони відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знов у собі розпинають Сина Божого та зневажають Його» (Євр. 6: 4-6).

Та що ж робити молільнику, який все ж одного разу піддався пристрасті й оступився з обраного вірного шляху? Невже так і віддатися назавжди на погибель в лабетах нечестивого духа? Ні, бо тут таки святий Апостол каже ще й таке: «Однак, улюблені, хоч і говоримо так, ми переконані, що ви в кращому стані і тримаєтеся спасіння» (Пв., Євр. 6: 9). Надія ніколи не повинна залишати нас, бо Отець Небесний послав Сина Свого Ісуса Христа, щоб через Нього передати науку спасіння і віддав Його на розп’яття, аби праведною кров’ю омити відвічний гріх людський і таким чином вивільнити людину з погибелі й дати їй надію спасіння, яка ніколи не вгасне.

«А гріхів їхніх і беззаконь їхніх не згадаю більше». А де прощення гріхів, там непотрібне принесення за них. Отож, маючи дерзання входити в святилище через кров Ісуса, дорогою новою й живою… приступаймо зі щирим серцем, з повною вірою… Тримаймось непохитно визнання надії, бо Той, Хто обіцяв – вірний!» – повчає все той же апостол Павло у посланні до євреїв.

Але ще перед ним, як свідчить пророк Єзекіїль, Господь сказав: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті від усіх ваших нечистот і від усіх ваших бовванів очищу вас, дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… і зроблю так, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36: 25-27).

Тому, приступаючи до молитовної практики, варто починати з найменшого, і як би в свідомість не лізли думки про великі досягнення, їх треба гнати від себе, знаючи, що нічого, окрім біди, вони не принесуть. Слід при цьому завжди пам’ятати, що святі подвижники віри Христової, провівши своє життя в найтяжчих духовних і тілесних випробуваннях, навіть останньої години свого життя говорили, що не знають, чи спаслися. До того, що ти досягнув, треба ставитися спокійно, не чекаючи ніяких результатів і пам’ятаючи, що сам ти нічого досягнути не в силі, а все дається тобі лише з волі Господа-Бога.

Отож і я хочу наголосити, що Господь, як милостивий і милосердний, не є «Неправедний Бог, щоб забути ваше діло і любов, яку ви виявили в ім’я Його» (Пв., Євр. 6:10). Навпаки, Він залишає людині надію як маяк, бачачи який перед собою, вона знову збере залишки своїх сил, так нерозважливо розтрачених в бурхливих водах збуреного пристрастями життєвого моря, і попливе на зустріч із Владикою. «Згадайте перші дні ваші,- каже ап. Павло,- коли ви, як тільки просвітилися, витерпіли великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорботи, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які переживали те саме… Тому не втрачайте довір’я вашого, бо воно має велику нагороду» (Пв., Євр. 10:32-33, 35).

Слід знати й те, що на молитві душа відкрита і з посиленням моління диявол посилюватиме і свій натиск, перш за все, навіюванням переконання про досягнення ледь не вершини досконалості, тобто створює молільнику видимість вдосконалення. Це захоплює молільника, якому з кожним новим днем здається, що він досягає все нової висоти в молитовному стані, бо вже сьогодні його відчуття інші, сильніші, відчутніші і він їх сприймає за благодать, не розуміючи того, що вже давно збився з вірного шляху. Тобто він вже не здатен слідкувати за ходом своєї внутрішньої роботи, а лиш звертає увагу на зовнішні прояви перемін, які є облудою диявола, щоб, таким чином втягнувши його в свої сіті, врешті, зламати і отримати таку жадану перемогу.

Адже, за висловом Григорія Синаїта, якщо такий захоче набути молитовною практикою молитву споглядання, то йому доведеться витерпіти одне з двох: якщо спонукає себе до все більшого молитовного подвигу, то спокушується і не зцілюється, якщо ж не дбає про своє духовне зростання, то не зможе досягнути успіху до кінця свого життя.

