Третього червня Європейський Союз досяг домовленості про шостий пакет санкцій проти Росії після складних переговорів з Угорщиною. Щоб уникнути накладання вето, інші держави-члени Союзу змушені були видалити ім’я Московського патріарха із чорного списку ЄС. Чому прем’єр-міністр неортодоксальної держави настільки завзято підтримує главу Російської Православної церкви, головного союзника Путіна у війні проти України?
Деякі спостерігачі шукають відповіді у консервативному мисленні Віктора Орбана та Патріарха Кирила, які підтримують традиційні цінності. Тим часом, нинішня співпраця Угорської держави з Московським Патріархатом має і своє історичне коріння. Найменш відома сторінка їхньої історії — проект Кремля для створення автокефальної Угорської Православної Церкви після Другої світової війни. Початкова ідея єдиної Угорської Православної Церкви належить до режиму Хорті. Як союзник нацистської Німеччини він встановив контроль над областями зі значним православним населенням і вважав, що єдиний церковний інститут полегшить його адміністрування.
Незважаючи на політичні зміни після падіння нацистської Німеччини, повоєнна Угорська держава не відмовилася від ідеї місцевої Православної Церкви. Основною перешкодою для цього плану був специфічний склад православної меншини в Угорщині. Лише невелика кількість його членів була етнічними угорцями. Тоді як більшість Православних віруючих це мешканці країни, які є біженцями з Османської імперії та більшовицької Росії. Як результат, Православна меншість складалася з різних етнічних груп, що належали до п’яти різних юрисдикцій: Вселенський Патріархат Константинополя, Сербський Патріархат, Румунський Патріархат, Болгарський Екзархат і Російська Православна Церква за кордоном. Однак коли Червона Армія зайняла Угорщину, остання не змогла керувати парафіями, бо радянська влада віднесла її до союзника Гітлера.
У 1946 році Кремль виявив інтерес до цієї Православної меншини. Так само, як і в інших країнах, які перебувають під контролем Червоної армії, офіційно ініціатива прийшла від місцевого православного священика, який звернувся до Московського Патріархату, щоб подбати про своїх парафіян. Згідно з Російськими архівними джерелами, Міністерство освіти та релігійних відносин у Будапешті підтримало поширення юрисдикції Москви на території Угорщини. Цей акт мав бути гарантований Конкордатом між Російським Патріархатом та Угорською державою. У майбутньому план передбачав можливість надання автокефалії Угорської Православної Церкви.
Для цього у серпні 1946 року російська церковна делегація на чолі з єпископом Мукачівським та Ужгородом — Нестором, прибула до Будапешта. Він мав примирити місцевих православних російських емігрантів із Московським Патріархатом і вивчити ситуацію з іншими Православними парафіями. В остаточному висновку росіяни дійшли висновку, що не існує Угорської Православної Церкви, яка підходить для офісу Єпископа. Тому Угорський уряд звернувся до Кремля з проханням надати Єпископа з Радянського Союзу. Москва та Будапешт погодилися, що Російського єпископа було призначено тимчасовим лідером Угорської Православної Церкви. Також було ухвалено рішення, що Угорська церковна делегація відвідає Патріарха Олексія, щоб обговорити відповідні деталі. Багато-юрисдикційна структура православних громад в Угорщині, однак, створила серйозні перешкоди. Саме з цієї причини 21 жовтня 1946 року Російський Священний Синод вирішив взяти під Московську юрисдикцію лише Російські та Угорські парафії, залишаючи відкритим питання про православних Сербської, Румунської, Болгарської та Грецької Православних Церков.
