В переломні моменти української історії з народних глибин часто виходили на історичну сцену величні духом постаті, які ставали героями, месниками, святими… У другій половині XX-го століття однією з таких яскравих особистостей був Патріарх Української Православної Церкви Київського патріархату Володимир Романюк.

Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 р. в Данях — долішньому куті села Хімчина, в простій селянській родині Анни і Омеляна Романюків.

У хімчинській сільській церкві Покрови Пресвятої Богородиці йому було уділено Тайну Хрещення з ім’ям Василь на честь великого угодника Божого і Богомудрого учителя Церкви Василія Великого, архієпископа Кесарійського (330-379 рр.).

Життєва голгофа майбутнього патріарха розпочалася у вересні 1944-го року, коли його, дев’ятнадцятирічного юнака, звинуваченого у зв’язках з ОУН-УПА, було заарештовано, а 26 вересня того ж року вищим трибуналом НКВС Станіславської області ув’язнено на 10 років каторжних робіт у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, а всю сім’ю Романюків вивезли до Сибіру. При цьому слід зазначити, що Василь Романюк, за свідченням його сина о. Тараса Романюка, безпосередньої участі в русі опору тоді ще не брав, проте й не приховував свого негативного ставлення до радянської влади.

Полтавська сільгоспколонія, Харків, Володимирська в’язниця, Урал, Сибір, Колима — такими були страдницькі шляхи його першого ув’язнення. Але наголосити необхідно на тому, що ані табірна жорстокість, ані зло, спрямовані на духовну руйнацію, не зламали тоді Василя Романюка.

Сам Василь Романюк період свого життя, що обмежувався 40-50 рр. минулого століття, називав “мої університети”.

Відбуваючи всі страждання сталінських таборів, Василь Романюк прийшов до глибокої віри в Бога. Саме там, в магаданському таборі, він прийняв одне з найважливіших для себе рішень: «Якщо вдасться вийти живим з цього пекла, то служитиму Богу і Церкві».

Потрібно зауважити, що в Романюка ще з дитячих років було закладене традиційне релігійне почуття, він змалку, у своєму рідному Хімчині, прислуговував священику у вівтарі. В таборах це почуття підсилилося.

Перебуваючи на засланні в Магадані, Василь Романюк познайомився і 24 серпня 1954 року одружився з Марією Антонюк з Рівненщини, яка теж відмучилась десять літ у сибірському спецтаборі за зв’язки з ОУН-УПА. У 1958 році їм було дозволено повернутися на Прикарпаття, а вже через рік у них народився син Тарас, 16 листопада 1959 року, після закінчення Вищих Богословських курсів при єпархіальному управлінні у Станіславі, Василь Романюк Преосвященним Йосифом, архієпископом Івано-Франківським і Коломийським був висвячений у сан диякона — на священика не дозволяли через судимість.

«Непримиренному націоналісту і бандерівцю» працювати не дозволяли, навіть більше: не приписували і наказали забратися з міста. Він з родиною був змушений виїхати з районного центру і переїхати на південь України. Впродовж 1961-1963 років В. Романюк працював кіномеханіком у селищі Курган Балаклійського району Харківської області.

Заповітна мрія В. Романюка стати душпастирем сповнилася 26 квітня 1964 року. За тиждень до Світлого Хрестового Воскресіння
— у Вербну неділю — в Івано-Франківському кафедральному соборі архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Сабодаш) здійснив хіротонію В. Романюка у священики. Після чого, з квітня 1964 по січень 1972 рр. пресвітер В. Романюк ніс пастирське служіння у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської Православної Церкви.

Першою парафією, куди направили о. Василя Романюка, було село Новоселиця Снятинського району. Окрім Новоселиці новопризначений священик служив у храмах сусідніх сіл — Джурові та Попельниках. Тоді ж він вступив на заочне відділення Московської Духовної семінарії, а по її закінченні — “до Московської Духовної академії. Однак у 1970 році, коли почалися нові переслідування о. Василя, його, під надуманим приводом, було з академії виключено.

1968 року о. Василь Романюк отримав призначення у село Космач, де працював трохи більше як три роки — від літа 1968 до лютого
1971 року.

