+ ВАРФОЛОМІЙ

З Божої ласки, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

До Повноти Церкви: Нехай буде з вами Божа благодать і мир!

Ми підносимо гімн подяки всемогутньому та доброзичливому Богу в Трійці, який дозволив Своєму народові досягти 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського Собору, який духовно засвідчив істинну віру в Слово Боже, народжене без початку та справді єдиносущне з Отцем, «Що заради нас і заради нашого спасіння зійшов, втілився і став людиною, страждав і воскрес на третій день, і вознісся на небо, що знову прийде судити живих і мертвих».

Нікейський Собор є вираженням соборної природи Церкви, кульмінацією її «раннього соборництва», яке нерозривно пов’язане з євхаристичною реалізацією життя Церкви, а також з практикою збирання разом для прийняття рішень «однодушно» (Дії 2:1) з актуальних питань. Нікейський Собор також знаменує собою появу нової соборної структури, а саме Вселенських Соборів, які виявилися вирішальними для розвитку церковних справ. Варто зазначити, що Вселенський Собор не є «постійною установою» в житті Церкви, а «надзвичайною подією» у відповідь на конкретну загрозу вірі, спрямовану на відновлення порушеної єдності та євхаристичного спілкування.

Той факт, що Нікейський собор був скликаний імператором, що Костянтин Великий відвідував його засідання та приймав його рішення зі статусом імперського закону, не робить його «імперським синодом».[1] Це, безсумнівно, була «церковна подія», коли Церква, керована Святим Духом, вирішувала свої внутрішні справи, а Імператор запровадив принцип «Віддавайте кесареве кесареві кесареві, а Боже Богові» (Мт. 22:21).

Зіткнувшись з єрессю аріан, Церква сформулювала на Соборі суть своєї віри, яка постійно переживається. Син і Слово Боже, «єдиносущний з Отцем… істинний Бог від істинного Бога», через своє втілення рятує людство від поневолення ворога та відкриває нам шлях обожнення через благодать. «Він став людиною, щоб ми могли стати богами».[2] Нікейський Символ Віри проголошує тверде переконання, що продовження єретичного відступництва є запереченням потенціалу людського спасіння. У цьому сенсі це не просто теоретичне проголошення, а сповідання віри, як і всі догматичні тексти Церкви, є справжнім вираженням живої істини в ній і через неї.

Особливе богословське значення має те, що основою Святого Символу Віри «Вірую…» є місцевий Хрещальний Символ Віри або група таких Символів Віри. Як справжній носій багатовікової самосвідомості Церкви, Собор підсумовує та підтверджує Апостольську Традицію, що зберігається місцевими Церквами. Афанасій Великий згадує, що Отці Собору «не пишуть про питання віри: «Нам здалося…», а радше: «Це те, у що вірить Католицька Церква»; і вони одразу ж сповідували те, у що вірили, щоб продемонструвати, що в написаному ними не було відкрито нічого нового, але що їхнє мислення було апостольським, іншими словами, саме тим, чого навчали апостоли».[3]

Переконання Богом навчених Отців полягало в тому, що до віри Апостолів нічого не було додано, і що справді вселенський Нікейський Символ Віри є проголошенням спільної традиції католицької Церкви. Отці Собору, яких Православна Церква справедливо шанує та вихваляє як «точних захисників апостольських традицій», прийняли філософський термін «сутність» (та його похідне «єдиносущний»), щоб виразити православну віру в божественність Логоса, яку Арій заперечував, а разом з нею заперечував усю таємницю вселенського викупленого втіленого Дому Божого, загрузлого в елліністичних концепціях, таким чином заперечуючи «Бога наших отців» в ім’я «Бога філософів».

Ще одним важливим питанням, яке мав вирішити Нікейський Собор для зміцнення єдності Церкви в літургійній практиці, було «коли і як нам слід святкувати свято Великодня». 1700-річчя скликання цього Собору знову висунуло на перший план питання спільного святкування Воскресіння Господнього. Свята Велика Церква Христова молиться, щоб християни всього світу повернулися, відповідно до постанов Нікейського Собору, до святкування Великодня в один день, як за щасливим збігом обставин у цьому році. Таке рішення слугувало б доказом і символом реального прогресу в боротьбі за наше екуменічне співіснування та взаєморозуміння через богословський діалог і «діалог життя», як відчутне свідчення нашої практичної поваги до того, що ми отримали від нероздільної Церкви. Досягнення такої мети в контексті цьогорічної річниці було спільним баченням покійного Папи Франциска та Нашого Смирення. Його смерть одразу після того, як усе християнство святкувало Великдень, підкреслює нашу відповідальність продовжувати рухатися в цьому напрямку без вагань.