Як перше, так і друге є небезпечним. Перше тим, що коли молільник годинами повторює молитви або читає Біблію, в нього створюється враження молитовного піднесення. Але ж цього замало, тому що головним є досягнення не досконалості механічного повторення слів, а глибини внутрішнього змісту. Коли цього немає, то утворюється порожнеча, яка, залишаючись непоміченою за облудою споглядання, заповнюється ворожими стихіями: з’являються загострені відчуття, за ними різноманітні думки, образи, видіння. І все це постає перед молільником у яскравому і витонченому вигляді, що зовсім позбавляє його розуміння істинності баченого. В той же час свідомість заповнюють також думки огидні, від яких людина впадає в стан розгублення, депресії, а це здатне, якщо вчасно не схаменутися і не вивести себе з такої духовної прострації, призвести до поступового охолодження до моління і, врешті, молільник може й взагалі покинути молитовну практику.

По іншому й бути не може, тому що душа, не заповнена духовними набутками, заповнюється гріховними проявами. Вони накочуються на незміцнілу духовною практикою людину, як снігова лава, все дужче й дужче затягуючи її в свою круговерть з якої самостійно йому вже не вибратися. Душу заповнюють зовсім протилежні від молитви відчуття й думки. На молільника нападає страх у різних його проявах, можуть розвинутися навіть параноїдальні порушення свідомості. Відбувається роздвоєння душі.

Тобто, одна половина живе спогадами про пережиті високі молитовні поривання, які вводили душу в блаженний стан, що був породжений все тим же бісом в боротьбі з молільником для того, щоб таким чином відволікти увагу останнього від істини. Тоді, пам’ятаючи високі злети (хоч і вони бувають також навіюванням), він намагається повернутися в той стан і навіть перевершити його, весь час підганяючи себе в кількості молитовних вправ. Захопившись метушливою внутрішньою роботою, аби відновити попередній стан, молільник остаточно збивається з вірного шляху і тоді настає розчарування, свідомість заповнюють думки про недоцільність подібної духовної боротьби, її передчасність або й зовсім – непотрібність. Душа молільника втомлюється від цього виснажливого метання в різні боки, і, не знаходячи виходу, спустошується.

Друга ж половина роздвоєної душі залишається перебувати в солодкому стані молитовних переживань, що є також небезпечним, бо може ввести молільника в такий стан духу, коли моління стає тим іншим світом, зовсім обосібленим від його реального життя, який цілком захоплює його, перетворивши на раба, котрий сліпо прямує за всіма відчуттями й видіннями, що виникають. Тому завжди слід пам’ятати, що одного лише моління для духовного вдосконалення дуже мало. Тут потрібна ще й наполеглива моральна робота, покликана преобразити людину зсередини, крок за кроком витісняючи з душі пристрасті, які є головною перепоною на шляху істинного вдосконалення віруючого.

Тобто, молитовне зусилля повинне супроводжуватися зусиллями морального очищення душі від пристрастей, бо молитовні подвиги без подвигів любові до ближнього є всього лише бісівськими дарунками. Адже ми знаємо, що весь закон утверджується на двох заповітах: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм…Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт., 22:37-39).

Господь дав нам ці заповіти, але як можна любити без молитви? Молитва і любов перебувають в єдності: вони виходять одне з одного і не можуть бути одне без одного. Як і не можна досягти висоти вдосконалення без любові до ближнього, адже протилежність цьому – пристрасті: осудження, озлоблення, ненависть, заздрість, ін. А саме пристрасті й стають на заваді любові до Бога і ближнього. Так все це пов’язане одне з одним, так залежне, що хто намагається його роз’єднати, то отримує нищівну поразку. Тому, що відмовившись від морального вдосконалення і поринувши цілком лише в моління, молільник піддається бісівській звабі самовдоволення досягненим. Хоча від цього нас застерігає апостол Павло: «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими та не маю любові, то я як мідь, що брязкотить або бубон, що гуде. І якщо я маю дар пророцтва і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а не маю любові, то я ніщо» (Пв., 1 Кор. 13:1-2). Тобто, все є ніщо, коли немає любові, бо без неї все – всього лише омана сатанинська.

Любові боїться відвічний ворог людини – диявол, і тому моління досягає мети піднесення на вершину духу лише поєднане із вдосконаленням морального стану душі аж до самопожертви. Але такої любові можна досягнути тільки перемігши в собі пристрасті. Бо залишитися в їхній владі означає ніколи не звільнитися від диявола. Хто ж перебуває у владі диявола, той не може любити ні Бога, ні ближнього. А щоб молитва була й виразом любові до Бога і ближнього, вона повинна сама, в першу чергу, бути в єднанні з боротьбою із пристрастями в єдиному й нерозривному цілому. Будь-яка інша молитва Господом не сприймається, бо скаже Він таким: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, що чинили беззаконня» (Мт. 7:23).

