У процесі вивчення історії Православної Церкви, особливо ХХ століття, при розгляді приймання кліриків у іншу юрисдикцію, ми часто зустрічаємося з досить незрозумілим формулюванням «прийняти через хіротесію». Подібне нерозуміння спричинене тим, що сам чин хіротесіі (χειροθεσία – покладання рук, благословення) застосовується щодо чину поставлення нижчого церковного кліру: читців і співців, і, в деяких випадках, іподияконів.

Щодо рукаположення архієреїв, священиків та дияконів застосовується термін хіротонія (χειροτονία). Таким чином, виникає природна плутанина, тому що, здається логічним, що до архієреїв, священиків та дияконів хіротесія застосовуватися не може. Тим більше, що в текстах зустрічається і термін «повторна хіротонія» (тобто перша хіротонія була визнана недійсною). Окремі дослідники та клірики, помиляючись, ставлять знак рівності між терміном «прийнятий через хіротесію» і «прийнятий через повторну хіротонію». І, виходячи з такого твердження, вважають термін «прийнятий через хіротесію» некоректним або взагалі неправильним.

Спробуймо розібратись у цьому питанні.

Історія з’явлення хіротесії стосовно архієреїв, священиків та дияконів

Історія вживання терміну «хіротесія» щодо священиків і дияконів має вельми давню історію. Так, при представленні священика чи диякона новому керуючому архієрею (при їх переході в іншу єпархію або призначенні нового єпархіального владики), вони ставали перед ним на коліна і цілували край одежі, висловлюючи цим свою покірність і повагу архієреєві, а архієрей – покладав руки на голову священика чи диякона і благословляв його. Після цього обряду клірик визнавався дійсним членом кліру цієї єпархії. У деяких випадках вказувалося – обряд представлення кліриків відбувався перед Святою Літургією у вівтарі храму, а архієрей сидів біля престолу. Найімовірніше, саме звідси пішов вираз «пройшов хіротесію» – тобто отримав благословення на служіння від правлячого архієрея [6, ст. 12]. Щоправда, подібна форма не входила до числа чинів Константинопольської Церкви, не мала жорстко встановленої форми і, швидше за все, була довільним звичаєм. Останнє було природним, оскільки питання підтвердження «сумнівних хіротоній» у Візантії не піднімалося.

Але в стародавній Православній Церкві існувала проблема правил приймання кліриків з числа єретиків, які покаялись. Це питання обговорювалося ще на VII Вселенському соборі [1, ст. 36]. Саме тоді і постало питання точного пояснення звичаю благословення архієреєм шляхом покладання рук і читання молитов над кліриком, якого приймають. Підставою дискусії стало двоїсте розуміння слів про покладання на них рук у 8-му правилі І Вселенського собору (про тих, що називали себе колись Чистими, але приєднаних до кафоличної і Апостольської Церкви; доброї гідності святого й великого Собору, та після покладання на них рук, перебувають вони в клірі). Повне і прийняте Собором пояснення дав св. Тарасій, що це не друге рукоположення, а інша річ, яка означає лише благословення. [1, ст. 63]

На думку низки дослідників, питання обряду (способу, звичаю) приймання “чужих” кліриків виникло в Православній Церкві після падіння Візантії та окупації її території турками, а також при подальшому розширенні Османської імперії. Саме в той час, досить велика кількість православних священиків, тікаючи від ісламської навали, опинилися в інших місцях і побажали стати кліриком тамтешніх Православних Церков. Природно, що переважна більшість священиків-біженців не мала не тільки відпускних грамот, а часто і грамот про хіротонії. Надалі, у зв’язку з різними проблемами законності православних ієрархів на окупованих територіях (архієрейські посади часто просто продавалися турками; були архієреї-уніати; архієреї-єретики; архієреї, поставлені одним єпископом), постало питання й канонічності (законності) хіротонії. Однак що розуміли під питанням «канонічності і законності» тодішні архієреї? Спираючись на лист Константинопольського патріарха Тимофія II, написаний, найімовірніше, як відповідь на питання Єрусалимського патріарха Феофана III, можна стверджувати, що на той час, на думку патріарха, «проблемними» хіротонії були: від уніатів; єретика через нерозуміння; без призначення на конкретне місце служіння; архієреями, що не мали єпархії; симонійними архієреями (які купили архієрейський чин), вчинені з примусу влади (як архієрейська, так і клірика). При цьому Константинопольський патріарх прямо забороняв «повторну хіротонію», як «образу Духа Святого». Зауважимо – про повне невизнання священицької та (або) дияконської хіротонії не йдеться. [4, ст.39]

