Тема даної лекції – знання Святого Письма як основа катехизаторської роботи. Як виявляється з самої назви, Святе Письмо є основою катехизаторської роботи. Ця позиція, інакше кажучи, аксіома, яку ми спробуємо розглянути надалі.

Перш за все, зрозуміємо, що є катехизація. Загальновідомо, що це слово грецького походження і походить від дієслова «κατηχώ» – приставкою до дієслова від дієслова «ηχώ» «звучати, видавати звук». Дієслово «κατηχώ», перше значення якого було «видавати гучний звук», нині використовується по-різному і в багатьох областях діяльності, однак найбільш часто це слово вживається як церковний термін у значенні «вчити церковній вірі».

Таке значення це дієслово отримало спочатку, тобто з самої новозавітньої епохи. Природно, що навчання основам християнства може відбуватися в різній формі: можна вчити словом, можна вчити письмовим текстом або прикладом. Однак, незалежно від форми, це навчання є посвяченням в християнську віру, посвяченням у таїнство Церкви, яке тому й називається таїнством, що для передачі його основоположних принципів необхідна особлива людина – катехізатор.

Катехізаторство пов’язане з апостольською діяльністю. Перші апостоли, обрані Ісусом Христом, були катехетами, а ще до них і Ісус Христос був великим катехізатором, і навіть більше того – катехізатором був сам Бог Отець, який для того, щоб навчити людей, послав до них Ісуса Христа. Це значиться, що Бог Отець і є перший катехет, наставляв світ у Святому Дусі через Ісуса Христа.

На зміну апостолам прийшли святі отці Церкви, вчителі Церкви катехети, що одягнули благу звістку християнства в догмати.

Сьогодні основа катехізації є Церква, яка є, висловлюючись метафорично, базою даних, спираючись на які вона вчить всіх, але особливо молодь, яка лише вступає в життя, і передає ці дані-знання за допомогою навчених людей.

У православній Церкві прийнято хрещення в дитинстві, і, отже, людина не може, як це було раніше, спочатку пройти катехізацію і свідомо прийняти віру, а потім хреститися. Спочатку людина хреститься, а вже потім до нєї приходить віра. Але для того, щоб вона прийшла, їй необхідно навчитися, отже, хтось повинен їй навчити.

Апостол Павло говорить: як увірують у Того, коли про Нього не чули? Як почують без проповідника? І як проповідувати, якщо не будеш ти посланий проповідувати? Тому Церква і посилає катехетів до дітей, адже з початком усвідомленого життя дитини, необхідно йому усвідомити і основи християнської віри.

Для того, щоб стати катехізатором, необхідно на своєму життєвому досвіді відчути те, чому ти збираєшся вчити. Тому, хто хоче навчити кого-небудь іноземної мови, перш за все, необхідно знати цю мову. Однак, для катехізаторської роботи одних теоретичних знань недостатньо – необхідний і життєвий досвід.

Про важливість життєвого досвіду нам свідчить Євангеліє. Так, в Євангелії від Іоана говориться, що коли апостол Пилип знайшов Натанаїла і сказав йому: «ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосифа, з Назарета», то Натанаїл відповів: «З Назарету чи може бути що добре? »А Пилип, хоча і міг роз’яснити йому все на словах, сказав замість цього:« Піди і подивися» (Ін. 1: 45-50), тобто дізнайся на своєму особистому досвіді. Отже, насамперед, катехету необхідно самому знайти той життєвий досвід, який він збирається передати своїм учням, – набути досвіду життя в Церкві, ставши вірним її членом.

Скажімо більше, оскільки наше вчення говорить: «У що віримо, те й творимо», кращою катехізацією є навчання через те, що ми творимо, тобто передача не тільки знань, а й свого особистого досвіду. Отже, катехізація є передача іншій людині знань і досвіду. Однак для передачі знань недостатньо самому володіти ними, необхідно знати і спосіб, як їх передати.

Шкільний вчитель, наприклад, повинен знати не тільки те, чому він хоче навчити своїх учнів, але і як він збирається це зробити – як він збирається передати іншим необхідну інформацію. Ці знання він набуває, навчаючись в інституті.

