«Встану, піду до батька мого» (Лк. 15:18)

Сьогоднішнє моє слово про блудного сина, за якого Ісус Христос розповів притчу, а ми з неї повинні взяти повчання, бо в ній, як у дзеркалі, ми бачимо відображення свого життя. Небагатьма словами серцезнавець Господь в особі однієї людини показав, якою обманливою є насолода від гріха і якої шкоди душі та тілу завдає марновірне віддалення від життя з Богом, і яким спасінням є повернення під дією благодаті Божої знову до Бога, до життя благочестивого.

«Блаженні непорочні в дорозі, що ходять Законом Господнім! – співаємо ми в 118 (119) псалмі. – Блаженні… хто шукає Його всім серцем».

Щасливі такі люди. Але чи є вони серед нас? Чи не схожий кожен із нас на того блудного сина, який, ще не встигнувши змужніти і стати дорослим, уже зажадав від життя утіхи і вдоволень, не затративши хоч якоїсь праці, заплутався на своєму ще такому юному життєвому шляху?

Звичайно, коли оглянутися навколо себе, то побачиш стільки солодких принад цього світу, що голова йде обертом і не кожному під силу втриматися від того, аби хоча б покуштувати. Але ж ми знаємо, що солодке – не гірке, один раз лизнувши, вже важко утриматися від настирного бажання насититися досхочу. Ось і молодший син одного чоловіка, підрісши, зажадав від нього своєї частки від статків, які той надбав багаторічною працею.

Він сказав батькові: «Отче, дай мені частку майна, яка належить мені!» (Лк. 15:12), бо був далекий від Отця небесного, а, отже, і від батька земного. Адже коли б він мав віру Божу в своєму серці, то спершу б звернувся до Господа зі щирим проханням: «Дай мені розуміти дорогу наказів Твоїх», бо: «Руки Твої створили мене й збудували мене – подай мені розуму» (Пс. 118:27, 73).

Господь зглянувся б на його прохання і дав би розуміння того, що корисне для душі, а що завдасть шкоди і стане на заваді як спасіння духовного для життя вічного, так і великих втрат матеріальних у житті світському, дав би дар розпізнавання корисного і шкідливого. Сказав же Господь людським синам: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м’ясо собі пожирають, бо п’яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр. 23:20-21).

Тож якби він вірував і прислухався до голосу Господнього, а відтак і до голосу свого батька, тоді б він не засмутив його вимогою поділу спадщини, а вчинив би, як старший брат, котрий залишив свою частку в батька, якого любив чистим серцем, слухався його в усьому і навіть не міг помислити віддалитися від нього, як молодший.

Звичайно, батько дуже засмутився і мав велику скорботу, бо як людина, яка вже мала життєвий досвід і мудрість, розумів, що юний його син навряд чи зуміє втримати свою частку спадщини. Так воно й сталося. Забравши свою частку добра, молодший син за кілька днів повіявся з нею в світ далеко від батьківського дому.

Отримавши, нарешті, волю в своїй поведінці, він вдався в чужій стороні до життя розпутного, якого прагнув, ще коли перебував у родині: пив, гуляв, веселився з блудницями, як кажуть – смачно їв і солодко спав, доки розтринькав усе своє добро. Але ж повчав мудрий цар Соломон: «Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки і серце твоє говоритиме дурощі…» (Пр. 23:31-33). Та не прислухався до голосу мудрого Соломона нерозумний молодик.

І ось саме в цей час приходить до нього розплата за зневагу до заповітів Отця Небесного – розпутне життя, яке вів, за зневагу до спадку свого батька, набутого його важким трудом – в тій стороні через неврожай настав великий голод і він став бідувати. Але ж сказано було: «Хто кляне свого батька та матір свою, погасне світильник йому серед темряви! Спадок спочатку скоро набутий – не буде кінець його поблагословлений!» (Пр. 20:20-21). І Апостол Матвій передає слова Господа: «Бо Бог заповідав: «Шануй батька і матір» (Мт. 15:4). І в Старому Заповіті говориться: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вих. 20:12).

А він знехтував батьковим трудом, розвіяв плоди його праці і поту солоного по вітру у втіхах тілесних і тому кара Божа за це неминуча: «Так говорить Господь: «А ви, що Господа кидаєте… то вас відрахую Я для меча й на коліна впадете ви всі на заріз, бо кликав Я вас, та ви відповіді не дали, говорив був, але ви не чули й робили лихе в Моїх очах, і чого не хотів, вибирали собі!» Тому Господь Бог каже так: «Ось будуть раби Мої їсти, а ви будете голодувати, ось будуть раби Мої пити, а ви будете спраглі, ось будуть раби Мої радіти, а ви посоромлені будете… і Господь Бог тебе вб’є» (Іс. 65:11-13, 15).

