І. Від Старого Завіту до Другого Риму
У Старому Завіті Ізраїль описується як «вибраний народ» Бога (Вихід 19:5–6): «Ви будете Моїм уділом з-поміж усіх народів». Ідея «вибраності» була тісно пов’язана з укладенням Завіту — особливого договору між Богом і народом Ізраїлю. Бог обіцяв опіку та благословення, натомість вимагав вірності, дотримання заповідей і морального способу життя. Бути «вибраними» означало жити згідно з Божим законом і служити прикладом для інших народів.
Стародавні римляни також вважали себе «вибраними», але в іншому сенсі — як носії вищої цивілізації, покликаної встановлювати порядок і владу над іншими народами. Їхня «вибраність» не ґрунтувалася на духовному Завіті з Богом, а на ідеї культурної та політичної переваги. У «Енеїді» Вергілій зображує Рим як інструмент волі богів, покликаний панувати над світом. Така риторика слугувала виправданням імперіалізму, надаючи завоюванням сакрального значення. На відміну від біблійного Ізраїлю, римська «місія» прославляла силу, закон і тріумф держави.
Ідея Другого Риму втілила собою поєднання двох моделей «вибраності» — біблійної та імперської. Константинополь постав як новий центр, де потужна світська влада імператора і цивилізація поєднувалася з його духовною місією — охороняти істинну віру. Православна церква стала головною опорою цієї ідеї, підкріплюючи переконання, що Візантія є єдиним законним спадкоємцем Риму і водночас новим Ізраїлем — народом не лише могутнім, а й обраним для збереження істини. Так сформувалася концепція про Другий Рим як священну імперію, в якій політика й релігія злилися в єдиний ідеологічний проєкт.
ІІ. Падіння Константинополя і зародження міфу
Міф про «особливість» або «вибраність» російського народу в сучасному вигляді він значною мірою сформувався в Московському царстві у XV–XVI століттях. Одним із ключових моментів стало падіння Константинополя в 1453 році, коли Візантійська імперія, центр православного світу, була завойована османами. Московські правителі та церковні ієрархи почали позиціонувати себе як спадкоємців візантійської традиції, що дало початок ідеї «Третього Риму».
Ця концепція була сформульована ченцем Філофеєм Псковським у його листах до великого князя Василія III на початку XVI століття. Філофей писав: «Два Рима впали, третій стоїть, а четвертому не бувати». Тут Москва проголошувалася новим центром християнства, а її народ — вибраним для збереження істинної віри. Ця ідея стала ідеологічною основою для обґрунтування централізації влади та експансії Московського царства. Починаючи з цього періоду Московія, а потім Росія виправдовувала завоювання сусідніх народів (татар, народів Сибіру, кавказців) як «божественне покликання» об’єднувати землі під «православним скіпетром». Це призвело до придушення культур і свобод інших народів, а іноді їх повного винищення.
ІІІ. Слов’янофільська інтерпретація міфу
У пізніші століття, особливо за часів Російської імперії, цей міф отримав нові деталі. У XIX столітті слов’янофіли, такі як Олексій Хомяков та Іван Кіреєвський, додали до нього романтичний і націоналістичний вимір, стверджуючи, що «російський народ» має особливу духовну місію, відмінну від «загниваючого Заходу». Інший представник цієї течії Іван Аксаков, голова Московського слов’янського комітету, стверджував: «Росія покликана взяти під своє заступництво всі слов’янські народи… Бог визначив росіянам бути найстаршим братом у великій родині слов’ян».
IV. Трансформація міфу у XX-XXI століттях
Після більшовицького перевороту 1917 року ідея російської винятковості не зникла, а трансформувалася в концепцію особливої місії радянського народу як авангарду світової пролетарської революції. Володимир Ленін у промові «Завдання спілок молоді» (1920) проголосив: «На місце старої Росії прийшла нова Росія… яка дає приклад усім». Йосип Сталін, попри початкове засудження «великодержавного шовінізму», поступово реабілітував російськоцентричне бачення. У знаменитому тості 1945 року він проголосив: «Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу…»
Відродження ідеології російської винятковості у пострадянський період йде через концепцію «российского міру», що підтверджується висловлюваннями патріарха Кирила, Путіна та офіційними документами РФ, які описані в багатьох дослідженнях.
Сьогодні цей міф активно використовується в політичній риториці, зокрема в Росії, для виправдання війни проти України та імперських амбіцій та створення образу «особливого народу», який нібито протистоїть зовнішнім ворогам і виконує історичну місію.
V. Критика з точки зору Біблії і православного богослов’я
5.1. Біблійне розуміння «вибраності»
З біблійної перспективи ідея «вибраності» одного народу в сучасному контексті суперечить основним принципам Нового Завіту. У Старому Завіті справді є концепція вибраного народу — Ізраїлю, який Бог обрав для укладення Завіту (Вихід 19:5-6). У книзі Повторення Закону (7:7-8) сказано: «Не через те, що численніші ви від усіх народів, уподобав вас Господь і вибрав вас, бо ж ви найменші від усіх народів, але з любові Господа до вас». Це не давало підстав для зверхності чи домінування, а радше покладало на Ізраїль духовну місію — свідчити про Бога у світі.
Пророк Амос (3:2) попереджає: «Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі, тому покараю вас за всі ваші провини». Тобто, вибраність у біблійному сенсі — це не перевага, а більша відповідальність і суворіший суд.
5.2. Новозавітне скасування вибраності та універсальність християнства
Проте з приходом Ісуса Христа цей Завіт розширюється на всі народи. У Посланні до Галатів (3:28) апостол Павло чітко зазначає: «Нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Апостол Петро визнає: «Справді пізнаю, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34-35). Це підкреслює універсальність спасіння, яке не обмежується жодним етносом чи нацією.