З тією ж метою Церква заснувала і катехізаторські курси. Ці курси, які тривають два роки, допоможуть майбутнім катехетам отримати відповіді і на питання «чому вчити?», І на питання «як вчити?» – Коротко, звичайно, бо для глибокого вивчення богослов’я мало навіть чотирьох років навчання на богословських факультетах вузів.

В рамках даного виступу ми не торкнемося питання «як вчити?», А зупинимося лише на питанні «чому вчити?». Те, чого ми вчимо, одним словом може бути названо християнською вірою, тим, у що ми віруємо, і що творимо, нашим догматам і їх походженням. І тут все ґрунтується на особистому досвіді.

Старенька, що приводить свого онука в храм і навчаюча його творити хресне знамення, запалювати свічку перед образом і цілувати святі ікони, займається катехізацією, хоч і не навчалася ніколи ні на катехізаторських курсах, ні в богословських інститутах. Вона проводить катехізацію через особистий досвід.

Мати, спираючись на свій особистий досвід, ростить своє дитя. Це закладено в ній природою, і ніякі знання не зможуть замінити її в цій справі з її досвіду.

У Церкві споконвічно закладено почуття віри, що спирається на досвід, що є результатом двотисячолітньої церковної історії

Згідно шкільній програмі, катехізація і літургіка вивчаються разом в рамках одного навчального року, причому матеріал розбитий на два підручника: у першому вивчається те, у що ми віримо, а в другому – що ми творимо, тобто розповідається про церковних обрядах.

Однак, все те, що складає сьогодні Церкву, те, що ми успадкували від наших батьків, а ті в свою чергу від своїх батьків, і так далі, все, що було сформульовано на Вселенських Соборах і знайшло відображення в творах отців Церкви, бере свій початок від однієї книги, званої Біблією або Святим Письмом.

Розберемо ці назви. Письмо в цілому є те, що написано, дане ж Писання є Святим, а також називається Біблія, від грецького слова «ΒIΒΛΟΣ» – книга, тобто це найголовніша книга, для якої навіть не потрібні ніякі уточнення – просто КНИГА, так як вона свідчить про Творця Церкви і про перші сторінки її історії.

Ми, православні, не згодні з протестантами, які проповідують, що Святе Письмо – це все: зі Святого Письма виникла Церква, і вся віра наша, і всі Одкровення укладені в ньому. Проте, ми заперечуємо і католикам, що стверджують, що існує два різних джерела одкровення: Святе Письмо і Святе Передання. Для Православ’я Святе Передання і Святе Писання не вважаються двома різними речами, але Святе Писання вважається письмовою фіксацією церковної традиції, інакше кажучи, життя Церкви, яка, у свою чергу, і є Святе Передання.

Святе Передання є життя Церкви, стало бути, всьому вищезгаданому первинна сама Церква, що зафіксувала свій досвід і в Святому Письмі, і у Святій Традиції.

Розглянемо дане положення більш докладно. Новий Завіт, одна з двох частин Святого Письма, була написана між 50 і 100 роком після Р. Х. Перша його книга, Перше послання до Солунян, було написане в 50 році, а останнє, Євангеліє від Іоана, в 100 році. Отже, з точністю до декількох місяців ми отримуємо період в 50 років, за який було створено 27 книг Нового Завіту, 27 незалежних частин, написаних різними авторами.

Якщо ми будемо вважати Святе Письмо не фіксацією церковного досвіду, але джерелом Церкви, то нам доведеться визнати, що в цей період ще не існувало і самої Церкви. Однак не підлягає сумніву, що Церква з’явилася набагато раніше, ніж в 100 році після Р.Х., і навіть раніше, ніж в 50 році (дата написання першої новозавітної книги), котре відстоїть, тим не менш, приблизно на 20 років від Хресної смерті і Воскресіння Христового. Отже, Церква і є тим джерелом, на якому спочиває і з якого походить Святе Письмо.

Ми можемо образно порівняти Церкву з монетою, з одного боку якої ми бачимо зображення народного героя Греції Георгіоса Караїскакіса, а з іншого – стародавній бойовий корабель трирему. Той, хто дивиться на монету з одного боку, скаже, що це Караїскакіс, що дивиться з іншого, що це трирема, але обидва будуть неправі, бо це не те і не інше, але монета в один євро. Так і Церква подібна цій монеті, бо дає нам і Писання, і Передання, і засновує, у свою чергу, все своє життя на Святому Письмі.