Розв’язання проблеми патріарх Тимофій бачить у застосуванні «давньої практики благословення архієреєм клірика при вступі на нове місце служіння та читання молитви». Оскільки самі молитви не вказані, можна припустити, що під ними розуміються саме молитви закликання Святого Духа при хіротонії. При цьому саме благословення, відповідно до слів патріарха, має відбуватися « вівтарі храму перед святим престолом». [4, ст. 40]

Таким чином, у ХVII ст. Константинопольський патріарх Тимофій фактично ввів у вжиток трохи доповнений і внормований чин – стародавній звичай благословення архієреєм нових (які прийшли з іншої Церкви/єпархії, а не висвячених ним) священиків через покладення рук (χειροθεσία – хіротесію). Слід підкреслити: в практику було введено не новий чин, а лише форму посиленого благословення клірика на служіння у відповідності і в наслідування практики I і VII Вселенських соборів.

Саме тому, що хіротесія (χειροθεσία), є виключно благословенням шляхом покладання рук, звершеному архієреєм над новими священиками, що перейшли під його омофор, ми не знаходимо її встановленої форми в Требнику або Архієрейських чиновниках. Хоч згадки про традиції подібного благословення досить часто зустрічаються.

Треба зауважити, що в листі Константинопольського патріарха Тимофія II та інших згадках про прийняття кліриків відсутній опис практики подібного благословення архієрея архієреєм. Це можна пояснити тим що: по перше, якщо мова йде про «посилене благословення» (що передбачає якесь можливе виправлення), то тут слід згадати слова апостола Павла «Менше благословляється більшим» (Євр. 7:7), а стосовно єпископа один архієрей не є «більшим». «Більший» для нього – лише Собор єпископів. Виходячи з цього, можна припустити, що, коли архієреї і приймалися в інші Церкви через благословення, то це відбувалося, щонайменше, на Архієрейських Соборах. Втім, і апостольські правила передбачають хіротонію і суд над архієреєм не менш як двома владиками.

Поява звичаю благословення священиків для служіння в Київській Церкві безпосередньо пов’язана з Берестейською церковною унією 1596 року. Обидві сторони, православні та уніати, незважаючи на взаємні звинувачення і невизнання, приймали кліриків без нового рукоположення, через сповідання Символу віри і благословення правлячого єпархіального архієрея. Оскільки обидві сторони при прийнятті посилалися на давні практики та рішення (тлумачення) I і VII Вселенських соборів, то можна припустити: архієрейської благословення звершувалися шляхом покладання рук (χειροθεσία). Подібна практика частково застосовувалася і Російською Греко-Православною Церквою при прийнятті колишніх уніатських священиків після собору 1839 року. [2, ст. 23, 74]

У самій Греції питання про спосіб приймання або визнання хіротоній священиків та дияконів виникло у зв’язку з невизнанням одноосібної архієрейської хіротонії єпископа Андрибузького Прокопа, яку звершив єпископ Гавриїл Зарнський у 1832 р. і яка була не визнана Собором 1834 року. Тоді обидва владики були позбавлені сану і, хоча потім вони принесли покаяння і були відновлені в архієрейському служінні, висвячені ними з 1832 р. до 1834 р. священики були затверджені в сані через «давнє благословення своїх правлячих архієреїв – хіротесію». [3, ст. 161]

Новий спалах інтересу до питання форми приймання кліриків з невідомим або сумнівним рукоположенням виник у Польській православній церкві в другій половині 20-х років, коли в Польщі з’явилися священики-біженці з більшовицької Росії. Проблема була спричинена кількома фактами.

По-перше, більшовицькі репресії фактично зруйнували колишню Православну Церкву Російської імперії. З’явилася так звана «Катакомбна ієрархія» і, відповідно, нові «катакомбні священики». Останні, що цілком природно, іноді не мали ніяких документів про священицькі чи дияконські хіротонії; іноді – невідомим був архієрей (або його справжня доля). [5, ст. 62]

По друге, в Україні виникла Українська Автокефальна Православна Церква, яка прийняла так звані «нові канони». Та й сама хіротонія голови УАПЦ, митрополита В. Липківського, досить сильно відрізнялася від звичайної і викликало шквал критики з боку ортодоксального православ’я.

