За останні кілька років, особливо під керівництвом Патріарха Кирила, Російська Православна Церква (РПЦ) стала головним гравцем у російській внутрішній політиці, ставши, можливо, «повністю асимільованою частиною внутрішньої та зовнішньополітичної машини Кремля». [1] Ламоро та Флейк стверджують, що «термін Кирила на посаді Патріарха… допоміг РПЦ зміцнити свої позиції та повільно витіснити конкуруючі релігійні групи» [2]. Основна поява РПЦ на міжнародній арені переважно характеризується її позицією щодо російського наступу на Україну, який розпочався в лютому 2022 року. Повноцінна підтримка РПЦ «СВО» в Україні є безкомпромісною, і нещодавно представлений першим розділом Рішення XXV Всесвітнього російського народного собору «Сьогодення і майбутнє Російського світу» (Наказ XXV Всемирного русского народного собора «Настоящее и будущее Русского мира»), затвердженого 27 березня 2024 року [3]. Але розглядати ці твердження РПЦ просто як поступки нинішній президентській волі насправді є безпідставним, оскільки православний богослов Павло Л. Гаврилюк зазначає, що патріарх Кирило « забезпечив теоретичну платформу для цієї війни задовго до початку Путіна ». його повномасштабне вторгнення в Україну» [4].

Однак уважніше порівняльне прочитання цих недавніх проявів релігійної імперської ангажованості РПЦ продемонструє, що воно не є новим, а також нинішній прояв її самоствердження не є унікальним для сучасної епохи. Протягом ХІХ століття російський філософ і релігійний мислитель В. С. Соловйов (1853-1900) застерігав від такої «Візантії», або, радше, «візантійського» самоствердження та гегемоністської програми, яку імперська Росія та навіть РПЦ прийняла.

Тому в цьому есе досліджуватиметься погляд Соловйова на Росію, її релігійну традицію та їхній зв’язок із амбівалентною візантійською спадщиною, а також те, що це означає для місії РПЦ в історії. Це дослідження буде зосереджено на двох аспектах: ворожість до Заходу з одного боку та внутрішня суперечність російської релігійності, яка зливає християнську духовність із деспотизмом, язичницькою самовпевненістю щодо державної влади.

Але наперед треба взяти до уваги один важливий момент, а саме те, що Соловйов принаймні частково розглядав Росію як християнську імперію, а не як світську державу, якою вона є офіційно сьогодні. Тим не менш, його думки, за його власною логікою, набагато більше стосуються РПЦ, оскільки вона є справжнім представником традиційного християнства в Росії, а також є носієм візантійської спадщини так само, як і Російська імперія. Відповідно, Церква повинна вважатися ще більш відповідальною за дотримання того, що Соловйов вважає істинним, точніше, самою божественною істиною.

І. «Священна війна» РПЦ проти «сатанинського» Заходу

У згаданому наказі РПЦ однозначно проголосила, що напад на Україну є «Священною війною, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію «котохіону» [«Утримуючого» ], захищаючи світ від наступу глобалізму та перемоги Заходу, який впав у сатанізм». [5]  Відповідно, Церква ставить себе в непримиренну позицію проти Заходу, глобалізму та «злочинного» режиму в Києві, розглядаючи їх існування через метафізичну релігійну призму як «сатанинський». Однак цей «сатанізм» є лише частиною цілісного погляду, згідно з яким РПЦ бачить не лише себе, а Росію та її народ святими, які ведуть духовну війну, щоб захистити не лише Росію, а й увесь світ. Таким чином, Церква висловлює тверду впевненість у месіанській місії, яку Росії судилося виконати в історії. Не згадуючи її по імені, РПЦ виглядає вірною традиційному російському погляду на Москву (і російську державу) як на Третій Рим.