Чому ще Святе Писання настільки важливо для нас? Оскільки воно написано, а, як свідчить латинська прислів’я, «sciprtan manen» – «написане залишається», отже, з його допомогою можна перевірити, що правильно, а що ні.

Отже, як же ми можемо навчитися вірі для того, щоб потім вже вчити їй інших? Звичайно, через особистий церковний досвід, але й через письмовий текст, званий Святим Письмом. Давайте знову звернемося до прикладу. Навіть людина, що жодного разу не тримала у руках Святе Письмо, знає, що Бог є Отець, і Син, і Святий Дух, і якщо їй сказати, що Бог є Отець, і Син, і Святий Дух, і Богородиця, то вона, звичайно ж, відразу ж заперечить, що це неправильно і це єресь, бо Бог існує в трьох іпостасях. Знає ж це будь-який християнин не з Святого Письма, але з досвіду, який він придбав в церковному житті.

Якщо нам скажуть, що не обов’язково здійснювати Таїнство Хрещення, а досить просто бути хорошою людиною, ми теж відразу зрозуміємо, що це не є істиною.

Подібним чином ми можемо кваліфікувати як помилкове і висловлювання про те, що ми причащаємося вином і хлібом. Якщо ж ми не знаємо, правда це чи брехня, ми будемо шукати відповіді в Святому Письмі і знайдемо там, що Бог існує в трьох іпостасях і що ми причащаємося Тілом і Кров’ю Христовою. Іншими словами, відповіді на всі ці наші запитання ми знайдемо в Святому Письмі, яке є основою віри, і тому його необхідно знати не тільки для катехізаторської діяльності, але, перш за все, для нас самих, бо без нього неможливо спасіння, про що свідчив і Іоан Златоуст.

Отже, необхідно читати Святе Письмо, але як? Звичайно ж, не як якийсь роман, який ми читаємо для розваги і приємного проведення часу, не як звичайну книгу, але як книгу особливу.

При читанні будь-якої іншої книги, скажімо, поезії Гомера, у нас можуть виникати різні тлумачення того, що мав на увазі під цими словами автор, ми можемо вільно сперечатися про це і приходити в результаті до єдиної думки або остаточно розходитися в думках, що не завадить нам, однак, насолоджуватися текстом. Святе Писання ж не може бути прочитано таким вільним чином, бо це є книга Церкви, і, відтак, воно має бути прочитано і витлумачено в Церкві. Слова «прочитано і витлумачено», звичайно ж, ми вживаємо в метафоричному сенсі, тобто не варто думати, що можна просто взяти книгу і принести її в храм, але Святе Писання повинно бути прочитано нами як членами Церкви і в ім’я цієї Церкви для будівництва самого тіла Церкви.

І це значить, що, читаючи Святе Письмо, ми не обмежуємося лише нашою думкою, лише нашим розумом, хоч малим, хоч великим. Стало бути, наскільки б високої думки ми не були про силу нашого розуму, ми ніколи не будемо покладатися тільки на нього при тлумаченні Святого Письма, але звернемося за правильним тлумаченням до церковного вчення, що викладено в працях святих отців.

Іншими словами, ми читаємо Святе Письмо як книгу Церкви, не як якусь книгу, а як головну Книгу, як Книгу книг. І про це нам знову говорить Церква, що називає Біблію священною книгою, яка містить все її вчення.

І саме з цієї причини у Святе Писання входять строго певні книги, незважаючи на те, що в ту ж епоху, одночасно з Євангелієм, чи трохи пізніше, в II, III або навіть IV століттях, були написані книги про Христа, автори яких теж претендували на те, щоб їхні твори придбали авторитет Біблії.

Так, апостол Павло, який написав канонічні Послання до Римлян, до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян і т. д., Був автором і послань до смірнейців і до лаодікійців, що не увійшли в церковний канон. І якщо про перші книги ми можемо сказати, що вони повністю, на всі 100% висловлюють нашу віру, то про інші ми так сказати не можемо.