Добре відомо, що у майбутнього Патріарха було особливе ставлення до Гуцульщини, до Карпат. Як стверджує отець Тарас, син В. Романюка, «…батько чомусь любив називати себе гуцулом».

Космач, окрім неймовірно мальовничої природи, славилося ще й тим, що тут був епіцентр історичного руху опору гуцулів: карпатських опришків під проводом Олекси Довбуша, Дмитра Марусяка, Василя Баюрака та Івана Бойчука у XVIII-XIX ст., а також опору ОУН-УПА 40-50-х років XX ст. У селі жили ще люди, які воювали в Гуцульському курені Січових Стрільців за часів Австро-Угорщини.

Слід зауважити й те, що Космач впродовж 30-70-х років XX ст. був Меккою української інтелігенції. Саме тому, з новопризначеним священиком, слава про якого розійшлася далеко за межі Прикарпаття, з радістю знайомляться письменник Борис Антоненко-Давидович, поети Іван Гнатюк та Ігор Калинець, журналіст Михайло Осадчий та історик Валентин Мороз, політичний в’язень Данило Шумук та поет Іван Світличний, художник Опанас Заливаха та «дисидентський генерал» В’ячеслав’ Чорновіл. Останнього отець В. Романюк у Космачі охрестив.

З часом ці знайомства переросли у міцні контакти, які тодішні Органи державної безпеки характеризували як антирадянські вияви. Місцевий «актив» узявся відразу виховувати непоступливого священика, намагаючись, передусім, переконати його в тому, що недоцільно, щоб церкву відвідував його син Тарас. Але о. Василь Романюк був категоричним: син до церкви ходити буде. А голові сільської ради та директору місцевої школи свою позицію пояснював так: «Я ж закликаю людей, щоб йшли до церкви, а моя сім’я сидітиме вдома?! Сім’я священика повинна показати приклад…».

Неймовірна активність і гуцульська впертість космацького священика, правозахисна діяльність щодо представників національно-свідомої інтелігенції, його зв’язки з тодішнім дисидентським рухом призвели до того, що в лютому 1971 року о. Василя Романюка було переведено з гомінкого й престижного Космача з сімома тисячами населення та тридцять двома присілками до тихої Прутівки, що біля Снятина. Саме в цьому селі, що розташоване на березі гірського Прута, 20 січня

1972 року В. Романюка заарештували за захист В. Мороза. Відповідно до статті про «антирадянську агітацію і пропаганду», Івано-Франківський обласний суд на закритому судовому засіданні засудив обвинуваченого на 7 років позбавлення волі і три роки заслання. Ув’язнення «особливо небезпечний рецидивіст» відбував у Володимирській в’язниці (1972-1973) та в 1-му таборі особливого призначення у є. Соснівці в Мордовії. Там, у мордовських політичних таборах, під час другого ув’язнення, В. Романюк «сидів» разом з В. Стусом, О. Тихим, М. Руденком, Л. Лук’яненком і Ю. Шухевичем.

Як свідчать матеріали використаних авторами літературних джерел, перебуваючи у мордовському спецтаборі, отець Романюк брав активну участь у боротьбі політв’язнів за свої права. Він, зокрема, був автором багатьох звернень до державних і церковних діячів світу.

Так, у звернені до предстоятеля УАПЦ, о. Романюк зазначає: «…1976 року я відмовився від радянського громадянства…, бо називатися громадянином радянської країни, де здійснюються великі злочини проти миру і людяності, вважаю ненормальним…». При цьому, він оголошує себе членом УАПЦ, пориваючи зв’язки з Російською ПЦ, владики якої славили «мудру ленінську політику» і робили вигляд, начебто в СРСР немає переслідувань за віру.

У зверненні до президента США Д. Картера у листопаді 1977 року В. Романюк пише: «Минуло вже 60 років, як у нашій країні вбили свободу в будь-який спосіб виявляти свої власні переконання. Країна стала фортецею найчорнішої реакції і дикого осатаніння».

1977 року у зверненні «На захист отця Романюка», надісланому Святішому Престолові Всесвітньої Ради Церков, друзі-політв’язні пишуть: «Знущання над ним такі зухвалі й цинічні, що не можуть не обурити кожну чесну людину. …Ми сподіваємося, що міжнародні християнські церкви і все християнство, прикладуть максимум зусиль, щоб зупинити розправу над вірним сином церкви, мучеником ХХ-го сторіччя за віру Христа».