То велика помилка, що можна лише однією молитвою досягнути високого рівня духу: можна говорити різними мовами, пророкувати, знати тайни, можна творити чудеса і зцілення, можна навіть досягти найвищого рівня умертвлення свого власного тіла в подвижницькому пориванні, але коли немає щирої любові – все це намарне, бо воно від диявола. А істинна любов досягається лише з перемогою над пристрастями. Ось чому й апостол Павло каже: «А над усім тим зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей». (Кол. 3:14). Слід смирити себе, і тоді Сам Дух Святий буде вчити таку душу.

Коли ми молимося, ми бесідуємо з Богом, а коли читаємо Святе Писання, то вже Сам Господь бесідує з нами, навчає нас як жити і як спасатися в цьому нелегкому, переповненому спокусами, атеїстичному житті. Господь сказав: “Без мене не можете робити нічого”. Тому нам і належить постійно молитися, прикликати Господа, щоб Він зміцнив наші сили в боротьбі з спокусами.

Ви стали на шлях спасіння молитвою і вдосконалення душі доброчесностями й милостивими вчинками. Молитва ж якраз і зміцнює людину в її доброчинних подвигах. Знов таки, доброчинні вчинки може чинити будь-яка людина, та чи стануть вони містком до спасіння без духовно-молитовної праці – основи життя православної людини? І як може спастися людина без віри і молитви?

Вважати себе віруючим, але не молитися, є звичайним обманом, бо як не може людина жити без повітря, так не можна вірувати в Бога і не молитися. Адже тільки в молінні душа пізнає благодать Божу і нею притягується до Господа, а така молитва дається душі, яка палає любов’ю до Господа, наповнена нею вщерть. Знов же, такий стан досягається лише в молитві і лише через молитву приходить благодать Святого Духа.

О, Господи, прагне дух мій розчинитися в неосяжності любові Твоєї, прагне душа моя омитися у світлі благодаті Духа Святого. Через Тебе, Господи, я єднаюся з Духом Святим, через Тебе, Господи, по крапелині душа моя набуває спасіння в смиренні, любові й молінні.

О, горе душі моїй нещасній, бо не завжди вона ридає в молитві спасенній, бо не завжди вона роздумує про Господа – нашу радість і нашу надію.

О, Спасителю мій, у молитві сердечній припадаю до ніг Твоїх і омиваю сльозами каяття чесні рани Твої, і благаю – прийми гарячу сповідь мою, зглянься на журбу мою і зваж на покірність мою, і помилуй мене, грішного й мерзенного, милосердний Господи; хоч і згрішив перед Тобою, все ж очисть мене і спаси мене, бо Ти Єдиний Господь і Бог мій, Якому поклоняюся і Якого славлю нині, і повсякчас, і на віки віків.

Яке життя провадимо, така й молитва наша, і яка молитва наша, таке й життя маємо. І такий взаємозв’язок між цими двома началами нашого існування тут, на землі – тілесним і духовним, що роз’єднати їх неможливо, а хто до такого роз’єднання вдається, той добровільно втрапляє в загибель, бо ключем до Царства Небесного є саме молитва і без цього ключа воріт до нього не відчинити.

Молитвою наше серце підноситься до Бога і розум наш розмовляє з Отцем Небесним, сповідується в скоєних гріхах, кається перед Ним, просить для нас душевних і тілесних благ і дякує Йому за них. Молитвою людина випрошує в Господа спокій душі, а це найперша і найголовніша сходинка до смирення, яке породжує терпіння, а разом вони є основою, на якій вибудовується храм Божий в душі віруючого. Сказано ж апостолом: «Храм Божий святий, а храм той то ви» (1 Кор. 3:17). Тільки молитвою людина єднається з Богом, вона є її духовним диханням і поживою, саме з її допомогою людина набуває певного рівня вдосконалення, без якого Царство Небесне не розкриється перед нею.

Часто можна почути від недосвідчених віруючих, не кажучи вже про звичайних громадян, що, мовляв, треба любити Бога і не чинити тяжких гріхів – і цього вже достатньо, аби бути віруючим і мати перед Богом виправдання свого життя. Це велика помилка або просто намагання виправдати власні лінощі, які не дозволяють такій людині знаходити час для виконання постійного молитовного правила.