І тому, на відміну від перших – канонічних, ми називаємо такі книги апокрифічними. До числа апокрифічних книг відносяться і діяння Павла і Теклі, а також одкровення Мойсея.

Отже, чому одна книга, скажімо, Одкровення Іоана Богослова, є канонічною, а інша, одкровення Мойсея, апокрифічною? Церква, визначаючи це, каже, що канонічні книги є богонатхненними, інакше кажучи, натхненними Святим Духом, написаними в Дусі Святому. Бо коли Христос зійшов на небеса, він послав до апостолів Святого Духа, сказавши їм, що він пошле до них Утішителя, який і приведе їх до істини. І тут ми приходимо до головного догмату для всіх, хто вважає себе членом Церкви, – ми віримо, що Христос є Бог, що Христос воскрес, що Христос послав нам Святого Духа.

Те, що ми є членами Церкви, означає, що ми прийняли Духа Святого через Святе Хрещення, що є, як каже священик, «печаттю дару Духа Святого». Звичайно, більшість з нас були хрещені в дитинстві і не пам’ятає свого хрещення, але з Таїнств Хрещення інших людей, які нам довелося спостерігати, ми пам’ятаємо цей момент після третього занурення, коли священик помазує новохрещених святим миром і проголошує ці слова. І ми розуміємо, що, подібно до того, як будь-який офіційний документ скріплюється печаткою, так і акт Хрещення скріплений печаткою Духа Святого, чорнилом на якій є святе миро, і відповідно до цього актом від імені Церкви нам дарується Дух Святий.

Під час хрещення Церква дарує нам Духа Святого, який сама вона отримала в день Святої П’ятидесятниці, коли Христос послав їй Його для того, щоб повернути людині первозданну досконалість. У Старому Завіті – відзначте, знову у Святому Писанні – ми читаємо, що Господь створив людину з пороху земного і вдихнув в обличчя йому подих життя. Природно, тут мова йде не про звичайне дихання, не про повітря, яке ми видихаємо з легенів, бо в Бога немає легенів, але про дихання Боже, тобто про Святого Духа.

Від цього Святого Духа людина відріклася при гріхопадіння, і, як свідчить Книга Буття, Господь сказав: «Не залишиться Дух Мій в цих людях навчань, тому що вони плоть», тобто Дух Мій не може більш перебувати на них, бо вони з плоті . Плоть не є просто тіло, плоть є тіло людське і душа разом, але плоть не є досконала людина, бо вона позбавлена Духа Святого, дарованого їй Богом, що вдихнув в неї дихання життя. Втративши Духа Святого, людина відійшла від своєї первозданної природи, бо вона була створена для того, щоб володіти Духом Божим.

Людина, що перебуває поза Церквою, є протиприродний людиною і не може спастися, і тому Святе Писання знову виголошує: не підманитися, бо «плоть і кров не можуть наслідувати Царство Боже». Щоб спастися, людина повинна стати людиною, «досконалою у всій повноті, і недостачі», знову згідно Святому Письму. У Першому посланні до Солунян апостол Павло також проповідує, що все тіло наше і душа, разом складові плоть, а також дух, що стали непорочними пришестям Господа нашого Ісуса Христа, збережуться до Другого Пришестя Господнього, коли і буде здійснено спасіння людини.

Отже, щоб спастися, людина повинна прийняти Духа Святого, і цей Святий Дух дає їй Церква, яка отримала його в день П’ятидесятниці.

Отримати Духа Святого у Церкві можна, ставши її членом, влившись в Церкву. Саме тому й кажуть, що Церква, що має Святого Духа, є Христос, що зберігається у віках.

Щоб зрозуміти, яким чином Церква є Христом, заглянемо знову у Святе Писання. Воно свідчить, що Церква є тіло Христове, головою якого є сам Христос, а частинами – всі ми. Хоч всі частини та органи тіла різні, в них тече одна кров. Подібним чином і ми, частини тіла Христового, повинні мати щось, що нас об’єднує, для того, щоб бути єдиним тілом.

