Проблема об’єднання православних в Україні давно вже зробилася топовою у Вселенському Православ’ї. Важко знайти релігійне ЗМІ або конференцію, де вона не розглядалася в різних ракурсах та звучанні. Відомі науковці спробують «пробити стіну», спростовуючи різноманітні міфи та упередження. Цілком природно, що сьогодні розглядається можливість об’єднання виключно поза юрисдикцією Московського патріархату на канонічному ґрунті. І коли ПЦУ неодноразово заявляла про готовність до перемов, то РПЦвУ (УПЦ) цього всіляко уникає, ставлячи неприймальні умови.

У цих умовах певна група духовенства та мирян обох юрисдикцій починає дискусії на нейтральних майданчиках, декларуючи спроби «зруйнувати міфи» та «консолідувати суспільство». Звичайно, теоретично такі спроби можна тільки витати. Але, на великий жаль, учасники цих дискусій до сьогодні не відповіли або не бажають відповісти на головне питанні: Що сьогодні являє собою РПЦвУ? Чому більшість її єпископату, духовенства та мирян уникають об’єднання? Чи загалом є можливість і сенс об’єднання православних в Україні (ПЦУ і РПЦвУ) або принаймні «мирного співіснування», в сучасних умовах?

Отже, у цієї невеликій розвідці, ми спробуємо проаналізувати певні міфи та соціологію.

І. Три основних міфу, які уникають розвінчати прибічники «діалогу»

1.1. Міф перший: Реальна назва та статус РПЦвУ (УПЦ)

На всіх дискусійних майданчиках, а також у різних експертних висновках, гучать дві назви: «Православна Церква України» (ПЦУ) та «Українська Православна Церква» (УПЦ). І коли з ПЦУ все зрозуміло, бо вона отримала Томос і її назва цілком приймальна для науково-канонічного вжитку, то з УПЦ це не працює.

Почнемо з того, що такої юрисдикції або автономії як «УПЦ» у Вселенському Православ’ї немає. Ця самоназва була вигадана українським екзархатом РПЦ та підтримана керівництвом Московського патріархату виключно для маскування в нових політичних умовах. Реально, коли ми діємо у науковому та (або) канонічному полі, мусимо читко називати реальний статус цієї структури: сукупність єпархій та парафій РПЦ в Україні (РПЦвУ), а самоназву «УПЦ», виключно при потребі, вживати саме як додаткову – «РПЦвУ (УПЦ)». Це дозволити уникнути дезорієнтації суспільства, зокрема і закордонного, ніби обидві юрисдикції є українськими.

Прикладом такого підходу є позиція румунських науковців та богословів. Сукупність єпархій та парафій РПЦ в Молдові вони практично не називають їх самоназвою – «Молдавська Православна Церква». Вживається абревіатура «РПЦвМ (МПЦ)».

Також відповідним чином робить Вселенський Патріархат та Еладська Православна Церква, коли мова йде про Македонську Православну Церкву – вживається виключно назва «Охридська архієпископія».

Висновок: У всіх наукових виступах, публікаціях, а також у часі різноманітних дискусій, мусимо відмовитися від вживання самоназви (УПЦ) та  докладно визначати юрисдикційну приналежність цієї структури – «РПЦвУ»

1.2. Міф другій: різноманітність РПЦвУ

Від прибічників діалогу, особливо з-поміж духовенства та вірних РПЦвУ (УПЦ) чуємо тезу про «різноманітність в УПЦ» (РПЦвУ – ред.). Дійсно, до ключових подій, а саме до надання канонічної автокефалії ПЦУ та початку повномасштабної війни в лютому 2022 р., можна було казати про реальну наявність певних груп. Ще у 2019 р., кфн. Володимир Волковський загально визначив три групи у своєї статті «Долі ідентичності в українському православ’ї». Але тільки одна з них була саме проукраїнською по своїм поглядам («українська + православна + канонічна»). Серед респондентів, які чітко вказали свою приналежність до РПЦвУ, згідно з соціологічними дослідженням 2019 – 2021 рр., ця частина складала 25-35% (за найбільш сміливими підрахунками – до 50%). Але коли ми вилучимо тільки духовенство позначеного вище періоду, відсоток відразу робився значно меншим – 9-13%%.