Першим і найбільш гостро це питання підняв Пінський владика Олександр (Іноземцев), в єпархії якого опинилося кілька священиків і дияконів УПАЦ (Л), перед главою ПАПЦ митрополитом Діонісієм у 1927 – 1930 р.р. І хоча певного соборного рішення ПАПЦ з цього питання так і не було прийнято, митрополит Діонісій у згоді з владикою Олександром прийшли до рішення приймати Російських кліриків-катакомбників і кліриків УАПЦ згідно з історичною практикою – через благословення архієрея шляхом покладання рук (χειροθεσία), а приймання архієреїв – залишати на рішення Собору ПАПЦ. [5, ст. 63]

Історично закладену практику прийняття певної категорії кліриків через хіротесію перейняла і Російська Православна Церква Зарубіжна, яка говорить про неї в низці доступних нам постанов другої половини ХХ ст. При цьому, вивчаючи постанови РПЦЗ, можна виявити ще одну відмінність тих, хто потребує хіротесії від повністю невизнаних хіротоній: стосовно тих, хто підпадає під хіротесію, вживається термін «священики і диякони», а в разі невизнаних хіротоній – «названі священиками та дияконами». [7,8]

Саме на довоєнну практику ПАПЦ і подальшу практику РПЦЗ вирішила спиратися переважна більшість Помісних Православних Церков країн колишнього «соціалістичного табору», коли виникло питання об’єднання з національними Православними Церквами діаспори (політичної еміграції) і приймання окремих священиків, висвячених в еміграції архієреями різних юрисдикцій.

Дискусія про розуміння хіротесії в ХІХ – ХХ століттях

Вже в часі Грецького собору 1834 р., частина богословів стверджувала, що хіротесія, яка проводиться шляхом читання молитов відповідної хіротонії (архієрея, священика або диякона), є в своєї суті повторним рукоположенням. Це стверджування ґрунтувалося на тим, що читання архієреям молитви над ставлеником і є хіротонія. У доказ своєї правоти вони приводили багато фактів з історії Православ’я, коли в часи новітніх гонінь на християн, архієреї здійснювали по-за літургійні хіротонії дияконів та священиків шляхам читання над ними відповідних молитов. Спираючись на свої висновки, прибічники цієї теорії відмовляли можливість хіротесії, а пропонували просто нове рукоположення в випадку відсутності дійсних підтверджень канонічності та законності хіротонії. Що правда, критики практики хіротесії, пропонуючи замінити її на звичайну нову хіротонію, так і не дали відповідь на наступне запитання: Як розцінювати їх пропозицію, коли, попри відсутності документів (свідчень або сумнівів архієреїв у її канонічності), вона була дійсною?

На супереч противникам хіротесії, були приведені приклади з визначенням хрещення людей, які не пам’ятували про своє хрещення або не мали документів про його. Загальна практика приписувала проводить над такими людьми нове хрещення з додатком «коли не хрещений». По міркуванню богословів, цей додаток робить неможливим, у випадку коли така людина вже була охрещена, казати про «повторне хрещення».

Що стосується признання за архієреям, священиком або дияконом права ношення відповідного сану одягу та богослужбових різ до хіротесії, то тут оборонці хіротесії виходили з наступного факту: «Приймаючи рішення про хіротесію, ми допускаємо факт наявності у такого архієрея, священика або диякона відповідного сану. Тому ми не в праві позбавляти його відповідних атрибутів, одягу і різ його сану. … Бо читання відповідних молитов під час хіротесії відбувається з приставкою «коли не цього (хіротонії) не було»». [9, ст. 63]. При цьому відзначалося – коли клірик, над яким відбулася хіротесія, мав раніше законну хіротонію (про яку не було докладно відомо), то молитви під час хіротесії мають виключно характер посиленого благословення. [9, ст. 65]

Окремим питанням дискусії є питання заховання за кліриком (архієреєм, священиком, дияконом), над яким здійснена послідовність хіротесії, власно церковних нагород кліриків: за архієреями – сану митрополита або архієпископа; за ієромонахами – сану архімандрита та ігумена; за священиками – протоієрея та митрофорного протоієрея, а також право на ношення палиці, набедреника, камилавки, хреста з оздобами і т.д.; за дияконами – сану архідиякона.