Але з історії добре відомо, що такий погляд на Захід існував уже на стародавньому християнському Сході. Тому встановлення виняткового зв’язку між поточним дискурсом і модерними та постмодерними трансформаціями на Заході не може бути легко виправданим. Соловйов пояснює, що «візантійці вважали, що достатньо бути справжнім християнином, оберігати догмати та священні обряди православ’я, не турбуючись про християнізацію суспільного та політичного життя» [6]. У зв’язку з цим слід зазначити, що погляди Соловйова на християнське суспільно-політичне життя не мають нічого подібного до багато чого, що РПЦ, ймовірно, просуватиме у російській внутрішній політиці. Він ототожнює «християнське» ставлення до «прогресу», оскільки вважає, що «християнство в цілому перебуває на шляху прогресу та трансформації; і сама висота його ідеалу не дозволяє нам остаточно судити про нього відповідно до його різних фаз, чи то минулих, чи то сучасних» [7]. Таким чином, хоча Соловйов може мати на увазі певні цінності щодо того, як бути «християнином», він відкидає ототожнення християнської духовності з певним консерватизмом, який прославляє минуле чи сьогодення. У тих лекціях, які він читав у Франції перед католицькою аудиторією, він іде навіть далі, називаючи іслам природним результатом ворожого східно-візантійського ставлення до Заходу, оскільки, згідно з цією точкою зору, це «щирий і послідовний візантизм, вільний від усіх внутрішніх протиріч. Це повна і відверта реакція східного духу проти християнства» [8].

Як би європоцентрично це не звучало, Соловйов ототожнює справжнє християнство (а не загальновизнане християнство — le Christianisme , не la Chrétienté ) із західним ставленням, звідси його опозиція до поглядів Російської церкви та слов’янофілів на Захід, оскільки він бачить у них ворожнечу до самого концепція прогресу та історичної трансформації. Причину такого ототожнення можна вивести з іншого короткого тексту, який він пише в 1897 році, де Соловйов визнає своє захоплення західним середньовічним християнством не через бажання повернутися в минуле, а через його робочу модель активної участі в суспільстві. і суспільне життя. Це динамічне залучення означало для Соловйова використання давньогрецької спадщини, збереженої Візантією, яка не використовувала її, для створення європейського Відродження, якого «візантійські греки не бачили навіть уві сні» [9].

Таким чином, для Соловйова консерватизм і збереження християнської істини не є еквівалентами реального дотримання цієї істини. Для нього, навіть якщо Захід не був «більш християнським» за Схід з ідеальної точки зору, він є таким з точки зору «динамічного прагнення» («l’aspiration dynamique») [10]. Що зауважена в прочитанні Соловйова, так це його моральні наслідки, оскільки він попереджає, що філософські установки (у цьому випадку східний ізоляціонізм) зазвичай поступаються місцем своїм крайнім логічним наслідкам (іслам), отже, поступове захоплення всієї Візантійської імперії, спочатку раннім ісламом, а потім османськими турками, оскільки обидва, на його думку, є більш гармонійними та вільними від внутрішніх протиріч представниками антизахідного візантизму [11].

З цієї точки зору спостереження Соловйова щодо ізоляціоністського та ворожого етосу щодо Заходу, чи то політичного, чи релігійного, оскільки обидва взаємопов’язані, все ще виявляються у ідеології РПЦ сьогодні. І його сувора критика та застереження все ще більш актуальні сьогодні, як і в його часи, оскільки РПЦ розглядає західний світогляд і цінності як чистий сатанізм.

ІІ. Російська «двоєдушність» і візантійська внутрішня суперечність

Розгляд недавнього втручання російської церкви в суспільне та національне життя Росії у світлі думки Соловйова не обов’язково створює чорно-білу картину. Справжнє християнство для Соловйова означає участь у суспільно-політичному житті. Він навіть використовує російську традиційну легенду про святого Миколая та святого Касіяна, щоб підкреслити важливість освітньої та соціальної ролі Церкви. Таким чином, історичну місію Західної Церкви він бачить так само, як святий Миколай, який, за переказами, не боявся забруднити руки та одяг, щоб допомогти селянам. У цій легенді святий Петро дарує святому Миколаю два дні свята на рік через його відважну та жертовну участь у реальному житті свого народу, тоді як святий Касіян отримує лише один день свята кожні чотири роки [12]. Тому сама ідея діяльності Російської Церкви в освітній та соціальній сферах з цієї точки зору є позитивною і навіть необхідною. Але в погляді Соловйова немає мілітаристських настроїв і ідентифікації з державою. Він різко розрізняє ці два типи залучення, оскільки бачить Церкву не лише вчителем і милосердним працівником, але також, особливо в стародавньому світі, як можливість для людей мати громадянське суспільне життя, окрім повної асиміляції через ототожнення з волею автократичної держави [13].

