Останнім часом, у зв’язку з подіями в житті Православної Церкви в Литві, Молдові та інших країнах, які раніше були окуповані СРСР, йде все більше дискусій, чи не є тенденція виходу пастви з Московського Патріархату, якщо не дивитися на політичний бік питання шкідливий для Церкви. Адже Церква це не держава та її інтереси не завжди збігаються з державними. Як можна осмислити те, що відбувається з християнської та церковної точки зору?

І. Церква – це не партія

Перший аспект, на який слід звернути увагу – те, що, на відміну від світських політичних партій, церковна єдність не ґрунтується на єдності організаційній. Антіохійський Патріархат не підпорядковується Олександрійському, Московський Патріарх не пише звіти Константинопольському Патріарху. Церковна єдність – це єдність у таїнстві Євхаристії на основі спільної віри, а не членство в одній формальній організації. На відміну від світських громадських інституцій, побудованих насамперед на дисципліні, підпорядкуванні та насильстві, Церква побудована на принципі любові, що передбачає свободу. Як, цитуючи св. Ігнатія Богоносця, пише прот. Микола Афанасьєв, «сама Церква є любов».

Це не означає, що організаційна єдність для Церкви зовсім не властива – в Церкві є ієрархія і порядок, однак її принципом є не право, а Святий Дух. А «де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17). Це може звучати піднесено, але на практиці має дуже конкретний вислів – бути православним християнином – це не мати папір про членство в Церкві, партквиток, а православно вірити і жити з Христом у Церкві – в обрядах, молитві та спілкуванні. Навіть навпаки, якщо людина має папір про хрещення в дитинстві, але не бере участь в таїнствах, не молиться – вона наче порожній сосуд, папір не робить її християнином.

У цьому плані також якщо член Антіохійської Церкви приїжджає до Румунії, він у членах іншої (з погляду світського права) організації має ту саму Вселенську Православну Церкву, членом якої є. Місцеві священнослужителі ніяк не підкоряються Антіохійському патріарху (і навпаки), організовують своє церковне життя вільно та незалежно, але це зовсім не заважає бути однією Церквою.

Таким чином, порушення організаційної єдності в країнах, де паства залишає Московський Патріархат, не є порушенням єдності церковної, містичної. Це не «розкол», коли люди залишають Московський Патріархат і переходять, наприклад, до Константинопольського, Румунського патріархатів чи Православної Церкви України. Константинопольська, Румунська, Українська Церкви – це істинні Помісні Православні Церкви, які сповідують одну православну віру, що мають спільне Передання, об’єднані в одному Христі та в одній Євхаристії. Навпаки, «розкол» це відмова від спілкування в обрядах на підставі вимоги організаційної єдності. Московський Патріархат в односторонньому порядку обірвав спілкування з Константинопольською, Олександрійською, Еладською та Кіпрською Православними Церквами, таким чином на пряму руйнуючи справжню церковну єдність, сподіваючись підкорити собі «непокірних» людей, які, будучи православними християнами, не бажають перебувати в юрисдикції Московського Патріархату.

Слова про те, що Церква – це не партія, набувають нового сенсу в сучасних реаліях, коли Церква Московського Патріархату стала на шлях відкритої підтримки певного політичного режиму та ідеології. Коли Московський патріарх вчить про те, що «Велика» (Росія), «Мала» (Україна) і «Біла» (Білорусь) Русь є одним народом і однією Церквою, коли вчить, що в цю Русь входить і Молдова та інші країни колишнього СРСР, коли вчить про «цивілізацію російського світу», а агресивну війну Росії проти України називає «захистом єдності Святої Русі» і закликає молитися за Путіна, на якого, виявляється, « ополчившись врази наша», і якого раніше запрошував на архієрейський собор. Патріарх навіть обіцяв відпущення гріхів російським солдатам, які гинуть в Україні. І при цьому Московський патріарх неодноразово наголошував: «Якщо у когось ще залишаються сумніви (у тому), що потрібно робити все те, про що патріарх вчить – залиште всі сумніви! І суворо виконуйте те, що я наказую! Тому що я не від своєї мудрості говорю, а від мудрості всього єпископату Російської Православної Церкви!».