Ця Кров, яка об’єднує всю Церкву і проходить по всьому її судинах з голови, є Кров Христова. Церква дає всім своїм чадам єдину Кров через Святе Причастя.

Отже, коли ми причащаємося, ми здійснюємо будівництво тіла Церкви, тобто, набуваємо єдину плоть і єдину кров з Христом, стаємо єдиним тілом. Це тіло не може бути мертвим, навпаки, воно рухоме. Якщо яка-небудь частина тіла нерухома, це означає, що така частина вже не є живою, отже, все живе має рухатися. Подібним чином і кожен член Церкви повинен знаходитися в русі, невпинно беручи участь у церковному житті, перебуваючи таким чином в з’єднанні з Церквою.

Природно, що моє тіло для того, щоб рухатися, потребує в м’язах і нервах. М’язи ж і нерви Церкви є люди, трудящі в ній, тобто ієреї, катехети – ті, хто не просто сам знаходиться в русі, але і приводить в рух саму Церкву.

І подібно до того, як моє тіло має розум і душу, так і Церква як живе Тіло Христове, також пожвавлюється присутністю душі, яка є не що інше, як Дух Святий. Отже, Святий Дух дає життя Церкви, що особливо важливо для розуміння богонатхненного Святого Письма.

Під Церквою в даному випадку я розумію ні себе самого, ні архієпископа, ні патріарха, ні Святійший Синод, а розумію під Церквою Тіло Христове, сукупність всіх її членів.

Церква як тіло Христове відображає Дух Святий, дух Божий, а отже є богонатхненною. Звичайно, богонатхненність  – це дуже багатогранне поняття, яке я спробував роз’яснити вам тут максимально простим способом.

Отже, Святе Письмо є книга богонатхненна, яку Церква дає віруючим. Це не означає, що Біблію треба поміщати на іконостасі разом зі святими іконами, яким ми поклоняємося. Поклоняємося ми і Євангелію, але не самій книзі, а святим істинам, що зміщені в ній, , осягнути які, можна лише прочитавши Євангеліє або почувши його оголошення в храмі.

Часто кажуть, що Святе Письмо є «словом Божим», але це визначення невірне. Єдинородним Сином і Словом Божим є Христос, отже, Святе Письмо не є слово Боже, але розповідь про Слово Боже.

Слово Боже є Те, за допомогою Чого Отець висловлює Себе і говорить з нами. Отець говорить і діє через Сина у Святому Дусі, в цьому і полягає сутність Святої Трійці.

Перше, що ми читаємо, відкривши Святе Письмо з самого початку, з Старого Завіту, це розповідь про створення світу: «На початку Бог створив небо та землю. І сказав Бог: так буде світло. І стало світло … І сказав Бог: Нехай станеться твердь ». Якою мовою це було сказано? Про це свідчить псалмоспівець: «Бо він сказав – і зробилося, він повелів – і сталося». А в іншому місці: «Словом Господнім учинене небо».

Що ж це за Слово Боже, що створює небеса? Як ми вже говорили вище, це є Христос. Значиться, Отець творить все допомогою Свого Слова, за допомогою Свого Сина, за допомогою другої іпостасі Святої Трійці, і все, що було створено, було створено через Нього.

Хто говорив з Мойсеєм, коли той хотів наблизитися до Купині Неопалимої і голос почув, що: «Не підходь сюди; Скинь взуття своє з своїх ніг, бо це місце, на якому стоїш, то свята земля»? Хто сказав йому: «Ось я!», А потім: «Я Бог батька твого»? Хто говорив потім з Мойсеєм на горі Синай? Святе Письмо свідчить, що це був Бог і що говорив Він з Мойсеєм допомогою Свого Слова, тобто через Сина Свого Христа, бо будь-яке спілкування Бога Отця з людьми відбувається через Сина. І тому каже Іоан у своєму Святому Євангелії: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було на початку у Бога. Усе через Нього повстало, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути. У Ньому було життя, і життя було Світлом людей». А потім: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Єдинородного від Отця ».

Отже, Слово стало плоттю, тобто змінився спосіб, яким Бог говорив з людьми, бо нині Він говорив їм через Сина, про що свідчить і апостол Павло в Посланні до Євреїв: «Бог, що багато разів і здавна говорив з батьками через пророків, в останні дні говорив до нас через Сина».