Більше того, одна з найрадикальніших інтерпретацій Соловйова російського релігійного прославлення самодержавства міститься в його великому есе «Візантизм і Росія», яке звучить як відповідь на «Візантизм і слов’янство» Леонтьєва). У цій праці Соловйов підкреслює те, що він вважає двовірством російського царства («Двоєдушність цього царя»), яке походить від того, що він називає « політичним двовір’ям [ двовір’ям ] російського народу» [14]. У цьому контексті подвійна віра, яку Соловйов приписує російському традиційному менталітету, втілюється насамперед у подвійній вірі як у християнство, так і в (язичницьке) самодержавство. Соловйов обґрунтовує свою точку зору, посилаючись на давньоруську легенду, яка розповідає про те, що московське правління справді походить не менш, ніж від Навуходоносора з Вавилона, а сама Візантія була посередником [15].

Ця давня подвійна віра, представлена в політичному аспекті в самодержавстві, чітко проілюстрована в третьому розділі Наказу під назвою «Зовнішня політика». У цьому наказі йдеться про те, що «Росія має стати одним із провідних центрів багатополярного світу, який очолить інтеграційні процеси та забезпечить безпеку та стабільний розвиток на всьому пострадянському просторі» [16]. Це занепокоєння щодо позиції Росії у світі ще більше проясняється великим акцентом на тому, чим є Росія . Наказ стверджує, що: «Возз’єднання російського народу має стати одним із пріоритетів російської зовнішньої політики. Росія повинна повернутися до доктрини триєдності російського народу, яка існує вже більше трьох століть, згідно з якою російський народ складається з великоросів, малоросів і білорусів, які є гілками (субетносами) одного народу, а поняття «русский» охоплює всіх східних слов’ян — нащадків історичної Русі» [17].

Це твердження не пояснює, що мається на увазі під «возз’єднанням російського народу», чи мається на увазі, наприклад, сучасне політичне утворення, як-от єдина держава якогось типу. Але оскільки ця заява схвалена РПЦ, це може означати, що того, що Ламоро і Флейк називають «розривом» між патріархом Кирилом і Путіним щодо анексії Криму, більше не існує [18]. Такий розвиток подій міг відбутися частково через воєнні реалії в Україні після 2022 року, що підтверджує висновок, що сьогодні Церква йде набагато далі, ніж проста «неявна підтримка» держави після «заглушення» опозиції патріарха [19]. Здається, що в цьому контексті РПЦ бере на себе роль лідера в теоретизуванні більшого російського втручання в ширший територіальний і культурний масштаб.

Крім того, РПЦ дає нове позначення тому, що Соловйов називає «партикуляризмом» [20]. Він закликає перетворити Росію на державу-притулок для всіх тих традиціоналістів у світі, які, на думку прибічників «російського порядку», повинні бути глибоко русифіковані: «Росія повинна стати державою-притулком для всіх співвітчизників світу, які страждають від навали західного глобалізму, війн і дискримінації. Окрім наших співвітчизників, наша країна може стати притулком для мільйонів іноземців, які відстоюють традиційні цінності, лояльні до Росії та готові до мовної та культурної інтеграції в нашої країні» [21].

Соловйов відзначає цю російську та всеправославну тенденцію та рух до партикуляризму, який зрештою поступається місцем тому, що він називає «новими національними поділами», причому старообрядництво є лише одним із крайніх прикладів візантійського партикуляризму [22]. Образ сучасної РПЦ з її потужним дискурсом про державу-притулок, побачений на фоні думки Соловйова, на додаток до іншого розділу (№ 7) у цьому Наказі, який закликає до масової мобілізації людей до села та подалі від мегаполісів і великих міст — цей образ викликає пам’ять і моделі поведінки старообрядництва, особливо якщо порівнювати його з ідентичним закликом до переселення людей, який пропагував радикальний російський мислитель Олександр Дугін, який сам є старообрядцем [23].

Власне, подібність між РПЦ і старообрядництвом відзначає й сам Соловйов, хоча й в іншому моменті. Для нього обидві сторони були схожі у дотриманні буквалізму ( буквалізму ) [24]. І причину такої ситуації можна простежити в тому, як Русь успадкувала релігію від Візантійської імперії. Він пояснює, що «разом з православ’ям [Росія] отримала також церковний візантизм, тобто горезвісний традиціоналізм і буквалізм, утвердження тимчасової і випадкової форми релігії поряд з вічним і істотним. , локальна традиція разом із загальнолюдським» [25]. Основна проблема, на думку Соловйова, полягає в тому, що Російська православна церква успадкувала «вавилонсько-візантійський деспотизм» [26]. У такому політичному режимі не існує поняття вільної особистості людини, а отже, неможливість візантійської держави бути справжньою християнською державою. Як і в цитованих раніше лекціях французькою мовою, Соловйов тут знову стверджує, що «християнське царство має складатися з вільних людських осіб, оскільки воно повинно очолюватися такою особою» [27].

