Сказати, що релігія та гумор – дивні сусіди, означає лише одне – визнати очевидне! Однак одне не може обійтися без іншого, ці «явлення мають взаємне тяжіння» (Schweizer 2020, p.162). За словами християнського письменника та філософа Г.К. Честертона, «Життя серйозне завжди, але жити завжди серйозно – не можна. Ви можете з будь-якою урочистістю вибирати краватки, але в таких важливих питаннях, як смерть, секс і релігія, ви повинні бути веселі, інакше збожеволієте». (Цит. за Terry Lindvall, 2015). Інституційна релігія та релігійні догми не залишають місця для двозначності, оскільки ґрунтуються на абсолютних моральних істинах, впевненості у своїй вірі та відповідності вищому духовному авторитету та порядку. Гумор же, навпаки, ґрунтується на двозначності та трансгресії, на зміщенні кордонів, на тому, що він ставить під сумнів і заперечує соціальні норми та моральні істини. Релігійні уявлення та вірування мають певною мірою універсальну привабливість, а сміх – частина нашої людської природи. На відміну від них, гумор неможливо адекватно транслювати ні в просторі, ні в часі. Те, що було смішним кілька років, десятиліть чи сторічь тому, не обов’язково матиме ту саму комічну складову сьогодні чи сприйматиметься нами як смішне. Крім цього гумор відносний і зумовлений культурними особливостями, тому дуже індивідуальний. Ми сміємося разом, але сміємося з різних речей. За аналогією з красою, гумор знаходиться в очах того, хто дивиться, про що говорить сестра Васса (Ларіна) у своєму подкасті про релігію та гумор (Випуск 106, 16 лютого 2017 р.).

Незважаючи на ці фундаментальні відмінності, і релігія, і гумор мають «викупну цінність» (Ingvild Saelid Gilhus, цит. Gardner 2020, p. 162), особливо сміх, що дозволяє впоратися з безглуздями життя і людського досвіду (Berger 2014). У нашому світі, повному хаосу, релігія пропонує духовну втіху та почуття впевненості, гумор же пропонує легкий комедійний підхід у спробах зрозуміти цей світ. Релігія і гумор мають величезну силу, як позитивну, і негативну. Як неможливо переоцінити силу релігійних переконань і віри, так і «в добре виконаному жарті таїться велика сила», як влучно зауважив покійний американський комік Дік Грегорі у 2017 р. І релігія, і гумор мають величезний потенціал для перебільшення відмінностей та загострення чутливості, але також можуть тонше виразити фрустрацію та допомогти розрядити напругу. Релігія та гумор можуть допомогти нам відволіктися від власних проблем та спонукати нас вийти за межі міхура нашої повсякденної реальності. Вони пропонують інакше поглянути на світ. І релігія, і гумор ґрунтуються на відносинах та спільності: релігійна ідея та жарт можуть сприяти взаєморозумінню, наводити мости, підтримувати наш зв’язок з іншими людьми та посилювати почуття приналежності до спільноти. Але, навпаки, релігія та гумор можуть виключати і принижувати іншого, узаконювати та санкціонувати забобони, приховані чи явні, і тим самим посилювати відмінності, роз’єднувати та розділяти людей.

Як видається, при зіткненні релігії та гумору переважає вкрай насторожений і підозрілий підхід, і це не в останню чергу тому, що виникають правові конфлікти, а іноді пряме насильство, коли гумор переходить межі дозволеного з релігійної точки зору. Звинувачення в богохульстві висувалися після жартів та сміху над релігією, які сприймалися як недоречні та образливі. Тут ми згадаємо про запеклу реакцію тільки на два випадки, що набули широкого розголосу — після публікації карикатур на Мохамеда і виходу на екрани комедійного фільму «Житіє Брайана по Монті Пайтон». Подібні конфлікти поставили під сумнів межі свободи вираження поглядів, особливо щодо релігійних почуттів, і зміцнили думку про те, що релігія та гумор несумісні.