Нещастя накликав непокірний син на свою нерозумну голову, бо що і хто може спинити самого Господа у Його гніві? Але й тут блудний син ще не повністю схаменувся. Він злякався лише голодування і голодної смерті, коли побачив, що ніхто задарма не дає навіть черствої шкориночки хліба. І тоді душа його вперше затремтіла: «Що робити?!» – заволав він у своїй душі. На які засоби жити, адже кому без грошей він тепер потрібний – пиякам та блудницям? Ні! Багаті також водяться лише з рівними собі. Але ж і помирати голодною смертю йому теж не хотілося, бо ж іще молодий і повний молодечої снаги!

І від безвиході він найнявся до одного багатого чоловіка на роботу. А той послав його пасти свині. Зрадів він, думаючи: «Тепер з голоду я не помру!» Та яким був пайок робітникові голодного року! Так і тут – молодому й здоровому чоловіку не вистачало тієї жмені страви, яку виділяв йому на харчування господар свинячого стада, і тоді він став їсти ріжки, котрими годували свиней, радіючи з того, що хоч цим наповнює свій порожній шлунок. Це помітили інші доглядачі за свинями й обурилися, заборонили йому відбирати у свиней харчі, адже їх треба було відгодовувати для доходу. Облаяний і побитий, він гірко заплакав і подумав, врешті прийшовши до тями й усвідомивши все те, що накоїв: «Що ж я наробив? Скільки наймитів у батька мого мають хліба надміру, а я тут з голоду гину» (Лк. 15:17).

Аж ось, коли до нього прийшло розуміння своєї неправоти – адже не сподобався йому порядок, який панував у домі й завдяки якому був і достаток, і радість життя. Та не вмів він шанувати того, що вже мав, але чого не надбав своїм трудом. Хіба мало нині таких серед нашої молоді? Але що отримав? Йому відмовили навіть у їжі, якою годували свиней! Чи не схожі на цього блудного сина нинішні гультіпаки, наркомани, п’яниці, нероби, крадії? Хіба не про них ця притча? Та чи всі вони, врешті, опам’ятовуються, визнають свою помилку, кажучи: «Встану, піду до батька мого і скажу: отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже недостойний називатися сином твоїм. Прийми ж мене, як одного з наймитів твоїх!» (Лк. 15:18-19). О, яке це щастя, що син отямився вчасно, коли ще, як говорить апостол Павло: «Триває те «нині», щоб хтось із вас не став жорстоким через підступність гріха» (3:13)!

От і виходить, що наші гріхи – деспоти для нас, саме вони приводять нашу свідомість до гордині, а наші серця до черствості, за якою стає можливим і гнів, і самодурство, і ненависть, і жорстокість, і лихослів’я, які поступово втягують нас у непроглядну темінь диявольського світу, вибратися з якого можна лише доклавши неймовірних зусиль – духовних і тілесних. Таких зусиль доклав і блудний син. Він таки пішов до свого батька. Давайте згадаємо, як батько, відпустивши сина, весь час перепитував за нього, а зачувши, що в тому краї настав голод, все виходив за свій маєток і дивився, чи не з’явиться на горизонті його син, бо батькове серце, любляче й милостиве, вже давно його простило і вболівало за його долю. Батько плакав і душа його знемагала в очікуванні, а очі вдивлялися в далину – чи не з’явиться син.

І, врешті, дочекався! Одного дня побачив, що йде його син, обірваний, виснажений і голодний. Кинувся йому назустріч, обійняв і на радощах заплакав. Ще не встиг син покаятися перед ним, а він уже розпорядився своїм рабам: «Принесіть кращий одяг і одягніть його, і дайте перстень на руку його, і взуття на ноги, і приведіть відгодоване теля, і заколіть: будемо їсти і веселитись, бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:22-24). Цим він висловив і свою любов до нього, і показав, що він займає почесне місце в домі, і що він знову приймає його, як сина. Більше того – на радощах він запрошує всіх наближених до застілля, щоб таким чином відзначити повернення сина. Немає меж батьківської любові!

Ця притча про блудного сина має в собі глибинний зміст, бо в образі земної людини – батька – ми бачимо Самого Бога, а в образі блудного сина – нас із вами, яким Творець дав дар власної волі і заповідав бути святими, як святий Він, бо написано: «Я – Господь, Бог ваш, і ви освятитеся і будьте святі, бо святий Я, і не оскверняйте душ своїх» (Лев. 11:44) і Апостол Петро передає слова Господа: «Будьте святі, бо Я Святий!» (1 Пет. 1:17). Тож і належить нам намагатися наслідувати Його, Отця Небесного, у святості своїх мислей, почуттів і справ, що ми їх робимо повсякчас, бо таке буття наше на землі, і як любить нас безмежно Отець, так і ми повинні любити Його, Джерело життя і блаженства, а любов – це завжди відданість і вірність. В іншому ж випадку ми стаємо грішниками, стаємо рабами своїх пристрастей, які роз’їдають нашу душу, вводять її в пекло. Бо блаженство лише в Богові і від Бога, а поза Богом блаженства немає, поза Богом темінь непроглядна царства пристрастей. То як же ми можемо не любити Того, Хто створив нас, Хто дав нам: «Життя і дихання, і все» (Дії. 17:25). І в Книзі Буття записано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людина живою душею» (Бут. 2:7).

