Дух християнської свободи – дар, який у пострадянському православ’ї сприйняли та оцінили, на жаль, не багато. Людина радянської формації, позбавлена досвіду внутрішньої свободи, здебільшого не змогла відкрити православ’я як звільнення. Скоріше навпаки, занурення у церковне життя стало зручною заміною радянської ідеології. Шлях формування пострадянської громадянської релігії, який набув тепер таких шокуючих форм, був поступовим і для багатьох далеко не очевидним. Для багатьох, але не для всіх…
Одним із тих, хто постійно і недвозначно говорив про небезпеку такого роду підміни, був архієпископ Гродненський та Волковиський Артемій (Кищенко). Тривога, пов’язана із заміною християнського благовістя новою формою ідеології, була одним із лейтмотивів його проповіді протягом багатьох років. У період, коли кризові явища у житті Російського православ’я ще були настільки очевидними, часте звернення до теми підміни багатьом здавалося нав’язливим, пластинкою, що заїла, не найактуальнішою темою. Проте після подій 2020 року в Білорусі, після початку війни в Україні та активної підтримки агресії з боку керівництва Російської Православної Церкви, виявилося, що такі попередження були недаремними.
Архієпископ Артемій, який спочив 22 квітня 2023 року, був людиною дивовижної християнської свободи і сміливості. Правилом життя для нього були слова Євангелія: «Не бійся, тільки віруй!» (Лк. 8:50). Дивлячись на нього, я часто запитував себе: чому він у своїй свободі так не схожий на інших ієрархів Церкви? Як зародився і розвинувся цей дар? На ці питання неможливо було б отримати від нього прямої відповіді. Тому в нашому спілкуванні я багато запитував Владику Артемія про його життя, взаємини, враження, пошуки, книги, людей. Так я прагнув зрозуміти шлях його становлення.
Архієпископа Артемія характеризувала непереносимість до різноманітних ідеологій, як і брехні і фальші, які їм супроводжують. Він не терпів дуалізму думок та лицемірства. Причиною тому була глибока особиста травма від зіткнення з брехнею радянської ідеології та системою її примусу. Цей конфлікт, що виник ще в шкільні роки, сильно зачепив сімейні відносини, суттєво вплинув на дружні зв’язки та викликав у нього почуття категоричного неприйняття такого роду світогляду. Зустріч із Христом у юнацтві стала для майбутнього архієпископа зустріччю з Вічною Правдою і дала йому відчуття внутрішньої свободи в умовах невільного суспільства. Здається, цей досвід багато визначив у житті. Прийшовши до Церкви, він певною мірою став ізгоєм і не боявся бути ним до кінця своїх днів. Христос назавжди залишився його притулком від брехні та лицемірства. Цей досвід рівною мірою діяв і в церковному житті, коли доводилося стикатися з двозначністю та фарисейством серед побратимів з віри та служіння.
Несподіване здобуття громадянської та церковної свободи після падіння Радянського Союзу, у розумінні архієпископа Артемія, було найбільшим Божим даром, отриманим Російською Церквою за молитвами сонму Новомучеників. Церква отримала свободу і мала стати її твердженням у життя суспільства. Знаючи історію, Владика бачив колосальну небезпеку відродження різноманітних «симфоній» чи створення ілюзій православної держави. Для нього було очевидним, що подібні союзи стануть новим рабством Церкви і трагічною заміною євангельського способу життя. З гіркотою він спостерігав, як Російська православна церква крок за кроком продає дар свободи за ті чи інші державні преференції чи фінансову допомогу. Дивлячись на життя сучасного православ’я, архієпископ Артемій завжди наголошував на більш вигідному становищі тих церковних громад та церков, які не залежать від держави та державної допомоги. Необхідність самостійно вирішувати труднощі та проблеми без зовнішньої підтримки, на думку архієпископа Артемія, допомагає християнським громадам зміцнювати їхню єдність і наближає їхнє життя до першохристиянського ідеалу.
У кордонах своєї єпархії він послідовно обстоював незалежність Церкви від можновладців, що неодноразово призводило до конфліктів. І в церковних, і в світських колах Білорусі за ним закріпилася репутація «скандального», незговірливого архієрея. У певному сенсі він був таким. З ним можна було домовитися лише тоді, коли не йшлося про компроміси з совістю та принципами. І навпаки, якщо хтось, хай навіть зодягнений високою владою та повноваженнями, посягав на церковну свободу та її автономність, намагаючись нав’язувати сумнівні рішення, то архієпископ Артемій давав негайну жорстку відсіч. У такі моменти він не думав про можливі негативні наслідки та проблеми. Ситуація вимагала важливої християнської відповіді, і така негайно давалася.