Нині Бог виголосив через Сина Свого, Сина, який втілився, воскрес і залишив нам Церкву, в якій знаходимо ми Христа і приймаємо Духа Святого зі Святим Причастям або Євхаристією – найголовнішим з Таїнств християнської Церкви. Всі інші її Таїнства і обряди – і водосвяття, і миропомазання, і молитва – без цього найважливішого Таїнства звертаються в ніщо і втрачають свій сенс. Бо причащаючись Святих Христових Таїн, ми стаємо причасниками Слова Божого, єднаємося з Христом, стаємо Йому «співтелесними».

Церква є скарбницею, де зберігається Слово Боже, Церква дає Слово Боже світу. Робить це вона двома способами: за допомогою Причастя Святих Христових Таїн – тобто через вживання, а також через слух – тобто через читання Святого Євангелія.

Свята літургія зосереджена навколо цих двох полюсів, двох способів, якими Церква дарує спасіння людині.

Цю ідею Церква символічно відображає в двох входах під час Божественної літургії: так званих малому вході і великому вході. При малому вході священик бере в руки Святе Євангеліє, виносить його і виголошує «Премудрість …». Що це означає? Премудрість Божа є Слово Боже, тобто знову Премудрість Божа є Христос.

Отже, говорячи про Софію, про Премудрість Божу, про Силу Божу, про Слово Боже ми, по суті, говоримо про одне й те ж – про Христа. Христос є Премудрість Божа, але не є Євангеліє, бо Євангеліє для християнина не є ідол, але книга, що містить в собі Премудрість Божу, і саме тому йому потрібно вклонятись. І саме тому священик виголошує: «Прийдіть, поклонімось і припадімо до самого Христа» і народ відповідає йому: «Спаси нас, Сину Божий, що воскрес із мертвих» і т. д. …

Потім Євангеліє знову поміщається на Святий Престол, а потім ієрей відкриває його і читає Слово Боже. Другий винос, який чинять на Божественній літургії, – це винесення хліба і вина, яким належить ще стати Тілом і Кров’ю Христовим

Отже, можна умовно розділити Божественну літургію на дві частини відповідно до того, як Церква дає нам Слово Боже: на першу, коли воно сприймається нами через слух, і на другу, коли воно сприймається через вживання.

Після Євангельського читання на літургії зазвичай слідує проповідь. Проповідь в храмі не існує сама по собі, але є продовження Євангельського читання, того, що виголошено в Євангелії, того, що є для нас відображенням досвіду Церкви, голосом Церкви і безпомилковим керівництвом в нашому житті, – все це потрібно роз’яснити віруючим. І тому ієрей у проповіді не повинен говорити необдумано, але лише роз’яснити попереднє Євангельське читання. Проповідь не повинна бути надто довгою, звичайна проповідь триває близько 10 – максимум 15 хвилин, бо більш довга проповідь буде стомлюючою для парафіян і порушить хід літургії, перетворивши її в урок або бесіду.

Як же за цей короткий час проаналізувати фрагмент Євангельського читання? Святе Письмо – це не тільки найпопулярніша і найбільша видавана книга у світі, перекладена на більш ніж 2200 мов, але й книга, про яку написано найбільшу кількість літератури. До речі, за кількістю перекладів на другому місці стоїть книга також релігійного змісту – «Про наслідування Христу» Фоми Кемпійського, перекладена приблизно на 100 мов, потім Гомер, Маркс, і так далі, але зверніть увагу на розрив: від 100 мов до 2200 мов. Настільки ж сильно виділяється і Святе Писання серед інших книг по числу виданих примірників. Було підраховано, що кожну секунду по всьому світу продається 4-5 примірників Святого Письма. Майже у всіх університетах є богословський факультет, і на кожному такому факультеті кілька кафедр займається вивченням Нового Завіту, і ряд предметів присвячений йому: введення в Новий Завіт, новозавітне богослов’я, історія новозавітної епохи, тлумачення Нового Завіту, новозавітна і старозавітна герменевтика.