Та важкий шлях молитовний, особливо коли зважити на умови нинішнього життя, де на кожному кроці пропагується розбещеність тілесна й духовна: безліч всяких фільмів по телевізії приковують увагу й відволікають від моління, безліч газет дають порочну поживу читання, що отруює душу і розум, переважаюча сатанинська естрадна музика, яка заполонила всю молодь, вже з дитинства чи не кожній людині закодовує свідомість на відгук до всього сатанинського.

І ще багато спокусливого в нинішньому світі, що відволікає людину від Бога і життя в Бозі. А без оцерковлення життя не може бути і життя в Бозі. Лиш Господь дає душі людини смиренного Духа Святого. Ми ж знаємо, що тільки смиренна людина має спокій в душі своїй, а гордовита – терзає саму себе хворобливими пристрастями і, засліплена ними, ніколи не вийде на шлях спасіння, бо не зможе узріти його, а буде блукати оманливими стежками, наближаючись до остаточної загибелі.

Знов же – тільки молінням ми можемо наближатися до Господа-Бога.

Але на цьому шляху того, хто хоче жити духовним життям у світі, підстерігає небезпека зійти з нього вже на самому початку, коли такий зробить першу спробу або в якійсь його частині. Він може так розчаруватися, що вже ніколи не повернеться до практики молитовного, тобто оцерковленого життя. Адже для цього треба стати на молитву дуже пізно, бо раніше більшості з нас не дозволяють справи. Людина за день втомилася та ще й рано прокинулася й стала до роботи. Тіло важке, очі самі заплющуються, втома всього переповнює млістю, думки розвіюються, до свідомості вповзають всякі, часто непотребні помисли, уявлення – все це змішується зі словами молитви, відсторонює образ Христа. Вранці ж іще складніше встояти на молінні, бо додається і думка про те, що не встигнеш перед роботою попорати господарство чи якісь постійні хатні справи, які є необхідними і без яких ми не обходимося, запізнишся на роботу і матимеш неприємності. Не кожному вдається перебороти ці труднощі перших днів моління. З’являється лукава думка: «Я ще не готовий до духовного життя і Господь не допускає мене до нього. Почекаю, доки буду готовим». Після цього людина обмежується однією молитвою “Отче наш”, зрідка читає Євангелію, а хто й, навпаки, надто багато часу вділяє на читання Біблії, житій святих отців Церкви і поступово зміцнюється в переконанні, що цього досить для самовдосконалення, бо його ще й задовольняє співпереживання зі святим подвижником тих духовних і тілесних подвигів, які описуються в житії.

Ось так істинне духовне життя підміняється уявою. Дехто так захоплюється уявним подвижництвом, що втрачає відчуття різниці між станом власної душі і станом душі подвижника про якого розповідається в книзі і переживання якого так заполонили його розум. Але ж то життя подвижника, його подвижницький духовний шлях! До нього ми маємо лише опосередковане відношення, тобто можемо читати, брати для себе за взірець, як уже набутий досвід, до якого слід прислухатися, яким варто керуватися у своїй духовній практиці, тим паче, коли немає духовного керівника. Але просто зачитуватися і, так би мовити, жити тим житієм, вживатися в життя і сам образ подвижника, який, пройшовши справжній шлях духовної боротьби, звільнився від пристрастей і віддав себе на служіння Богу, досяг вишини духовного споглядання, а самому не здійснювати молитовного подвигу й не боротися з пристрастями, є згубним і призводить до того, що людина вже не в змозі самостійно стати на істинний духовний шлях, бо між нею і духовним шляхом утвориться прірва.

Та це не означає, що коли не вистачає сили для жертовного подвижництва, то не слід і починати жити духовним життям. Навпаки, початок варто прискорити, бо чим довше роздумувати над його доцільністю, тим на триваліший термін розтягнеться початок, а, здебільшого, в такому випадку людина, яка вагається, не стає на духовний шлях ніколи. А якщо вже й починати, то треба пам’ятати, що демони будуть спонукати тебе до такого подвигу, який би перевищував твої сили, і щоб ти, не витримавши тягаря, що звалив на свої плечі, зірвався і впав на дно у їхні руки. То буде велика для них радість, веселість для темної сили.

Тому слід починати з малого і починати не мешкаючи, як тільки виявиш у своїй душі потяг до життя духовного. Так треба вчинити, бо через затягування бісівська сила поступово розпалить в твоїй душі уявлення неправдиві, а це, як говорилося вище, призводить до того, що людина так ніколи й не стає на шлях істинного духовного життя.

