Природно, найбільш людина буде любити свою сім’ю і рідних, з якими вона виросла, а по-друге, всю країну, народ, до якого вона належить. З цим народом пов’язані і державні та громадянські зобов’язання, і культура, і звичаї. Людина прив’язана до свого народу, своєї батьківщини і любить їх. Ця любов до Батьківщини є той християнський патріотизм, проти якого так сильно борються космополіти.

Християнському патріотизму, звісно, чужі ті крайнощі і помилки, у яких впадають «надпатріоти». Християнин-патріот, люблячи свій народ, не заплющує очі на його недоліки, а тверезо дивиться на його властивості та особливості. Він ніколи не погодиться з тими «патріотами», які схильні підносити та виправдовувати все рідне (навіть національні вади та помилки). Такі «патріоти» не розуміють, що це зовсім не патріотизм, а надута національна гордість – той самий гріх, проти якого так бореться християнство. Ні, істинний патріот не заплющує очі на гріхи та біди свого народу; він бачить їх, сумує через них, бореться з ними і кається перед Богом та іншими народами за себе та свій народ. Крім того, християнському патріотизму зовсім чужа ненависть до інших народів. Якщо я люблю свій народ, то, звичайно, я повинен любити і китайців, і турків, і будь-який інший народ. Не любити їх було б не по-християнськи. Ні, дай Бог їм благополуччя та усіляких успіхів, бо ми всі люди, діти одного Бога.

Найважливіші відомості, які ми знаходимо про патріотизм, міститься у Святому Письмі. У Старому Завіті вся історія єврейського народу сповнена свідченнями того, як євреї любили свій Сіон, свій Єрусалим, свій храм. Це був зразок справжнього патріотизму, любові до свого народу та його святинь. Примітне, що наша християнська Церква перейняла це прославлення святинь юдеями для своїх служб (хоча й у дещо іншому, християнському розумінні) і співає: «» (Пс. 133:21). Пророк Мойсей показав особливо яскравий приклад любові до народу. Одного разу, одразу ж після отримання Завіту від Бога, ізраїльський народ зрадив свого Бога та вклонився золотому тільцю. Тоді справедливість Божої Правди сильно запалилася. Мойсей почав молитися за свій народ, який грішив. Він залишався на горі сорок днів та сорок ночей у молитві. Господь сказав йому: «Отже, залиш Мене, нехай запалає гнів Мій на них, і винищу їх» (Вих. 32:10). У цих Божих словах є чудове свідчення про силу молитви праведника, якою він, за сміливими словами св. Іоанна Златоуста, певним чином пов’язує Бога. Великий пророк почав молитися ще старанніше і, нарешті, вигукнув: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32:32). І почув Господь Мойсея. Хіба це не найвища боротьба самовідданого патріотизму?

Подібний приклад ми бачимо у Новому Завіті у житті великого апостола Павла. Ніхто не перешкоджав його справі проповіді більш гнівно й завзято, ніж його співвітчизники. Вони ненавиділи Павла і вважали його зрадником своїх батьків. Проте апостол каже: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних менi по плоті» (Рим. 9:3). З цих слів ми бачимо його любов до рідного народу. Ця любов була така велика, що, подібно до Мойсея, він був готовий пожертвувати навіть своїм особистим, вічним спасінням заради спасіння свого народу.

У нас є приклад у житті Самого Спасителя. У Євангелії ми читаємо, що Він приходив тільки до Своїх людей і звертався до них насамперед. В іншому випадку Він сказав, звертаючись до Єрусалиму: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбивав пророків і камінням побив посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах пташенят своїх під крила…» (Лук 13:34). Коли Він в’їхав до Єрусалиму під вигуки «Осанна», коли весь народ радів, Спаситель плакав. Він плакав не про Себе, а про це, про Своє місто, і про загибель тих, які тепер кликали до Нього: «Осанна!» але через кілька днів кричатиме: «Розіпни Його». Так Він любив Свій народ глибокою і трепетною любов’ю.

Тому почуття патріотизму не відкидається і засуджується християнством. Воно не засуджує, попри хибні погляди космополітів, праведність переважної любові до ближнього. Ми вже знаємо слова апостола: «Якщо хтось про своїх і особливо про домашніх не дбає, той від віри зрікся і гірше за невірного» (1 Тим. 5:8).

Ще раз підкреслимо, що така любов і турбота не повинні бути егоїстичним, замкненим коханням. Піклуючись про тих, з ким вступає у безпосередні стосунки, християнин ніколи не повинен забувати у своїй християнській любові інших людей – своїх ближніх та братів у Христі. На закінчення наведемо слова апостола Павла (з Послання до Галатів): «Отже, доки є час, будемо робити добро всім, найбільше своїм за вірою» (Гал. 6:10).

Звичайно, цей християнський патріотизм, про який ми говорили, вимагає від кожного з нас якнайбільшого служіння своєму народу.

