«Йдіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей…». І вони одразу покинули човен і батька свого та й пішли за Ним» (Мт. 4:19-21), – говорить нам сьогоднішня Євангелія. Який повчальний для нас приклад віри й послуху ми бачимо в цій євангельській розповіді. Христос промовив лише декілька слів і четверо молодих чоловіків не вагаючись все лишають і йдуть за Христом.

І не просто йдуть, а повністю віддають себе Христу і Його справі спасіння людства: проповідують людям євангельське слово про Царство Боже, звіщають світові Божественну славу Сина Божого, терплять злигодні, тортури, катування, врешті, віддають своє життя за Нього, ставши фундаментом віри й Церкви Христової.

Церква, заснована Спасителем, так міцно стоїть на фундаменті святих мучеників і сповідників віри, що ніяка зла сила, ніякі «ворота пекельні не подолають її» (Мт. 16:18). Із цих слів ми робимо висновок, що були, є і будуть такі члени цієї Церкви, які за віру Христову готові перетерпіти будь-які випробування.

Підтвердження цьому ми знаходимо в не такій далекій історії нашої Української Автокефальної Православної Церкви, яка впродовж минулого століття пройшла тим же шляхом, який торував Господь наш Ісус Христос і християни перших століть утвердження віри християнської. Шлях сповідництва і мучеництва, бо для них Христос, віра й Церква були смислом їхнього життя й тому вони не страшилися ні тортур, ні смерті, готові будь-якої миті померти, щоб з’єднатися з їхнім улюбленим Учителем – Ісусом Христом у Царстві Божому.

А чим для нас є Церква, рідна українська земля, на якій ми живемо і служимо Богу, народу українському й Вітчизні? Це не риторичне запитання, як декому видається, а доленосне, життєве, важливе і глибинне. Настільки глибинне, що не одразу людина здатна його відчути, а тим паче усвідомити, осягнути його значення не тільки в загальному вимірі, а й, перш за все, в особистісному.

Бо це залежить від того, яку ми маємо любов до Бога й України, і на яку глибину нашого серця і простору душі сягає ця наша любов, у які глибини свідомості вона проникає і які пласти там піднімає. А коли взяти всі духовні джерела й джерельця, які наповнюють людину, то все сходиться у площині віри. Без віри, в усій повноті цієї духовної якості людини, – не можуть проявлятися всі інші якості, які роблять її особистістю.

А чи може священик, пастир душ людських, не бути особистістю? Відповідь однозначна – якщо він не особистість, тоді він не священик, тоді він просто пастух, заробітчанин з гирлигою. Якщо ж він ще й нічого не робить, аби стати особистістю, або хоча б наблизитися до цієї категорії, то він помилився у виборі свого життєвого шляху. Тоді йому треба зійти з нього і не перешкоджати цим шляхом іти іншим. Бо перешкоджання може бути різним, не пов’язаним із фізичним станом, а духовним, коли на такого дивляться інші й відвертаються від Бога, віри й Церкви.

А Христос сказав: «Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе і візьме хрест свій та й іде за Мною» (Мт. 16:24). Христос не кличе нас свавільно вигадувати якісь власні закони, бо Він дав закони життя, які не може перевершити наш обмежений людський розум. У них Він кличе перемагати в собі «похіть очей, похіть тіла й гординю життя» і присвятити себе в жертву тому, хто «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2:4).

Спаситель закликає нас із смиренням нести хрест бід і скорбот, які часто випадають людині в житті, особливо нам, автокефальним священнослужителям і вірянам, які наповнюють нашу Церкву. А Христос каже: «Хто не носить хреста свого і не йде за Мною, не може бути Моїм учнем» (Лк. 14:27). Тобто, Він кличе кожного йти за Ним своїм шляхом, відповідно до свого становища в родині, в суспільстві, в Церкві. Відповідно й апостол Павло навчає: «Кожний, в якому званні був покликаний, у тому званні нехай і зостається» (1 Кор., 7:20).

Отже, кожний у своєму званні повинен жити чесно, правдиво і діяльно. Це той вірний шлях, до якого нас кличе Спаситель.

І ось тут ми звертаємо сої погляди у бік, перш за все, наших святих новомучеників землі української і її провідників, її священство, яке не в такому вже й далекому минулому торувало вірою в Бога, Україну й Церкву тернистий шлях, на котрому перенесли зраду, відступництво, страшні тортури, катування, пролили свою кров, віддали своє життя, зійшовши, як і Христос, на свою Голгофу розп’яття вірності, відданості й любові. Любові до Ісуса Христа, рідної Церкви й України, яка була в їхніх серцях понад усе.

