Лавришевський монастир

Святогірський вплив у долі Великого князя Литовського Войшелка (1223 – 1267) вивчено недостатньо. З давньоруських та інших літописів та хронік відомо, що Войшелк (Войшелго), син засновника об’єднаної литовської держави та першого литовського короля Миндовга, під впливом русинського святогірського старця Григорія Полонинського (†після 1268) прийняв чернечий постриг і, проживши у старця біля трьох років, з його благословення вирушив у подорож до Святої Гори Афон

Про самого старця Григорія не зберіглося докладних звісток. З низки скупих і непрямих згадок у літописах можна припустити, що він прийшов зі Святої Гори. Де перебував його Полонинський монастир, де він постриг литовського князя, прямі відомості теж не збереглися. Однозначно, що діяв він у межах Галицько-Волинського князівства, імовірно десь у Карпатах, неподалік Галича чи Пагорба. Як відомо, полонина — це назва, яка традиційно вживається в Галичині для позначення безлісої ділянки в Карпатських горах, яка використовується як пасовища і для сіножаті.

Висловлювалося припущення, що цей Григорій був ігуменом монастиря в м. Полонне на Волині, або Преображенського монастиря в Спасі та Онуфріївського в Лаврові, якийсь час на прохання Данила Галицького був намісником митрополита в Києві та адміністратором Білгородської єпископії, і є автором праць «О пияцтві» , «До попів». Не виключено, що саме його князь Данило Романович посилав у 1242/1243 рр. у складі княжого посольства в Ліон на переговори з папою Інокентієм IV для встановлення відносин з римською курією та отримання королівської корони. Достовірних підтверджень цьому немає, однак у листі до архієпископа Майнца від 13 вересня 1247 р. папа Інокентій IV згадує про посольство від «дорогого у Христі Данила, короля Русі» у складі «ігумена Григорія з монастиря Св. Данила» (див.: Historiс Monumenta, depromрta ab A.I.Turgenevio / Акты исторические, относящиеся к России, извлечённые А.І.Тургенєвим. Т.І. Petropoli. / Санкт-Петербург, 1841. №78. P.67) Чи це той «ігумен Григорій», питання залишається відкритим.

З Галицько-Волинського літопису кінця XIII ст. ми лише знаємо, що князь Войшелк прийшов «в Полонину до Григор’єва в монастир і пострижеться в черне» зі своєї вотчини в Новгородку (нині Новогрудок, Білорусь), провівши «в монастирі у Григорія три роки». При цьому літописець про старця зазначає, що «Григорії ж є людина свята, якій не було перед ним і ні по ньому не буде».

Відомо також, що перед прийняттям постригу Войшелк відмовився від князівської влади та передав Новгородське князювання синові Данила Галицького — Роману, «а сам просився йти до Святої Гори». На думку І. Міцька, під час постригу Войшелк міг прийняти нове чернече ім’я Лавр.

Через три роки послуху в Полонинському монастирі, старець Григорій, щоб удосконалитися в чернечих подвигах, благословляє князю-ченцю вирушити на Афон, звідки і сам прийшов раніше: «відтоді ж поїде у Святу Гору, прийми благословення від Григорія». Очевидно, це було заповітною мрією і самого литовського князя, оскільки не кожен міг наважитися на таку далеку, непросту і небезпечну на ті часи подорож. Крім того, згадка в хроніці, що Войшелк ще до прийняття постригу, відмовившись від князювання, «просись йти до Святої Гори», дає привід вважати, що цією ідеєю князь перейнявся дуже давно.

Паломництво до далеких Святих місць, пов’язане в дорозі з багатьма труднощами, поневіряннями та небезпеками, в епоху середньовіччя прирівнювалося до аскетичного подвигу. І лише свідома цілеспрямованість долучитися до святинь та спадщини Святої Гори могли змусити подвижника зважитися на такий крок. З цього випливає, що князь-чернець Войшелк перед цим, мабуть, дуже багато чув від старця Григорія і читав у книгах про подвижників і святині Афона, що справило на нього глибоке враження, і завдяки чому в його серці і запалився такий благочестивий порив.