І. Перетин релігії та гумору

Враховуючи такі непрості взаємини між ними, чому нам варто звернути увагу на перетин релігії та гумору? Почнемо з того, що, за влучним висловом дослідника гумору Крісті Девіс, «жарти — це термометр» (2001, с. 300); вони відображають переважаючі соціальні, культурні та політичні настанови та настрої. Релігія та гумор перетинаються різними способами й у різних сферах, і це породжує низку питань. По-перше, це питання про наявність гумору (і пов’язаних з ним понять сміху, легковажності тощо) у священних текстах, у тому числі у Біблії. З цим пов’язане питання про те, чи можна знайти гумор у світових релігіях, у тому числі в релігійних текстах, таїнствах, релігійних практиках та релігійності як такої, тобто у різних способах, звертаються до релігії, сповідують її, висловлюють та передають у повсякденному житті . По-друге, це питання про те, який вплив релігійна приналежність та релігійність загалом можуть вплинути на виникнення гумору (створення жарту та присутність почуття гумору) та його оцінку (готовність зрозуміти жарт та посміятися над ним), які формуються під впливом цілого ряду факторів , таких як світогляд та переконання людини, у тому числі релігійні погляди. Роботи Василіса Сароглу та ін. щодо створення гумористичних творів, а також Карла-Хайнца Отта та Бернарда Швейцера з оцінки гумору пропонують деякі цікаві роздуми. По-третє, це питання релігійного гумору, тобто, гумору про релігію, що включає жарти та сміх над релігійними діячами, священними текстами, релігійними практиками та віруючими. Ми розглянемо насамперед перше та третє питання.

З першим питанням про те, чи можна знайти гумор у релігії та у священних текстах, пов’язаний й інший — чи можемо ми спостерігати відповідні закономірності та відмінності у комічному погляді на світові релігії. Чи є деякі релігійні традиції більш відкритими для гумору та його наслідків (наприклад, сміху, веселощів, життєрадісності)? У роботі Джона Морреолла «Комедія, трагедія та релігія» (1999) у досить бінарних термінах порівнюються комічні та трагічні аспекти східних та західних релігійних традицій. Розвиваючи цю думку, можна сказати наступне: необхідно розглянути, як священні тексти інтерпретувалися протягом кількох століть, щоб створити різні видіння та відношення до гумору у різний час та у різних соціокультурних, політичних та релігійних контекстах (Gardner 2020). Східні релігійні традиції, включаючи буддизм (прикладом якого часто служать зображення Далай-лами, що сміється) і індуїзм, а також конфуціанство і даосизм, мабуть, спочатку цінують комічний сміх і особливо пройняті тим, що Морреалл називає антитрагічним баченням і прокомічними рисами. Коли ми переходимо у сферу західних монотеїстичних релігій, то тут спостерігається ширший спектр антитрагічних/прокомічних та протрагічних/антикомічних характеристик. В юдаїзмі гумор присутній у самому Талмуді, але, що важливіше, він також виконував функцію механізму політичної та психологічної саморегуляції, що забезпечує опір та виживання у випробуваннях, що випали на долю єврейського народу. В ісламі, хоча трагічне і комічне можуть і не бути у явному вигляді, існують чіткі принципи допустимих видів гумору, жарту та сміху; Тим не менш, гумористична та сатирична практика в мусульманському світі та її обмеження варіюються у різних ісламських контекстах залежно від різних релігійних почуттів, соціальних норм, політичних режимів та правових рамок.

У християнстві діапазон антитрагічного/прокомічного і протрагічного/антикомічного є досить різноманітним у різних християнських течіях (католицизм, протестантські церкви, православ’я тощо). Щодо присутності гумору у Святому Письмі, то переважає думка, що гумор та його слідство — сміх, а також сарказм — зустрічаються у багатьох уривках Старого та Нового Завіту, що доводять деякі релігійні (богослови) та світські вчені, у тому числі о. Джеймс Мартін, SJ, Бернард Швайзер, Террі Ліндвалл, Інґвільд Саелід Гілхус і сестра Васса (Ларіна). Християнський погляд на гумор і «богослов’я сміху», що сформувалася з другої половини XX століття, спирається на п’ять основних принципів, викладених Бернардом Швейцером у його книзі «Християнство і тріумф гумору»: «Християнство має довгу та гідну жалю історію засудження сміху; гумор відіграє важливу роль у житті віруючих, і християни не повинні стримувати свій сміх; сміх – це дар Божий, оскільки він еквівалентний радості, а радість – це божественний атрибут; Біблія рясніє гумором, і Бог має почуття гумору; при цьому існують два види сміху — морально добрий і морально поганий, або «позитивний» і «негативний» сміх» (Schweizer 2020, 31).