У той же час Вселенський Патріархат виступив проти плану створення Угорської Православної Церкви. У грудні 1946 року архімандрит Іларіон (Васдекас), який відповідав за Грецькі парафії в Угорщині, написав колезі з Московського Патріархату, що «Угорська Церква, якщо це можна так назвати, знаходилася під Юрисдикцією Патріарха Константинополя з сьомого століття. , Направив церковну місію в цю країну». Іларіон також наголосив, що на пізніших етапах Угорські землі перебували під контролем римського Папства, і Вселенський Патріарх ніколи не відмовлявся від його прав над ними. Проте Грецький Архімандрит запропонував вирішити питання про Угорську Церкву спільними зусиллями Патріархатів Константинополя та Москви. Їхнє рішення, між тим, мало поважати канонічні права Патріарха Константинополя, який, як Єпископ Нового Риму, мав привілей створення нових автокефальних церков, розташованих за межами територій існуючих православних автокефальних церков. Також воно мало визнати роль Патріархату Константинополя як материнської для Угорської Церкви. У зв’язку з цим Іларіон прокоментував, що права Російської Православної Церкви в цій конкретній ситуації, внаслідок радянського військового контролю над Угорщиною, дозволили цій конкретній релігійній установі забезпечити турботу за місцевим православним населенням. Призначення майбутнього лідера Угорської Православної Церкви мало бути організоване Патріархатами Константинополя та Москви. Щодо цього Іларіон запропонував своє власне призначення на цю позицію і згадав, що Вселенський Патріарх це підтримає. У свою чергу, Сербський і Румунський Патріархі також виступили проти планів Угорської Православної Церкви і звернулися до керівництва Російської Церкви щоб зупинити це.
Незважаючи на опір, Угорський уряд продовжував підготовку. У квітні 1947 року він попросив Патріарха Олексія висвятити Яноша Вар’ю як Єпископа Угорської Православної Церкви і включити його до Священного Синоду в Москві. У цьому випадку нова церква мала отримати статус, схожий на Чехословацьку Православну Церкву. Глава Російської Церкви не відмовився від пропозиції, але зажадав від уряду Угорщини провести переговори про створення нової церкви з Румунією та Югославією та врахувати думку Румунських та Сербських парафій в Угорщині. В результаті проект зі створення Угорської Православної Церкви було зупинена. Керівництво Радянської держави не дало зелене світло для її реалізації, тому що воно протидіяло б Сербським і Румунським Церквам і підштовхнуло б їх ближче до патріархату Константинополя в той час, коли Кремль готувався до скликання Вселенського Собору в Москві, запланованого на осінь 1947 року. Очікувалася передача Вселенського титулу Патріарха Константинополя його Російському колезі. Тим часом холодна війна та повстання Тіто проти Сталіна змінили геополітичну ситуацію. Розрив між Югославією та Радянським Союзом виключив Сербську Православну церкву з орбіти Московського Патріархату. План Автокефалії Угорської Православної Церкви було відкладено на багато років.
У сьогоднішній геополітичній ситуації Кремль, тим часом, може скористатися його відродженням. З одного боку, з моменту визнання Української Автокефалії Вселенським Патріархатом керівництво Московської церкви шукає реванш у різних місцях на земній кулі. З урахуванням цієї перспективи створення Автокефальної Православної Церкви на землях середньовічної панонії змінить баланс у православному світі. Зокрема, як місце пам’яті для слов’янських народів, які вшановують Святих Кирила і Мефодія як творців їхнього алфавіту, літургії та культури, створення Угорської Православної Церкви стане дуже важливою проблемою. У той же час Російська державна і церковна влада може використати ситуацію для зменшення символічного значення проголошення двох святих братів покровителями Європи в 1980 році Папою Іваном Павлом II, відомим своєю боротьбою проти комунізму. Орбан також може використовувати нову церкву як засіб придушення ліберальних голосів у місцевих католицьких і протестантських церквах.
З іншого боку, навіть якщо Угорський проект автокефалії залишиться лише на папері, Московський Патріархат може використати його для тиску на православні церкви, які мають свої структури в Угорщині. Найбільш чутливо це буде для Сербського Патріархату, який буквально щойно погодився відмовитись від своєї юрисдикції на користь Помісної Православної Церкви в Республіці Північна Македонія. Як і наприкінці 1940-х років, ці церкви протестуватимуть без можливості об’єднатися проти Московського Патріархату та уряду Орбану. Таким чином, коротко, проблема Угорської автокефалії, незалежно реалізована вона чи ні, має можливість спровокувати релігійні, політичні та соціальні конфлікти в південно-східній та центральній Європі, які можуть послабити єдність Європейського союзу та НАТО.
Д-р Даніела Калканджієва (Daniela Kalkandjieva), дослідник у Софійському університеті Святого Климента Охридського
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»