Здійснивши тривалу та нелегку подорож на Балкани, князь-інок так і не зміг дістатися до омріяного Афона. Прибувши в Болгарію і відвідавши тутешні монастирі і святині, він змушений був, через деякий час, повернутися назад з-за війни Болгарського царства, що вибухнула тоді в Македонії, з Нікейською імперією: «Воишелкъ же не може доити до Святѣи Горѣ, зане мятежь бысть великъ тогда в тѣх землях. И приде опять в Новъгородокъ и учини собѣ монастырь на рѣцѣ на Немнѣ межи Литвою и Новымъгородъкомъ и ту живяше. Отец же его Миндовгъ укариваше его по его житью».

Деяку плутанину в ці події вносить Новгородський Перший літопис. Зокрема, в нім повідомляється, що князь Войшелк, будучи «поборником з правої віри», відійшов «від батька свого, і від роду свого, і від поганої віри своєї» на Святу Синайську гору, де в одному з монастирів хрестився, навчався грамоті і прийняв чернецтво. Незрозуміло, чому літописець стверджує, що князь пішов на Синай, де ніби провів близько трьох років. Очевидно, оповідач переплутав Синай з Афоном, що й знайшло своє відображення в такій дивній інтерпретації. Однак чомусь літопис стверджує, що Войшелк все ж таки дійшов до Святої Гори і подвизався там в одному з монастирів, на це питання поки що не було дано обґрунтованої відповіді. Тема ця ще чекає на своє глибше дослідження.

Пам'ятник сподвижнику Войшелка прп. Єлисею Лавришевському

Як би там не було, достовірно відомо, що після повернення з подорожі на Святу Гору Афон, князь-чернець Войшелк заснував власний православний монастир на Німані (імовірно – Лавришевський монастир, де ігуменом став прп. Єлисей).

Миндовг був вкрай незадоволений вибором сина і наполегливо переконував його зректися чернечого життя і знову «прийняти своє князювання». Войшелк довгий час категорично відмовлявся поступитися вимогам батька, однак у 1258 р. відбулися події, що змусили його тимчасово покинути монастир.

У зв’язку з навалою ординських полчищ Бурундая Войшелк змушений був допомогти своєму батькові для захисту рідної землі, тимчасово прийнявши він правління Новогрудським князюванням. Коли в 1263 в результаті змови був убитий його батько Миндовг, Войшелк об’єднав пінські і новогрудськи дружини і, розбивши війська противників, зайняв батьківський трон Великого князя Литовського. Після цього уклав союз із галицько-волинськими князями Шварном (Сваромиром) Даниловичем та Васильком Романовичем. Більше того, першого він оголосив своїм співправителем, а другого – «батьком» та «паном», тим самим визнавши над собою сюзеренітет волинського князя. На думку проф. Д. Огіцького, Войшелк прагнув створення міцного союзу та об’єднаної православної Русько-Литовської держави.

Батько Войшелка – засновник Великого Князівства Литовського, Великий князь та король Миндовг

У Літописах наголошується, що і на Великокняжому престолі Войшелк залишався православним ченцем, а поверх князівського одягу носив на голові чернечий клобук. Як підкреслює Д. Огицький, «своє перебування поза стінами монастиря він вважав становищем тимчасовим, викликаним необхідністю надати у критичний момент допомогу рідній землі». У Новгородському Першому літописі говориться, що Войшелк дав Богові обітницю повернутися в монастир через три роки і що, будучи князем, він продовжував дотримуватися чернечого статуту. За словами «Хроніки Литовської та Жамойтської», і на княжому престолі Войшелк «перебував побожним у законі монахом, бо завжди на княжим одязі світло-дорогих на голові зверху клобук чорний носив». Про це йдеться і в польській «Хроніці» М. Стрийковського.

