Російська Православна Церква в Україні (далі – РПЦвУ) вже давно перебуває у глухому куті – цей факт визнають практично всі релігієзнавці, як в Україні, так і по-за нею. Останнім часом архієреї цієї структури появляються в ЗМІ тільки для того, щоб черговий раз заявити про «гоніння», які, на їх думку, організує державна влада та Православна Церква України (далі – ПЦУ). Але це аніяк не означає, що РПЦвУ не шукає шляхи для виходу з системної кризи. Одним з таких шляхів є «ініціатива знизу», коли певне коло її священиків йде на якісь «перемови» або «дискусії» з священиками ПЦУ. Нещодавно в Києві відбувся один з таких заходів під гучною назвою «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги», на якому, крім духовенства РПЦвУ та ПЦУ, були присутні голова ДЕСС Віктор Єленський та екзарх Вселенського патріарха в Україні, єпископ Команський Михаїл.
Ми не будемо заперечувати той факт, що будь-які перемови та дискусії значно ліпше, ніж взаємні образи, звинувачення і т.д. Однак перемови або дискусії мусять завершуватися якімось результатом. У даному випадку – знайденням алгоритму «єдності та перемоги». Власне тому, у соціальних мережах постійно з’являються певні варіанти нормалізації ситуації. При цьому їх аналіз показує, що представники РПЦвУ шукають будь-який шлях уникнути прямого переходу в ПЦУ.
Отже, в даної статті ми спробуємо проаналізувати всі ініціативи РПЦвУ, які з’являлися в ЗМІ та соціальних мережах, починаючи від весни 2022 р. і до сьогодні. А також проаналізуємо: чи є у духовенства РПЦвУ інший шлях виходу з кризи, ніж приєднання до ПЦУ?; Чи не з’являються всі «ініціативи знизу» тільки спробою виграти час? Одночасно торкнемося певних моментів зацікавленості Московського патріархату в дестабілізації православ’я, як в Україні, так і загалом у світі саме через діяльність РПЦвУ.
І. Чи загалом можлива канонічна автокефалія РПЦвУ?
Ідею можливої автокефалії РПЦвУ почали активно «розкручувати» після пріснопам’ятного собору в Феофанії, який відбувся 27 травня 2022 р. Деякі навіть почали казати, що «автокефалія відбулася». Ми не будемо в цієї статті доказувати абсурдність заяв про ніби «автокефальний статус» РПЦвУ, адже це вже давно зробили без нас. Розглянемо тільки деякі канонічні моменти.
1.1. Оголошення автокефалії та його наслідки
Усі ми видатна розуміємо, що власне оголошення автокефалії не робить будь-яку православну церковну структуру канонічною Помісною Церквою. Після того, як автокефалія оголошена, нова юрисдикція опинається в т.зв. «сірої зоні» та мусить просити про визнання. У випадку РПЦвУ – це може бути звернення, або до Московського патріархату, або до Константинопольського Патріархату.
1.2. Звернення до Московського Патріархату
Гіпотетично можна припустити таку фантастичну річ: РПЦвУ звертається до Московського Патріархату і той надає їй автокефалію. Подібні приклади вже були в історії – це надання автокефалії Православної Церкві Чеських Земель і Словаччини (далі – ПЦЧЗіС) та Православної Церкві Америки (далі – ПЦА). Однак є цікаві нюанси.
а) ПЦЧЗіС. Дійсно, 9 грудня 1951 року Патріарх Московський надав автокефалію Православній церкві Чехословаччини, але цю автокефалію не визнав, ані Константинополь, ані більшість інших Помісних Церков, зокрема Сербська Православна Церква. У результаті непевного статусу, ПЦЧЗіС була вимушена звернутися до Константинопольського Патріархату щодо надання канонічної автокефалії. Її прохання було задоволено в 1998 р., коли Вселенський Патріарх видав відповідний Томос.
б) ПЦА. У 1970 р. Московський патріархат надав цієї структурі автокефальний статус та примусив Православні Церкви т.зв. «соціалістичного табору» його визнати. Але незабаром після розвалу СРСР та падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи, практично всі Церкви цих країн, офіційно, напівофіційно або неофіційно, перевели ПЦА в статус автономії Російської Православної Церкви. Наприклад, один з сучасних сербських підручників каже, що ПЦА – це автономна церква, яку РПЦ МП рахує автокефально.