Невід’ємною частиною цієї картини, яку окреслює Соловйов, він проводить риси подібності між Росією та нещасливою Візантійською імперією, оскільки він стверджує, що остання розвалилася, тому що втратила саму причину свого існування та місію, яка полягає в тому, щоб бути християнином [28]. Одним із найчіткіших текстів, у якому Соловйов пояснює, що він має на увазі під цим, є його вірш «Панмонголізм  , опублікований у 1894 році. У цьому вірші він застерігає Росію як націю та народ, а не лише як державу, про остаточної поразки і краху, порівнюючи її з Візантією:

Панмонголизм! Хоть имя дико,

Но мне ласкает слух оно,

Как бы предвестием великой

Судьбины Божией полно.

 

Когда в растленной Византии

Остыл Божественный алтарь

И отреклися от Мессии

Иерей и князь, народ и царь, —

 

Тогда он поднял от Востока

Народ безвестный и чужой,

И под орудьем тяжким рока

Во прах склонился Рим второй.

 

Судьбою павшей Византии

Мы научиться не хотим,

И все твердят льстецы России:

Ты — третий Рим, ты — третий Рим.

 

Пусть так! Орудий Божьей кары

Запас еще не истощен,

Готовит новые удары

Рой пробудившихся племен.

 

От вод малайских до Алтая

Вожди с восточных островов

У стен поникшего Китая

Собрали тьмы своих полков.

 

Как саранча, неисчислимы

И ненасытны, как она,

Нездешней силою хранимы,

Идут на север племена.

 

О Русь! забудь былую славу:

Орел двуглавый сокрушен,

И желтым детям на забаву

Даны клочки твоих знамен.

 

Смирится в трепете и страхе,

Кто мог завет любви забыть…

И третий Рим лежит во прахе,

А уж четвертому не быть.

У цих абзацах яскраво виражене морально-надісторичне прозріння Соловйова долі Росії. Для нього любов і милосердя — це те, що відрізняє християнське царство, на додаток до згаданого вище прогресивного менталітету та заснованості на вільній особистості. Однак він стверджує, що ніколи не знаходить нічого в колективному житті нації, що могло б врівноважувати зло та її моральний розпад, чи то в житті держави, чи в житті людей, включаючи постійне звернення до збройної сили під час конфліктів [30]. За словами Соловйова, християнство у Старій Візантії було лише розумовою та умоглядною справою та приводом для національної гордості [31]. Тут, однак, він, здається, усвідомлює, що історичне царство не обов’язково повинно бути досконалим. Знову ж таки, його морально-історична логіка, здається, рухається вздовж лінії прогресу та історичної трансформації, звідси його твердження, що «Візантія загинула, звичайно, не тому, що була недосконалою, а тому, що вона не хотіла вдосконалюватися» [32]. ٍ Соловйов тут, здається, натякає на стан дисбалансу в колективному стані речей, де зло стає наймогутнішим, а добро залишається далеко позаду нього, так що будь-яка можлива противага поза питанням [33]. Саме про цей стан неврівноваженості та подвійності Соловйов попереджає Росію ХІХ століття, і це дуже голосно говорить сьогодні про РПЦ, будучи майже повністю ототожненим з політичними та військовими амбіціями вищої політичної влади.

Взявши всі попередні погляди разом, підхід Соловйова до соціального та громадського життя не означає реакційний і захисний консерватизм чи традиційну релігійну мораль, а прогресивний погляд з екзистенційними та персоналістськими проблемами — вільна людська особистість, любов і соціальний динамізм — які знаходять своє найкраще представлення на Заході тієї епохи.

ІІІ. Висновок

У цьому есе стало очевидним, що застереження, критика та коментарі Соловйова щодо політичних і антизахідних настроїв Російської Православної Церкви, здається, залишаються актуальними навіть сьогодні. Прочитання Соловйовим траєкторії та історичного ставлення РПЦ проливає більше світла та сприяє кращому розумінню сучасного дискурсу РПЦ. Не нехтуючи сучасними стимулами та мотивами, що було б серйозною помилкою, історична та моральна свідомість Соловйова допомагає краще зрозуміти давні корені ворожості російського релігійного керівництва до Заходу, християнського чи постмодерністського, а також виявити сучасні приводи, що пострадянська РПЦ використовує для повторного запровадження та/або підтримки теократичних і автократичних моделей управління в сучасній Росії.