Наші брати і сестри білоруси побачили цю політику в дії і в своїй країні – коли главі країни, який називає себе «православним атеїстом», дозволяється немов священикові мовити з амвона віруючим, коли церковне начальство заплющує очі, не бажаючи бачить насильство над мирними людьми і карає тих, хто спробує за них заступитися.

Півроку тому інтернет облетіло відео з хресною ходою Свято-Єлизаветинського монастиря, де священик у одязі і віруючі з іконами та хоругвами крокують під музику радянської військової пісні «Катюша». Частина дітей перевдягнута у радянських солдатів, несуть фотографії людей, які загинули на Другій світовій війні. Це не тільки викликає справедливу огиду через внесення політичної ідеології до Церкви, а й тому, що слідчі цієї політичної ідеології переслідували, катували та вбивали християн.

Таким чином відбувається абсолютна підміна понять – священнослужителі та глава Помісної Церкви проповідують політичну звістку про єдність політичного простору колишнього СРСР та виправдовують дії режиму, в Литві визнаного терористичним, а люди, які не хочуть у цьому брати участі та, залишаючись православними, залишають юрисдикцію, при цьому переходячи в іншу канонічну Помісну Православну Церкву оголошуються «розкольниками», не православними, навіть не членами Церкви Христової. Як відомо, на сьогоднішній момент у практиці Російської Церкви від віруючих Православної Церкви України навіть потрібно заново прийняти таїнство хрещення – незважаючи на те, що віруючі ПЦУ сповідують ту ж віру, вірять у того ж Христа, мають такі ж обряди та ієрархію, вони не визнаються християнами лише тому, що побажали відокремитися від Московського Патріархату. При цьому РПЦ не вимагає повторного хрещення від католиків чи протестантів, що переходять у православ’я, немов загальна віра і Передання не такі значні, як опір «російському світу».

ІІ. Церква складається з Помісних, а не національних Церков

Часто ті, хто не бажають більше належати до Московського Патріархату, звинувачуються в «націоналізмі», дробленні Церкви в «національні квартири». Деякі інтелігенти навіть кажуть, що «єдина Церква, яка до останнього часу, до останнього десятиліття зберігала якийсь ось такий вселенський наднаціональний характер була Російська Православна Церква». Зупинимося насамперед на твердженні про «наднаціональність».

Насамперед слід зауважити, що сьогодні багато Помісних православних Церкв є багатонаціональними. У Константинопольському Патріархаті є дві автономні Церкви з значним числом віруючих фіно-угорського походження – Церква Естонії та Церква Фінляндії, є ціла колишня Українська Автокефальна Православна Церква діаспори (УПЦ США та УПЦ Канаді), є слов’янські вікаріати з своїм єпископатом), і т.д.

В Олександрійському Патріархаті є єпархії так званої чорної Африки, єпископи-африканці. В Антіохійському Патріархаті теж далеко не лише всі араби – у тому ж Близькому Сході є грецька діаспора, в американській митрополії Антіохійського Патріархату понад половина священнослужителів неарабського походження. У Православній Церкві України є румунське деканат, у Румунському Патріархаті є український деканат. Помісні Церкви, дотримуючись православної еклезіології, об’єднують віруючих певної країни чи регіону, незважаючи на їхню етнічну приналежність.

Протилежний погляд, що Церква має бути розділена за національною ознакою, був засуджений на Всеправославному соборі 1872 р. як єресь етнофілетизму. Прихильники цього погляду вважають, що це росіяни повинні належати до Російської Церкви, все болгари – до Болгарської тощо. Це заперечення слів Святого Письма про те, що у Христі «немає ні елліна, ні юдея» (Кол. 3:11). Православне вчення про Церкву, навпаки, стверджує, що Церква поділена за країнами, регіонами, областями, але не за національностями.