А ми думаємо, що сила, здоров’я, здібності, молодість, краса – це тільки наше і ми можемо жити за своєю волею. Але ж воно не наше! Його дав нам Сам Господь, кожному в міру його! Від Бога все! І нічого приндитися, що ми можемо щось робити по своїй волі. То вже – сваволя. Та сваволя, яка й блудного сина так захопила пристрастями, що помутнів його розум і він відступився від свого батька, ледве не загубив свою душу, ледве не втратив свого життя. Бо де сваволя, там і гординя, а разом ці два взаємопов’язані пороки – страшна річ для людини, згубна.

Але ж ми тіло, порох, тобто земля, і без Бога не можемо мати душі, бо будь-яка душа від Бога, вона тягнеться до Нього, прагне Його, а без душі ми отой порох, якому ніколи не бачити неба, пристановище якому вічне пекло. Адже в людини, для якої немає Бога, душа не знає Його і не прагне до Нього.

І в той же час як тяжко нудиться така душа у в’язниці тіла, скута ланцюгами гордовитого розуму, яку порожнечу і самітність вона терпить, які тортури зносить! Адже, на відміну від тілесного розуму, душа знає і бачить, яким благом для людини є щира віра, палка молитва і відвідування храму Божого, де вона отримує таку невимовну небесну благодать. Але ж знов таки на перешкоді стає гордовитий розум, якого без наполегливої духовної боротьби не перемогти, а, отже, і не повернутися до свого Отця.

І все ж, блудний сину, в які б далекі краї пристрасного світу ти не зайшов і скільки б добра Отця твого Небесного ти не розтратив, повернися до Нього – Він милосердний і милостивий, Він повсякчасно виглядає тебе з доріг твого блукання і радо розкриє тобі Свої батьківські обійми. В Ньому спасіння, а в дальніх краях пристрастей вічна смерть.

Ми викуплені з гріхів ціною крові Сина Божого, «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16), тому і наша вдячність повинна стати для нас мірою ставлення до Бога. Сказав Апостол Павло: «Прославляйте Бога в тілі своєму і в дусі своєму, бо вони Божі» (1 Кор. 6:20). Не треба соромитися чи боятися стати перед Богом через нечистоту свою, бо сказав Він: «Прийдіть до Мене всі знеможені і обтяжені, і Я заспокою вас! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт. 11:28-30). То якщо ми через свою сваволю перестали виконувати Його навіть нескладні вимоги, які Господь нам дав, і стали відходити від Христа, слід негайно опам’ятатися й повернутися до свого Отця Небесного, адже тільки в Ньому знайдемо істинний спокій і втіху.

Який милосердний Отець наш небесний! До церкви не ходимо, тільки їмо, впиваємося, спимо та веселимося, від телевізорів не відходимо, віддаючи електронному дияволові чи не увесь вільний від роботи час, в усьому шукаємо насолоди й утіх, а Він все терпить нас на землі Своїй в надії на наше отямлення, наше навернення до істини, посилає на нас дощ і сонячне проміння, аби життя наше не переривалося.

Не варто забувати сказаного Господом Ісусом Христом:

«…Бог так полюбив світ, що дав Свого єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Iн. 3:16). Та не слід зловживати досконалою любов’ю Бога Отця, всьому ж бо є межа. Щоб не було й нам, як жителям Содому й Гомори, коли: «Послав Господь на Содом і Гомору дощ із сірки й вогню від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст і рослинність землі» (Бут. 19:24-25).

Так само не варто думати, що ми вже так нагрішили, що немає нам ніякого прощення. Ні, який би негідний вчинок ми не сподіяли, що б не вчинили – навіть найтяжчий гріх, але повинні ніколи не забувати того, що милосердя Господа безмежне і Він всіх нас закликає в Свою отцівську любов Божу, всіх хоче спасти. Слід нам повернутися додому – мати Церква чекає на нас повсякчас, душа її болить за нами, безпутними синами й доньками, що заплуталися в суєті життєвій, вона хоче спрямувати нас на вірний шлях спасіння, адже: «Плоть і кров не можуть успадкувати Царство Небесне, і тління не успадкує нетління», а буде так: «Коли тлінне зодягнеться в нетління і смертне зодягнеться в безсмертя, тоді здійсниться слово написане: «Смерть поглинута перемогою!» (1 Кор. 15:50, 54).

Та для цього треба нам пізнати благодать Божу, без якої ми бідні й нікчемні, і пам’ятати, що нас очікує духовна смерть, якщо ми подібно до блудного сина не звернемося до Бога всім серцем і не принесемо Йому покаяння в тому, що розтратили духовне багатство, яке Він дарував нам. Тож припадімо до ніг Спасителя зі словами: «Згрішили, Господи, перед Тобою і негідні називатися дітьми Твоїми, але Ти прийми нас, що каємося, спаси і помилуй». Амінь.

Архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій Шкурупій (ПЦУ)