У період правління Войшелка православ’я стало пріоритетною релігією у Литві, що викликало невдоволення як місцевої язичницької знаті, так і католицьких сусідів – Тевтонського ордену та Польщі. Не визнав прав на трон Войшелка і римський папа, який благословив чеському королю Пшемислу Оттокару II похід проти «невірних» литовців, ятвягів та прусів (папська булла 1264 р. згадувала Литву як ворожу країну), де перемогли «схизматики». Тому Войшелку спільно з православними галицько-волинськими союзниками довелося вести війни ще й з католицькими Чехією, Польщею та Тевтонським орденом.

Великий князь Галицько-Литовський Шварн (Сваромир) Данилович

Здобувши перемоги над ворогами та стабілізувавши ситуацію у Великому князівстві Литовському, Войшелк, незважаючи на прохання Шварна залишитися при владі та правити спільно, залишив престол і повернувся до чернечого життя. Трон Великого князя Литовського він добровільно передав своєму другові – Великому князю Галицькому Шварну (Сваромиру) Даниловичу, а сам оселився у волинському православному монастирі в Угровську, продовжуючи слідувати духовним настановам святогірського старця Григорія Полонинського, який приїжджав до нього в монастир «наставляти на шлях чернечий».

Як зазначає Д. Огуцький, «результатом цього кроку Войшелка було об’єднання Литви з Галицькою Руссю під владою спільного Великого князя. Здавалося, збулася заповітна мрія Войшелка, заради здійснення якої він завжди був готовий жертвувати вузькоособистими інтересами. Становище, що склалося тепер, могло б бути рівнозначним персональній унії двох держав, якби не розбрат у Галицько-Волинському князівстві після смерті Данила…»

Великий князь Галицький Лев I Данилович

Процес природного і мирного об’єднання Галицької Русі та Литви під владою русинського князя був підірваний в 1268 р. З ініціативи амбітного брата Шварна – князя Лева Даниловича та під гарантії особистої безпеки князь-чернець на Світлій седмиці був запрошений на переговори у Володимир-Волинський. Однак після закінчення зустрічі, коли Войшелк вже приїхав на ночівлю до монастиря св. Михайла, він був тут уночі вбитий князем Левом, який претендував на литовський великокнязівський престол. Як повідомляють літописи, він не міг вибачити Войшелку, що той поступився правлінням Литвою його братові Шварну, а не йому. Щоправда, це не допомогло Леву стати литовським князем. Хроніки описують, що у Литві народ гірко оплакував смерть Войшелка, а литовські князі довго мстилися Леву, роблячи набіги на його володіння.

Як зазначає Д. Огіцький, «своїм вчинком Лев підірвав основи литовсько-галицької дружби і завдав непоправної шкоди обом державам… Об’єднання Литви і підпорядкованої вже їй Чорної Русі з Руссю Червоною в єдину державу з православним населенням, що переважає в ньому, не здійснилося. обмеженості та недалекоглядності Лева. Подальша історія показала, що у цьому виграла католицька Польща. Першою втратила політичну самостійність і стала піддаватися західним релігійним, денаціоналізуючим впливам Галицька Русь. Потім прийшла черга Литви та підлеглих їй руських земель».

Русько-литовський князь-чернець Войшелк був похований у монастирі св. Михайла у Володимирі-Волинському, де й прийняв смерть від рук убивці. Все життя намагаючись втекти від мирської метушні і усамітнитися в монастирі, він цього зміг досягти лише після своєї смерті. І хоча йому так і не довелося побувати безпосередньо на Святій Горі Афон, її вплив незримо позначився на його чернечому виборі та устремліннях, які він намагався втілити у міру сил і здібностей у своєму житті.

Залишивши у Литві глибокий слід у пам’яті сучасників та наступних поколів, образ першого литовського православного князя та ченця набув легендарно-фольклорного характеру, знайшовши своє відображення і в пізніших білорусько-литовських літературних пам’ятниках XVI-XVIII ст.

Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Міжнародний інститут афонської спадщини