«Липківство, — цебто церковна анархія, церковний революціонізм, — глибоко охопило українські маси, особливо соціялістичну інтелігенцію, охопило й наше духовенство. І хоч з Церкви Липківського на зовні фактично нічого й нікого вже не позосталося, але воно чорним вороном літає над нашою Церквою й до основ розкладає її з середини й донині… І це власне липківство сильно вдарило по чистоті українського православ’я й позбавило слави нашу Церкву», – застерігав ще в 1950 р. колишній архієпископ Холмський і Підляський, а згодом першоієрарх Української Греко-Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон (проф. І. Огієнко) [1].

Ця тема, здавалося б з далекого минулого, є досить актуальною для сучасного українського православ’я вже понад 90 років. Причому вона є більш актуальною, аніж це може здаватись на перший поверхневий погляд… Нової особливої ваги вона набирає в контексті останніх рішень Константинопольського патріархату про надання Томосу про автокефалію в Україні.

І. Пам’ятники та ікони не святому «святому»

Нещодавно в українських ЗМІ пройшла звістка, що в Черкаській єпархії УПЦ-КП з нагоди очікування Томосу про автокефалію планують встановити пам’ятник першому митрополиту УАПЦ Василю Липківському.

Куратором проекту є митрополит Черкаський і Чигиринський УПЦ-КП Іоан (Яременко), який разом з головою Черкаської облдержадміністрації Ю. Ткаченком 4 вересня 2018 р. провів у обласному центрі спеціальну виїзну нараду і вже намітив місце встановлення пам’ятника.

Описуючи цю подію, офіційний сайт УПЦ-КП в публікації від 7 вересня 2018 р. називає Василя Липківського «ідейним натхненником незалежної української церкви», який «заклав фундамент та започаткував той процес автокефалізації українського православ’я, котрий нині, через 100 років після свого початку, добігає свого логічного завершення». Як пише сайт УПЦ-КП, встановлення пам’ятника В. Липківському «стане знаменною подією не тільки регіонального, але й всеукраїнського значення, а також назавжди закарбує в душах і серцях сучасних українців цю видатну і непересічну постать». І тут же, прив’язуючи ці плани до очікування томосу з Константинополя, на сайті УПЦ-КП наголошується: «Адже саме зараз переважна більшість українського народу вже у найближчому майбутньому очікує надання Константинополем автокефалії єдиній помісній українській православній церкві, котре нарешті зробить українську церкву повноправним членом всесвітньої родини помісних православних церков»[2].

Предстоятель УПЦ-КП Філарет (Денисенко) так само і раніше в своїх посланнях називав Василя Липківського «митрополитом» і «великим ієрархом України», який «прийняв на свої плечі архіпастирський омофор» і ніс «святительський хрест», а «життєвий приклад митрополита Василя Липківського надихає нас»[3].

В УПЦ-КП неодноразово проводились богословські конференції та ювілейні академії, присвячені Василю Липківському та його спадщині, служаться по ньому панахиди і літії як по законному митрополиту-мученику і т.п.[4]

Ще далі пішла УАПЦ, в якій Третій Помісний Собор УАПЦ ухвалою від 27-28 травня 1997 р. канонізував В. Липківського та інших поставлених ним ієрархів УАПЦ 1920-х років як «Святих новомучеників землі Української» і офіційно вніс їх до місяцеслова УАПЦ (день їхньої пам’яті 14 листопада)[5]. В УАПЦ запроваджено окрему службу «Святим новомученикам землі Української» «священномученику» Василю Липківському та іншим загиблим ієрархам УАПЦ 1920-х років, написано ікони, їх вшановують як «православних святих», служать їм молебні, акафісти і т.д.

Зі слів представників УПЦ-КП та УАПЦ, митрополит Василь Липківський є «натхненником» і «фундатором» автокефалії українського православ’я.

Спробуємо тут коротко розібратись, що ж саме започаткував в 1921 р. Василь Липківський і чи може він визнаватись у вселенському православ’ї канонічним фундатором церковного життя, православним митрополитом і святим?

ІІ. Протоієрей Василь Липківський та проголошення УАПЦ 1921 р.

Треба визнати, постать Василя Липківського справді є унікальною і в чомусь геніальною. Проте за своїми поглядами і діяльністю він швидше нагадував представника протестантсько-реформаційного руху, аніж православного ієрарха. Бувши простим білим (одруженим) священиком, він спробував в 1920-ті рр. очолити український автокефальний рух і повів його шляхом реформації, цілковито загнавши в глибоку канонічну кризу.