Не можна, звісно, обійти історію Польської Автокефальної Православної Церкви, яка отримала автокефалію з рук Вселенського Патріархату в 1924 р. Москва довго не визнавала цю автокефалію, а в 1948 р. примусила відмовиться від неї та отримати нову, вже від РПЦ МП. Але відразу після падіння комуністичного режиму, ПАПЦ знову визнає виключно Томос 1924 р., а московський документ 1948 р. – тільки листом визнання.
Отже, можна зробити висновок, що автокефалія від РПЦ МП не буде визнана православним світом. РПЦвУ і надалі буде розглядатися як структура Московського Патріархату.
1.3. Звернення до Константинопольського Патріархату
Уявляємо ситуацію, коли РПЦвУ відміняє своє рішення 2018 р. про розірвання євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом, оголошує автокефалію та звертається за її визнанням до Вселенського Патріарха.
Ми не будемо тут згадувати про те:
– що немає прецедентів, коли в однієї державі кілька Православних Церков, яким наданий Томос саме як Помісним Церквам цієї країни немає;
– що саме Константинопольський Патріархат заявив про відсутність будь-яких підстав щодо надання нового Томосу для Українського Православ’я;
Найбільш важливо інше – говорячи про можливість отримання Томосу від Вселенського Патріархату, прибічники такої ідеї забуваються, що у цьому випадку РПЦвУ буде змушена визнати ПЦУ та вступити з їй в євхаристичне спілкування. Отже, ніякої користі, крім збереження «робочих місць» для архієреїв РПЦвУ, цей акт не дасть. Але ж ПЦУ і так декларує принцип: «З чим прийшов, то і маєш». Крім того, як свідчить соціологія, переходи громад відбуваються саме через антиукраїнську поведінку архієреїв та священиків РПЦвУ, отже зміна юрисдикційного статусу їм нічого не дасть. Також і дії держави тільки опосередковано обумовлені юрисдикцією, а головний чинник «переслідування» РПЦвУ – її ідеологія (підтримка ідей «русского мира»)
1.4. Деякі висновки щодо отримання РПЦвУ автокефального статусу
Можна впевнено сказати, що отримати автокефалію від Константинопольського Патріархату РПЦвУ не вдасться. Це підтверджує, як традиція православ’я, так і офіційні заяви Вселенського Патріархату.
Також і гіпотетична можливість РПЦвУ отримати автокефалію від Московського патріархату нічого не дасть. Адже приклади ПЦЧЗіС та ПЦА свідчать, що в Вселенському Православ’ї, відповідно і в експертних висновках релігієзнавців, які будуть ґрунтуватися на православному канонічному праві, вона буде розглядатися як автономія РПЦ МП.
На підставі всього вище викладеного, робимо висновок: Будь які заяви, висловлювання, підписання листів щодо можливої автокефалії РПЦвУ – це виключно димова завіса для суспільства, спроба виграти час та втримати від переходу громади.
ІІ. Особливий статус колишньої РПЦвУ в ПЦУ.
Ще одною ідеєю, яка давно й активно обговорюється представниками РПЦвУ – це надання їм особливого статусу в ПЦУ, аналогічного тому, які має РПЦЗ в РПЦ МП. Обґрунтуванням подібного варіанта виступає мова, деякі елементи обряду і т.д. Загалом цей варіант непоганий, коли не враховувати деякі особливості.
По-перше, таке вирішення питання має сенс тільки в тому випадку, коли буде переходити вся РПЦвУ або, як мінімум, її більша частина. Переходити саме єпархіями. Адже створювати щось особливе для низькі парафій у різних областях – це нонсенс, бо в ПЦУ парафії мають право обирати мову богослужіння, календар, мати певні особливості в обряді. Це знаходиться в компетенції будь-якого єпархіального архірея. Більш того, як часова мера запроваджується ставропігійний статус парафій, коли вони підпорядковуються напряму Предстоятелю ПЦУ.
По-друге, потрібно змінювати не тільки юрисдикційний статус, а і ідеологічне наповнення єпархій РПЦвУ. Тобто визволятися від всього «русского мира», зрадників та колаборантів. Без цього очищення долучення структур РПЦвУ до ПЦУ немає жодного сенсу.