Як про Новий, так і про Старий Завіт були написані тисячі книг, і існують цілі книги, присвячені навіть якомусь одному слову Нового Завіту або одній фразі. Святе Письмо було настільки детально вивчено, що ми знаємо про нього все, навіть скільки слів і букв воно містить.

Одні творіння Святих Отців, що присвячені тлумаченню Святого Письма, складаються з тисяч томів. Як же можливо все це багатство знань, що міститься в тисячах книг, вмістити в десятихвилинну проповідь? І тому Церква не обмежується у своїй проповідницькій і навчальній діяльності лише проповіддю, але продовжує її і в, катехізаторській роботі. З усього вищесказаного, однак, ясно випливає, що катехізаторська робота повинна ґрунтуватися на Святому Письмі.

Святе Письмо, отже, є теж, у своєму роді, проповідь, тобто проголошення Слова Божого, але воно відрізняється від проповіді в храмі. Якщо ми будемо вважати проповіддю проголошення Слова Божого, то в розряд проповідей потраплять і катехізаторські бесіди і уроки, які також знайомлять віруючих зі Словом Божим, але в іншій формі.

Отже, нашою темою є знання Святого Письма як основа роботи з катехізації. Мені здається, що ми підійшли до цієї теми з різних сторін і дещо усвідомили для себе.

Чи було те, що ми зробили, введенням в тему? Прологом? Передмовою? У мене виникло відчуття, що це був начерк плану введення в передмову прологу Нового Завіту.

Отже, перейдемо до питань, що найбільш часто ставлять катехети:

За якими критеріями Церква визначила канон Святого Письма?

Перш за все, я сказав, що це було зроблено у Святому Дусі, на основі книг, написаних людьми Церкви, тобто апостолами, бо апостоли учили тому, що говорив Христос. Христос сам обрав апостолів, сказавши їм: ти, ти і ти, йдіть і навчіть всі народи. Чи можемо ми не довіряти тим, кого Він обрав? Чи можливо, щоб вони нам повідомили що-небудь неправильно? Чи міг обрати Христос людей, які говорили б невірно?

Чи є у нас інший критерій для того, щоб зрозуміти, чи говорить нам хтось правду, або єдиний критерій – це те, що він був з Христом і Христос обрав його, і він не просто слухав його, а й сам проповідував, і спочатку не може брехати нам, не може брехати – а чому?

Якщо ми припустимо, що апостоли брехали нам, то брехня говорять для будь-якої особистої вигоди, а в чому ж була їхня вигода? Вони залишили свої сім’ї, своє влаштоване життя і, взявши посох, вирушили в дорогу згідно з можливостями того часу, тобто, головним чином, пішки, і порядком змучилися, обійшовши всю місцевість, щоб розповісти що – звичайну брехню? Але, це ще не все. Коли їх схопили і наказали їм більше не говорити про це – прочитайте Діяння апостолів, щоб дізнатися всю історію … Я ж скажу лише про її початок: «Більше не говоріть про це», – сказали їм, вони ж відповіли: «Ми це бачили, ми це чули, ми це пережили, ми не можемо про це не говорити ».

Отже, зверніть увагу на те, що ж змусило їх сказати саме це і не тільки це: їм говорили, їх мучили, і, врешті-решт, їх убили, вони ж свідчили. Якраз це і означає свідок: свідок у суді – це той, хто говорить правду, якщо ж він бреше, він стає лжесвідком, апостоли ж є правдиві свідки Христового пришестя.

Під час своїх мандрівок свідки підтвердили свої свідчення, не просто кладучи руку на Євангеліє, як свідки в суді, але підтвердили свої свідчення, підписавши їх кров’ю, тому ми називаємо їх ще й мучениками, і говоримо, що вони прийняли мученицьку смерть. Бо як мученики вони жорстоко постраждали за сказане про те, що знали, і тому неможливо уявити собі, щоб те, що вони нам сказали, не було б правдою.

Критерієм є чи визнання Церквою того, що саме ці книги написані насправді апостолами. Церква підтвердила, що вони є справжніми, бо з’являлися й інші подібні тексти, наприклад, Послання до лаодікійцам апостола Павла, про яке Церква говорить, що воно не написано насправді апостолом Павлом.

Яким чином Церква це сказала?