Однак, після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, небажання керівництва РПЦвУ розірвати свій канонічний та адміністративний зв’язок з Московським патріархатом, а особливо після початку повномасштабної війни, почали відбуватися масові переходи парафій (про індивідуальні переходи мирян навіть не згадуємо) в ПЦУ. Серед православних українців, кількість вірян, які чітко позиціонують себе з РПЦвУ, знизилася по різнім оцінкам до 4-5,5%%. І тут ми стикаємось з дуже цікавою з’явою, а саме з тим, що зменшення кількості вірних цієї структури сприяло значному підвищенню її проросійської монолітності.

Так, дослідження 2023-2024 рр. показують зменшення умовно «проукраїнської частини» серед тих, хто вказав свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ), практично до відсотка соціологічної похибки – 2,8-3,5%%. Серед духовенства ця група ще менша. Навіть коли вірити «Софійському Братству» щодо кількості священників РПЦвУ, які прагнуть діалогу та проукраїнські налаштовані (близько 500 осіб заявлених братством, але по нашім даним їх сьогодні не більш 200-250 осіб) – це менше ніж 2,5-3%% від заявленої кількості духовенства РПЦвУ (більш 9.000 священнників та ченців).

Цілком незрозуміло, як такий відсоток священнників планував (планує) змінити проросійську ідентичність РПЦвУ. А головне для чого це робити, коли вже є цілком канонічна та проукраїнська ПЦУ та що заважає цим священникам перейти в її.

Враховуючи, що переходи, зокрема і священників, продовжуються, сьогодні можна впевнено зробити Висновок: Різноманітність РПЦвУ – це міф, які створений їй самою.

1.3. Міф третій: Через діалог ми можемо знайти форму об’єднання або співіснування

Прибічники «пошуку нової форми об’єднання» або «нормального співіснування», особливо з-поміж членів «Софійського Братства», кажуть про можливість якісь новітніх шляхів примирення православних в Україні. Зокрема про те, що через діалог вірних ПЦУ та РПЦвУ (УПЦ) на різних майданчиках можна зробити винахід новітніх моделей, ще невідомих Вселенському Православ’ю.

Отже, розглянемо можливі сценарії, які знаходяться в канонічному полі.

а) Об’єднання

Жодній реальної форми об’єднання, ніж приєднання до ПЦУ просто не існує. Є кілька моделей, які давно відомі та (або) використовуються:

– Звичайне приєднання до вже існуючих єпархій ПЦУ по територіальному принципу. Це найбільш раціональний та такий, що цілком відповідає канонічному праву;

– Перехід у ставропігію Предстоятелю ПЦУ. Такий варіант явно має часовий характер та несе в собі загрозу ізольованості від решти парафій конкретної територіальної єпархії. Хоча це може бути виходом при індивідуальному переході священника (без парафії);

– Перехід до конкретного архієрея без врахування територіального розміщення його єпархії. При переході з парафією – це теж шлях в ізольованість. Але при індивідуальному – є дійсно виходом для священника, бо є можливість отримати нове місце служіння.

– Створення окремої адміністративної структури по прикладу РПЦЗ в Московському патріархаті. У принципі такий шлях можливий, але тут є кілька проблем.

По-перше, РПЦЗ долучалася до РПЦ МП як юрисдикційна структура. Тобто зі своїми архієреями, єпархіями і т.д. При цьому переважна більшість її структур знаходилася в закордонні відносно Російської Федерації. В Україні, на сьогодні, жодний архієрей РПЦвУ не висловив бажання перейти з єпархією в ПЦУ навіть на таких умовах. Крім того, переважна більшість парафій РПЦвУ знаходиться саме в Україні – значиться де-факто ніяким об’єднання не буде.

По-друге, така форма об’єднання передбачає встановлення євхаристичного спілкування з ПЦУ. Враховуючи, що основна частина парафій РПЦвУ саме в Україні, що вже відзначалося вище, така форма немає сенсу.

По-третє, оформлення РПЦвУ як окремої структури в ПЦУ несе певну загрозу саме конечності об’єднавчого процесу. Адже захована структура дозволяє архієреям у будь-який момент вийти з ПЦУ та знову приєднатися до Московського патріархату.

б) Мирне співіснування

Ми не будем розглядати варіант мирного співіснування, коли заховається саме РПЦвУ. Адже для цього потрібні титанічні зміни в самому Московському патріархаті, а саме відновлення євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом та повне визнання ПЦУ. І навіть коли гіпотетично допустити, що таке станеться, то тоді мусимо визнати: за таких умов існування РПЦвУ загалом втрачає сенс.