Як зазначила сестра Васса (Ларина) під час нашої недавньої неформальної бесіди, яка сталася через кілька місяців після конференції IOTA 2023 у Волосі, легковажність та гумор – це божественні якості. Можливо, що воскресіння — це найбільший і «найбільш екстравагантний жарт» Бога, який можна розглядати як архетипічний християнський жарт, хоч і з глибоким позитивним посилом: це перемога життя над смертю, добра над злом (Donnelly 1992, p. 1). Більше того, ранньохристиянська традиція risus paschalis, так званого «пасхального сміху», яка також присутня в грецькій православній традиції у великодній понеділок, коли відбувається обмін жартами та гумористичними історіями в рамках радості пасхального святкування, контрастує з серйозним та урочистим настроєм, передусім. Однак якщо почуття гумору Бога не завжди витримує випробування часом, то гумористичні та саркастичні уривки Старого та Нового Завітів не обов’язково є смішними (або навіть доречними) сьогодні, але вони є конкретними прикладами того типу гумору, який можна знайти в християнському Писанні.

Незважаючи на те, що роман Умберто Еко «Ім’я троянди» — художній твір з багаторівневим аналізом різних проблем і насамперед питань істини, він пропонує деякі вказівки на теологічні християнські інтерпретації сенсу сміху в Середньовіччі. За сюжетом, старший і найосвіченіший сліпий чернець бенедиктинського абатства Хорхе Бургоський відкидає думку про те, що Ісус коли-небудь сміявся, і ідею сміху в цілому як «слабкість і розпуста» (с. 507), що заважають людині прийняти ідею єдиної і незмінної. Саме тому він просочує отрутою сторінки Другої книги «Поетики» Аристотеля з його судженнями про сміх, намагаючись у такий спосіб позбавитися сміху, знищивши саму книгу (Donnelly 1992).

Починаючи із Середньовіччя і на противагу подібним поглядам, сучасне «християнство більш менш охоче поступилося силам гумору» (Schweizer 2020, p. 164). У своїй книзі Бернард Швайцер докладно розглядає численні приклади сучасного гумору, у тому числі й нешанобливого щодо західного християнства. Особливо в Західній Європі та Північній Америці існує незліченна кількість сучасних гумористичних жанрів, включаючи комедійні та карикатурні, спрямовані проти християнської віри, практик, віруючих та духовенства. Проте, як видається, останнім часом випадків широкомасштабного громадського протесту чи офіційних звинувачень у богохульстві було небагато, а якщо таке траплялося, то, як правило, було ініційовано на локальному рівні деякими консервативними групами, релігійними чи політичними.

ІІ. Гумор та православне християнство

Чи існує, порівняно з католицизмом та різними течіями протестантизму на Заході, чітко виражена православна позиція щодо сміху та бачення гумору? Можна стверджувати, що відсутність гумору в православ’ї зрозуміла саме тим, що їхнє сусідство видається дивним чи нетрадиційним, враховуючи основне встановлення, що православ’я — це віра, заснована на дотриманні та відповідності початковим, істинним і автентичним християнським віровченням і практиці. Ця претензія православних на автентичність передбачає певний рівень серйозності у поєднанні з небажанням йти в ногу з часом. Така перспектива свідчить і про ймовірну несумісність віри з почуттям гумору, жартами та сміхом на релігійні теми. Передбачувана відсутність у православних відкритості чи несприйнятливості до гумору може бути обумовлено і утвердженим в останні два десятиліття регресивним впливом консерватизму, орієнтованого на збереження традиційної моралі та сімейних цінностей перед зростаючою загрозою секуляризації. Ця принципова зміна стосується і культурних аспектів, які, як видається, ще більше посилюють розворот, що почався в 2010-х роках, у бік православного традиціоналізму та етнонаціоналізму. У сучасних культурних війнах Росія посідає центральне місце і прагне стати моральним лідером для християн-консерваторів у всьому світі, про що Христина Штекль та Дмитро Узланер розповідають у своїй книзі «Інтернаціонал моралістів. Росія у світових культурних війнах». Однак питання біології (тобто дітонародження і сексу), шлюбу та сімейних цінностей, що стали основними лакмусовими папірцями православної віри проти морально розбещених цінностей Заходу, як би не враховують того факту, що ті самі західні цінності прав людини, які так очорнюються, були задумані християнами, засновані на християнських цінностях і просякнуті ними, як зазначила у нашій недавній бесіді сестра Васса (Ларіна).