З 1979 року, вже будучи відомим правозахисником, о. Василь Романюк стає членом Української Гельсінської спілки.

На захист в’язня совісті виступили предстоятелі УПЦ в США і УАПЦ в діаспорі митрополит Мстислав і митрополит Віталій — першоієрарх РПЦза кордоном, інші відомі церковні та громадські діячі, а також різні організації. Церковний провід УАПЦ в діаспорі оголосив отця Романюка «ісповідником віри», а митрополит Мстислав звернувся з проханням про його захист до Вселенського Патріарха Димитрія І, ієрархів та керівників православних, католицьких і протестантських Церков, провідників гуманітарних організацій і державних керівників. На захист «в’язня сумління» виступив академік А. Сахаров.

Але тодішня «тюрма народів» — СРСР — не зважала ні на чиї протести й звернення. Саме тому отцю Василю довелося відмучитися у Володимирській в’язниці та мордовських таборах, як мовиться, «від дзвінка до дзвінка», тобто повних сім років, а потім ще відбути трирічне заслання в Якутії.

Наприкінці вересня 1981 року о. Романюк повертається зі спецпоселення до Косова. Але тут, на превеликий жаль, він спокою теж не мав: місцева влада поставилась.до нього вороже. «Особливо небезпечний рецидивіст», який відбув два ув’язнення за «дії проти держави», зразу отримав «персонального наглядача» з органів державної безпеки. Окрім того, за розпорядженням прокурора, він не мав права відлучатися з дому від восьмої години вечора до восьмої години ранку, не мав також права виїжджати за межі Косова без попереднього узгодження поїздки з «органами».

Як стверджує, вже неодноразово цитований вище син В. Романюка о. Тарас: «…фактично це був домашйій арешт. …Таких жорстких «годинних» умов батько не мав й на засланні». Такий режим тривав до весни 1983 року. Між тим, Косівська прокуратура дала батькові офіційне попередження, щоб він влаштувався на роботу, в іншому разі — «стаття за тунеядство». Батько був змушений влаштуватися сторожем у центральній районній лікарні (де перед цим працювала санітаркою наша мати), і одночасно виконував функції двірника. В лютому 1983 року він переніс перший інфаркт міокарда».

Весною 1983 року отцю Романюку врешті-решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983-1986 рр.), потім Рожнів і Рибне (1986-1987 рр.). Але політичні переслідування продовжувалися: «пильне око» КДБ відстежувало діяльність «неблагонадійного» душпастиря. Так, у Бабині місцеві гуцули часто інформували священика, що під час літургій у церкву заходили люди в цивільному, вмикали магнітофон, записуючи його проповіді.

10 червня 1984 року за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященний Андрій, єпископ УАПЦв Америці, за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І, отця Василя Романюка нагороджено вищою священицькою відзнакою — митрою.

З другої половини 1986 року о. Романюка почали відвідувати його колишні побратими-політв’язні Михайло Осадчий, Зіновій Краківський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та інші. Все це, за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря, підсилювало вроджений оптимізм, вселяло надії на ліпше майбутнє. :987 року отець Василь отримує нове призначення, на цей раз у село Пістинь. Як виявиться пізніше, це була остання парафія священицького служіння В. Романюка в Україні.

У червні 1988 року, на запрошення предстоятеля Ґреко-Православної Української Церкви у Канаді Блаженнійшого митрополита Вінніпегу і всієї Канади Василія (Федака), який у цій справі особисто звертався за допомогою до президента США Р. Рейгана, отець Василь Романюк разом з сином Тарасом виїхав до Канади.

За океаном він продовжує пастирське служіння в українських громадах Торонто, Монреаля, Нью-Йорка, Ватерлоо, Чикаго, Вашингтона, перебуваючи під юрисдикцією Блаженнійшого митрополита Василія.

У серпні 1988 р,. під час богослужіння, яке здійснював митрополит Мстислав у Давид-Бруці, що неподалік Нью-Йорку, отець Василь був піднесений до сану митрофорного протоієрея і отримав найвищу церковну нагороду — митру, якою був відзначений, як зазначалося вище, у червні 1984 року «за його боротьбу і участь у справі унезалежнення Української Православної Церкви в Україні».