По-трете, перемови про подібний статус мусять вести архієреї, а не звичайні священики як «ініціатива знизу»
По-четверте, у часі унії РПЦ МП та РПЦЗ, на території Російської Федерації не було архієреїв РПЦЗ. У нашому випадку, коли маємо кілька архієреїв на однієї території, що є наслідком об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, цей варіант запровадить ще більшу плутанину.
Також небезпідставне занепокоєння, як ПЦУ, так і релігієзнавців, викликає таке припущення, що таким способом об’єднання РПЦвУ намагається цілком заховати свою адміністративну структуру, храми та монастирі, щоб «перечекав лихі часи» знову повернутися в Московський патріархат. Крім того, зводяться до мінімуму контакти до мінімуму не тільки співслужіння, а навіть звичайні контакти духовенства РПЦвУ (колишньої, у випадку об’єднання) та ПЦУ.
Отже, можем зробити висновок, що приєднання РПЦвУ до ПЦУ в якості автономії, з захованням своєї адміністративної структури, досить небезпечне. Тому мусять бути розроблені надійні запобіжники. Ну і вести таки перемові мусять не «ініціатори знизу», а уповноважені архієреї ПЦУ та РПЦвУ. Або, як мінімум на першому етапі, офіційні робочі групи цих юрисдикцій.
ІІІ. Перехід структур РПЦвУ в ставропігію Константинопольського Патріархату
Інформація про можливий перехід деяких адміністративних структур та окремих парафій в ставропігію Константинопольського Патріархату в Україні почала з’являться в соціальних мережах ще в 2019-2020 рр., особливо після хіротонії її керівника, архімандрита Михаїл Аніщенко на єпископа Команського. Отже, давайте розберемо цей варіант виходу РПЦвУ або його частини більш уважно.
«Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» була відновлена 11 жовтня 2018 р., тобто ще до Київського Об’єднавчого Собору та надання ПЦУ автокефального статусу. При цьому, ані в відкритих ресурсах Константинопольського Патріархату, ані на сайті самої ставропігії, ані на ресурсах ПЦУ, ми не знаходимо власне Статуту «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні». Тому, маємо два суттєвих різночитання про повноваження цієї структури.
Так, на більшості українських ресурсів ставропігія подається виключно як амбасада Константинопольського Патріархату, на зразок Ватиканської нунціатури.
Натомість на православних ресурсах, зокрема і грецьких, про обмежений характер ставропігії нічого не говориться. А на офіційному сайті самої «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні» подається загальна цитата з книги «Αρχιμ. Γρηγόριος Δ. Παπαθωμάς, ΚΑΝΟΝΙΚΟ ΓΛΩΣΣΑΡΙΟ (ΚΕΦΑΛΑΙΑ ΚΑΝΟΝΙΚΗΣ ΟΙΚΟΝΟΜΙΑΣ), ΕΘΝΙΚΟ ΚΑΙ ΚΑΠΟΔΙΣΤΡΙΑΚΟ ΠΑΝΕΠΙΣΤΗΜΙΟ ΑΘΗΝΩΝ, ΘΕΟΛΟΓΙΚΗ ΣΧΟΛΗ, ΤΜΗΜΑ ΘΕΟΛΟΓΙΑΣ-ΤΟΜΕΑΣ ΙΣΤΟΡΙΚΟΣ, ΑΘΗΝΑ 2011».
Оцінюючи всю доступну інформацію, можна читко визначити, що «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» жодним чином не підпадає під підпорядкування або адміністративний контроль ПЦУ та «напряму залежить від Вселенського Патріарха». Крім того, як і вказано на офіційної сторінці, екзарх «здійснює у ставропігійних монастирях або церквах звичайну пастирську діяльність». Тобто, у нашому випадку, має всі права правлячого (дехто каже – вікарного) архієрея, у межах делегованих Константинопольським Патріархом. Останній факт підтверджується тим, що виключно за його благословенням було видано кілька богослужбових видань українською мовою.
