«Пізнайте правду, і Правда вас вільними зробить» (Ін. 8:32)

35-річчя відновлення незалежності нашої держави, що триває в умовах війни з одвічним північним ворогом України, заставляє нас знову і знову замислитися над суттю і цінністю буття вільними особами, вільними людьми, вільною спільнотою, вільним народом, вільною державою, вільною Церквою.

Із поданої Євангелістом Іоаном прямої мови Христа ми покликані усвідомити, що основою і передумовою свободи є правда, а вільними у Христі нас чинить Правда Божа.

Ті герої, котрі задовго до нашого покоління змагали за нашу спільну незалежність, зокрема і син священника Степан Бандера, якого так ненавидять наші вороги та воріженьки, наголошував, що любити Україну потрібно до глибини власної кишені. На жаль сьогодні ми бачимо, що одні донатять останнє на українське військо, для української перемоги, а тисячі вже віддали життя та здоров’я, в той час як інші устами патріоти, а ділами злодії, злочинці, корупціонери, – тобто фактично вбивці і мародери в час війни. Одні не спасували від небезпек та дискомфорту і добровільно взялись до захисту держави, ставши фактично заручниками чи юридичними рабами системи, і не мають зміни грошового забезпечення від початку великої війни ані персональної заміни, ротації, а інші тікають, у кордонних ріках тонуть, звинувачують усіх, в тому числі захисників, і за гроші готові провокувати та поширювати всяку неправду, лиш би не виконувати такий самий обов’язок, який тисячі інших добровільно тягнуть на своїх плечах вже п’ятий рік…

«Немає більшої любові, як хто душу свою кладе за друзів своїх», – нагадує нам Христос у Євангелії від Іоана (Ін. 15:13)

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу” – співаємо ми у нашому славні – „Ще не вмерла».

Проте насправді одні героїчно віддають життя і здоров’я, а інші продають душу нечистому, думаючи що награбованим в час війни забезпечать існування свого тіла і своїх потомків до н-го покоління.

Але Бог осміяним бути не може – бо що людина посіє, те і пожне, – говорить апостол Павло (Галатів 6:7).

«Ті, що зі сльозами сіють, з радісними піснями будуть жати» (Пс. 125:5)

Відзначення чергового ювілею незалежності в час екзистенційної боротьби за право на існування цілого народу в рамках своєї держави спрямовує нас думками до стану Давида, шо зазнавав переслідувань від здавалось би своїх, однак владолюбних співгромадян. І відома історія визволення його силою Бога Живого надихає і нас, незважаючи на складні зовнішні і внутрішні обставини вірити в перемогу Правди і Добра і працювати для такої мети.

Такі складні обставини знову показують нам правоту віри наших поетів, що життєствердно заявили – «лиш боротись значить жить!» (Іван Франко, 1883)

Справедлива боротьба ґрунтується на правді і справедливості з одної сторони та на любові до ближніх і, звичайно, до Бога, як джерела Любові, – з іншої сторони.

Адже нерозважне апелювання виключно до правди і справедливості призводить до зловживань, коли Конституцію ставлять на паузу, а представники влади у змаганні за мобілізаційний ресурс не довіряють навіть своїм же документам, зневажаючи в такий спосіб і ветеранів, і інвалідів, і інших осіб або ж запроваджуючи абсурдні процедури та різночитання законодавства, що призводить до ігнорування базових прав найбільш вразливих наших співгромадян, що потребують опіки найрідніших.

Невміння чи небажання на п’ятий рік великої війни налаштувати суспільство на безперервну боротьбу за незалежність, враховуючи природні стани втоми та виснаження – з одної сторони, та потребу постійного формування резерву – з іншої сторони – призводить до поляризації українського суспільства. Ми в такий спосіб забуваємо ті базові речі, про які десятками років молились наші попередники – «в єдності сила народу, Боже, нам єдність подай!»

Єдність народу ґрунтується на спільних цінностях, спільному стратегічному баченні і спільній філософії народного і державного розвитку, чого неможливо досягти без дискусій та взаємоповаги. Проте часто в нашій державі часу війни виникає відчуття кастового поділу, коли для наближених – вседозволеність, а для всіх інших, і, зокрема, опонентів, – закон. І навіть реалізація цього принципу зводиться до відвертого беззаконня, коли замість змагального судового процесу до громадян України застосовують позасудовий механізм санкцій.

Отож наявність як зовнішніх, так і внутрішніх проблем повинна спонукати нас, християн, до насамперед внутрішньої боротьби, як рівно ж і до творення справ віри, добра, справедливості і любові.

Пам’ятаймо, що фундаментом незалежності держави і розвитку та добробуту народу є Божі заповіді, наріжною з яких в питаннях національних залишається заповідь шанування батька та матері, щоб добре нам було і довго ми жили на землі (Вихід 20:12).

Ця заповідь стосується і Батьківщини, і материнської мови, і тисячолітньої української культури, як рівно ж і автокефалії Православної Церкви в Україні. Пам’ять поколінь наших Героїв і цвіту нації, що заяснів впродовж минулого не тільки на теренах нашого культурного простору, але і по всьому світу повинна спонукати нас сьогодні до особливої відповідальності перед нашими нащадками – відповідальності за передання і держави, і депозиту віри в Триєдиного Бога і пласту української культури та традиції, що живе і оновлюється у нових умовах.

Найважливішим у боротьбі є не стільки збереження територіального простору, як збереження нашої ідентичності, що ґрунтується на цінностях і пам’яті народного спротиву злу і творення спільного блага. І ця передавана з покоління в покоління здатність до виживання і творчого розвитку, до плекання віри і культури повинна стати справжнім спадком нашого національного поступу. А здійснити все це добре і надихаюче, зберегти від руйнування можна тільки заручившись силою Всемогутнього Бога і Творця, Котрий надихнув прот. Володимира Ярему (з 1993 р. Патріярха Димитрія) з однодумцями в далекому 1989 році на Преображення Господнє у Львові в умовах тиранічної совєтської імперії проголосити третє у ХХ столітті відродження автокефалії Українського Православ’я, а вже через два роки у 19991 році, 35 років тому цей же Господь дав такий розум нашим супостатам, що на Преображення почали путч і призвели до преображення нашого народу та проголошення Незалежності України.

Вірмо, що і нині Христос, Котрий став переможцем смерти і тління, за молитвами Преблагословенної Своєї Матері Діви Богородиці і всіх святих українського народу дарує нам перемогу над ворогами нашої Церкви і української держави за словами псалмоспівця Давида – «Визволи мене від ворогів моїх, Боже мій, захисти мене від тих, хто підноситься проти мене» (Пс. 58:2)

Працюймо, борімося і молімося словами першого Патріярха Київського і всієї України Мстислава (Скрипник) – З’єднай нас усіх в мирі і любові до своєї Батьківщини, один з одним, згуртуй нас в єдину Вселенську християнську сім’ю, і єдину Помісну Українську Православну Церкву, щоб усі люди, як брати у нашій вільні і квітучій Батьківщині славили величне Ім’я Твоє завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Благословення Всемогутнього Бога у Тройці Святій Єдиного нехай перебуває з українським народом, українським воїнством та українською владою нині, повсякчас і навіки!

† Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією Православної Церкви України