О, Господи, немічна душа моя і слабкий дух мій, тремтить і сльозами обливається, бо немає сили піднятися до Тебе і стати перед Тобою з дарами гідними, бо не маю ні життя бездоганного, ні діл благочинних, а маю душу в ранах кривавих, гріхами тяжкими заподіяних.

О, горе мені – тіло ослабло, дух обезсилів, розум затьмарився, завмирає життя. Де той лікар, що врятує, де той лікар, що вздоровить? Немає такого поміж людей, бо єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос, йому, душе моя, поклоняйся, до Нього взивай, Його прикликай з глибини свого серця, щоб відкрив Він тобі двері Царства Небесного.

О Господи, прийми моління моє і не покинь без одежі мене, а вдягни мене в благодать Божу, аби уникнути мені темряви пристрастей, що віддаляють мене від Тебе, а наближають до озера геєнного. Зігрівай, Господи, серце моє холодне любов’ю Твоєю і настановляй мене на шлях істини і добра.

О душе моя, смири себе скорботами й жалкуваннями перед величчю Господа нашого, щоб сам Дух Святий повчав тебе і допомагав тобі, аби змогла ти в час останнього зітхання принести Господу жертву приємну плодами покаяння.

Стає людина перед лицем Божим зі страхом і благоговінням, і розумом виливає перед Ним все, що носила в серці своєму. Такою є в зовнішньому розумінні всяка молитва, з якою ми звертаємося до Бога, а вже її внутрішнє наповнення у кожного своє, в його розумі і серці, бо кожен має свою глибину віри і свою відданість Господу. Молитва є бесідою з Богом, але які б намагання людина не докладала в своєму прагненні освоїти молитву як головне знаряддя, що дає можливість спілкування з Отцем, без Його допомоги такі потуги залишаться марними, а моління бездуховним. Тому треба просити в Господа, щоб Він подав милість Свою – глибину молитви, а вже завданням людини є набування і зберігання такої молитви в своєму серці. Тобто, молитва повинна стати не лише розумовою, але й сердечною, і вже саме така молитва є завершенням першого етапу в духовній практиці, бо тільки ставши сердечною, тільки заповнивши найпотаємніші куточки нашого серця, молитва стає бажаною Богу і приймається Ним одразу без найменшого замешкання.

Господи, дай радіти душі моїй у молитовному спілкуванні з Тобою – єдиній відраді й надії життя мого, єдиній опорі душі моєї. Бо ж вона, сльозами омиваючись, рано стає на молитву і вечором лине духом до Тебе, щедрого й дароносного, взиваючи зглянутись милостиво і спасти з тління життя моє.

О, душе моя, кінець наближається, не дрімай бо у спокої, а зведися і благай свого Господа, який всюди і в усьому перебуває, бачить кожну заплату гріховну на одежі твоїй боготканій.

Тож взивай і гукай: «О, Господи мій милосердний, приношу Тобі плач і сльози очей моїх, і ридання серця мого – згрішив я о, Спасителю мій, та не кидай мене на поталу ворожу, а прийми моє каяття, змилосердься й спаси, і помилуй мене!»

Отже, піднесенням всього діла подвижницького є молитовний подвиг. Тут принагідно зазначити, що згідно заповіту Господа Ісуса Христа, любов є найвищою метою всякого віруючого, а отже, й подвижника тим паче. А шлях його – в боротьбі з пристрастями, які є найголовнішими ворогами подвижника. І на цьому шляху МОЛИТВА є рушійною силою, без якої все інше всього лише самообман і спокуса підміни понять, наслідком чого стане відхід з істинного шляху або стояння на місці, від якого душа стає все обтяженішою негідними помислами, котрі розбурхують свідомість на перший погляд високими уявленнями або стають легковажними й наштовхують розум на всілякі дурниці, то ж пак – гріхи.

Останні наче вірусна зараза розмножуються в мить ока, заполоняючи душу й серце, наносячи їм непоправних ран. Гоїти такі рани самостійно дуже важко, але необхідно. Без цього не може й мови бути про якесь подвижницьке життя в Ісусі Христі на славу Божу. Це нелегко здійснити живучи в світі в оточенні безлічі зваб і спокушень. Душа людини постійно випробовується дією всяких підступних ситуацій, які їй нав’язує темна сила, а також гріховних помислів і бажань. І якщо вже змій лукавий запустив жало і впустив отруту в саме серце, то доведеться людині докласти чимало духовних зусиль, аби не просто протидіяти спокусі, а й побороти її.