В 1921 р. протоієрей Василь Липківський з групою прихильників, заручившись згодою та підтримкою радянської влади та отримавши від неї у користування Софіївський собор та низку інших храмів у Києві, проголосив про створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) (у статті ми її будемо скорочено називати УАПЦ(Л) – від імені її засновника о. В. Липківського, аби відрізняти від інших течій УАПЦ, – прим. авт.). Проте шлях, яким це було здійснено, суперечив всім канонічним нормам і порядку вселенського православ’я. Більше того, ними було відкинуто канони 7-ми Вселенських Соборів і ухвалено нові власні т.зв. «київські канони». Також було запроваджено одружений єпископат, який не мав апостольської спадковості і походив від пресвітеріанських самосвятських рукоположень від простих священиків.

З цього приводу митрополит Іларіон (проф. І. Огієнко) досить жорстко зауважував, що «в атмосфері соціалістичного чаду повстала УАПЦ, — Українська Автокефальна православна церква. Ця церква рішуче порвала і з традиційною многовіковою Київською Церквою, і з многовіковою українською традицією чистоти Православ’я. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православ’я — з Канонами семи Вселенських Соборів, і натворили “канонів” своїх. Наша многовікова церковна ідеологія була грубо потоптана. Неграмотні крикуни й демагоги назвали це “Відродженням Української Церкви”, тоді як це був повний розрив з традиційною віковою Церквою українського народу. Бо відродження — це відновлення того, що було, а такого, чого натворено в 1921 році ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було»[6].

Організаційне оформлення УАПЦ(Л) відбулось на її першому Всеукраїнському соборі у жовтні 1921 року. Скликаний він був без дотримання канонічної процедури і без участі православних єпископів. Його ініціатором була т.зв. «Всеукраїнська православна церковна рада» (ВПЦР) – громадська організація, до складу якої входила невелика група однодумних священиків і мирян. Її головою був переконаний соціаліст Михайло Мороз. Серед провідних її діячів чільне місце займав священик лівих поглядів прот. Василь Липківський. З ініціативи ВПЦР в радянській Україні було утворено та зареєстровано «Українську Спілку Православних Парафій» (УСПП), на базі якої і мав відбутись собор.

Від початку цей захід планувався як «І-й Всеукраїнський церковний з’їзд Української Спілки Православних Парафій», але в процесі підготовки був перейменований на «Всеукраїнський православний церковний собор», хоча чимало його делегатів мали мандати не собору, а саме з’їзду[7]. Навіть вже на самих засіданнях частина його делегатів не погоджувалась з перейменуванням «з’їзду» на «собор», оскільки на ньому не було жодного єпископа. Проте таких незгодних було позбавлено права голосу та участі.

Пресвітеріанське рукоположення о. Липківського та інших єпископів УАПЦ

На момент відкриття «всеукраїнського собору» 14 жовтня 1921 р. на ньому зареєструвалось 472 делегати, серед яких 64 священики, 17 дияконів, а всі інші миряни (переважно селяни і робітники)[8]. Одразу слід звернути увагу на досить низьку кількість учасників від духовенства. За статистичними даними, на 1914 р. лише в Наддніпрянській Україні (без Західних та Закарпатської областей України) було 10565 священиків, 1825 дияконів і 10793 дяків [9]. Тобто 64 священики і 17 дияконів ніяк не могли репрезентувати інтереси і думки всього православного духовенства України. До того ж вони не мали повноважень від своїх єпархій і брали участь у соборі за власною ініціативою.

Найвагомішими рішеннями цього собору були проголошення УАПЦ та здійснення пресвітеріанських (без єпископів) рукоположень перших її ієрархів.

Ось як описував цю подію один з її очевидців та учасників на сторінках офіційного органу УАПЦ(Л) «Церква і Життя» за 1927 р.:

«Настав величний момент висвяти. Вся громада Христова, Собор весь зіллявся в одній полум’яній молитві до Отця Небесного – дати, послати Духа Святого першому українському єпископові. Старший віком протоієрей читав висвятну молитву, а всі члени Собору клали на плечі руки один одному, а ті, що стояли на солеї, на плечі дияконам, ті на плечі священикам, а священики на ставленика. При співах церковних і молитві одягли посвячуваного в архиєрейські ризи, й настала хвиля чистої, святої радості»[10].

Як бачимо, описана церемонія із закликуваннями «послати Духа Святого», яка була названа «соборноправною висвятою», і в якій брали участь через покладання рук один на одного миряни (чоловіки і жінки), більше нагадує ритуали окремих харизматичних протестантських течій та хлистівських сект.

Зі стенограм першого собору УАПЦ(Л) видно, що через суперечки навколо без’єпископських самосвятських хіротоній та інших реформ серед його делегатів відбувся розкол.

