Серед білоруських літургістів кінця XVIII – початку ХІХ століть, постать уніатського митрополита Іраклія Лісовського, чи не найменш відома. Навіть ставлення його одновірців, особливо серед білоруських греко-католиків, є вельми неоднозначним та навіть негативним, адже воно сформувалося під впливом «латинського» погляду на історію Київської уніатської митрополії. Водночас на нашу думку, уніатський митрополит Іраклій Лісовський був одним із найвидатніших літургістів свого часу, який намагався відновити саме білоруську літургічну традицію в цілковито латинізованому уніатському обряді на білоруських тернях. Зважаючи на те, що на той час Київська православна митрополія вже понад століття була підпорядкована Російській Православній Церкві та активно русифікувалася, працю уніатського митрополита Іраклія Лісовського можна розглядати як чи не останню спробу відродити давній обряд Київської Церкви (православної та уніатської) XV–XVII стст. У цій статті ми спробуємо обґрунтувати потребу його літургічної реформи та привернути увагу до однієї зі знакових постатей у християнській історії Білорусі.

Для повнішого розуміння цінності праці митрополита Іраклія Лісовського розглянемо, що відбувалося з уніатським обрядом з кінця XVI до кінця XVIII стст.

Всупереч думкам деяких істориків, жодної істотної різниці між православним та уніатським обрядом, зокрема літургією, не існувало практично до останньої чверті XVII ст. Ідентичною була храмова архітектура, іконопис, співоча культура….

Так, відомий дослідник стародруків В. Лук’яненко, розглядаючи уніатські та православні Служебники 1617 р., висловив думку про їхню однотипність не лише в друкарському, а й у богослужбовому плані [1, №60]. Ця подібність простежується практично в усіх стародруках XVII ст. аж до випуску Віленського Служебника 1691 р. Незмінним залишалося і поминання церковної влади під час богослужіння: священник поминав свого правлячого архієрея, архієрей – Київського митрополита, і лише Київський митрополит, залежно від конфесії, – Вселенського Патріарха або Римського Понтифіка. Беручи до уваги, що в інвентарях уніатських храмів XVII ст. дуже часто зустрічаються православні Служебники та Требники (і навпаки – уніатські видання у православних), зовнішнє визначення конфесійної приналежності парафіяльного храму могло відбуватися лише за іменем правлячого архієрея або Київського митрополита.

Навіть орган, який деякі дослідники подають як виключно «латинський» або уніатський елемент богослужіння, насправді таким не був. Православний архідиякон Павло з Алепу (Сирія), подорожуючи Україною та північною Білоруссю у 1654 році, розповідав, як православні співають з органами під час богослужіння. Його цей звичай не дивує, і він подібної практики не засуджує [2, ст. 22, 27]. Загалом, якщо говорити саме про білоруських уніатів, документи зафіксували лише два місця, де відправлення співаної літургії відбувалося під акомпанемент органу – у Чарліоні та Новогрудку [3, с. 97 об., 104].

Однак, вже з другої половини XVII ст. розпочинається поступове наближення уніатського (східного) обряду до римо-католицького. Це був саме не розвиток, як намагаються подати деякі сучасні білоруські та українські дослідники, а саме запровадження до історичного обряду Київської православної традиції, який від початку перейняли й уніати, певних латинських елементів, з одночасним витісненням східних практик. На нашу думку, подібна тенденція мала декілька причин:

По-перше, Рим розглядав уніатів та їх обрядовість як щось другорядне у структурі Католицької Церкви, що мусить бути лише тимчасовим «мостом» для переходу колишніх православних на римо-католицький обряд. Відповідно, унійні єпископи та священники відчували ставлення до себе як до кліру «другого ґатунку» з боку римо-католиків і, вважаючи римо-католицький обряд більш «повноцінним», намагалися копіювати його.

По-друге, сам Рим, свідомо чи несвідомо, сприяв ерозії традицій уніатьского обряду. Тут можна навести багато прикладів, але зупинимося лише на кількох.