Проте православ’я – це не моноліт. Важливо розрізняти, як мінімум, православну діаспору (включаючи тих, хто є культурно чи номінально православними, тобто ідентифікують себе з вірою та її культурними традиціями, але не обов’язково є православними практикуючими) від переважно, але не виключно, етнонаціоналістичного православ’я традиційно православних країн, складають більшість населення, про що говорив отець Драгош Хереску на конференції IOTA у 2023 році.

Сестра Васса (Ларина), що належить до Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), та її особистий шлях є добрим прикладом. Під час нашої бесіди вона роз’яснила своє первісне легковажне та жартівливе зауваження про те, що православні християни, коли говорять про питання віри або викладають їх, зазвичай зберігають граничну серйозність. Як дочка священика, яка завжди була в оточенні багатьох священиків, єпископів та інших священнослужителів, вона помітила, що всі вони багато жартують і сміються. Можливо, є представники православного духовенства, православні богослови та законовчителі, які у тій чи іншій формі використовують гумор у своїй роботі та місіонерському служінні. Але коли йдеться про проповідь, викладання катехизму або публічний виступ про питання віри, православні чернечі або священнослужителі, як правило, дуже серйозні. Сестра Васса не вважала, що гранична серйозність православного дискурсу сприяє місіонерській роботі, якою вона хотіла займатися після того, як вирішила залишити академічну діяльність. Вона хотіла ділитися світлом православної віри та бути у світі, а не в чернечій громаді. Вона розпочала свою діяльність онлайн-місіонера спочатку на YouTube, де вона зайнялася «теологією з посмішкою». Її чорний підрясник служив перешкодою, тому вона використовувала гумор, у тому числі й самокритичний, щоб виглядати більш відкритою, менш строгою і тим самим навести мости, щоб налагодити контакт з аудиторією, якої вона прагнула, і знайти своє унікальне місце в православній спільноті. Використовуючи гумор, вона створила «пародію на саму себе» з її чорним підрясником, як це зображено у православному коміксі «Пригоди сестри В. та її команди», який вийшов кілька років тому. Загалом вона отримала як позитивні відгуки, і негативні, включаючи зауваження у тому, що вона «трохи того». «Я не того і не цього», – влучно і з гумором відповіла вона! Сестра Васса — не єдиний православний літургіст, учений і публіцист, який використовує гумор у своїй місіонерській роботі з катехизації та релігійної освіти через медіаплатформу «Кава з сестрою Вассою».

Яка ж ситуація з релігійним гумором у православ’ї? Офіційної православної погляду на гумор і те, що є допустимими чи санкціонованими формами гумору, як й у християнстві загалом, немає. Це, однак, не скасовує того факту, що існують християнські погляди, в тому числі, імовірно, і православні, на те, що таке гарний, м’який, позитивний чи витончений гумор і сміх, які «творять», «викривають святенництво та лицемірство» (подібно до того, що в гумористичних дослідженнях називається «пробиванням вгору»), і поганий, жорсткий, негативний чи несмаковий гумор і сміх, які «руйнують», «принижують знедолених» («пробивання вниз»), як це сформулював о. Джеймс Мартін, SJ, у своїй книзі «Між небом і миром» (2011, с. 23). Тут доречно згадати про субверсивну та трансгресивну фігуру та релігійний архетип святого юродивого в Російському православ’ї. Ідея святого безглуздя (Христа заради юродивих) бере свій початок у давньосхідному християнстві, Візантії та середньовічному російському православ’ї. Вшанування сучасних Христа заради юродивих У Росії говорить про те, що ця традиція заховалася до наших днів. У російській літературі постать єпископа Тихона в романі Достоєвського «Біси», здається, представляє і відображає деякі ключові якості персонажа, як говорить про небажані прозріння, що нагадують нам, що «самосвідома святість не може бути святістю», як влучно зауважує Роуен Вільямс. «Юродивий Христа заради» публічно виставляє себе таким собі розбещеним дурнем і безумцем, що переходить межі дозволеного (подібно до того, як це робить сьогодні сучасний комік). Відповідно до оригінальної праці С.А. Іванова, «юродиві заради Христа» ведуть здавалося б звичайне світське життя, цілком інтегровані в суспільство, але при цьому видають себе за шалених дурнів, виставляючи себе на загальне посміховисько. Перевернувши традиційне уявлення про святість з ніг на голову, вони, проте, за безумством, що здається, приховують духовні дари смирення, одкровення, пророцтва, вірності Богу і євангельській істині, а значить, внутрішню святість і духовну прозорливість.