Тому в молитві 1-ій перед святим Причастям віруючий і звертається до Господа: “Сам, Безсмертний Царю, прийми каяття від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Бо згрішив я, Господи, згрішив перед небом і перед Тобою, і став недостойним поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою благість, порушив Твої заповіді і не послухав Твоїх повелінь”.

Людина по слабкості своїй якщо понадіється лише на свої власні сили, то неодмінно отримає поразку. Але якщо покладе всі свої сподівання на волю Божу, на допомогу Господа Ісуса Христа, то їй тоді буде легше долати сходинку за сходинкою і вона впевненіше почуватиме себе в духовній боротьбі й виконанні взятих на себе обітниць, бо Господь стане опорою і даруватиме силу Духу Святого. Адже ми знаємо, що сатана постійно нападає на душу людини, аби всілякими підступами віддаляти душу від Бога.

Набагато гірше, коли людина, не звернувши уваги на небезпеку, дасть себе полонити – свій розум, своє серце, а тим гірше, коли залишиться в тому духовному полоні на невизначений термін. За такої умови душа буде повністю поглинена пристрастями і чим довше людина зволікатиме з боротьбою за власне звільнення з полону темної сили й повернення до Божого життя, тим важче буде їй подолати перепони, які виставляє диявол, і стати, врешті, на шлях боріння.

Гріх дуже глибоко запускає своє коріння в серце грішника, вражаючи всю його сутність. Людина починає навіть дивитися зором гріха і бачити все таким, яким хоче лукавий – призвідець гріха. Людина в основі своїй гордовита і через це дуже високої про себе думки, тому й каяття істинного вона не має або й зовсім не кається в гріхах, гордовито заявляючи, що «безгрішна». Але насправді (і, особливо, саме в таких людей) в глибині душі лежить безодня гріхів мисленних і сподіяних ділом, а в серці ховаються такі помисли, такі бажання, що людина й собі боїться признатися в них. Але ж Господь їх бачить! Від Нього нічого не приховаєш.

Адже говорить Симеон, Новий Богослов, у молитві до Господа, яку кожен віруючий повинен читати перед святим Причастям: «Ти знаєш безліч злих вчинків моїх, знаєш і струпи мої, і рани бачиш мої».

За вченням святих отців ми знаємо вісім головних пристрастей, які найчастіше вводять людину в гріх: гордовитість, гнів, засмучення, зневіра, грошолюбство, блуд, догоджання череву і самолюбство. Пристрасті є духовними хворобами демонського породження, а тому й боротися з ними особливо складно. Краще уникати їх зараніше, а не тоді, коли під їхнім впливом людина втрачає свою подібність до Бога.

«Дні мої як дим щезають і кістки мої висохли, як сушарня. Як билина, висохло вражене серце моє, забуваю навіть хліб свій їсти. Від туги моєї та стогону вже тіло моє присохло до кісток. Я, мов ворон у пустелі, ніби сова на руїнах, не сплю й став, як самітна пташка на духу. Цілий день знущаються наді мною вороги мої, проклинають мене ті, що проти мене лютують. Попіл став мені хлібом, а пиття своє я зі сльозами змішую, – від гніву Твого й суворості Твоєї, бо Ти підняв та й кинув мене. Дні мої як тінь зникають і як трава я висох» (Пс., 101).

Щоб не сталося цього, вже на самому початку треба якщо й не побороти одразу (а це неможливо), то, спостерігаючи за собою – своїми думками, вчинками, – виявляти пристрасті і зусиллям душі смиряти їх. Як не слід при цьому і проявляти слабкість духу, відкладаючи боротьбу з ними на потім. Тому що коли якусь із пристрастей, що виникла сьогодні, не здолати, то ще важче буде це зробити завтра. Тим паче, що пристрасті завжди позбавляють душу людини миру, а це призводить її до сум’яття, під час якого людина може сприйняти за добро те, що насправді обернеться злом. Це завжди заважає людині розібратися в ситуації і заважає її духовному росту. Врешті, омана розвіюється, помилка стає явною і це пригнічує душу молільника.