Зокрема, поява декрету «Небесний Єрусалим» папи Урбана VIII у 1634 році не лише передавала канонізацію нових святих виключно до компетенції Римського Понтифіка, але й руйнувала історичну традицію соборної канонізації Київської митрополії. Крім того, уніати формально позбулися права вшанування білорусько-українських святих, прославлених з середини Х ст. і до Берестейської унії. Уже київський унійний митрополит Гавриїл Календа не подав у Часослові 1670 р. святих, які були відсутні в римо-католицькому календарі, а шістнадцята капітула Василіанського Чину, що відбулася 1709 р., наказує поминати тільки «тих, хто жив у Київській Церкві в часи унії з Римом» [4, с. 164]. Цією ухвалою з унійних календарів викреслювалися практично всі святі Києво-Печерської Лаври, прп. Єфросинія Полоцька, св. Кирило Туровський, та ще велика кількість святих, яких вельми шанував білоруський і український народ.

Подібним руйнуванням історичної традиції Київської митрополії та наближенням канонічної традиції уніатів до римо-католицтва було надання священникам права відправляти дві літургії на день. Схожі звичаї були засуджені у праці візантійського богослова XI ст. Теодора Андійського, а в Західній Церкві – папами Олександром II (1065 р.) та Климентом III (1212 р.). Водночас керуючись римо-католицькою практикою того часу, папа Климент VIII у 1631 р. надав Київському унійному митрополиту право дозволяти священникам відправляти по дві літургії на день. Цей привілей спочатку надавався на сім років і отримав підтвердження з Риму у 1638 та 1653 роках. [5, с. 47], а у XVIII ст. подібна практика була повністю узаконена.

По-третє, Київська уніатська митрополія так і не спромоглася сформувати та відкрити власні духовні школи для підготовки майбутніх священників. Більшість була змушена навчатися у римо-католицьких єзуїтських колегіумах, де майбутнім священникам прищеплювали любов і повагу насамперед до римо-католицького обряду та практик. Аналогічна ситуація, як описують джерела, спостерігалася і в школах при василіанських монастирях, де викладали ті ж самі вихованці єзуїтів.

Природно, що все вищевикладене призводило до літургічного й обрядового хаосу в Уніатській Церкві, який вельми докладно описав аудитор Київської уніатської митрополії, о. Петро Камінський, який ревізував білоруські уніатські парафії та монастирі наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХVII ст.: Під час літургії не робився вхід з Євангелієм; не вживається теплота і губка; не відбувається перенесення Святих Дарів з жертовника на престол; диякон служить у римо-католицькому далматинку, а не у стихарі. Відбуваються процесії з монстранцією по церкві, і під час урочистостей використовується музика. При цьому він зауважує: «як церемонії змішані з грецьких і латинських, так і мова змішана з польською та руською» [6, ст. 90-92].

Офіційно справу спотворення та латинізації історичного обряду Київської митрополії продовжив київський уніатський митрополит Кипріан Жахівський, який у 1691 р. видав новий уніатський молитовник, що був створений на основі «грецького літургікону» кардинала Нерлі. Ця книга була надрукована у 1683 р. Ймовірно, що митрополит отримав літургікон від самого кардинала, який у 1670–1671 рр. виконував обов’язки папського нунція у Варшаві [7, с. 117].

Головним недоліком літургікону Нерлі, що відбилося і на праці митрополита Кипріана Жаховського, була сильна латинізація італійських греків-уніатів, обряд яких був узятий кардиналом за основу. Не аналізуючи уніатський Служебник 1691 та 1995 рр., що не є темою даної статті, відзначимо лише деякі, на нашу думку, істотні моменти.