ІІІ. Питання про блюзнірство і образу почуттів віруючих

Росія. Ставлення до релігійного гумору зручно вивчати через призму богохульства. Якщо ми подивимося на сучасну Росію, то побачимо, що в ній існують серйозні обмеження щодо релігійного гумору, так і свободи слова в цілому. Почасти це пояснюється тим, що в Росії діють закони, що забороняють ображати релігійні почуття віруючих та ображати релігійні інституції, зокрема Православну Церкву. Як приклад можна навести стендап-коміка Олександра Долгополова, на якого в 2020 році було заведено кримінальну справу, і він був змушений тимчасово покинути Росію після жартів про Діву Марію та Ісуса. Також були випадки, коли користувачі соціальних мереж зазнавали кримінального переслідування за пости, зображення та меми релігійної тематики, сатиричні стосовно релігії та православної церкви. Наприклад, за повідомленням ВВС, Марія Мотузна, Данило Маркін та Андрій Шашерін окремо розмістили кілька мемів та зображень релігійної тематики, після чого були звинувачені у розпалюванні ненависті, образі релігійних почуттів віруючих та дискредитації Православної Церкви. У 2021 році прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков заявив, що: «Не можна жартувати з того, що є святим для російського народу, не можна жартувати над війною, не можна жартувати про релігію, не можна жартувати — ну, про якісь дуже героїчні, але болючі сторінки нашої історії… А з усього іншого можна і треба жартувати, але елегантно і красиво».

Греція. На тлі нинішньої ситуації в Росії Греція є цікавим прикладом, якщо розглядати ситуацію через призму богохульства. Судова справа про сторінку отця Пастиціоса у Facebook стала поворотним моментом у грецькому правовому регулюванні богохульства, яке спрямоване проти всіх, хто критикує Православну Церкву або релігію в цілому, і яке накладає обмеження на свободу вираження поглядів, викликаючи тим самим побоювання з приводу самоцензури. У 2012 році Філіппос Лойзос (на той момент йому було близько 30 років) створив у Facebook сторінку, на якій пародіював грецького Старця отця Паїсія, який шанується як прозорливий пастир і, на думку багатьох православних греків, здійснив безліч чудес і мав дар передбачення; після смерті у 1994 році він був прославлений у лику святих. Лойзос використав гру слів, змінивши ім’я ченця з отця Паїсія на отця Пастиціоса Пастафаріаніна на честь популярної грецької страви з макаронів — пастиціо. Він розмістив зображення, на яких обличчя батька Паїсія було приховано стравою з макаронів, а його волосся було у формі макаронів з дредами, як у растафаріанців. Цей образ був навіяний пастафаріанством, відомим також як Церква Макаронного Монстра.