Вже в ході роботи собору, як заявив на ньому один з його учасників – делегат від Полтавського братства о. Димитрій Храпко, «намітилися дві течії: одна чисто православна, а друга явно протестансько-сектантська»[11]. На його заклик триматись канонів, о. Липківський лише парирував: «не будьте рабами цього богословія»[12]. Кілька днів на соборі кипіли жваві суперечки і дискусії щодо потреби дотримання апостольських правил і канонів у питанні поставлення нових єпископів для української церкви. Проте прихильників традиційної канонічної позиції було затавровано ярликами, на кшталт «зрадники», і фактично усунено від участі в роботі.

Соціалісти М. Мороз та В. Чехівський, які вели собор, наполягали, що нова українська церква, відповідаючи на виклики революційної доби, має рішуче порвати зі старими панськими архієрейськими звичаями і створити «нову, дійсно всенародну і соборноправну ієрархію», яка буде походити не від панів-єпископів, а від простого трудящого люду. На обґрунтування такої своєї позиції голова «Братства робітників Слова» В. Чехівський, опираючись на протестантське тлумачення, розробив теорію, що благодать Св. Духа не в єпископах, а в Церкві, тобто в громаді вірних, і тому остання може покласти на обранця свої руки й наділити його благодаттю і дарами Св. Духа[13]. Він також вважав, що члени собору можуть «своєю вірою запалити благодать Св. Духа»[14]. При цьому він посилався на гіпотезу, що у стародавній Олександрійській та Римській Церквах до скликання Першого Вселенського Собору нових єпископів рукопокладали саме пресвітери без участі єпископів, і що єпископи на Першому та подальших Вселенських Соборах викривили цю першохристиянську практику, узурпувавши владу в Церкві. Тут варто зазначити, що чимало досліджень доводять, що така трактовка є надто спрощеною і хибною. В Олександрійській (африканській) Церкві в давнину дійсно існувала місцева традиція участі пресвітерів у поставленні єпископів. Проте це була додаткова церемонія, яка не заперечувала і не замінювала рукоположіння архієрея єпископами, як того вимагає Перше Апостольське правило («Єпископа да поставляють два чи три єпископи»). За логікою Чехівського, з минулого Церкви можна взяти на озброєння будь-яку єресь чи хибну практику, які виникали в ній, і оголосити їх основою віровчення і церковної традиції. Але для того і скликались Вселенські Собори, щоб унормувати єдині правила і канони для всієї Вселенської Церкви та подолати суперечки і єресі (зокрема, гностицизм, аріанство, несторіанство та ін.), які розкладали першохристиянську Церкву з середини.

Згодом, на основі своєї доповіді на соборі, В. Чехівський написав окрему працю під назвою «Основи визволення Церкви від князів віку цього», де більш детально обґрунтовував ідеї пресвітеріанських хіротоній та відмови від церковних канонів 7-ми Вселенських Соборів.

По суті, Чехівський вдався до фальсифікації фактів. Проти його аргументації на соборі виступили о. Ксенофонт Соколовський [15] та багато інших священиків, які мали богословську освіту. Проте їхні протести президія собору на чолі з М. Морозом та о. В. Липківським не стала брати до уваги, а деяких з них навіть позбавили права голосу.

За зізнаннями самого Липківського, переважна більшість учасників собору були малограмотні селяни та робітники. Звісно, що вони не мали відповідних богословських знань і змоги перевірити достовірність сказаного очільниками зібрання. Як згадував з цього приводу учасник тих подій і згодом голова ВПЦР УАПЦ (1924-1926 рр.) протод. Василь Потієнко: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями». Щодо питання хіротоній єпископів без участі самих єпископів, то, як згадував В. Потієнко: «Авторитети, яким вони довіряють, кажуть, що це можна зробити. Ну, і чудово! Камінь з пліч звалився… Цей акт однаково відбувся б: так склалися обставини. Не відбувся б він тільки в тому випадку, якби ні в кого з авторитетів не виникла така ідея»[16].

Авторитетом, на якого посилається Потієнко, був Василь Липківський. Він цілковито підтримував революційні заклики свого близького соратника і радника Чехівського «звільнити церкву від панського єпископсько-самодержавного ярма» і згодом в офіційних посланнях, ставши «митрополитом», з гордістю сам себе називав «церковним революціонером».

IV. Прот. В. Липківський: православний митрополит чи «церковний революціонер»?

Після пресвітеріанського посвячення на єпископа і митрополита Василь Липківський у своєму першому посланні від 23 жовтня 1921 р. про самого себе писав, що він є «слуга Господа Ісуса Христа, Всеукраїнським православним церковним Собором обраний і благодаттю Святого Духа, через покладання рук українського священства і всього Собору, поставлений»[17]. Саму свою новоутворену конфесію, окрім юридичної назви «УАПЦ», у офіційній відозві собору було названо «вільною всенародно-соборноправною автокефальною православною українською живою Церквою»[18].