Окрім пастирської, отець В. Романюк у США, Канаді та Великобританії займається просвітницькою та місіонерською діяльністю, виступає з лекціями про стан справ із правами віруючих у СРСР, пише статті і проповіді, які друкують в україномовній пресі, а потім видадуть окремою книжкою у перекладі англійською мовою під назвою «Голос в пустелі».

Бурхливі політичні події в Україні кличуть отця Василя додому. «Я їду в Україну, моє місце там», — вирішує він, і наприкінці грудня 1989 р. повертається на рідну землю.

29 квітня 1990 року в селі Космачі, де й почалася активна дисидентська діяльність отця В. Романюка, в храмі Петра й Павла відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси. На хіротонії нововисвячений єпископ Володимир сказав, серед іншого, таке: «Оце стою перед вами «у немочі і страху, і великім тремтінні», бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру на себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності…».

У вересні 1990 року його призначають єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ. 1991 року він став архієпископом Вишгородським, в лютому 1993 року — архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993 року — митрополитом Чернігівським і Сумським й Місце-блюстителем Київського Патріаршого престолу.

Основним прагненням і змістом життя архієрея в ті роки була діяльність, спрямована на об’єднання усіх українців у єдину Церкву. З цього приводу він наголошував: «Створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні є необхідною передумовою міцної Української держави. Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру…Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму. Тільки при такій умові ми зможемо стати повноцінною нацією, тільки при такій умові нас буде поважати світ».

21 жовтня 1993 р. на засіданні Всеукраїнського Православного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату абсолютною більшістю голосів митрополита Володимира було обрано на Патріарший Престол. Його інтронізація відбулася за Божественної Літургії в соборі святої Софії в Києві 24 жовтня 1993 року.

У своєму першому виступі Патріарх Володимир звернувся до вірних усіх християнських конфесій України з такими словами: «Нас об’єднує єдиний обряД, єдина церковна традиція, служіння одному й тому ж українському народові. Закликаю вас, брати і сестри, прийняти простягнуту вам руку примирення, розпочати братній діалог, разом дбати про відбудову храмами української духовності та Української держави…».

Новообраний Патріарх вів активну діяльність, постійно здійснював пастирські поїздки в міста і села України, що негативно позначилося на його, вже добре підірваному тюрмами, таборами та цькуванням каральними органами, здоров’ї. Як результат, на початку травня 1994 року предстоятель УПЦ КП переніс третій, і знову обширний, інфаркт міокарда.

Навесні 1995 року Європарламент нагородив Владику золотою медаллю — за працю на благо Християнської Церкви та за хресну дорогу в довголітній неволі. Вручення нагороди мало відбутися у серпні…Але 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки університетським ботанічним садом раптово зупинилося серце Патріарха Володимира. Причиною смерті став черговий, четвертий за рахунком, інфаркт.

Патріарха поховано під Великою цзвінницею поблизу кафедрального собору Святої Софії.

Впродовж усього свого земного життя патріарх Володимир щиро молився за незалежну Українську державу, робив усе можливе для відродження соборної Української Православної Церкви, за що і пішов на Голгофу. Сьогодні він молиться за нас перед Богом…

Саме тому, найважливішою турботою його земляків, жителів тих сіл, де здійснював свою пастирську діяльність отець Василь Романюк, зараз має бути належне увічнення його імені, його справи. Причому, це потрібно не так йому, як потрібно нам, його нащадкам, щоб .самим стати кращими, добрішими, більш свідомими.

…Люди — найцінніший скарб будь-якої землі у будь-які часи. Як стверджував філософ А. Гулига, життя людини, наче якесь збільшувальне скло, через яке можна чітко роздивитися життя країни та епохи. Хресна дорога Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Українська Православна Церква Київського Патріархату), у миру — Василя Омеляновича Романюка — є найкращим об’єктом для вивчення української історії другої половини XX ст., оскільки він був і творцем її, і важливою складовою — живою клітинкою того величезного організму, ім’я якому Український народ.

Ярослав Радиш,
цоктор наук з державного
управління, професор Національної
академії державного управління
при Президентові України.

Василь Ропар,
Рожнівський сільський голова.