Метою Лойзоса була сатирична обробка беззаперечного шанування отця Паїсія, який, як він стверджував, представляв антизахідні, ксенофобські та нетолерантні ідеї та був помічений в принизливих висловлюваннях на адресу жінок. Він також хотів продемонструвати помилковість сліпої віри та поклоніння. Незважаючи на те, що Грецька Православна Церква офіційно зберігала мовчання, кілька консервативних православних груп та окремі громадяни розгорнули кампанію із привернення уваги громадськості. Після того, як на сторінку отця Пастиціоса до Facebook надійшло близько 100 тис. скарг, про нього було повідомлено у Facebook. До грецької Дирекції з переслідування електронних злочинів було подано офіційне клопотання про припинення дії режиму конфіденційності з метою отримання від Facebook даних про власника сторінки. Представники ультраправого угруповання «Золота зоря» також внесли запит до парламенту, і Лойзосу наказали призупинити діяльність сторінки в Facebook, що він і зробив. Однак згодом Лойзос був заарештований за звинуваченням у злісному богохульстві та образі релігійних почуттів. У січні 2014 р. він постав перед судом і був засуджений до чотирьох місяців ув’язнення, але у 2017 р. після апеляції був виправданий. У даному випадку саме ультраконсервативні (ультраправі) політичні та православні групи, а не Грецька Православна Церква, об’єдналися та проголосили себе охоронцями православних цінностей Греції, чинячи тиск на державу з метою порушення кримінальної справи проти творця сторінки Пастиціосу у Facebook.

Інший випадок стався у 2013 р., коли грецькому художнику Діонісісу Кавалієротасу було пред’явлено звинувачення у богохульстві, знову ж таки з ініціативи ультраконсервативної православної групи, релігійні почуття якої були ображені трьома карикатурами на християнську тематику, виставленими у приватній мистецькій художній. Художника виправдали, в тому числі й тому, що виставка, на якій були представлені образливі карикатури, була приватним, а не громадським місцем.

Як підкреслюють Еффі Фокас і Панайоте Димитрас (Greek Helsinki Monitor), унікальною особливістю справи Лоізоса було застосування грецького закону про блюзнірство і той факт, що творець сторінки в Facebook не вчинив акта блюзнірства, ні щодо православної віри, ні щодо Грецької Православної Церкви або її членів. Скоріше він сатирично висміяв і спародіював окремого релігійного діяча. Ця справа мала велике значення, оскільки сприяла активізації кампанії з декриміналізації блюзнірства та скасування подібного законодавства в Греції, організованої міжнародним рухом End Blasphemy Laws. У грудні 2019 року в рамках реформи Кримінального кодексу Греції закон про блюзнірство (статті 198 та 199 Кримінального кодексу) було скасовано. Грецька Православна Церква та представники деяких консервативних груп стверджували, що збереження зміненого законодавства про богохульство (що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років за злісну образу Грецької Православної Церкви або будь-якої іншої релігії) сприятиме захисту релігійних почуттів віруючих та захисту прав релігійних меншин в Греції. Хоча це і малоймовірно, але все ж таки залишається відкритим питання про те, чи буде поправка про богохульство знову внесена до законодавства в майбутньому.

Цікавим протиставленням наведеним вище випадкам богохульства є випадок гумористичних карикатур на тему релігії, які регулярно публікувалися в грецьких газетах навіть тоді, коли законодавство про богохульство ще діяло. Грецький дослідник гумору Вілі Цакона у 2004-2005 роках. провів аналіз 250 релігійних карикатур, взятих із провідних газет та присвячених релігії та Православній Церкві Греції, а також політичним питанням та політичним діячам з явними релігійними мотивами. Тим не менш, ці карикатури не викликали жодного суспільного резонансу у зв’язку зі звинуваченнями у богохульстві. Як стверджує Цакона, «релігійні карикатури за визначенням не вважаються образливими чи блюзнірськими; їхнє сприйняття залежить від соціального контексту їх створення та поширення» (с. 262). Грецькі карикатури часто сатирично висміюють священнослужителів за їхні політичні зв’язки та поведінку, політиків за їхнє релігійне позерство, коли це відповідає їхнім політичним цілям, і часто звичайних громадян у рамках поточних суспільних дискусій з політичних, соціальних та релігійних питань. При цьому карикатуристи, здається, не виходять за рамки соціальної та політичної критики. «Карикатуристи, схоже, балансують між авторитетним виразом незгоди, дотриманням норм гумору та прагненням уникнути цензури з боку ЗМІ» (Tsakona 2011, p. 262). Оскільки релігія є частиною політичної реальності та соціальної структури Греції, карикатуристи, як правило, не переходять межі дозволеного. Це свідчить про те, що відносини між гумором, релігією та політикою, принаймні на даний момент, виглядають як своєрідний симбіоз, що відображає зв’язок та усталені норми у відносинах між Грецькою Православною Церквою, державою та суспільством. Зважаючи на відміну закону про богохульство в 2019 році, залишається тільки здогадуватися, чи будуть у майбутньому межі цих симбіотичних відносин розсунуті карикатуристами, іншими гумористами та художниками в новій грецькій реальності.