За давньою практикою Церкви, при адміністративному поділі на автокефальні, автономні Церкви, митрополії, єпархії та екзархати прийнято дотримуватися політичних кордонів країн. 38-те правило Трульського собору свідчить: «Отцями нашими покладене правило зберігаємо і ми гласить: якщо царською владою знову влаштований, або надалі влаштований буде град: то цивільним і земським розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ». У своєму тлумаченні свт. Фотій пояснює, що адміністративним кордонам Церкви належить дотримуватися цивільних кордонів. Відомо, що це правило має свої винятки, пов’язані з давніми містами, що мають особливе значення християнам, але саме ґрунтуючись на цій давній практиці в XIX-XX століттях Вселенський Константинопольський патріархат дарував автокефалії православним Церквам новостворених незалежних держав – Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Албанії, Польщі, Чехії, Грузії, а в ХХІ столітті – Церкви України. Раніше, у XVI столітті на такій самій основі автокефалію від Вселенського Патріархату отримала Церква Росії – Московський Патріархат.

Усі Церкви є не Церквами етносу, а регіону. З погляду канонічних повноважень Сербська Церква є Церква Сербії, а не «Церква сербів». У цьому плані окрему проблему становить опікування православної діаспори у тих країнах, де немає Помісної Церкви, вона обговорювалася на Всеправославному соборі у Криті (2016 р.), але винятки не впливають на правила. Московський Патріархат теж спочатку мав конкретні кордони – як зазначає каноніст прот. Георгій Тсетсіс, «кордони Православної Церкви Росії (ортодоксу екклісіас тис Росіас) в 1593 р. встановив Великий Константинопольський собор і вони збігалися з кордонами Російської держави. Тому глава Церкви Росії був визнаний лише «патріархом Московським і всієї Росії, і північних земель». Як відомо, тоді ні Польща, ні Фінляндія, ні країни Балтії не входили у північні землі. Не забуватимемо, що в той час, коли Російська Церква отримала автокефалію, половина Естонії належала Швеції, а інша половина – Польщі».

Хоча назва «Руска Православна Церква» і застосовувалася здавна, але офіційною назвою Церкви стала лише в 1943 році, а доти Помісна Церква Росії себе називала «Російська Православна Церква» (або «Греко-східна Російська Церква» і в подібних варіаціях). У радянські часи зміна назви, мабуть, була викликана тим, що РПЦ об’єднувала не лише православних РРФСР, а й усього СРСР – але, мабуть, «Церква Радянського Союзу» звучала б надто зухвало. З іншого боку, ситуація на той час ще була логічною – РПЦ об’єднувало віруючих однієї держави, СРСР. Проблема виникла після розвалу СРСР – ніякого Союзу не залишилося, тому були вигадані «Свята Русь» та «русский мир». Насправді ж ніякого спасительного сенсу в тому, щоб належати саме Московському, а не будь-якої канонічної юрисдикції, немає.

Прот. Понтій Рупишів, який заснував Міхновську громаду і які багатьма шанується як святий, сам згодом служив у Польській Автокефальній Церкві, про це говорив: «Що ж стосується автокефалії, то це питання несуттєве для нашого спасіння, адже воно не стосується віри і благочестя». З християнської точки зору зовсім неважливо, якому патріархату чи автокефальній Церкві належить людина – найголовніше, щоб вона сповідувала православну віру і жила відповідно їй.