Так, особливістю цього Служебника є відсутність рубрик вступних молитов. На відміну від Віленських Служебників 1583, 1598 та 1617 рр., які можна вважати взірцем історичної традиції Київської митрополії (як православної, так і уніатської), не згадуються: диякон; іконостас і нічого не говориться про цілунки священником образів, престолу та Євангелія. [8, ст. 80-81]. Була офіційно закріплена римо-католицька традиція обходу храму зі Святими Дарами у Велику П’ятницю та Великдень, що повністю суперечить Східно-Християнській традиції та є чужорідним елементом (на сьогодні подібні обходи (як і загалом процесії зі Святими Дарами) офіційно заборонені Ватиканом для Східних Церков).

Цей курс на латинізацію уніатського обряду, результатом якого мав би бути повний перехід уніатів на римо-католицький обряд, був закріплений рішеннями Замойського синоду 1720 р. Варто згадати, що на той час зміна обряду автоматично означала й зміну національної самосвідомості переважної більшості вірян….

Таким чином, практично з другої половини XVIII ст. на території етнічної Білорусі розпочинається доволі швидке наближення уніатського обряду до римо-католицького, що в перспективі мало призвести до повного переходу білоруських уніатів до римо-католицтва. Цей процес значною мірою зачепив частину монастирів Василіан та сільські парафіяльні структури, а меншою – кафедральні собори та міські храми. І це не було «розвиток уніатського обряду», як намагаються стверджувати деякі білоруські та українські дослідники. Для доказу цього факту розглянемо кожну зі змін більш прискіпливо (наведемо лише основні моменти).

а) Присунене Престолу до стіни. Таке нововведення знищує наступні елементи Східного обряду: зникає «Гірне місце»; зникають усі кадіння навколо Престолу; зникає обхід Престолу з Євангелієм під час малого входу; зникає відхід священника до «Гірного місця» під час читання Апостола (і Євангелія, якщо його читає диякон або якщо служать кілька священників); зникає запрестольний хрест, або він мусить «пересунутися» на Престол.

б) Зникнення іконостаса. Зникає традиція кадіння іконостаса під час служби; зникає малий вхід з Євангелієм та великий вхід (перенесення приготовлених Святих Дарів з жертовника на Престол). У будь-якому разі зникає урочистий вихід з дияконських дверей та вхід до Царських врат. Деградація цього літургічного дійства особливо помітна під час архієрейського служіння.

в) Зникнення жертовника. Перші випадки зникнення жертовників спостерігалися вже під час запровадження додаткових бічних вівтарів та читаних літургій – у другій половині XVII ст. Саме в цей час з’явився звичай здійснення чину проскомидії безпосередньо на бічному вівтарі. Але поступово ця «новація», особливо від останньої чверті XVIII ст., перейшла і на головний вівтар храму. Через зникнення жертовника, повністю зникає такий дуже важливий елемент Східної літургії, як Великий вхід.

Тепер пропоную уявити, як виглядатиме літургія за наявності всіх зазначених вище пунктів (саме так виглядала вівтарна частина більшості уніатських храмів наприкінці XVIII ст.): Священник стоїть у Престолу і здійснює лише повороти до вірян. Практично, подібне богослужіння відрізняється від тогочасної римо-католицької меси лише текстом, мовою (римо-католики служили виключно латиною) та формою причастя. Тим більше, як ми вже зазначали вище, римо-католицькі елементи увійшли і в богослужбове вбрання. Фактично відбувалося поглинання уніатів Римо-Католицькою Церквою…

Отже, у 1784 р., саме під час обрядової кризи в білоруських єпархіях Київської уніатської митрополії, Полоцьким уніатським архієпископом стає Іраклій Лісовський, який, ще перебуваючи на посаді настоятелем монастиря при Полоцькому Софійському соборі та головою Полоцької уніатської консисторії, добре знав проблему сильної латинізації уніатського обряду. Як своє головне завдання новий архієпископ бачить розробку та здійснення обрядово-літургічної реформи.

Вже в січні 1785 р. Архієпископ Іраклій Лісовський пише лист до Риму, де викладає свої міркування щодо обрядової реформи [62, с. 91]. Доступні нам матеріали дозволяють побачити всю глибину задуму полоцького уніатського владики.