Ісус Христос дає апостолам універсальне доручення: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте» (Мк.16:15). Універсальність християнського послання підкреслюється в Євангелії від Матвія (28:19): «Ідіть же, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Апостоли справді поширювали Благу Звістку серед різних народів, не виділяючи жоден з них як особливий. Ранні християнські громади формувались у Єрусалимі, Антіохії, Римі, Коринфі, Ефесі та інших містах без будь-якої етнічної ієрархії.
Також у Євангелії від Івана (3:16) сказано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного», — тут «свій» охоплює все людство, а не окремий народ. Таким чином, спроба привласнити собі статус особливого чи «вибраного» суперечить духу християнства, яке відкидає національну винятковість на користь духовної єдності.
Апокаліптична перспектива Біблії говорить про Небесний Єрусалим як духовний центр (Об’явлення 21:2-3), а не про будь-яке земне місто як останній оплот істинної віри: «я, Іоан, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними»
5.3. Біблійний погляд на гординю народів
Більше того, Біблія застерігає від гордині, яка часто супроводжує подібні претензії . Історія Вавилонської вежі (Буття 11:1-9) показує, як Бог протидіє людській гордині й намаганням народу возвеличитись. Книга Приповістей (16:18) попереджає: «Гордість іде перед загибеллю, а пиха — перед падінням».
Пророки регулярно проголошували суд над гордими народами та імперіями. Пророк Єзекіїль (16:49-50) називає гордість основною причиною падіння: «Оце була провина твоєї сестри Содоми: гордість, ситість хліба та безтурботний спокій… і бундючились, і робили гидоту». Ісая провіщає падіння Вавилону, називаючи причиною його гординю: «Як упав ти з неба, о сину зірниці досвітньої… Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо… буду подібний до Всевишнього» (Ісая 14:12-14). Єзекіїль звіщає вирок Тиру: «Твоє серце загордилося через красу твою, ти занапастив мудрість свою через свою величність» (Єзекіїль 28:17)
Пророк Ісая застерігає Ассирію, яка вважала себе знаряддям Божого суду над Ізраїлем: «Чи буде сокира вихвалятися понад того, хто нею рубає? Чи пила величатиметься над тим, хто нею пиляє?» (Ісая 10:15). Цей уривок відображає біблійне ставлення до народів, які вважають себе «обраними» для здійснення суду над іншими. Адже міф про «вибраність” певної держави нерідко використовувався для виправдання агресії, насильства та придушення інших народів, що прямо суперечить заповіді «люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 22:39).
5.4. Критика з позиції православного богослов’я
Православне богослов’я також не підтримує ідею національної «вибраності». У православній традиції Церква розглядається як соборна (грецькою «кафолічна»), тобто вселенська, що об’єднує всіх віруючих незалежно від їхнього походження. Святий Іоан Златоуст у своїх творах наголошував, що Христос прийшов для спасіння всіх людей, а не для вивищення однієї нації. У православному розумінні «вибраність» належить не народові як етнічній групі, а Церкві як спільноті віруючих, яка є «Тілом Христовим» (1 Кор. 12:27).
Ідея «Третього Риму», яка лежить в основі міфу, також має сумнівне богословське підґрунтя. Вона більше відображає політичні амбіції Московського царства, ніж духовну реальність. Візантійська спадщина, на яку претендувала Москва, не була ексклюзивною — православ’я розвивалося в багатьох культурах (Грузія, Сербія, Румунія тощо), і жодна з них не претендувала на абсолютну винятковість. Богослови, такі як Володимир Лоський, наголошували, що православ’я – це не національна ідеологія, а шлях до обоження (теозису), доступний усім.
Крім того, православна традиція застерігає від змішування мирського і духовного. Використання релігії для обґрунтування політичної влади чи національної зверхності є спотворенням Євангелія. Святий Григорій Богослов писав, що «Царство Боже не від світу цього» (Ін. 18:36), підкреслюючи відокремлення духовного покликання від земних амбіцій.
VI. Міф про «вибраність» як інструмент імперської пропаганди: релігія на службі війни
Отже, міф про «вибраність» чи особливу місію російського народу є історичним конструктом, який виник у конкретних політичних обставинах і не має твердої основи ні в Біблії, ні в православному богослов’і. Біблійне вчення наголошує на універсальності спасіння і застерігає від гордині, а православ’я підкреслює соборність Церкви, а не винятковість окремого народу. Цей міф, таким чином, є радше інструментом ідеології, ніж відображенням християнської істини, і його використання часто призводило до спотворення духовних цінностей на користь мирських цілей.
Міф про «вибраність» використовується для політичних цілей — виправдання експансії, війни чи придушення інших народів. Таке змішування релігії з націоналізмом є класичним проявом етнофілетизму, адже Церква стає інструментом держави, а не духовною спільнотою.
У контексті війни в Україні міф про «вибраність» російського народу та ідеологія «российского міру» слугують для виправдання імперських амбіцій Росії, створення образу «особливого народу» та мобілізації суспільства проти уявних «зовнішніх ворогів». Ця риторика спирається на історичні спотворення та релігійні маніпуляції, але не витримує критики з позицій Біблії та православного богослов’я. Війна, яку вона підживлює, є трагедією, що суперечить християнським принципам миру, любові та соборності, оголюючи справжню природу цього міфу як інструменту влади, а не духовної істини.
cвященник Георгій Гуртовий, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математики та цифрових технологій Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка
Джерело: Софійське Братство