Напруга відчувалося як при взаємодії з державою і світським суспільством. Не менш гострими часом були внутрішньоцерковні відносини. Гродненський архієрей ніколи не загравав із релігійними переживаннями своєї пастви. Заміна Христового благовістя різного роду біляцерковними переказами, шуканням чудес та благодатних старців, обрядовірство та створення релігійного ажіотажу навколо святинь завжди викликали різку критику архієпископа Артемія. Його проповідь завжди була Христоцентричною. Він навчав свою паству особистої відповідальності перед Богом та своєю совістю. Своїм словом він припиняв усілякі прагнення до релігійної екзальтації та навчав духовної тверезості. Такий підхід різко відрізнявся від загальної духовної налаштованості у багатьох єпархіях Білоруського Екзархату. В результаті значна частина православної спільноти Білорусі визнала його «недостатньо благодатним» або «не цілком благочестивим».
Владика Артемій ясно розумів, що подолання обрядовірного у православ’ї можливе лише завдяки серйозній релігійній освіті та катехизації. Відповідно до цих цілей він формував і клір своєї єпархії. Освітній ценз духовенства Гродненської єпархії завдяки вивіреній кадровій політиці архієрея буквально за кілька перших років його архієрейського служіння досяг найбільшого рівня в порівнянні з іншими єпархіями Білоруського Екзархату і залишався таким до примусового відправлення архієпископа Артемія. Він особисто був ініціатором низки ефективних катехізичних, освітніх, культурних проектів. У Гродно щорічно проходив міжнародний хоровий фестиваль «Каложський благовіст», який об’єднував співочі колективи із 15 європейських країн. Парафіяльний будинок Покровського кафедрального собору був майданчиком для зустрічей творчої гродненської інтелігенції. Тут регулярно проводилися музичні та літературно-поетичні вечори, виставки образотворчого мистецтва. Ці зустрічі завжди відрізняли високий творчий рівень їхніх учасників. Збудована ним на рівні єпархії система катехизації не мала аналогів у межах Білорусі. У Гродно за безпосередньою участю архієрея діяла Мирянська богословська Колегія із шестирічною програмою богословського навчання. Два обов’язкові катехізичних заняття проходили всі пари, які готувалися до вінчання і хресні батьки перед участю в Таїнстві Хрещення у всіх благочиннях єпархії.
Тема підміни Євангельського благовістя біляцерковними світоглядними сурогатами з політичним та псевдопатріотичним забарвленням особливо хвилювала та викликала занепокоєння архієпископа Артемія. Мабуть, це саме та сфера, де стали очевидним чином виявлятися основні розбіжності поглядів архієпископа Артемія з так званою офіційною позицією Російської Церкви, в тому числі і Білоруського Екзархату. Якщо спочатку, з обранням митрополита Кирила Московським патріархом, архієпископ Артемій пов’язував великі надії на благотворні перетворення в церковному житті, то згодом для нього стало очевидним, що діяльність патріарха Кирила пригнічує живий дух церковного життя та проповідь Євангелія замінює ідеологією. Тим більшим було розчарування… Адже історія взаємин патріарха Кирила та архієпископа Артемія розпочалася ще у Ленінградській духовній академії, де перший був ректором, а другий студентом. Закінчилося все тим, що Московський патріарх в екстреному порядку підписав указ про усунення архієпископа Артемія з кафедри, а після смерті навіть не удостоїв кількох рядків співчуття.
Історія Церкви сприймалася померлим архієпископом Артемієм як історія сповідництва. Непохитне стояння у християнській істині – те, що визначало у його свідомості образ справжньої Церкви. Він категорично не сприймав пристосуванство та компромісну угоду з брехнею та злом. Його улюблені святі: Іоанн Хреститель, святитель Іоанн Златоуст, святитель Пилип Московський, святитель Арсеній (Мацієвич), святитель Патріарх Тихін та сонм Новомучеників. Його ідеал – вільна від держави Церква до-костянтинівської доби. Оцінюючи подвиг Новомучеників, він наголошував, що їхнє свідчення – це не лише протистояння безбожності, а й боротьба за християнське ставлення до людини, захист права Церкви та людини бути вільними у вірі, діях та слові.