Таким чином, оскільки немає іншої інформації, мусимо припустити, що єпископ Михаїл Аніщенко, як керівник ставропігії, має канонічне право висвячувати дияконів та священиків, приймати під свій (чи Константинопольського Патріарха) духовенство, парафії, монастирі, а також засновувати нові церковні структури. Власне це підтверджує і інсайдерська інформація з Вселенського Патріархату, що ставропігія була створена як своєрідний «запобіжник» на випадок зриву об’єднавчого процесу або розколу ПЦУ. Як виявилося, ці застереження були цілком оправдані, адже колишній очільник Київського Патріархату Філарет (Денисенко) зробив кілька спроб зриву Київського Об’єднавчого Собору, а весною-літом 2019 р. – розколу ПЦУ.
Нам застається тільки вияснить: Чи є історичні приклади заснування та діяльності ставропігійних структур Вселенського Патріархату на канонічної території інших Помісних Православних Церков, які співпадають з державними кордонами?
І тут мусимо читко відзначити, що таки прикладі є, як у новітньої історії, так і сучасності.
Найбільш відомий з їх – це ставропігія Вселенського Патріархату над т.зв. «Новими землями Греції (Крит і Додеканес), а також Афону. Що правда, ці дві ставропігії мають читко окреслену канонічну територію, по-за якою Константинопольський Патріархат не може засновувати свої структури. Навіть представництво афонських монастирів на території материкової Греції має статус «подвір’їв», а не «ставропігії».
Ще один маловідомий історичний факт – ставропігія Вселенського Патріарха на території міжвоєнної Чехословаччини, яка на той час була канонічною територією Сербської Православної Церкви. Їй також керував архієрей і вона мела парафії на всієї території країни, зокрема і на Закарпатті.
Знов же, опосередковано щодо можливості подібного підходу свідчить наявність двох окремих греко-католицьких структур (УГКЦ та Мукачівської єпархії) на території України.
Таким чином, з канонічного боку, перехід структур або окремих представників духовенства РПЦвУ в «Ставропігію Вселенського Патріархату в Україні» цілком можливий та залежить виключно від політично рішення Константинопольського Патріархату.
У ключи існування на території України двох канонічних православних юрисдикцій вже обговорюється вислів екзарха Вселенського патріарха в Україні, єпископа Команського Михаїла на круглим столі «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги» 6 лютого 2022 р.: «Я не є учасником діалогу, я є в якості спостерігача, і помітив позитивну тенденцію – ми говоримо не про різні Церкви, а про різну юрисдикцію. Ця ініціатива має вітатися у нашому суспільстві». І як виглядає з обговорення представниками духовенства РПЦвУ, мова йде не про заховання її структур, а саме про перехід бажаючих у ставропігію Вселенського Патріархату в Україні.
Тому давайте тепер розглянемо ризики такого вирішення проблеми для Українського Православ’я.
а) На канонічної території ПЦУ створюється паралельна юрисдикція. Далеко не факт, що справа закінчиться тільки священиками та парафіями, адже не виключено, що цією «парасолькою» забажають скористатися і деякі архієреї РПЦвУ зі своїми єпархіями. При цьому натяки прибічників цієї ідеї щодо «часового статусу» не дуже переконливі, бо всі ми знаємо – немає нічого більш тривалого, ніж тимчасове.
б) Далеко не факт, що більшість духовенства РПЦвУ, яке вирішить перейти в ставропігію Вселенського Патріархату, змініть свої проросійські погляди. Адже ті, хто має саме проукраїнську позицію, без проблем переходять у ПЦУ. Таким чином, ми будемо мати мережу, яка продовжить проповідувати таку собі лайт версію «русского мира». Також, на цілком законних підставах, вони будуть уникати співслужіння з духовенством ПЦУ.
в) Цілком можливо, що прийняття кліриків РПЦвУ в ставропігію Вселенського Патріархату та його розбудова як паралельної ПЦУ структури, викличе негативну реакцію не тільки в Україні, а і загалом у Вселенському Православ’ї. На нашу думку, тут будуть проводити паралель з діями Московського патріархату на канонічної території Олександрійського патріархату.
Висновок очевидний: ПЦУ та загалом Українському Православ’ю аніяк невигідне створення паралельної православної структури – Ставропігії Вселенського Патріархату, через перехід в нього духовенства (єпархій, парафій, монастирів) РПЦвУ. Тому аніякі перемови щодо подібного вирішення проблеми поділу православних в Україні або поступок у цьому напрямку робити неможна.