IV. Завершальні роздуми

Навіть якщо православна віра може здатися позбавленою гумору, а світ православ’я — релігійною та культурною сферою, позбавленої почуття легковажності та гумору, ситуація насправді виявляється не такою однозначною. Гумор і його складові, у тому числі сміх, по-різному присутні і виявляються в різноманітних контекстах, у тому числі і в індивідуальній практиці і в житті Церкви по всьому світу.

Навіть якщо у Православній Церкві немає офіційних документів про допустимі види гумору, жартів та сміху, застосування антибогохульних законів та цензура залишаються реальністю. Однак ситуація на місцях далеко не однорідна, як і те, як православні християни сповідують свою релігію в православному середовищі або в православній діаспорі. Гумористичні практики та обмеження на гумор варіюються у православних країнах та регіонах та залежать від різних політичних режимів та правових рамок, релігійних почуттів та соціально-культурних норм. Подальші дослідження в цій галузі можуть виявитися досить перспективними і дати цікаві та корисні відповіді на питання про те, як гумор та сміх по-різному проявляються у православній практиці та місіонерській діяльності.

V. Бібліографія

Berger, Peter L. Redeeming Laughter: The Comic Dimension of Human Experience. Walter de Gruyter GmbH & Co KG, 2014.

Coxon, Seb. “Easter Laughter: The Hilarious and Controversial Medieval History of Religious Jokes”, The Conversation, 14 April 2022, https://theconversation.com/easter-laughter-the-hilarious-and-controversial-medieval-history-of-religious-jokes-179401

Donnelly, Doris. «Divine Folly: Being Religious and the Exercise of Humor.» Theology Today 48.4 (1992): 385-398.

Eco, Umberto. The Name of the Rose. HarperVia, 2014.

Fokas, Effie. «God’s Advocates: The Multiple Fronts of the War on Blasphemy in Greece.» (2017): 389-410.

Gardner, Richard A. «Humor and Religion: New Directions?» The Palgrave Handbook of Humor, History, and Methodology (2020): 151-172.

Ivanov, Sergey A. Holy Fools in Byzantium and Beyond. OUP Oxford, 2006.

Lindvall, Terry. “The Role of Laughter in the Christian Life”, Knowing & Doing, 2015, Spring, 8 March, https://www.cslewisinstitute.org/resources/the-role-of-laughter-in-the-christian-life/

Morreall, John. Comedy, Tragedy, and Religion. SUNY Press, 1999.

Ott, Karl-Heinz, and Bernard Schweizer. «Does Religion Shape People’s Sense of Humor? A Comparative Study of Humor Appreciation Among Members of Different Religions and Nonbelievers.» The European Journal of Humor Research 6.1 (2018): 12-35.

Peterson, Christiana. “The Holy Fool”, Image: Art, Faith, Mystery https://imagejournal.org/2019/04/01/the-holy-fool/

Plate, S. Brent. Blasphemy: Art That Offends. Black Dog Publishing, 2006.

Saroglou, Vassilis, and Jean-Marie Jaspard. «Does Religion Affect Humor Creation? An Experimental Study.» Mental Health, Religion & Culture 4.1 (2001): 33-46.

Schweizer, Bernard. Christianity and the Triumph of Humor: From Dante to David Javerbaum. Routledge, 2019.

Stoeckl, Kristina, and Dmitry Uzlaner. The Moralist International: Russia in the Global Culture Wars. Fordham University Press, 2022.

Tsakona, Villy. «Greek Cartoons: Symbiosis or Conflict?» Humor and Religion: Challenges and Ambiguities (2011): 248.

Williams, Rowan. «Holy Folly and the Problem of Representing Holiness: Some Literary Perspectives.» Journal of Orthodox Christian Studies 1.1 (2018): 3-15.

Ліна М. Лідерман, соціолог релігії, доктор філософії, Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж, Франція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»