Чи можемо ми повторити їхній подвиг і стати святими в одній когорті з ними – як стали святими вони, пройшовши знущання, тортури, заслання, табори, тюрми, смерть? Дуже сумніваюся, бо надто комфортно нам нині живеться, щоб втратити не тільки добробут, а й здоров’я чи життя. Ми більше патріоти Церкви й України на словах, коли це потрібно в політичному чи якомусь іншому ситуативному вимірі.

Коли просиш священиків чи кандидатів на священство з Галичини приїхати до нас на Слобожанщину чи Полтавщину очолити парафії, докласти знань і зусиль до того, щоб і в наших, значним чином зросійщених і безвірницьких краях, засяло світло євангельської науки й православної віри, то завжди чуєш одне – чи є храм, щоб молитися, чи є добра хата, щоб жити, і чи є зарплата.

Зачувши, що є тільки група віруючих людей, які потребують пастирської опіки, а все інше напрацюється, – відмовляються. І ще жоден із багатьох, із ким я розмовляв, не приїхав навіть познайомитися з вірянами. А ми запитуємо, чи можливий подвиг християнський в нинішніх українських умовах!

Здавалося б, що нині не треба таких страшних випробувань, аби стати святим. Не треба проливати крові тілесної, терплячи тортури, знущання, не треба замерзати в сибірських таборах. Треба всього лише проливати кров духовну, як учили святі отці давнини, і тоді, як вони говорили: «Проливши кров, отримаєш дух», тобто спасешся.

Потерпи тимчасові матеріальні труднощі, збудуй храм, адже твої попередники не боялися йти на порожнє місце і вважали за честь згуртувати у міцну родину вірян, збудувати церкву і власний дім для своєї сім’ї. І це було ось не так давно – якихось десять чи двадцять років тому.

Не треба великої стійкості, щоб твердо стояти за рідну Церкву – УАПЦ, скрізь і всюди її відстоювати, берегти, як зіницю ока. Просто служи в ній і не піддавайся ні на які підступи ворогів і супротивників, на інформаційну неправду, яка брудними потоками вливається ЗМІ у свідомість українців і спрямована на знищення Церкви, а ще більше на приємні твоєму слуху облесливі обіцянки, які вкладають у твої вуха.

А будь вірним і відданим Церкві-Мучениці, Церкві, що стала для українського народу тією досвітньою зорею, яка запалила в серцях українців «досвітні вогні», як писала видатна Леся Українка, пробудивши їх від духовного сну. Ці вогні розвіяли морок національної байдужості, міріадами палючих іскор запали в душі, викликавши в них вогонь такої сили любові до Вітчизни, що вони були готові радше вмерти за неї, аніж гибіти в неволі.

Це найбільша чеснота – бути вірним і відданим до загину в ім’я Господа Ісуса Христа за Вітчизну, віру православну і рідну Церкву.

Тому вони й стали святими, хоч і були такими ж людьми, як і ми з вами – з пристрастями, гріхами, переживаннями і всім тим, що наповнює життя кожної людини. Але в час, коли треба було проявити кращі риси християнина, показати себе сином своєї Вітчизни, то одні ставали героями, а інші пристосуванцями.

Святий – це той, хто вибрав хрест, яким би важким і небезпечним він не був. Багато людей сьогодні думають, що святим можна стати лише у монастирі, бо там людина повністю віддається Богові. Тобто, святою може стати тільки духовна особа. Але це не так.

Покликання до святості має кожен, а не поодинокі. Адже Христос усім сказав: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5:48). Треба лише мати віру в Бога, виконувати Його заповіти, любити Бога й ближнього, і не робити зла. І тоді ти приєднаєшся до блаженних, до чистих серцем, а як сказано в Євангелії: «Чисті серцем побачать Бога». Святі досягли святості саме в блаженстві, в очищенні свого серця. Це якраз і є дорога до святості, шлях вічного богоєднання, бо то найбільше щастя для кожної людини.

Тут варто нагадати слова із блаженних: «Блаженні лагідні». А потім слова Ісуса Христа: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем». Ми знаємо, що Христос був саме таким, наповненим любов’ю, якій не було меж. А лагідність була суттю святої людини й це наближало її до Ісуса, вводило в когорту таких самих, примножуючи небесних молільників за нас, грішних.