Крім того, канонічна робота Нікейського собору також була значною, оскільки він сформулював та синодальне підтвердив багатовікову канонічну свідомість Церкви, встановив початок та підняв статус митрополичої системи, а також першочергове становище та розширену відповідальність певних патріарших престолів, з яких поступово виникла система пентархії. Оскільки канонічна спадщина Нікейського собору є спільною спадщиною для всього християнського світу, цьогорічна річниця покликана слугувати запрошенням повернутися до джерел, а саме до первинних канонічних правил неподільної Церкви.

Вселенський Константинопольський Патріархат споконвіку служив гарантом рішень Нікейського Собору. Цей дух Великої Церкви також був описаний у Патріаршій та Синодальній Енциклікі до 1600-річчя Собору «як перший Вселенський і справді найбільший Собор Церкви».[4] Як тоді було написано: «Рішення відзначити річницю «як святкову і, справді, спільну, якщо можливо, подію всіх Православних Автокефальних Церков, щоб разом проявити віру та дотримання донині нашої Святої Православної Церкви вчення та духу того Собору, чиє натхненне рішення, з одного боку, утвердило та закріпило єдину віру Церкви, а з іншого, також чудово представило єдність церковної структури через присутність делегатів з усіх куточків світу».

На жаль, однак, ця подія спільного святкування 100 років тому виявилася неможливою через виняткові обставини та вакансію кафедри Вселенського Патріархату. 19 липня 1925 року, у першу неділю після інтронізації Патріарха Василія III, «відкладений обов’язок» був виконаний шляхом здійснення «спеціальної Патріаршої та Синодальної Літургії» в Патріаршій Церкві. Особливе еклезіологічне значення має той факт, що ця енцикліка наголошувала на важливості прийняття зобов’язання Константинопольської Церкви — «як більш безпосередньо пов’язаної з подією Собору та відповідальної за свято» — святкувати цю річницю, «яка є значною для всього християнства…».

Нікейський собор є важливою віхою у формуванні доктринальної ідентичності та канонічної структури Церкви. Він залишається взірцем для вирішення проблем віри та канонічного порядку на глобальному рівні. 1700-річчя його скликання нагадує християнству про традиції давньої Церкви, цінність взаємної боротьби з помилковими уявленнями про християнську віру та місію віруючих сприяти примноженню «добрих плодів» життя у Христі.

Сьогодні ми покликані наголосити на незмінному посланні Першого Вселенського Нікейського Собору, сотеріологічних вимірах та антропологічних наслідках терміну «єдиносущний», нерозривному зв’язку між христологією та антропологією в епоху антропологічної плутанини та інтенсивних зусиль, спрямованих на підкреслення «металюдини» як відкритого горизонту та самообожнюваної перспективи людської еволюції за участю науки та технологій. Принцип «теолюдської реальності» є відповіддю на глухий кут сучасного бачення «людини-бога». Тому посилання на «дух Нікейського Собору» є запрошенням для нас звернутися до суттєвих аспектів нашої віри, ядром якої є спасіння людства у Христі.

Наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, є повним і досконалим одкровенням істини про Бога і людину. «Хто бачив Мене, той бачив Мого Отця» (Івана 14:9). Втілення Слово Боже явило «першого і єдиного», як пише святий Миколай Ковасилський, «істинну і досконалу людину, зразкову в поведінці, в способі життя та в усіх інших відношеннях».[5] Ця Істина представлена світі Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою; Істина, яка живить її, є тією ж Істиною, якій вона служить. Церква носить ризу Істини, «сплетену богослов’ям згори», завжди правильно тлумачачи та звеличуючи «велику таємницю благочестя», проголошуючи слово віри, надії та любові, очікуючи «нескінченного дня, який не знає вечора чи зміни»,[6] приходу Царства Отця, і Сина, і Святого Духа.

Завдання богослов’я полягає в розкритті сотеріологічного виміру доктрини та її тлумачення в екзистенційних термінах, що разом з участю в церковній події вимагає чутливості та справжнього інтересу до людини та дива її свободи. У цьому сенсі проголошення нашої віри у втілення

 Слово Боже має супроводжуватися нашою чутливою відповіддю на Його спасительне слово: «Це Моя заповідь вам: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін. 15:12).

На згадку про невимовні дари, які Він дав і продовжує давати у світі, ми невпинно славимо найсвятіше і найславніше ім’я Господа всього і Бога любові, через якого ми пізнали Отця і через якого Святий Дух прийшов у світ. Амінь!

1 червня, року Господнього 2025.

+Вселенський Патріарх Варфоломій.