Погляди і вчення Василя Липківського за всіма критеріями православної святоотцівсько-богословської науки та канонів 7-ми Вселенських Соборів мали характер еклезіологічної єресі. Під зовнішньою національно-обрядовою формою православ’я він проповідував до певної міри типові протестантські погляди на Церкву і віру, перемішані з соціалістично-революційними ідеями і гаслами. Простежувались там до певної міри і впливи вчення хлистівських сект. Сам Липківський вважав себе чи не «апостолом» і «українським Лютером», який покликаний звільнити українську церкву від «кайданів минулого» та «єпископсько-самодержавного ярма».

Відмова від традиційного канонічного єпископату не була лише випадковою і вимушеною акцію, як дехто намагається це представити. Аналіз багатьох документів тих подій дає підстави вважати, що це був свідомий і цілеспрямований крок. В посланні В. Липківського та Всеукраїнської церковної ради УАПЦ до українського народу за грудень 1921 р. наголошувалось:

«Вас хвилює острах перед порушенням старих канонів. Розкрийте ж очі і зрозумійте, що в загальній руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись ті старі тісні будинки минулого церковного життя і будуватись нові, просторіші… Бо вічно Жива Церква Христова повинна бути Церквою вічно творчою, утворювати своє життя згідно з загальними умовами часу… Скиньте з себе ярмо рабського підлягання єпископському самодержавству в Церкві… Єсть і зараз перед вами безмежно більший і єдино достойний шлях служіння для слуги Божого – бути першим слугою своєї народньої Живої Церкви. Ставайте ж на цей шлях… Вас дуже хвилює утворення УПЦерквою власного єпископату не традиційним за часи єпископського самодержавства, а першо-апостольським, соборноцерковним ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної, ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦСобор не зробив. Він тільки вжив найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству Української Церкви і духу Христової віри спосіб утворення силою своєї власної віри й надії найвищих органів для відновлення свого церковного життя… Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та Всесвітня Церква, яка будується на ґрунті православної віри, але згідно з вимогами новими життя, Церква жива, Церква майбутьного безумовно цю подію, як наслідок живого життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого, Церква – руїна, де вона? Нехай же не страшать вас ті анафеми, якими обсипають нас керівники і прихильники старої Церкви – домовини»[19].

А ось ще один дуже промовистий документ, який яскраво ілюструє погляди В. Липківського та новоствореної УАПЦ(Л). У своїй декларації від 15 серпня 1927 року, направленій Центральному Уряду УСРР, В. Липківський писав наступне:

«Я є церковним революціонером, бо Українська Церква й виникла й визволяється і боротьбу з старим ладом веде в революційний спосіб і будь-якої реакції в себе, повернення назад не допустить. Тому й політичну й соціяльну революцію, визволення загальне й більш справедливе задоволення трудящих – я вітаю. Я все життя цікавився лише церковними справами, мріючи про визволення церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого панства, ні князівства, а лише братство, і коли держава не буде втручатися в її життя. І я щасливий, що дожив до можливості здійснення цього стану церкви під час Радянської влади, за її законом про відокремлення Церкви від держави. Я ніколи не мирився з тим станом Церкви за капіталістичного ладу й російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними скарбами, пішла на службу мамоні і цим втратила Христові заповіти і вгасила в собі дух Христа, по слову Христа: не можна служити Богові і мамині (Мт. 6:24), і віддала себе на послуги державній владі за цю мамону; я щасливий, що за Радянської влади Церкву визволено від тягарів капіталізму, повернено в становище Христа /…/ Всі почуття вищого щастя в моєму житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником Радянської влади, заставляють мене бажати їй розвитку й зміцнення /…/ Радянській владі, згідно з заповітом Апостола, я у всьому корюся, як її свідомий громадянин, закони її сповняв і сповняю і належну пошану їй віддаю не лише за страх, а і за совість, й ніколи Радянська влада не побачить у мені противника чи бунтівника проти неї. Це ж свідчу і за всю Українську Церкву /…/ Ісповідую й проповідую, що Церква Христова понадпартійна, не знає партій, та й Українська Церква фактично є церква робітника й селянина, і тому щасливе свідоме життя робітництва та селянства їй найбільш близьке, а всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш противне /…/ От мої одверто, правдиво і щиро висловлені душевні настрої й переконання, якими я жию і на підставі яких працюю»[20].

Ця декларація Василя Липківського за 1927 рік є своєрідним його «символом віри», в якому розкриваються його еклезіологічні погляди і вчення про Церкву і соціалістичну революцію.

V. «Київські канони» УАПЦ(Л)

Як видно з зацитованих документів, собор УАПЦ(Л), свідомо ставши на шлях революційної реформації, по суті відкинув канони 7-ми Вселенських Соборів як «застарілі». На ньому були ухвалені власні т.зв. «київські канони» УАПЦ(Л).