Основу майбутньої літургічної реформи мав становити грецький Евхологіон, виданий з благословення Папи Бенедикта XIV, а також історичні богослужбові видання Київської митрополії кінця XVI – початку XVII століть (православні та уніатські).

На нашу думку, архієпископ Іраклій Лісовський намагався якомога більше наблизити уніатське богослужіння до первинного історичного зразка. Підтвердженням цієї гіпотези може слугувати той факт, що вікарний архієпископ Туркевич, працюючи над перекладом Евхологіону Бенедикта XIV, свідомо повертається до давньої форми поминання церковної ієрархії, пропускаючи поминання Римського папи для єпархіальних архієреїв та священників (Папу історично поминав лише Київський уніатський митрополит) [9, с. 77–78]. А архімандрит Діонісій Чадай у 1788 р. свідчив про те, що Полоцький архієпископ наказав тримати Царські двері та завісу зачиненими до причастя вірян, як це історично відбувалося в обряді Київського Православ’я [10, с. 209]. Архієпископ відновлює історичний звичай вживання теплоти та губки під час літургії, заборонений Замойським синодом; ліквідуються додаткові пристінні постаменти (престоли) у храмах; священникам дозволяється правити лише одну літургію на день; сам архієпископ одягнувся у традиційному православному стилі (туніка та відкритий паландіон з широкими рукавами); дозволяє використовувати православні видання Київської митрополії [10, ст. 133–134].

Також, для вивчення справжнього Східного обряду, архієпископ Іраклій Лисовський здійснює мандрівку до Єрусалиму, після чого запроваджує в Полоцькій єпархії «чистий грецький обряд» [11, ст. 292].

Розробленість, точність формулювань та науковий підхід до літургічної реформи владики Іраклія Лисовського можна оцінити навіть на тих документах, які вже введені в науковий обіг. Наприклад – Observationes in missam polocensem [10, ст. 371-387], де після досить змістовної передмови описується практично кожна літургічна рубрика, від підготовчих молитов до заключного тропаря. Можна висунути гіпотезу, що архієпископ провів ґрунтовний порівняльний аналіз великої кількості православних та уніатських видань, зокрема грецьких і латинських стародруків.

Спроба уніатського архієпископа Іраклія провести літургійну реформу та повернутися до історичного обряду зустріла сильну протидію римо-католицької ієрархії. Так, 8 червня 1785 року, папський нунцій відправив листа кардиналу Антонеллі, в якому прямо пише: «Існує реальна небезпека, що Лісовський має на меті обмежити відправлення читаної літургії, аби все було однаково з традицією грецьких схизматиків» [9, ст.38]. Зокрема, комісія кардиналів Конгрегації поширення Віри на своєму засіданні 18 червня 1787 року не лише наказала архієпископу дотримуватися постанов Замойського синоду, а й взагалі заборонила йому проводити літургійну реформу на власний розсуд. «Якщо така реформа має бути проведена, – йдеться в рішенні Конгрегації, – вона повинна бути проведена за участю всіх єпископів Київської Церкви». Цей окремий пункт забороняв використання православних служебників, навіть виданих у Київській митрополії до унії [9, стаття 88].

Також, за свідченням православного архієпископа Антонія, василіани Полоцької єпархії відмовлялися підпорядковуватися правлячому архієрею в обрядових справах і продовжували дотримуватися латинських практик [11, с. 303].

Незважаючи на опір римо-католицької ієрархії та місцевих василіан, уніатський архієпископ Іраклій Лісовський не зупинявся у своїх спробах провести реформу. Так, у 1790 р. василіанин о. Юстин Крупянитький знову скаржився папському нунцію, що архієпископ наказав, аби на співаній літургії двері й завіси були зачинені до Символу віри, під час освячення, перед запрошенням до причастя і після заклику до причастя вірних [10, с. 209]. Архієпископ особисто прагне домогтися від Риму благословення свого Евхологіону та його видання білоруським (полоцьким) ізводом церковнослов’янської мови.