IV. Як і для чого Московський Патріархат використовує РПЦвУ та провокативні «низові ініціативи»
Усі видатна розуміють, що Московський Патріархат намагається за будь який кошт заховати РПЦвУ як інструмент пропаганди російської імперської політики, формування російського світогляду серед певної групи українців. Але крім цього очевидного факту, маємо ще кілька напрямків використання РПЦвУ.
4.1. Формування негативного ставлення до України, її влади та ПЦУ
Одною з основних задач, яку Москва покладає на РПЦвУ – це допомога в формовані негативного ставлення до влади України та ПЦУ через ніби «гоніння за віру». Для виконання цього завдання РПЦвУ влаштовує провокації, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність, а саме займаються образами людей за релігійною та національною відзнакою. Таких випадків дуже багато, тому ми тільки кілька з їх, як приклад.
Отже, за такий злочин вже судять буковинського функціонера РПЦвУ, митрополита Лонгина (Михайла Жара). А очільник РПЦвУ на Буковині Мелетій Єгоренко, який писав заяву на отримання російського паспорта, намагався зірвати молебень вірян ПЦУ за Україну у с. Вовчинці Чернівецької області. При цьому владика вигукував «Геть греко-католиків із Буковини!», за що також має бути покараний згідно Кримінального Кодексу України.
Боротьба за будівлі храмів. Так, саме за будівлі храмів, а не за вірних. Отже, після того, як парафія переходить до ПЦУ, у більшості випадків РПЦвУ починає війну за храм. І тут неважливо, скільки вірних у їх залишилося. Головне – як найбільш часу не дати вже вірним ПЦУ користуватися своїм храмом. У хід йдуть всі можливі засоби: від судової тяганини, до брутального силового протистояння, а мирне вирішення конфлікту, через почергове служіння, представники РПЦвУ завжди відкидають. Вивчаючи історію конфліктів, можна зробить висновок, що представники цієї інституції явно паразитують на демократично-правових колізіях та бездіяльності державних інституцій…
Як показує практика, практично всі конфлікти, щодо юрисдикційної приналежності храму, розпалюються РПЦвУ для «картинки» російських пропагандистів. Їх основною причиною є недосконалість українського релігійного законодавства, коли офіційний шлях законної передачі храму громаді, якій він власно і належить, через судову тяганину та бездіяльність судових виконавців, може тривати кілька років. При цьому представники РПЦвУ чудово розуміють, що храм прийдеться передати, але спеціально загострюють ситуацію.
Можна по різному ставиться до дій вірників, але, на нашу думку, у всіх цих провокативних ситуаціях, які створює РПЦвУ, найперше потрібно зрозуміти громаду, яка сама (її діди та батьки) будувала, фундувала цей храм, але мусить молитися на вулиці через РПЦвУ, бездіяльність та (або) повільність державної машини. Тим більше, що йде війна, а РПЦ МП відверто виступає на боці ворога.
На великий жаль, професійні іміджмейкери РПЦвУ спроміглися залучить до своєї компанії дискредитації України певну групу духовенства та вірних ПЦУ. Ми не знаємо реальних мотивів їх медійної діяльності, але своїм «псевдо-правдошуканням», яке народжує різні «заяви», статті про «богослов’я болгарок», «круглими столами» з духовенством РПЦвУ та створенням незрозумілих «спільних православних братств», вони реально допомагають Московському патріархату. Адже дають можливість російським пропагандистам стверджувати, що «навіть духовенство та вірні ПЦУ визнають гоніння УПЦ (РПЦвУ – авт.)».