Зокрема, в першому параграфі цих «канонів» зазначалось, що «єпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин історичних і державно-монархічного ладу тих часів, яким пройняті старі канони, надалі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборноправним»[21]. Серед іншого, в нових «канонах» проголошувалось (§ 2, пп. 12), що УАПЦ «сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа»[22].

Також «канонами» УАПЦ(Л) затверджувались як «канонічні» пресвітеріанські самосвятські т.зв. «соборноправні» рукоположення єпископів (§ 4, пп. 6); вводився одружений єпископат (§ 11, пп. 2, 16); вся влада переходила до церковних рад (радоправство), а преважна більшість функцій єпископату передавались мирянам (§§ 1, 3 та 4); запроваджувалось право священиків неодноразово і вільно розлучатись і одружуватись, а саме це право мало регламентуватись лише нормами цивільного радянського законодавства (§ 11, пп. 2, 16-18); скасовувався «старий грецький чернечий устав» (§ 9, пп. 3), а монастирі перетворювались на релігійно-трудові комуни і мали входити, як окремі братства, до складу парафій (§ 9, пп. 1-2); дозволялось вносити зміни в богослужіння шляхом запровадження «нових творів, як натхненних виявлень живої церковно-релігійної творчості, що до цього часу була скована старим церковним устроєм» (§ 10, пп. 2), впроваджувались й інші реформи адміністративного і церковно-канонічного характеру [23].

Також собор УАПЦ(Л) схвалив звернення до всіх інших Православних Церков Всесвіту із закликом послідувати їхньому прикладу, здійснити у себе аналогічні реформи і разом скликати у Києві 8-й Вселенський Собор, на якому затвердити вищезгадані церковні реформи [24].

Митрополит Іларіон (проф. І. Огієнко) так характеризував новоутворену УАПЦ Липківського та її «канони»:

«Недоля хотіла, щоб на чолі церковного руху став у Києві протоєрей Василь Липківський, церковний революціонер чистої води, особа, яка до глибини душі ненавиділа єпископат і постановила вбити «старе Православіє» /…/ І закрутилась церковна революція. І вдове духовенство поженилося, появився жонатий єпископат, єпископів «висвятив» народ… На чолі Церкви стала світська “Церковна Рада”, як зверхній орган її… Митрополиту й єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду… Священні канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові… Товаришу голові Церковної Ради наказали (“Ухвали”, VII): “Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту” для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони. Взагалі — “догнати й перегнати” застарілу буржуазну Вселенську Церкву…

Церкву цю назвали «соборноправною», розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство. І утворили «канони 1921 року», — гарячий сором для України на віки вічні! Ознакою Української Церкви видвигнули тільки, українську мову в Богослуженні, а многовікову ідеологію Православної Церкви відкинули й потоптали /…/ Церква 1921 р. заявила, що Вірою вона ніби стара (Канони, §1), але Канонами нова, — вона відкинула важливі Св. Канони семи Вселенських Соборів (§ 2). Це була глибока помилка!»[25].

VI. Опозиція радикально-реформаторським тенденціям і розкол українського автокефального руху

Через панування на київському соборі 1921 р. радикально-реформаторських настроїв, частина традиціоналістськи налаштованих його учасників не тільки не підтримала їх, але й полишила участь у ньому. Стенограми собору зберегли чимало імен священиків і делегатів від мирян, які не тільки дискутували, але й категорично протестували проти пропозицій пресвітеріанських самосвятських хіротоній та інших реформаторських тенденцій. Керівництвом собору деяких активних опозиціонерів-традиціоналістів навіть було позбавлено права виступу і голосу. В результаті, з 472 делегатів за самосвятські хіротонії проголосувало лише 258. Трохи менше половини – 214 делегатів – не голосували або покинули зібрання[26]. Причому, з присутніх на соборі 64 священиків і 17 дияконів в самосвятському рукоположенні Василя Липківського погодились взяти участь лише 30 священиків і 12 дияконів [27]. Тобто більше половини священиків (34 з 64) з різних причин відмовились брати участь у цьому неканонічному, на їхню думку, дійстві.