Намагаючись залучити до реформи якомога більше уніатського духовенства, архієпископ Іраклій Лісовський ініціює скликання відповідного з’їзду у Варшаві, який мав відбутися у 1796 р. Але через зміну політичного становища ці збори не відбулися [12, ст.846-852].

Фактично до кінця свого життя, вже будучи Київським уніатським митрополитом, Іраклій Лисовський намагається відродити історичний обряд та зупинити латинізацію. Він домагається від російського імператора Олександра І «виведення уніатських справ до особливого департаменту римсько-католицької колегії» (1805 р.) та заснування Полоцької уніатської семінарії (1807 р.). Однак він так і не домігся від Рима та Петербургу дозволу на друк власного Служебника, а після його смерті 30 серпня 1808 року справа літургічної реформи була остаточно зупинена.

На нашу думку, провал літургічної реформи уніатського владики Іраклія Лісовського був цілком передбачуваний, адже, ані Рим, ані Петербург, не були зацікавлені в її реалізації. Перший сподівався на остаточний перехід уніатів до римо-католицького обряду, а другий – на наближення уніатського обряду до російського синодального, з наступним приєднанням колишніх уніатів до Російської Православної Церкви. Фактично, хоча кожен і по-своєму, обидві сторони прагнули ліквідації уніатства.

Наступники митрополита Іраклія Лисовського обрали саме «російський» шлях. У 1834 році на з’їзді уніатських ієрархів у Петербурзі, який проводився задля «відновлення православного богослужіння в уніатських церквах», Служебник РПЦ були призначені обов’язковими для всіх уніатських єпархій у межах Російської імперії [13, ст. 21].

Щодо постаті самого митрополита Іраклія Лісовського, то його пам’ять і праця виявилися в трагічному становищі: католицькі історики бачили в ньому «прихильника схизматиків та русифікатора», а російські православні – «місцевого сепаратиста та оборонця уніатства». Його творча спадщина залишається маловивченою та практично невідомою білоруським історикам, але ми маємо надію, що білоруські та українські літургісти нададуть їй належну увагу.

Посилання

1. Лукьяненко В.И. Каталог белорусских изданий кириличного шрифта XVI-XVII вв. В.1. (1601-1654). Л., 1975 г.

2. Муркос Г. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских при Московском университете. М.,1897 г., № 4

3. Visitationes Monasteriorum OSBM Provinciae Lituanae ad anno 1784 ad annum 1788 per Reverendissimum Patrem Porphyrium Skarbek Wazynski Provincialem expeditae. Österreichische Nationalbibiothek. Handschriftensammlung, Codices Latini – Series Nova, №2798

4. Археографический сборник документов, относящихся к истории северо-западной Руси. Т.12, Вильня, 1900 г.

5. Zochowsci C. Colloquium Lubelskie miedzy… Lwow, 1680 r.

6. Щурат В. В оборонв Потієвої Унії. Львів, 1926 р.

7. Ваврик М. До історії служебника в Укр. Кат. Церкві в 2-ій пол 17 ст. // Analekta Ordinis Sancti Basilii magni № 16 (1979) ст. 98-142.

8. Литургиа… Вильно, 1691 г.

9. Solovij M. De reformatione liturgica Heraclii Lisowskyj archiepiscopi Polocensis (1784-1809). Romae, 1950.

10. Гуцуляк Л.Д. Божественна літургія Йоанна Золотоустого в Київській митрополії після унії з Римом (період 1596-1839). Львів., 2004.

11. Архиепископ Антоний. О Греко-унитской Церкви в западном крае. Б.м.\б.г. нумерацыя ст. 279-342

12. Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. Leopoli, 1862

13. Ольховский Г. О богослужении во время унии в Холмском кафедральном соборе (1596 — 1875). Варшава, 1900.

прот. Сергій Горбик

Авторський переклад з білоруської мови для «Київського Православ’я»