Ми можемо скільки завгодно говорити про єдність усіх православних в Україні, але доки не буде любові в наших серцях, доки ми не відчуємо поклик до єдності саме в любові, а не в адміністративних одиницях, нічого доброго з такого об’єднання не вийде. Ще більша прірва розверзнеться, і така глибока, що не буде видно й синього неба.

А нам треба бачити небо, своє, українське Небо, бо так довго й люто його від нас затуляли, позбавляючи теплих і лагідних променів Сонця Правди – Христа Спасителя, що вже навіть на якийсь час ми втрачали віру в те, що колись його побачимо.

Ми сини й доньки своєї землі, черпаємо з неї сили для життя, яке дає нам Творець. А земля наша щедро полита кров’ю праведників, які своїм життям свідчать, що стати святим можна завжди й у будь-якому місці, лиш би відкрилася благодать всередині нас і надихнула осягати святість. А кожен крок до неї робить нас кращими, добрішими, відкритішими до Бога, ближніх і їхніх потреб.

«Блаженні, якщо вас ганьбитимуть за ім’я Моє», – говорить наш Господь Ісус Христос. Більше двох тисяч років пройшло з того часу, коли Христос сказав ці слова, але й сьогодні ми, православні автокефалісти, терпимо багато ганьби і наруги від супротивників, обмовлянь і відвертої неправди.

Але якщо ми істинні християни й вірні сини та доньки України, то повинні з гідністю наслідувати свого Господа, пам’ятаючи, що «блаженний той, хто з вірою терпить зло, спричинене іншими, і від щирого серця прощає їм, блаженний той, хто бачить Бога в особі ближнього, блаженний той, хто молиться і трудиться на спільне добро».

Дорогі брати і сестри! Господь закликав до святості нас усіх і тому слід прийняти Його заклик у дусі віри й любові. До цього нас заохочують святі й праведники Церкви Христової прикладом свого життя, а ми потребуємо підтримки й участі в житті один одного, щоб наближатися до святості власного життя.

Тож спільно з нашими святими українськими, які життя своє віддали за віру православну, рідну землю українську й рідну Церкву, молімо Господа, аби допоміг нам прийняти у свої серця це покликання. Покликання Того, Хто дарував нам життя й сказав: «Прийдіть до Мене усі струджені і спраглі правди».

Святі нашої Церкви, імена яких ми знаємо і безіменні, але які за свій подвиг у Христі Ісусі перебувають біля Престолу Божого, заохочують нас прикладом свого життя прийняти покликання, відгукнувшись на заповіт Спасителя: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний», і в єдності трудитися над його втіленням.

Дорогі брати і сестри! Апостол Петро закликає нас: «Служіть один одному, кожен тим даром, який прийняв, як добрі домобудівничі різної благодаті Божої. Чи говорить хто, вимовляй як слова Божі, чи хто служить, служи по силі, яку дає Бог, щоб в усьому прославлявся Бог через Ісуса Христа. Улюблені! Вогненної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, але як ви бережете участь у стражданнях Христових, то радійте… Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні» (І Пет. 4:10- 14).

Це заклик до святості, яку нам слід прийняти, якщо ми хочемо торувати шлях спасіння у життя вічне в Царстві Божому. Йдемо цією дорогою спільно у тому одному тілі, яким є наша Українська Автокефальна Православна Церква, освячена жертвою і любов’ю Ісуса Христа, і кров’ю наших святих мучеників. Дай же, Боже, мужності, сили й мудрості в подоланні цього важкого, але такого жаданого шляху. Амінь.

А чи знає наша Церква своїх святих? Ні! Ото кількох єпископів на чолі з Предстоятелем, а всі інші перебувають у цілковитому забутті. А час минає, свідки відходять у потойбіччя, кушпела історії засипає товстим шаром їхній подвиг в ім’я Христове, в ім’я України.

Чи важлива пам’ять про них для нас, нинішніх? Важлива! Життєво необхідна, як для живого тіла душа й дух у ній. Вони кров у жилах Тіла Христового – Церкви. А ми знаємо, що без крові, як і без душі, тіло мертве. Можливо, й наша Церква тому перебуває в напівмертвому стані, що її історичні джерела замулені і нікому їх розчищати від забуття.

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)