Отже, дуже важко уявить «мирне співіснування» зі структурою, яка не визнає не тільки саме ПЦУ, її архієреїв та духовенство, а навіть хрещення, яке здійснив священник ПЦУ. Хоча, визнає хрещення Католицької Церкви, Вірменської Апостольської Церкви та деяких неопротестантських спільнот. Власне це питання можна адресувати ініціаторам різних «майданчиків», зокрема і «Софійському Братству», де священники РПЦвУ де-юре не визнають священниками своїх партнерів по перемовах (дискусіях).

Також розрив РПЦвУ з Московським патріархатом та оголошення свого автокефального (незалежного) статусу не врятує ситуацію. Адже РПЦвУ (УПЦ) відразу опиниться в «сірій зоні» неканонічного православ’я. Єдиним виходом з цього статусу буде прохання до Константинопольського Патріарха щодо визнання своєї автокефалії. Але Томос вже наданий ПЦУ і в ньому відзначена «вся територія України». Навіть з погляду максимальної канонічної ікономії, визнання ще однієї автокефальної юрисдикції не буде – буде вимога приєднання до ПЦУ.

Дехто з новітніх «шукачів єдності» кажуть про необхідність створення ще однієї адміністративної структури в юрисдикції Вселенського Патріархату. Дійсно, де-юре така структура може бути створена на базі «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні», статус та права якого до сьогодні невідомі суспільству (зауважимо – ПЦУ демонструє повну відкритість, бо її Статут, рішення Помісних та Архієрейських Соборів, Синоду, є у вільному доступі). Але з погляду православного канонічного права, така адміністративна структура буде вкрай незаконною. Ба більше, саме так поступив Московський патріархат, коли вдерся на канонічну територію Олександрійського патріархату. Тому створення паралельної структури Константинопольського Патріархату в Україні практично неможливе.

Також учасники «спільних майданчиків», декларуючи неможливість об’єднання українських православних у досяжному майбутньому, вбачають створення якось «нової ідентичності співіснування». На думку цієї групи, ПЦУ та РПЦвУ на сьогодні мають дві протилежні ідентичності. А на «майданчиках» може сформуватися «нова ідентичність» – ідентичність «сірої зони», у якій священники та віряни двох юрисдикцій будуть мирно співіснувати на «горизонтальному рівні». Згідно з поглядами цієї групи, базою мусять бути речи, які об’єднують. Вочевидь тут мається на увазі «проукраїнська частина» РПЦвУ. Але і в цьому посилі є багато маніпуляцій.

По-перше, для того, щоб подібна ідея «мирного співіснування» здійснювалася, потрібно цілком відкрита та рівне партнерство. Тобто «проукраїнське» духовенство РПЦвУ мусить публічно визнати духовенство ПЦУ – прийняти повноцінну форму співіснування канонічних юрисдикцій у Вселенському Православ’ї. Що буде зі священником РПЦвУ, коли він це публічно задекларує, здогадатися неважко…

По-друге, ми вже маємо приклади, коли «мирне співіснування» закінчується, як тільки парафія «проукраїнського» священника РПЦвУ, або його родичів чи друзів, вирішить перейти в ПЦУ. Це підтверджує і соціологія – 96-97% умовно «проукраїнського» духовенства РПЦвУ загалом негативно ставляться до зміни юрисдикції громад та розривання договорів оренди історичних храмів.

Висновок: Пошук якогось «альтернативного об’єднання» або форми «мирного співіснування» (створення «нової ідентичності» через «дискусії на майданчиках» – це міф.

ІІ. Чи чують діалог та обміркування на «майданчиках» в РПЦвУ?

Ми недарма винесли саме це запитання як назву цього розділу. Адже певна частина духовенства та вірних ПЦУ має надію якось вплинути на вірних РПЦвУ для руйнування московських наративів. Саме для цього організується запис виступів та дискусій, створюються різноманітні сайти і т.д. І ось тут нас очікує велике розчарування – переважна більшість духовенства та вірних РПЦвУ дивиться та читає тільки ЗМІ своєї юрисдикції.

Так, згідно з соціологічним опитуванням, 87-91%% респондентів, які чітко означили свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ) беруть інформацію тільки з джерел, які їм рекомендує їх священновладдя (для ПЦУ цей покажчик значно нижче – 49-53%%).