Вона сказала це, створивши канон, зібравши книги, тобто, наприклад, солуняни зберегли послання, яке їм послав апостол, це послання – Перше послання до Солунян. Потім було послано Друге послання до Солунян, пізніше Послання до Римлян, так вони обмінювалися посланнями. Однак сама Церква подбала про те, щоб ці тексти не були змішані ні з чим поганим, і таким чином поступово було складено дане зібрання.

Існували й інші послання, загублені. Так, до Коринтян зараз існує два послання, Перше до і Друге до Коринтян. Існувало ще, принаймні, два послання, оскільки нам відомо, що Павло посилав їх. Про це йдеться в тексті, так, у Першому посланні сказано: «Як я вже говорив вам в минулому листі». Де ж це послання? Його немає зараз, тобто були послання, які пропали, однак ті, що вціліли, зберігаються Церквою як зіниця ока, і зберігаються в зібранні, так що ніщо більше в це зібрання увійти не може. Це стосується апокрифів, причому не означає, що той, хто читає апокриф, потрапить в пекло. Просто Церква говорить, що ці тексти не справжні, не канонічні, хоча є і деякі речі в них, які Церква визнає як справжні, приймає їх.

Візьмемо, приміром, свято Введення в Храм: подія, що лежить в його основі, описується в апокрифах, проте Церква говорить, що воно вірне. Іоаким і Анна є батьками Пресвятої Богородиці. І ми знаємо це з апокрифів, і Церква каже: «Так, це вірно». Тобто ми не відкидаємо весь апокриф, але він і не є канонічною книгою, про яку Церква говорить, що вона відображає церковну позицію на всі 100%.

Священство в єврейському народі бере свій початок від Аарона – первосвященика єврейського народу, проте одночасно з єврейським народом, з народом Ізраїлю (бо ізраїльтяни з’явилися безпосередньо після Авраама) існували й інші релігії, і в цих інших релігіях були свої жерці, тоді як у єврейського народу був тільки Аарон з коліна Ааронового. Євреї народилися і склалися в народ від Авраама, Авраам був першим євреєм. Що значить «єврей»? «Єврей» – це грецьке слово, по-єврейськи ж це слово звучить як «іврі». «Іврі» означає «блукач», тобто той, що мандрує з одного місця на інше. Євреї пішли від Ура і дійшли до Ханаана, і тому були названі блукачами, і першим серед них був Авраам, з нього веде свій початок рід єврейський, до нього він не існував.

Ще одне дуже хороше запитання, яке повстає увесь час: Що, якщо один священик тлумачить одним способом Святе Письмо, а інший тлумачить його по-іншому, що ж робити тоді нам?

Коли ми говоримо: тлумачить Святе Письмо, ми не маємо на увазі «перекладає», просто про одне слово хтось зі священиків може сказати, що воно означає щось одне, інший – щось інше, а третій – третій, і так відбувається завжди, бо це питання мовне. Не виключено, що і я коли-небудь, хай і не вартую я навіть і мізинця отців Церкви, але і я насмілюся сказати щось трохи відмінне від інших, або скажу, що цей священик був правий, а інший – ні, в тлумаченні слів. Однак, коли ми говоримо про тлумачення святих отців, ми маємо на увазі церковну догму.

Бо, всі отці Церкви в один голос говорять нам, що Святе Письмо говорить про Отця, і Сина, і Святого Духа, і що ці три особи рівні між собою. Якщо ж з’явиться хто-небудь і скаже, що це не так і що Син був створений Отцем, як це сказав Арій, він вже більше не буде отцем Церкви, але єретиком. Іншими словами, отці Церкви – це ті, хто не єретики і говорять нам церковну догму.

І коли ми говоримо, що причащаємося Тілом і Кров’ю Христовою і що це є Тіло Моє і це є Кров Моя, то все отці Церкви кажуть, що «це є» означає «є», тобто те, чого ми причащаємося, дійсно цим є . Але якщо хто-небудь скаже, що це значить «символізує», тоді він стане єретиком, а не отцем Церкви, і ми не будемо його більш слухати, він поставить себе поза Церквою.

Георгіос Галітіс, професор богословського факультету Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»