Ця служба виконується найбільше у служінні державі чи суспільству. Цінність такого служіння ще більша, якщо воно здійснюється безкорисливо, без будь-яких матеріальних розрахунків і міркувань. Людина так чи інакше служить країні, коли вона бере участь у її житті, наприклад, висловлюючись у пресі або на громадянських виборах і т. д. При цьому треба прагнути принести користь всій країні, всьому народу, а не лише особистим чи партійним інтересам. Тоді совість буде спокійна. Можливо, вона і не досягне великого зовнішнього успіху, але нехай вона чесно і по-християнськи виконає обов’язок патріота і вірного сина свого народу.

Є приказка: «Друг у біді – справжній друг». Любов до нації найяскравіше виявляється за часів народних випробувань та бід. Всі ми знаємо, як це, коли хтось із наших близьких хворий. Нам не потрібні розваги чи зручності. У своїй печалі та занепокоєнні ми іноді не можемо навіть їсти, пити чи спати. Той, хто щиро любить свій народ, виявлятиме подібні почуття під час національних випробувань. Якщо наше серце не наповнене нічим, крім наших особистих переживань та інтересів, якщо ми стогнемо і зітхаємо, а наші справи залишаються далекі від наших слів, то наша любов до народу справді бідна.

Один із найяскравіших і самовідданих подвигів служіння Батьківщині – померти за націю. Воїн-християнин є захисником Вітчизни і чітко виконує завіт Христа: «Немає більше тієї любові, як якщо хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ів. 15:13).

Війна сама собою є абсолютне зло, явище надзвичайно сумне і глибоко суперечить самій суті християнства. Словами не передати, як було б радісно, якби люди перестали воювати один з одним і на землі запанував би світ. Однак сумна реальність говорить зовсім про інше. На великий жаль, дуже багато правителів, навіть ціли народи вважають, що розпочав війну проти інших народів та держав, вони здобудуть краще життя собі та своєї країні. Тому тільки деякі далекі від реальності мрійники та деякі вузько-односторонні сектанти можуть вдавати, що війну можна виключити з реального життя.

Цілком правильно вказати на те, що війна є порушенням заповіді «Не вбивай» (Вих. 20:15). Ніхто не проти цього заперечуватиме. Тим не менш, ми бачимо зі Святого Письма, що в той самий старозавітний час, коли була дана ця заповідь, ізраїльський народ боровся за наказом Божим і за допомогою Божої перемагав своїх ворогів. Отже, сенс заповіді «не убий» не можна вживати, безумовно, до будь-якого акту позбавлення життя. Ця заповідь забороняє вбивати з помсти, у гніві, за особистим рішенням чи актом волі. Коли наш Спаситель пояснював глибоке значення цієї заповіді, Він вказував, що вона забороняє не тільки дійсне вбивство, але й нехристиянський, суєтний гнів.

Тим не менш, у розмові з апостолами про останні дні, Господь сказав їм: «Також почуєте про війни і чутки про війни. Глядіть, не вжахайтесь, бо належить усьому тому бути» (Мт. 24:6). Цими словами Господь спростовує всі твердження, що війни можна уникнути.

Щоправда, ми вже розглянули той факт, що війна є негативним явищем. Тим не менш, вона матиме місце, іноді як єдиний спосіб захисту правди та прав людини або проти захоплення, жорстокого вторгнення та насильства. Тільки такі оборонні війни визнаються у християнському вченні. Насправді ми чуємо про наступну подію у житті преподобного Афанасія Святогірця. Князь Торникян Грузинський, видатний полководець візантійських військ, прийняв чернецтво в монастирі св. Афанасія. Під час перського вторгнення імператриця Зоя відкликала Торнікяна для командування арміями. Торнікян навідріз відмовився на тій підставі, що він чернець. Але святий Афанасій сказав йому: «Усі ми діти вітчизни і зобов’язані захищати її. Наш обов’язок – охороняти Батьківщину від ворогів молитвами. Серцем для держави, ми повинні повністю підкоритися… Якщо ви не підкорятиметеся правителю, вам доведеться відповісти за кров ваших співвітчизників, яких ви не хотіли врятувати, та за руйнування церков Божих». Торникян скорився, розгромив ворога і врятував Батьківщину від небезпеки.

У розмові з магометанами про війну св. Кирило, просвітитель слов’ян, сказав: «Ми смиренно терпимо особисті образи; але коли взяли їх у полон, не примушуйте їх зректися своєї віри або вчиняти дії проти Бога». Нарешті, ми знаємо приклади багатьох православних святих, які благословили правителів на оборону батьківщини від ворогів, за перемогу свого війська над ворогом.

Можна, звичайно, грішити і грішити, беручи участь у війні. Це буває, коли йдеш загарбником та окупантом на землі інших народів; коли у війні беруть участь із почуттям особистої ненависті, помсти чи марнославства та з гордими особистими цілями. Навпаки, що менше людина думає про себе і чим більше вона готовий покласти своє життя за інших, за свободу свого народу та Батьківщини, тім ближче воїн-християнин наближається до мученицького вінця.

Філарет, Митрополит Нью-Йоркський, РПЦЗ (+1985)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»