Відзначену вище тенденцію закритості вірних РПЦвУ (УПЦ) підтверджує і аналіз підписників на ресурси цієї юрисдикції в мережі ФБ. Для вивчення цього феномену проаналізуємо ресурси, які вказав прот. Сергій Прокопчук у своєї статті «Вплив інформаційних ресурсів та соціальних мереж на формування міфологічного світогляду серед православних українців». Оскільки автор поділів усі ресурси кілька груп, ми також будемо дотримуватися цього, але розглядаємо виключно ресурси орієнтовані на православних українців.

а) «1 група –  це ті ресурси, котрі прямо пов’язані з Українською Православною Церквою, і цей зв’язок навіть відмічений у їхніх назвах, а в профілі їхніх власників чи адмінів зазначено, що вони працюють в УПЦ»

Найбільш численним ресурсом є «Почаївський листок», тому саме його підписників беремо за основу. Картина вражає – його підписники складають 97,8% підписників усіх інших ресурсів, а саме «Українська Православна Церква», «Православна Віра. УПЦ», «Святая Троица. УПЦ», «Православ’я з Онуфрієм. УПЦ» та «Група підтримки православних в Україні»

б) «2 група – це ті ресурси, власниками та адмінами яких є у більшості своїй українці, та розраховані вони для українського споживача»

Маємо ту саму картину – підписники найбільш численного ресурсу цієї групи, «Духовного камертону», складають 94,8% підписників інших ресурсів: «Слава Богу за все», «Віра вічна, віра славна, наша віра православна» та «Його же царствія не буде кінця».

Ба більше, ці підписники цих двох груп перетинаються. Наприклад, 96,1% підписників «Почаївського листка» є також підписниками «Духовного камертону» та «Слава Богу за все».

А що з «майданчиками порозуміння»?

Загалом можна відзначити вкрай низький інтерес до дискусій щодо «порозуміння» або «мирного співіснування» між ПЦУ та РПЦвУ. Наприклад, на сторінку «Софійського Братства» у мережі ФБ підписано 2,9 тисяч людей, а середня кількість переглядів дискусій на каналі «YouTube» не перевищує 180-220 за кілька місяців…

Все це дозволяє зробити очевидний висновок: Сьогоднішня більшість РПЦвУ, яку В. Волковський окреслив кількома групами («православний» + «російський» та «православний» + «канонічний» + «російський»), загалом не цікавиться жодними «майданчиками», зокрема і аргументами на користь об’єднання з ПЦУ. Фактично, як влучно відзначив у коментарях соціальної сітки ФБ Віталій Нелепов, характеризуючи учасників «майданчиків, зокрема і «Софійське Братство», – це «вузький клуб вчорашніх УПЦшників і завтрашніх ПЦУшників…».

Проросійська по своїм поглядам паства РПЦвУ, зокрема і духовенство, не збирається полемізувати з прибічниками єдності православних в Україні. Їх погляди та ставлення до ПЦУ давно сформовані. Йдеться виключно про якісь діалог з частиною духовенства, яку від переходу стримують певні особисті обставини та побоювання.

Щоправда, офіційні та неофіційні речники РПЦвУ активно спробують використовувати ресурси «майданчиків» для спроб реабілітації своєї юрисдикції у очах православних українців та нападів на ПЦУ. Прикладом такої діяльності можна віднести певні матеріали на сайті «Софійського Братства», а саме виступ Сергія Бортника «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», стаття Ефі Ефіміу «Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні» та інш.

ІІІ. Перехід духовенства РПЦвУ в ПЦУ: проблеми та побоювання

У цьому розділи ми спробуємо проаналізувати досить малу кількість переходів до ПЦУ духовенства РПЦвУ. Саме з тієї групи, яку називають «проукраїнською» та яка й бере участь у дискусіях на різних майданчиках.

Отже, у 2023-2024 рр. група польських соціологів анонімно опитала респондентів з-поміж духовенства РПЦвУ на предмет ставлення до різноманітних політичних, соціальних та релігійних викликів в Україні. Зокрема було поставлено питання щодо об’єднання (переходу) в ПЦУ. І тут ми побачили досить цікаву картину саме серед умовно «проукраїнської» групи духовенства

а) 86,8% вказали, що основним моментом, які стримує їх від переходу, є небезпека розриву соціально-родинних зав’язків. При цьому на практично обов’язковий розрив родинних стосунків, бо родичі воліють залишитися в РПЦвУ, вказали 94,5% учасників цієї групи.  Адже духовенство є корпоративною групою, а перехід може потягнути розрив стосунків у колі РПЦвУ та потрібність будувати їх фактично наново в ПЦУ;

б) Побоювання втрати парафії та, відповідно, критичність у фінансової та житловій сфері, вказало 78,4% респондентів;

в) Побоювання негативного ставлення єпархіального архієрея ПЦУ та (або) співбратів-священників висловило 63,4%. Тут треба уточнити, що таке побоювання висловлювали священники, які не є настоятелями та (або) не мають власної парафії ;

г) Побоювання виключно фінансових проблем у випадку переходу – 44,2%;

д) Сумнів у канонічності самої ПЦУ, її архієреїв та духовенства, які прийняли хіротонії в УАПЦ або УПЦ КП – 13,4%.