Тут ми вимушені визнати, що єдиної практики відносно церковних нагород кліру немає. Це питання цілком лежить в компетенції архірея (або архієрейського собору), які прийняв рішення про хіротесію клірика. Як свідчить практика, за кліриком, над якім здійснена хіротесія, залишаються всі церковні нагороди, але первісний сан архієрея (митрополит, архієпископ, єпископ) може бути змінені відповідно рішенню архієрейського собору.

Таким чином,у процесі практики і дискусій ХІХ – ХХ століть, було покладене чітке розмежування поміж канонічним визначенням «невизнані хіротонії» та «хіротонії, у яких ієрархія певної Православної Церкви має сумнів».

Висновки

Головною відмінністю приймання архієреїв або кліриків через хіротесію, на відмінність прийому через нову хіротонію, є первісне визнання їх можливого дійсного канонічного статусу як архієрея, священика чи диякона. Це підтверджується тим, що архієрей або клірики вже спочатку сприймаються як владику або клірика. Правлячий архієрей (у випадку з архієреєм – собор єпископів) промовляє молитви хіротонії з додатком «коли не була дійсна (попередня хіротонія», а в випадку дійсності попередньої хіротонії, ці молитви є тільки посиленим архієрейським благословенням.

Послідовність хіротесії

Насамкінець варто описати саму послідовність хіротесіі (або посиленого архієрейського благословення) при прийманні певної категорії кліриків іншої юрисдикції, що допоможе повніше побачити різницю при хіротесіі та новій хіротонії (остання нічим не відрізняється від звичайної).

Приймання архієреєм священика або диякона через хіротесію

Перед початком Божественної літургії священик або диякон, взявши благословення у присутнього правлячого архієрея, одягається в богослужбові ризи. Після проскомидії, але перед початком Літургії Слова, архієрей стає перед святим престолом і до нього підходить той, хто приймає хіротесію. Цілує руку архієрея і стає на коліна. Архієрей покладає на його голову руки і читає всі молитви, що належаться при хіротонії. Потім той, хто приймає хіротесію, встає і знову цілує руку архієрея. Приймає благословення і стає на своє місце служіння.

В іншому варіанті хіротесія відбувається вже після початку Святої Літургії, в тому її місці, де за Чиновником є місце хіротонії священика (якщо приймається диякон – диякона). Саме так, як подано нижче, відбувається приймання архієрея через хіротесію.

Приймання архієреями архієрея через хіротесію (практика, яку перейняла РПЦЗ)

Архієрей з панагією на шиї входить у храм, і його як архієрея, зустрічають і він входить до Вівтаря до співслужіння Літургії, як це личить єпископу. Одягають такого архієрея в усе архієрейське облачення у Вівтарі, і, помивши руки та завершивши свою проскомидію, він відходить від жертовника і стає на своє місце біля Престолу і бере участь у службі на рівні з іншими архієреями, стоячи на орлиці. Якщо служба доходить до моменту, коли за Чиновником слід звершувати архієрейську хіротонію, на такого єпископа інші єпископи накладають руки, і над ним читаються всі належні при хіротонії молитви. [6, ст. 23 - 24]

Протоієрей Сергій Горбик

Література

1. VII Вселенский Собор. СПб., 1993.

2. Иванов И.П. Некоторые исследования о чине воссоединения бывших униатов с Православной Церковью. Казань, 1916.

3. History of the Greek Orthodox Church. Manchester, 1944

4. Πατριάρχης Τιμόθεος II. Θεσσαλονίκη, 1977

5. Jurij Sołowiow. Polski Autokefaliczny Kościół Prawosławny w 1921 – 1939 r. Marseille, 1949

6. Ο Καθηγητήσ Γιάννησ Στεφάνου. Σπάνιεσ Και Ειδικέσ Αρχιεπίσκοποι Ιεροτελεστίεσ Ορθόδοξοσ Εκκλησία. Αθήνα, 1923

7. Определение Архиерейского собора Русской Зарубежной Церкви. от 15/28 сент. 1971 г. Пpотокол №16-11

8. Справка из канцелярии Архиерейского синода РПЦЗ. 2/15 августа 1990. № 4/77/133

9. Пракса рукоположења у православним црквама. Црна Гора, 1994