а) У період Пісної Тріоді Церква поступово допомагає християнам піднятися на духовну драбину Великого Посту та підготуватися до Пасхи Хреста і Воскресіння. У цей час робиться істотний акцент на християнський аскетичний подвиг, молитву, відновлення смиренності, покаяння, тверезість і божественну печаль.
У неділю Митаря і Фарисеї Церква вказує на образ справжньої та щирої молитви, а також на небезпеку фарисейства, соціальної гордості й лицемірства. У неділю про Блудного сина Церква відкриває нам істинний шлях покаяння, показує глибину та широту божественної любові.
б) У своєму коментарі та тлумаченні на цю притчу святий Григорій Палама особливо виділяє доброту Бога Отця, Який, не потребує в чому-небудь, нічого не втримав для себе. Він володіє земними і небесними дарами і подає нам їх, але ми знехтували ними. І Церква не залишає місця для непорозуміння або двозначності щодо природи Бога: «Бог – це любов. Ті, хто не любить, не знають Бога» (див. 1 Ін. 4:8). Як ми знаємо, митарів і грішників, наповнені божественної любов’ю, вони йшли і слухали Господа Ісуса. Це очевидно у випадку з митарем Закхея, головного податківця, блудниць та інших.
в) Книжники і фарисеї, однак, скаржилися на це, кажучи, що Господь приймає грішників і їсть з ними. Ось чому Він вважав за можливе відповісти на їх закиди притчами про загублену вівцю, загублену драхму і про блудного сина. В останньому, розкривається величина божественної любові. Безмежне милосердя Боже було явлене з особливою силою, як і сила покаяння, яка викликає надію.
в) У замітці Синаксарю Неділі про Блудного сина йдеться: «Святі Отці встановили так, що притча про блудного сина прочитується після того, як прочитується притча про митаря і фарисея з наступних причин: Бо багато хто вже з раннього віку віддали себе на служіння блуду, впали в пияцтво і сексуальні насильства, і впали в глибину відчаю. Вони прийшли у відчай, який, за словами Отців, породжує зарозумілість. З цієї причини такі люди абсолютно не хочуть займатися набожним покаяннем, впевнено вважаючи, що для них немає милосердя».
г) «Ось чому отці, які вказують на батьківську люблячу доброту і милосердя до них і бажаючих витягнути таких з відчаю, порахували, що ця притча буде прочитаною, як ми вже говорили, після першої. Вони хотіли показати, що милосердя і рясна щедрість Бога відкрита для всіх грішників, і що немає гріха, який може подолати нескінченну люблячу доброту Бога ».
д) використовуючи особливу мову періоду турецького панування і окупації, Синаксар зосереджує увагу читача на двох основних моментах: 1) небезпека відчаю (яка проявляється тричі) у людях, які схильні до нього, якщо вони віддають себе з раннього віку схильності до інстинктивних пристрастей; і 2) доброта, любов і незмірна милосердя нашого доброго Бога. Відчай – це постійна спокуса на шляху спасіння кожної людини. Однак людина може прореагувати на цей стан двома способами, один негативний та інший позитивний. У першому випадку люди втрачені, в пастці під тягарем їх беззаконня. У другому випадку, вони знають про ступінь їх падіння і отриманих травм, викликаних гріхом, і тому вони звертаються, в надії, до лікаря душ і тілес Христу Спасителю.
е) Відчай, відсутність надії, стрес і відсутність безпеки, які нерідко призводять до психологічних розладів і паніці між людьми та суспільствами, в значній мірі пов’язані з порушенням наших відносин з Богом та нашими близькими. Однак здебільшого вони пов’язані з внутрішнім розривом, який стався всередині нас, відчуження та втрати нашого власного людського вигляду. Покаяння, як прийняття та примирення нашого власного поранення, як відновлення нашого причастя з Богом й іншими людьми, може служити в якості спокути і зцілення, рятуючи нас від прірви відчаю.
протопресвітер Василь Калліакманіс, професор Богословського факультету Солунського університету
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»