Таким чином, перехід проукраїнських священників РПЦвУ до ПЦУ сьогодні стримують переважно соціальні, а не релігійно-канонічні питання. Тобто для їх проросійська ідентичність РПЦвУ поки менш важлива, ніж власний добробут та спокій. Але долучення до ПЦУ священників цієї групи тривають, чому сприяє не стільки «дискусійні майданчики», скільки сама промосковська політична ідентичність РПЦвУ.

IV. Каталізатори переходу в ПЦУ священників РПЦвУ

Ми мусимо визнати, що на сьогодні певна частина священників РПЦвУ ніколи її не залишить. Але опитування показують, що є т.зв. «сира зона» – духовенство, яке у «несприятливих умовах» може долучитися до ПЦУ. Треба відзначити, що це не «проукраїнська частина», а звичайні «заробітчани», для яких священнство тільки спосіб заробляння грошей.

Отже, умови які є для цієї групи «неспритними»:

а) Заборона РПЦвУ, коли немає змоги легального служіння. Вочевидь, на це влада України не піде;

б) Повне виконання закон №8371 про заборону релігійних організацій, пов’язаних з Російською православною церквою. Обов’язкове вказання належності РПЦвУ до Московського патріархату може привести до відходу парафіян, що приведе до фінансових проблем;

в) Позбавлення місця служіння (храму). Особливо це лякає духовенство РПЦвУ, яке служить у історичних храмах і монастирях, наданих державою в оренду;

г) Різке погіршення фінансового стану. Тут досить цікаво, що цей привід до переходу називається останнім. Можна висунути гіпотезу: Духовенство РПЦвУ отримує певні кошти, які напряму не залежать до здійснення служіння. Опосередковано цю гіпотезу підтверджує факт продовження служіння в приватних помешканнях з парафією у 5-10 осіб, після переходу громади в ПЦУ.

V. Деякі висновки

Створення канонічної ПЦУ, а особливо повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022 р., яке підтримав Московський патріархат, почалися досить масові переходи в ПЦУ парафій РПЦвУ. Тут треба відзначити, що російська агресія суттєво збільшила частину РПЦвУ, ідентичність якій В. Волковський позначив як «українська + православна + канонічна». На початок червня 2025 р., доля православних в Україні, які декларують свою приналежність до Московського патріархату складає 4-5,5%%.

Разом з тим, переходи частини, яку визначають «проукраїнською», роблять РПЦвУ монолітною проросійською силою. Вже сьогодні немає навіть той «різноманітності», яка існувала в цієї юрисдикції до 2019-2022 рр. Отже, промосковська ідентичність вірних РПЦвУ (явна або прихована) практично робить неможливим мирне співіснування з українською ідентичністю ПЦУ. А різноманітні «майданчики порозуміння» використовуються представниками РПЦвУ для захисту своєї юрисдикції та атак на Українське Православ’я.

Основним фактором, які сьогодні стримує повну маргіналізацію РПЦвУ є використання її самоназви – «УПЦ», що дозволяє маскувати свою справжню сутність в очах православних українців.

В РПЦвУ є невелика група духовенства, яка, на сьогодні, через причини соціально-родинного характеру, не бажає перейти до ПЦУ. Саме це духовенство йде на дискусійний діалог з представниками ПЦУ на різних «майданчиках» для забезпечення власного душевно-емоційного комфорту. Вихід цих священників з Московського патріархату неминучий, а їх кількість у ньому увесь час зменшується. Також серед духовенства РПЦвУ є т.зв. «сира зона» – священники, які готові покинути його через руйнування їх «зони життєвого комфорту».

Отже, основний висновок: Немає жодного рішення для подолання розділення православних України, крім об’єднання в ПЦУ.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

PS. Автор висловлює вдячність п. Андрію Грудню за надання соціологічних даних та допомогу в їх опрацюванні.