Символічно, що категорично відмовились визнавати рішення жовтневого київського собору УАПЦ(Л) такі прихильники українського автокефального руху, як єпископ Агапіт (Вишневський), єпископ Антонін (Грановський) та архієпископ Парфеній (Левицький). Останній, посідаючи Полтавську кафедру, був духовним лідером українського церковного руху на Полтавщині і вважався ідейним натхненником відродження української церкви. І якщо ще в 1920 р. він погодився надати канонічний прихисток під своїм омофором прот. В. Липківському та його прихильникам, і навіть дав попередню згоду бути предстоятелем української автокефальної церкви, то вже в 1921 р., ближче познайомившись із соціалістично-протестантськими та радикально-реформаторськими ідеями цієї течії, всіляко став відхрещуватись від них. Він так і не визнав новоствореної УАПЦ(Л) – Липківського. Причини цього були суто ідейні, канонічні та еклезіологічні. Послідовний українофіл, він в той же час в церковно-канонічних питаннях лишався так само послідовним консерватором і традиціоналістом. Його найближчий учень і помічник – о. Феофіл Булдовський так само не визнав УАПЦ(Л) і через півтори роки (в січні 1923) отримав канонічне свячення на єпископа Лубенського і Миргородського, а в 1925 р. взяв участь у створенні альтернативної до «липківщини» т.зв. «соборно-єпископської» УАПЦ (т.зв. «лубенський синод» або УАПЦ(Б) – Булдовського). На перших порах очолив її один зі старих лідерів українського автокефального руху священик Павло Погорілко, якого ВПЦР УАПЦ одним з найперших висувала кандидатом на єпископа. Не визнавши самосвятських свячень, він таки отримав в січні 1923 р. єпископську хіротонію від колишнього канонічного єпископа Антоніна (Грановського). До цієї течії також приєднались колишні канонічні єпископи Іоаникій (Соколовський) Катеринославський, Сергій (Лабунцов) Прилуцький та Сергій (Іваницький) Сновський. З 1926 р. цю «соборно-єпископську» УАПЦ(Б) в сані митрополита остаточно очолив вже згадуваний Феофіл (Булдовський), який згодом, в 1942 р., воз’єднався з УАПЦ(П) митр. Полікарпа (Сікорського).

Постання «соборно-єпископської» УАПЦ(Б) було своєрідною альтернативною відповіддю українських автокефалів-традиціоналістів на виникнення реформаторсько-самосвятської УАПЦ(Л). Причому до УАПЦ(Б) приєдналось тоді чимало діячів українського автокефального руху, які брали у ньому активну участь ще з 1917-18 рр., але були незгодні з неканонічними рішеннями київського собору 1921 р. У цей же час, з 1925 р., в Україні постала ще й т.зв. «синодальна» або «обновленська» «Українська православна автокефальна церква» (УПАЦ), яку очолив колишній архієпископ Подільський Пимен (Пегов). Секретар Синоду УПАЦ архієпископ Серафім (Ляде) згодом був прийнятий в сущому сані до РПЦЗ, де став митрополитом і главою Середньо-Європейського митрополичого округу РПЦЗ.

Всі ці три українські церковні течії (УАПЦ(Л), УАПЦ(Б) та УПАЦ) однаково були «ідейними натхненниками незалежної української церкви», започаткувавши той рух за автокефалію. На перших порах всі вони активно підтримувались радянською владою, яка була зацікавлена в розколі православ’я в Україні та ослабленні позицій «тихонівської» патріаршої Церкви. Проте вже в 1930-ті рр. всі вони зазнали репресій з боку комуністичного режиму і були знищені.

Поява в Україні УАПЦ(Б) та УПАЦ було певною реакцією на неканонічне виникнення «липківської» УАПЦ.

По суті, під зовнішньо-обрядовим виглядом православної церкви в 1921 р. було утворено нову християнську деномінацію, яка більше нагадувала протестантську, аніж православну. З цієї причини вона не була визнана жодною Церквою в світі і вважалась самосвятською та єретичною, що й спричинило нові розколи в українському православ’ї.

VII. Липківство як перешкода до поєднання Українських Церков

Вже згадуваний митрополит Іларіон (Огієнко) в редагованому ним в Канаді часописі «Слово Істини», розмірковуючи над перешкодами до об’єднання та визнання Українських Церков, наголошував, що найбільшою проблемою тут є саме спадок «липківщини», породженої в Україні в 1921 р. під впливом більшовицької революційної агітації. На його переконання, цей спадок, мов вірус, роз’їдає й руйнує Українську Церкву з середини протягом десятиліть. «Віра без прийняття Св. Канонів семи Вселенських Соборів — це протестанство. Ось тому Вселенська Церква не визнала київської УАПЦ 1921 року за Православну й косим оком дивиться на УАПЦ нову, що також виводить своє походження від липківства. Оце найголовніша перешкода до визнання та поєднання наших Церков /…/ І хоч з Церкви Липківського на зовні фактично нічого й нікого вже не позосталося, але воно чорним вороном літає над нашою Церквою й до основ розкладає її з середини й донині», – писав митр. Іларіон[28].

З часу сказаного Іларіоном (Огієнко) минуло вже понад 60 років, проте слова його лишились актуальними й до сьогодні. На жаль, навіть в ХХІ ст. духовно спокривджена і єретична еклезіологія і спадщина липківства так і не була подолана в українських церквах (як УАПЦ, так і УПЦ-КП). І хоч спадковості в рукоположеннях від самосвятської ієрархії Липківського в них вже не збереглося, проте цей спадок липківства на еклезіологічному та духовно-ідеологічному рівні і досі розглядається там як основа постання автокефалії Української Церкви, достойна похвал, наслідування і пошанування. Це видно з багатьох публікацій у виданнях як УАПЦ, так і УПЦ-КП.