Для ілюстрації факту використання РПЦвУ духовенства та вірних ПЦУ у своїх метах, ми мусимо знову звернутися до результатів круглого столу «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги», на якому було засновано т.зв. православне «Софійське Братство», яке, за словами його творців, «Софійського братства -об’єднання православних українців — вірян ПЦУ, УПЦ, та інших Помісних Церков. Основною метою діяльності братства передбачено всебічне сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності українського православ’я, об’єднання зусиль і підтримка ініціатив православних християн, спрямованих на його розбудову». Однак, попри патріотичні заяви протоієрея Сергія Прокопчука (РПЦвУ), які зайняв посаду голови офісу ГО «Софійське Братство», повстає певне нерозуміння та шерег дуже цікавих питань…
По-перше, ми всі знаємо, як швидко і жорстко РПЦвУ карає кожного священика навіть за звичайні контакти з духовенством Константинопольського Патріархату та (або) ПЦУ. Тим більше, що, як свідчать ЗМІ, «Зустріч розпочалася молебнем, який відправив протоієрей Георгій Коваленко». Але чомусь жодної реакції на спільний молебень з ПЦУ, на сам «круглий стіл», а також на створення спільної громадської організації з ПЦУ, з боку ієрархії РПЦвУ ми не бачимо. Тому мусимо висунути гіпотезу, що священики РПЦвУ мели на ці дії благословення своїх правлячих архієреї або самого митрополита Онуфрія (Березовського). І коли подібне благословення дійсно було надано, мусимо задуматися: Для чого це потрібно РПЦвУ?
На нашу думку, РПЦвУ здійснює далекоглядний стратегічний план – показати державі, міжнародним інституціям та світової православної спільноті, можливість існування двох юрисдикцій (зрозуміло, що одна буде московською) в Україні.
По-друге, як можуть співпрацювати в однієї православної структурі (братстві) священики двох юрисдикцій, одна з яких навіть не визнає навіть хрещення іншої? Про який «конструктивний діалог» може йти мова, коли священики РПЦвУ, які стали членами братства, не заявили про визнання священиків ПЦУ своїми співбратами, про визнання всіх Таємниць, які здійснюють архієреї та священики ПЦУ.
По-трете, чому члени братства в офіційної декларації, зокрема в програмної заяві протоієрея Сергія Прокопчука, жодним словом не осуджується антиукраїнська та проросійська позиція архієреїв РПЦвУ, а говориться тільки про Московського патріарха Кирила? Звичайно, питання риторичне. Адже серед 32 засновників цього «братства» 18 священиків РПЦвУ і тільки 10 священиків ПЦУ. Серед керівництва – 5 священиків РПЦвУ, 3 – ПЦУ та 2 Вселенського Патріархату. При цьому, як нам вдалося вияснити, один зі священиків Константинопольського Патріархату, які є в керівництві, донедавна перебував в Московському патріархаті. Ми спеціально взяли виключно духовенство, бо об’єднання вірних вже давно відбувається шляхом переходу парафій (про індивідуальний перехід годі і казати) в ПЦУ. Тут не треба проводити якісь «кругли столи» та засновувати якісь «братства».
По-четверте, певне саме головне, жодний священик РПЦвУ, який взяв участь у цих «круглих столах» та пішов у засновники «Софійського Братства», так і не відповів на просте питання: Що йому перешкоджає разом зі своєю парафією перейти в ПЦУ та реально здійснити свій реальний внесок у об’єднання православних в Україні?
Отже, на підставі всього вище викладеного, можемо припустити, що справжньою метою духовенства РПЦвУ, яке виконує доручення свого керівництва, – це імітувати «бурхливу діяльність» у справі об’єднання православних України, щоб відкласти свою заборону на державному рівні, призупинити розірвання угод про оренду історичних споруд та максимально затримати перехід громад в ПЦУ.
Підсумовуючи все вище викладене, маємо таку картинку РПЦвУ для проросійських пропагандистів: «Українська влада та ПЦУ здійснює гоніння на УПЦ (РПЦвУ). Аморальність цього розуміє навіть частина духовенства та мирян ПЦУ, які спочувають УПЦ (РПЦвУ), осуджують своє керівництва та пропонують шляхи мирного співіснування». Крім того, для «внутрішнього вжитку», всіляко демонструється патріотичність духовенства РПЦвУ (див. заяву того ж протоієрея Сергія Прокопчука), що уповільнює перехід громад у ПЦУ.
4.2. Створення нових «точок напруги» у Вселенському Православ’ї
На початку листопада 2023 р., в руки українських релігієзнавців потрапив цікавий документ РПЦвУ – Хустська єпархія офіційно дозволяє клірикам Солотвинського благочиння перехід в Румунську Православну Церкву. При цьому документ датований ще 29 березня 2022 р. Особливу пікантність такої діяльності РПЦвУ додає той факт, що 15 листопада 2023 р. відбулося «робоче засідання Митрополичого Синоду Бессарабської Митрополії». Серед питань, які їм розглядалися (цитата) – «Ситуація в Україні та реєстрація структур Румунської Православної Церкви: Презентація ситуації в Україні та кроки для реєстрації структур юрисдикції «Румунська Православна Церква».