ІІІ. Вселенська Церква – не конфедерація, а сім’я

Вселенська Православна Церква також не є абстрактною сукупністю відокремлених одна від одної Помісних Церков – хоч між ними немає адміністративного підпорядкування, існує канонічний порядок першості (таксис) та Вселенський патріархат, що координує життя всієї Православної Церкви. Вселенський Патріарх скликає зустрічі предстоятелів (синаксис) і Всеправославні собори (останнім з яких був Святий і Великий собор у Криті), посередничає у вирішенні міжцерковних конфліктів, розглядає прохання про надання автокефалії та відкликає автокефалії, приймає апеляції кліриків. коли вони не знаходять справедливості у своїй місцевій Церкві. Архієпископ Елпідофор Ламбрініадіс про першість пише:

«Щодо священства, то, звичайно, всі єпископи рівні, але вони не рівні і не можуть бути рівними як єпископи конкретних міст. Священні канони (наприклад, 3-те правило Другого Вселенського Собору, 28 IV Вселенського Собору та 36-й П’ятого-Шостого Собору) вибудовують порядок міст, приписуючи одним статус митрополії, а іншим — статус патріархату. Серед патріархатів одним приписується перше місце, іншим – другорядне.

Не всі Помісні Церкви рівні як за порядком, так і за чином. Більш того, єпископ завжди є єпископом лише [...] певного міста (що є невід’ємною ознакою та умовою єпископської хіротонії), тому і єпископи відповідно мають свій порядок [...]. Таким чином, немислимо, щоб у такій ієрархії не було головного»

Апостольський принцип першості є основною відмінністю православної еклезіології від протестантської, де Церква часто представляється як «конфедерація» незалежних церковних організацій, а іноді й зовсім як абстрактна, теоретична сукупність різних конфесій та деномінацій («невидима Церква»). З іншого боку, православне поняття першості відрізняється і від католицького.

У православному розумінні, на відміну від католицького, першість ієрарха у Вселенській Церкві не означає його влади над кожною частиною Вселенської Церкви (а також католики вірять, що їх першоієрарх може безпомилково вчити вірі, що теж не прийнятна для православних). Служіння Вселенського Патріарха – це першість любові, не підпорядкування, але координація. І це служіння завжди здійснюється соборно – спільно з ієрархами інших Помісних Церков. Тому історія Православної Церкви свідчить, що постійно скликалися Всеправославні собори, на яких головні проблеми життя Церкви вирішувалися спільно.

Цим «м’яким» централізмом православна еклезіологія нагадує сім’ю – у сім’ї першість батька ґрунтується не на юридичних договорах, законах та регламенті, а на любові, повазі та моральному авторитеті. Коли в сім’ї буква закону тяжіє відносинам любові, це знак, що в сім’ї присутні проблеми.

IV. Висновки

Православна Церква нашого часу страждає від проявів етнофілетизму – переконання, що Церква має бути організована за етнічним принципом. Етнофілетичні суспільства не тільки робляться закритими для своїх співгромадян інших національностей, а й починають конкурувати з Помісними Церквами у світовій арені – адже етнофілетичній ідеології важливо зібрати всіх представників свого народу, етносу, які проживають у всьому світі, в єдину структуру. Така структура стає немов «інтернаціоналом» одного етносу. Вселенська Православна Церква засудила етнофілетизм як відхилення від православ’я.

Церква також не може служити політичному режиму – тоді вона перестає робити те, для чого існує – об’єднувати людей навколо Христа та проповідувати Його Слово. Режиму служить Церква як відштовхує людей інших політичних поглядів, а й неминуче робить компроміси із сумлінням задля збереження відносин із правителями.

З християнської точки зору ми повинні розуміти, що рятує не приналежність до тієї чи іншої Помісної Церкви, а віра у Христа. Одна з Помісних Церков серйозно хворіє, вона залучена до політики, яка суперечить безпеці різних навколишніх держав, тому природне бажання людей дистанціюватися від політизованого духовенства та шукати Церкви, яка б не займалася чужими за природою Церкви справами.

свящ. Георгій. Сунгайла (Константинопольський Патріархат, Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»