Так, 22 жовтня 2001 р. в Київській богословській академії УПЦ-КП з благословення патр. Філарета відбулася урочиста академія та науково-богословська конференція на честь 80-ти річчя «київського собору» 1921 р. У цих заходах взяли участь і представники УАПЦ, які також активно святкували цей ювілей. У підсумковій резолюції богословської конференції в стінах академії УПЦ-КП тоді одностайно було заявлено, що:

«Всеукраїнський собор 1921 р. – найважливіша віха української церковної історії ХХ ст. Вона однаково важлива і для УАПЦ, і для УПЦ-КП… Собор 1921 р. відбив спільні для православних проблеми з’єднання вірності традиціям і здатності до оновлення, що до сих пір є фундаментальними проблемами Церкви… Собор 1921 р. був сповнений святого полум’я віри. А його радикалізм нагадував слова Спасителя»[29].

З цієї постанови видно, що як і в УАПЦ, в УПЦ-КП і донині продовжують виводити своє ідейно-історичне походження від В. Липківського та самосвятської УАПЦ формації 1921 року. Окрім того, Синодом УПЦ-КП до свого складу в сущому сані була прийнята т.зв. «УАПЦ-Соборноправна» в США з ієрархією і кліром, які офіційно сповідують т.зв. «київські канони» 1921 року і вважають спадщину липківщини основою фундаменту сучасного українського церковного буття.

Таким чином, з прийняттям Константинопольським патріархатом у церковне спілкування ієрархів УАПЦ та УПЦ-КП, проблема липківщини стає вже канонічною проблемою і Константинопольської Церкви.

Чи зможе Константинопольський патріархат розв’язати цю проблему і яким чином? Наразі з його боку жодних розпоряджень чи застережень щодо неприпустимості популяризації і вшанування спадщини липківщини на церковному рівні як такої, що не відповідає традиції, канонам і вченню Вселенської Православної Церкви, не надходило. Воно й не дивно, адже там не знають всіх подробиць внутрішньоукраїнського церковного життя.

Тим часом в УПЦ-КП з нагоди можливого отримання від Константинополя Томосу про автокефалію готують встановлення пам’ятника Василю Липківському[30]. А в УАПЦ наголошують, що останні рішення Синоду Константинопольського патріархату – це, поміж іншим, і визнання УАПЦ 1921 року та канонізованого нею «священномученика» Василя Липківського[31].

Проблема набуває особливої актуальності ще й тому, що оскільки липківщина не була офіційно на соборному рівні засуджена ані в УАПЦ, ані в УПЦ-КП, то після об’єднавчого Собору у складі новоутвореної Церкви постане питання автоматичного визнання як спадку липківщини, так і тих канонізацій в якості «святих» В. Липківського та інших самосвятських ієрархів, які були здійснені в УАПЦ в 1997 р.[32]

Що буде робити з цими канонізаціями Константинополь, поки незрозуміло. Імовірно, спроби з його боку обмежити права новоутворюваної автокефальної Церкви на самостійні канонізації святих і вимога узгоджувати всі такі дії з Синодом Константинопольського патріархату, обумовлені, серед іншого, якраз побоюванням, що нова Церква почне без розбору прославляти у лику святих власних неканонічних діячів, від Василя Липківського до новопреставлених ієрархів сучасності.

Це є справді проблема для Константинопольського патріархату, тому він і прагне обмежити права на такі дії.

Проте, навіть не визнавши ці канонізації, по факту прийняття ієрархів і духовенства УАПЦ до своєї юрисдикції без будь-яких канонічних застережень, Константинопольський патріархат приймає до свого церковного організму і цю липківську спадщину, як і її «святих». Бо в Церкві, як містичному організмі, через молитву і євхаристію, всі члени єдині. І навіть у складі нової юрисдикції, коли колишні єпископи і священики УАПЦ продовжуватимуть молитовно вшановувати В. Липківського лише як «місцевошанованого святого», поминатимуть його як «святого» під час літургій, служитимуть йому молебні і акафісти і т.п. (як це практикується в УАПЦ дотепер), то стосуватиметься це вже і Константинопольського патріархату. І це вже буде не лише внутрішньоукраїнська проблема, але й загальноцерковна канонічна проблема вселенського православ’я. І на неї, рано чи пізно, таки доведеться давати канонічну відповідь.

Посилання:

[1] Іларіон Огієнко, митр. Перешкоди до поєднання Українських Церков // Часопис “Слово Істини”, Місячник Митрополичого собору у Вінніпегу, Канада, Ч. 3 (27), січень 1950 р. Ст. 3-10.