Ось як на все це відреагував один з провідних релігієзнавців України, доктор наук Олександр Саган на своєї сторінці в мережи ФБ : «Почався рух із переходу громад УПЦ МП в Румунську ПЦ.
– У ролі замовників, очевидно що, – ФСБ та Московська патріархія.
– Мікрорівень гри – посварити Румунську ПЦ із Православною Церквою України.
– Макрорівень – зламати усталений канонічний порядок у Вселенському православ’ї.
На великий жаль, проф. Олександр Саган виявився правим. На сьогодні вже маємо обговорення питання про перехід до Сербської Православної Церкви парафій та монастирів РПЦвУ на Закарпатті. Такий варіант активно підтримують сербські церковні організації, архієреї та священики, які напряму пов’язані з Москвою.
Мусимо відзначити, що спроби Московського патріархату спровокувати вторгнення Румунської та Сербської Православних Церков на канонічну територію ПЦУ дуже серйозно занепокоїли Вселенське Православ’я. Згідно інсайдерської інформації, варіанти уникнення цієї проблеми розглядалися як Константинопольським Патріархатом, так і Олександрійським. Останні вважає, що вторгнення інших юрисдикцій на канонічну територію ПЦУ за допомогою РПЦвУ, у випадку ігнорування проблеми, істотна допоможе Московському патріархату у його вторгненні в Африку.
Висновок очевидний: Московський патріархат почав активно використовувати РПЦвУ для створення нових кризисних ситуацій у Вселенському Православ’ї, які реально будуть діяти як «другий фронт» поти України.
V. Висновки
Ми мусимо беззаперечна визнати, що єдність Українського Православ’я може бути досягнута тільки одним засобом – долучення вірних, духовенства, архієреїв, структур (єпархій, парафій, монастирів) до ПЦУ. Усе інше, або нездійснені мрії (автокефалія РПЦвУ); або поглиблення розділення (ставропігія Вселенського Патріархату в Україні), або прихована спроба заховати непорушною структуру РПЦвУ до «ліпших часів» (варіант РПЦЗ).
РПЦвУ буде всіляко сприяти Московському патріархату у справі створення негативного іміджа України в світі. Цьому допомагає недосконале законодавство; аморфність влади законодавчої; бездіяльність влади; колапс судової системи, коли справи про приналежність храмів тягнуться роками і т.д. Громади РПЦвУ, які законним шляхом переходять до ПЦУ, залишають без храмів, які вони будували та фундували. У переважної більшості випадків, людям свідомо не залишають іншого шляху, ніж силоміць повертати свою колективну власність.
Всієї частині антиукраїнської пропаганди, яку допомагає створювати РПЦвУ для проросійськи речників, можна було б досить ефективно протистояти, коли б не «псевдо-правдошукачі» з ПЦУ. Саме вони створюють фон незгоди з політичними рішеннями української влади, курсом ПЦУ на об’єднання Українського Православ’я через перехід до неї. Свідомо або несвідомо, ця група працює на те, що через всіє це «словоблуддя» буде довічна легітимізація Московського патріархату в Україні. А сам процес – допоможе їм пережити нинішню «гарячу фазу» протистояння…
Що мусимо робить? Спокійно та розважливо аналізувати все «псевдоініціативи» духовенства РПЦвУ. Мусимо читко і відкрито ставити кілька питань:
– Ви визнаєте ПЦУ канонічною Церквою, а здійснені її духовенством Таємниці справжніми?
– Ви осуджуєте реальну позицію керівництва РПЦвУ у часі війні, зокрема мовчання щодо анексії її структур на окупованих територіях?
– Ви визнаєте, що єдиним шляхом об’єднання Українського Православ’я є приєднання до ПЦУ?
Тільки після цього можна починати якісь «кругли столи», засновувати «братства» та займатися загалом будь-якою співпрацею.
прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова», ПЦУ, м. Чернівці.