Особистим викликом християнської та пастирської совісті для архієпископа Артемія стала політична криза 2020 року, коли Білорусь була шокована рівнем неймовірного насильства, тортурами та переслідуванням учасників мирних протестів, які виступили проти брехні та бажали демократичних перетворень своєї країни. Ідеологічні спадкоємці Дзержинського та прихильники радянської реставрації влаштували справжній терор у багатьох містах Білорусі. Вірний своїй пастирській совісті та принципам, архієпископ Артемій виступив з посланням, де прямо засудив насильство, фальсифікації та благословив тих, хто ніс мир, справедливо й правду. Через кілька днів після опублікування послання, коли жорстокість білоруських силових структур призвела до перших жертв, коли стали відомі жахіття катування ізолятора на Окрестина, архієпископ Артемій виступив зі своєю відомою проповіддю, в якій прямим і грізним пастирським словом безкомпромісно засудив насильство і всіх, хто його здійснює. Священики Гродненської єпархії з благословення свого архієрея вирушили з допомогою, продуктами харчування, до в’язнів та скалічених людей.
Знаючи реалії життя Білорусі при диктаторського режиму Лукашенка, архієпископ Артемій ясно розумів, що він переступив ту межу, за якою його могли терпіти. В очах режиму Лукашенка після цих виступів та дій він став небезпечним ворогом. Такий крок гродненського архієрея був цілком усвідомленим і повною мірою відповідав його християнській вірі, суворим принципам та переконанням. Він став на той шлях, яким пройшли святі, яких він шанував. Знаходячись біля нього, можна було подумати, що він чекав подібного моменту у своєму житті і радів моменту випробування.
Необхідність вирішити питання щодо відставки гродненського архієрея поставила перед ситуацією вибору і Синод Білоруського Екзархату РПЦ. У тих обставинах архієпископ Артемій не мав якихось особливих ілюзій, але все ж таки залишалася крапля надії на те, що побратими з архієрейського служіння знайдуть можливим відстояти свободу Церкви і не піддадуться тиску режиму. На жаль, ця надія не справдилась. У спішному порядку архієпископа Артемія без його бажання та згоди після 25 років архієрейського служіння було відсторонено від управління Гродненської єпархією Білоруського Екзархату Російської Православної Церкви.
Нелегким випробуванням після відставки стала для нього дискредитація багатьох його починань та ініціатив. Життя Гродненської єпархії стало примусово «нормалізуватися» за загальними принципами та тенденціями, характерними для життя «офіційної Церкви» за патріарха Кирила. Він не раз у цей період наголошував на важливості освіти, як того внеску, який неможливо відібрати у людини. З безпосереднього спілкування він знав, що люди, які пройшли катехизацію і отримали освіту в Гродненській мирянській богословській колегії, отримали здорову христоцентричну основу своєї віри та світогляду, як якесь якісне духовне та інтелектуальне щеплення від псевдохристиянських ідеологій та пропаганди.
Архієпископ Артемій не залишився безмовним і щодо загарбницької війни, розв’язаної кремлівськими правителями проти України. В одному зі своїх інтерв’ю, яке він дав після початку війни, він виявив підтримку українському народу, засудив агресію Російської Федерації, а слова та дії Патріарха Кирила, які виправдовують напад, назвав незгодними Святого Духа.
Спочивши архієпископ Артемій, одного разу прийнявши дар християнської свободи, залишився вірним йому до смерті. Безсумнівно, настане той час, коли слова і справи християнського свідчення гродненського архієрея, що помер, стануть опорою і виправданням білоруського православ’я перед судом історії. Безсумнівно, спадщина архієпископа Артемія (Кищенко) не буде втрачена і збережеться як у Гродненській єпархії серед безлічі вихованих та навчених ним мирян та кліриків, так і серед тих його духовних чад та вихованців, хто змушений був залишити Білорусь. Для тисяч і тисяч білоруських християн, які не прийняли брехню та насильство режиму Лукашенка, архієпископ Артемій став одним із символів вільної від диктату влади християнської віри.
Таким він і увійшов до історії. Вічна пам’ять архієпископу Артемію!
протоієрей Георгій Рой, священик білоруської громади Вселенського патріархату у Вільні (Литва)
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело Public Orthodoxy