[2] У Черкасах спорудять пам’ятник митрополиту Василю Липківському // Офіційний сайт УПЦ-КП. URL: https://www.cerkva.info/posts/u-cherkasakh-sporudiat-pamiatnyk-mytropolytu-vasyliu-lypkivskomu [дата звернення: 07.09.2018].

[3] Вітальний адрес патріарха Філарета з нагоди 150-річчя з дня народження митрополита Василя Липківського від 14 травня 2014 р. // Офіційний сайт Львівської єпархії УПЦ-КП. URL: http://gradleva.com/?info=1488 [дата звернення: 14.04.2014].

[4] У КПБА вшанували митрополита Василя Липківського // Офіційний сайт УПЦ-КП. URL: http://archive.cerkva.info/ru/news/kiev/4587-kpbalypkivsky.html [дата звернення: 20.03.2014]; Митрополит Василь Липківський. Відзначення 150-річчя з дня народження // http://lypkivskyivasyl.in.ua/yuviley.html [дата звернення: 20.03.2014]; Політило П., прот. Ідея самобутності Української Церкви та держави у духовній спадщині митрополита Василя Липківського // Офіційний сайт Львівської єпархії УПЦ-КП. URL: http://gradleva.com/?info=1489 [дата звернення: 14.04.2014].

[5] Ухвала Третього Помісного Собору УАПЦ «Про причислення до лику святих українських подвижників благочестя і сповідників віри Христової» // Релігійно-інформаційна служба України. URL: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uaoc_doc/34061 / [дата звернення: 28.04.2007].

[6] Іларіон Огієнко, митр. Перешкоди до поєднання Українських Церков… Ст. 3-10.

[7] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, 14-30 жовтня 1921. Документи і матеріали. Київ-Львів, 1999. Ст. 251.

[8] Там само.

[9] Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. Т. 4. Ч. 1. Нью-Йорк, Бавнд Брук, 1961. Ст.108.

[10] Часопис «Церква і Життя». Ч. 4. 1927 р. Ст. 279.

[11] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ… Ст.114.

[12] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ… Ст.130.

[13] Власовський І. Нарис історії… Ст.116-117

[14] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ… Ст.195.

[15] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ… Ст.197-200, 226-245.

[16] Потієнко В. Ст. 104-105.

[17] Власовський І. Нарис історії… Ст.126.

[18] Власовський І. Нарис історії… Ст.125.

[19] Власовський І. Нарис історії… Ст.133-134.

[20] Власовський І. Нарис історії… Ст.178-181.

[21] Канони УАПЦ, затверджені на Всеукраїнському православному церковному соборі // Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, 14-30 жовтня 1921. Документи і матеріали. Київ-Львів, 1999. Ст. 375.

[22] Канони УАПЦ, затверджені на Всеукраїнському православному церковному соборі… Ст. 377.

[23] Канони УАПЦ, затверджені на Всеукраїнському православному церковному соборі… Ст. 375-400.

[24] Власовський І. Нарис історії… Ст. 135.

[25] Іларіон Огієнко, митр. Перешкоди до поєднання Українських Церков… Ст. 3-10.

[26] Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ… Ст. 258; Власовський І. Нарис історії… Ст. 118.

[27] Преловська І. Видатний церковний діяч Іван Теодорович // Теодорович І. Благодатність ієрархії УАПЦ. К., 2010. Ст. 32.

[28] Іларіон Огієнко, митр. Перешкоди до поєднання Українських Церков… Ст. 3-10.

[29] Інформаційний бюлетень «Київська патріярхія. Офіційна хроніка». № 14 (73), 30 жовтня 2001. Ст. 7-8.

[30] У Черкасах спорудять пам’ятник митрополиту Василю Липківському // Офіційний сайт УПЦ-КП. URL: https://www.cerkva.info/posts/u-cherkasakh-sporudiat-pamiatnyk-mytropolytu-vasyliu-lypkivskomu [дата звернення: 07.09.2018].

[31] Вселенський патріархат визнав 101-річну боротьбу УАПЦ за відновлення своїх канонічних прав та утвердження своєї церковної автокефалії // Офіційний сайт Карпатської єпархії УАПЦ. URL: http://keuapc.org/novini/153-vazhlivo/2288-episkop-viktor-bed-vselenskij-patriarkhat-viznav-101-richnu-borotbu-uapts-za-vidnovlennya-svojikh-kanonichnikh-prav-ta-utverdzhennya-svoeji-tserkovnoji-avtokefaliji.html [дата звернення: 12.10.2018].

[32] Ухвала Третього Помісного Собору УАПЦ «Про причислення до лику святих українських подвижників благочестя і сповідників віри Христової» // Релігійно-інформаційна служба України. URL: https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uaoc_doc/34061/ [дата звернення: 28.04.2007].

Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, м. Київ

13.12.2018 р.