Більше того, стає очевидним, що вчення та ставлення пострадянської РПЦ щодо вищезазначених питань не є новими чи просто мотивованими сучасними проблемами, скоріше це давні позиції, оскільки вони спокушаються сучасними міжнародними справами та світові події. Ворожість до Заходу, очевидно, була присутня за часів Соловйова, як і до нього. Незважаючи на існування радикальних ліберальних ідей у Західній Європі того часу, питань гомосексуалізму, трансгендерності та будь-яких постмодерністських думок у політиці та суспільстві не існувало. Проте ворожнеча, партикуляризм і необхідні захисні заходи були присутні тоді не менше, ніж сьогодні, що свідчить про те, що сьогоднішній конфлікт має набагато глибше коріння, ніж сучасний стан моралі чи сучасних цінностей.

Посилання:

[1] Jeremy W. Lamoreaux and Lincoln Flake, “The Russian Orthodox Church, the Kremlin, and

religious (il)liberalism in Russia,” Palgrave Communications 4, no. 115 (2018): 1.

[2] Lamoreaux and Flake, 2.

[3] «Наказ XXV Всемирного русского народного собора «Настоящее и будущее Русского мира», Официальный сайт Московского Патриархата, Русская Православная Церковь. (Henceforth Наказ)

[4] Paul L. Gavrilyuk, “When Theology Fuels the War: False Prophecy and State Policy in ‘The Present and Future of the Russian World’ Document,” Public Orthodoxy, Fordham University: Orthodox Christian Studies Center, last modified April 8, 2024, accessed May 7, 2024.

[5] Наказ.

[6] Vladimir Sergiev Soloviev, La Russie et l’Église Universelle ]Primary Source Edition[ (Nabu Press, 2014), li. This work originally appeared in French.

[7] Soloviev, La Russie, xlix–l.

[8] Soloviev, La Russie, xlviii.

[9] Vladimir Soloviev, «La Question d’Orient», in Lettres du Dimanche, trad. Claire Vajou (Paris: Pierre-Gauillaume de Roux, 2016), 93.

[10] Soloviev, «La Question d’Orient,» 93. The emphasis is original.

[11] See V. S. Solov’ev, «Византизм и Россия», in Cобрание сочинений Владимира Сергеевича Соловьева. Том 7 (NY: Bamboo Books, 2012), 289. This edition is a reproduction of parts of Cобрание сочинений Владимира Сергеевича Соловьева. Том 2, ed. С. М. Соловьев & Э. Л. Радлов, 2nd ed. (С.- Петербург: Книгоиздательское Товарищество «Просвещение», 1912).

[12] See Soloviev, La Russie, 1–4.

[13] Vladimir Solovyov, God, Man and the Church: The Spiritual Foundations of Life, trans. Donald Attwater (London: James Clarke & Co., 2016), 130–1, Kindle.

[14] Solov’ev, 295. The emphasis is original. For more on the phenomenon of dual faith in Russia see Nikolay Andreyev, «Pagan and Christian Elements in Old Russia», Slavic Review 21, no. 1 (March 1962): 16–23.

[15] Solov’ev, 296.

[16] Наказ.

[17] Наказ.

[18] Lamoreaux and Flake, 2

[19] See Lamoreaux and Flake, 3.

[20] Solov’ev, 319.

[21] Наказ.

[22] Solov’ev, 319.

[23] See Alexander Dugin, “Forward to the New Middle Ages!,” Arktos, last modified January 31, 2024, accessed May 8, 2024. On Dugin’s relationship to the Old Believers see John Lamont, “Russian Philosopher Aleksandr Dugin: Defender of Traditional Values or Dangerous Occultist?,” The European Conservative, last modified June 21, 2023, accessed May 8, 2024.

[24] Solov’ev, 321.

[25] Solov’ev, 320.

[26] Solov’ev, 303.

[27] Solov’ev, 301.

[28] Solov’ev, 288.

[29] Vladimir Solovyov, «Panmongolism», RuVerses.

[30] See Solov’ev, 288.

[31] Solov’ev, 286.

[32] Solov’ev, 287.

[33] See Solov’ev, 287, «Kingdoms, as collective wholes, perish only out of collective sins—national and related to the state—and are saved only by correcting their own social building, or by approaching the moral order».

Фаді Абу-Діб, здобвач степені Pd в Лювенському університеті (Fadi Abu-Deeb PhD Candidate at ETF Leuven)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»