Тому перед молитвою бажано втихомирити пристрасті, завжди пам’ятаючи, що навіть одна пристрасть, яку ти залишив у своїй душі, не вирвавши її, як бур’янину, займе місце всіх інших, які ти з таким трудом переміг, викорінивши з серця, а невеличкою помилкою ліквідуєш досягнення, набуте тяжкими потугами. Тож постарайся перед молитвою встановити мир у своїй душі, а волею духу підкорити волю тіла. Дуже важливо досягти цього перед початком моління. Хай це ще не буде повним безстрастям, адже живучи в світі повного безстрастя й не можливо досягнути, але цей стан стане підгрунтям як початку молитовного подвигу, так і подальшого його розвитку.

Важливо завжди пам’ятати, що гріх не є чимось другорядним, гріх таїть у собі велике зло, яке вбиває душу як нині, так і в майбутньому віці. Він роз’їдає її, точить, як шашіль деревину. Ми не будемо тут розглядати всі основні гріхи, а лише зазначимо, що гріх – найближчий шлях до духовного падіння, з якого вибратися так само важко, як і підніматися по скелі – лише з допомогою допоміжних спеціальних засобів, а без них – намарно й тужитися. Тому всім, хто відправляється в путь до спасіння, слід пам’ятати не лише про його тяжкість і небезпеку, що чигатиме на кожному кроці, а й про багато років, які доведеться торувати відважному, перш ніж будуть помітними хоч якісь ознаки викорінення пристрастей. Вони мучать душу молільника, заважають душі прилучатися до благодаті, яка дається Господом по молитві і є єднанням душі з Христом.

О, душечко моя, чому ти була такою нерозумною і через гріх втратила Господа, образивши Милостивого? Як же будеш тепер жити без любові Божої? Заплач і заридай, бо розтерзана ти гріхами і кінець твій наближається, тому ти у великій скорботі й зажурі дні свої проводиш і вигукуєш: “Де Господь мій, Якого я знала?!”

О, Господи, що ж роблю я для того, аби почути голос Твій, що кличе мене до каяття, що взиває облишити гріх і боятись Тебе, Владику праведного і Суддю справедливого?

Спаси мене, Боже, бо загруз я в липкому багні й баговиння підступає до самого краю, і вже й дихати нічим. Знемагаю в потугах здолати хвилі пристрастей бурхливого моря гріховного, а душа надіється на Господа і вигукує – чому Ти забув мене? Суди мене, Боже, та не відкидай від правиці Своєї, визволи мене від усього злого, бо Ти є Бог сили моєї!

Тож, любі мої, головним плодом молитовного подвигу є страх Божий і жалкування за скоєні гріхи. Тоді й молитва вдається щирою і особливо приємною Господу. Але дається така молитва наполегливою і терпеливою роботою над собою і своїми відчуттями. Тут важлива поступовість і витримка, без чого легко збитися з наміченого. Тому й не слід на початку брати на себе непосильне завдання, бо цим молитовний шлях лиш піддається всіляким небезпекам. Можна звертатися до Господа з проханням про дарування молитви: “Навчи мене, Господи, наполегливо молитися до Тебе з увагою і любов’ю, без яких молитва не буває почутою! Нехай не буде в мене неуважної молитви на гріх мені!”

Святий Григорій Богослов говорив: “Зачинився я сам у собі, тишу й безмовність визнав єдиною безпекою для душі”. Він писав це не з монастиря і не з пустині, він писав це, живучи в світі за законами його життя. Тобто, вступаючи на шлях молитовний, слід змінити попередній образ життя й облаштовувати його належним чином вже з погляду нового завдання, адже віднині ти присвячуєш себе молитві, визначивши її головною справою свого життя. А якщо так, то ще одну Божу вказівку виконати повинен: “І коли стоїте на молитві, то прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші” (Мк., 11:25). Простити треба всім і все, примиритися з усіма.

Якщо ми хочемо, аби Господь помилував нас і простив нам наші гріхи, то ми першими повинні простити образи, які будь-коли нанесли нам наші ближні. Але поряд із цим Господь спитає нас не лише за наші гріхи, але й за прогрішення наших ближніх, якщо ми вчасно не прийшли на допомогу, щоб упередити гріх. Отже, роздмухуючи в своїй душі відразу до гріха, в страху Божому слід долати й почуття особистої образи, знаючи, що це теж зло, сподіваючись, що тоді Господь простить і нам наші гріхи.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