У нашому суспільстві сформувалася думка, що кожна людина має бути зосереджена лише на своєму житті і не втручатися у справи своїх ближніх. Якщо ж вона це робить, то повинна зберегти певну дистанцію, щоб зберегти незворушність почуттів.

Ми ввічливі, тактовні, але одночасно відсторонені та навіть байдужі.

Тема допомоги ближньому є воістину цікавою проблемою, особливо в умовах кризи, яку ми переживаємо в даний час.

Щодо того, як розуміти поняття «альтруїзм», серед людей немає одностайності. Деякі вважають, що воно передбачає відповідальність однієї людини перед іншою. Інші, трактують це як обопільні зобов’язання людей одних перед одними. Незаперечним залишається той факт, що взаємодопомога і альтруїзм визначають наше ставлення до ближнього і наші вчинки.

Почати наше дослідження цього відношення ми можемо з розгляду питання про те, чим для нас є людина.

Згідно з православною традицією, кожна людина являє собою образ і подобу Божу. Цей дар, ця особливість людини дає їй можливість уподібнитися Богові і, по Його благодаті, самій стати Богом.

Елементи образу Божого, присутні в людині, надають їй можливість «бути правим в любові». Це означає, що треба вести життя у свободі і любові, у пошуках істини, якою є Бог Трійця, яким він відкрився Церкві.

Свобода, про яку ми говоримо, – це не просто свобода вибору між А і Б, це можливість вибрати те, що може зміцнити, підтримати мою свободу, не забуваючи про те, що для кожної людини джерелом свободи і любові є Бог.

Таким чином, свобода – це те, що змушує нас ступити на шлях боротьби за досягнення любові. У свою чергу, альтруїзм являє собою плід нашої любові до ближнього, а не просто акт виконання соціального зобов’язання або показну доброту і ввічливість.

У деяких випадках взаємодопомога є певним виправданням наших власних недоліків і слабкості. Як це може проявлятися? Наприклад, в думці, що, подаючи гроші або хліб, тому, хто цього потребує, ми виконуємо наш людський обов’язок і можемо спати спокійно.

Але взаємодопомога і милосердя в православній традиції розуміються набагато ширше і глибше.

Розглянемо деякі приклади.

Відомий всім нам Василь Великий, будучи єпископом Кесарії, не обмежився тим, що жертвував кошти і заснував «Васіліади», а й сам трудився там.

Святий Іоан Милостивий, Олександрійський патріарх, коли виснажилися грошові запаси для викупу поневолених жителів Олександрії, згідно з переказами, сам продався в рабство, щоб отримати можливість звільнити більше людей. Він провів у рабстві досить багато часу, терплячи всі негаразди, які випадали на його долю.

Ще один чудовий приклад альтруїзму, який ми знаходимо в Новому Завіті, в книзі Діянь апостолів, – це свята Тавифа, яка, при всьому своєму багатстві, не тільки жертвувала гроші нужденним, а й працювала разом з вдовами, шила на ткацькому верстаті.

Святий Нектарій, коли захворів наглядач церковної школи в Різарі, щоб той не втратив роботу, таємно робив за нього ночами передбачене обов’язками наглядача прибирання приміщень, несучи на своїх плечах всі тяжкість любові до ближнього.

У листопаді 2012 року відбувся збір оливок для допомоги всім нужденним, в якому особисто брав участь митрополит Фивський Георгій.

Є один очевидний церковний постулат: коли страждає один член, страждає і все тіло. Ми, віруючі, не повинні спати спокійно, якщо не намагаємося нагодувати, укрити і підтримати всіх наші побратимів, які потребують допомоги.

Поняття любові набагато вище поняття поблажливості, що полягає у фразі: «дам йому що-небудь, щоб він не помер, тоді я буду відчувати себе спокійно». Любов йде далі, любов виражається в твердженні: «не можу їсти сам, якщо не може насититися мій ближній».

Закінчуючи наше обговорення, ми приходимо до дуже важливого питання: хто більше потребує допомоги ближньому?

Відповідь на це питання однозначна. У допомозі більше потребує той, хто її надає. Це допомагає йому вийти зі свого панцира, створеного егоїзмом, звернути свій погляд на ближнього і встановити відносини, засновані на любові. Тим самим, він покладе початок своєму уподібнення Богу.

Крізь цю призму твердження, що ми нічого не беремо з собою в інший світ, є не зовсім правильним. Насправді, ми втрачаємо лише те, що придбали для себе. Те, що ми віддали, залишається супроводжувати нас. Це буде нашим виправданням перед престолом Всевишнього, коли ми опинимося обличчям до обличчя з Тим, хто являє собою джерело Любові.

Афанасіос Мустакіс, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»