Богослов’я людини, як воно розкривається в ісихастсько-аскетичній традиції, є найбільш вагомим контраргументом постмодерністського індивідуалізму та релятивізму. Аскетика зверненості на себе і свідомого спокою (ісихія) — не психологічне становище, а справжній і єдиний спосіб перетворення «огидної маски» в особистість.

Було справедливо помічено, що богослов’я ХХІ століття найкраще характеризується як занепокоєння антропологічними питаннями [1]. Якщо сьогодні ми недостатньо досліджували антропологічні істини у сфері богослов’я, уявіть, що має бути у сферах філософії, інтелекту, соціальних та гуманітарних наук.

Сьогоднішні постмодерністи не знають, що таке людина. Вони живуть та проектують маску особистості. Що таке маска? Це обличчя, яке використовували у Стародавній Греції актори, щоб приймати він і грати різні ролі — персонажів — на театральної сцені. Так що ця маска не щось реальне, а штучне, це віртуальна реальність, якщо використати сучасну айтішну термінологію. Нам потрібно видалити цей хибний об’єкт і замінити його реальним, яким у цьому випадку є людина.

Отці Церкви не визначали, що таке людина. Але щоб вказати на пишноту, величезну цінність людини, вони використовували термін «особистість». Василь Великий пише, що особистості – єдині тварини, створені Богом [2]. Святитель Григорій Богослов каже, що Бог створив тварину — особистість-персону — суміш видимого і невидимого єства, яке є другим космосом, «великий у мініатюрі»[3]. Святитель Іоанн Златоуст підкреслює, що «людина є дбайливе творіння з усіх живих істот Божих» [4].

Людина – вінець творіння. Прагнення досконалості є вродженим. Це можна побачити у виконанні будь-якої академічної діяльності, мистецтва чи навіть професії. Люди намагаються щосили досягти досконалості навіть у своїй повсякденній діяльності. І це свідчить про потенціал, який Бог дав нам для нашого особистого вдосконалення та завершення як психосоматичної сутності та істоти.

У створеному всесвіті немає нічого вище за нас, людей. «Нижчі порядки істот, хоч і мають свого роду розумністю, все ж таки не мають самостійної мети, а скоріше їх призначення полягає в тому, щоб бути матеріальною передумовою існування людства. Люди прагнуть безмежної, особистої реальності (Бога), Який вище за них і може живити їх нескінченно. Вони не можуть мати цю реальність, тому що їх можливості обмежені, але й не зникнуть в ній»[5]. Саме цей особистий Бог надає сенсу і меті нашому існуванню. Наша людська природа з її незліченними іпостасями здатна спілкуватися енергією з окремими та взаємно-проникаючими особистостями Святої Трійці.

Пріснопам’ятний старець Софроній, згідно з вченням святих отців, не дає визначення особистості. Найбільш важливим для його аскетичного богослов’я є його твердження, що особистість існує, що призводить її до опису її здібностей. «Людину не можна визначити, але її можна охарактеризувати динамічна та екзистенційна, за проявом її енергій» [6]. Людина, яка перебуває в «потаємній істоті серця» [7], проявляється тоді, коли ця істота, з Божої милості, відкриває область серця, серцевину нашої істоти.

Святитель Григорій Палама говорить щось дуже важливе, і ці слова святителя є центральним пунктом цієї статті: Коли розум (νοῦς), наша вища здатність, за допомогою православного аскетичного діяння (πράξης) віддаляється від усього чуттєвого, підноситься над суєтою та турботою про матеріальні справи і натомість цього наглядає за внутрішньою істотою, то він побачить «огидну маску», тобто страшну, потворну маску, створену пристрасною прихильністю до земних справ, що живиться і роздмухується гріхом. Так розум поспішає очистити цю маску скорботою (τὸ πένθος) і покаянням (ἡ μετάνεια), зняти непривабливий покров подвижництвом та дотриманням Божих заповідей. Далі святий Григорій каже, що, оскільки душа не захоплюється різноманіттям гріхів, вона набуває спокою своїх психосоматичних сил, гармонії розуму і справжнього внутрішнього спокою, так що приходить до істинного пізнання Бога і самої себе [8]. Тоді «відштовхуюча маска» перетворюється на обличчя, персона на особистість, на образ справжньої і вічної особистості Христа-Бога-Людини.

І. Люді епохи постмодерну та їх особистості

Як би не змінювалися часи в політичному, культурному та соціальному плані, люди залишаються по суті тими ж, образ Божий у них незабутній і потьмянів. Після гріхопадіння Адама і Єви гріх і злі пристрасті, якими б вони не були – чуттєвість, непотребство, марнославство, гординя, ненависть, злість, гнів, запальність, осуд, жадібність, лицемірство – або в боротьбі, або допускаються домінувати, залежно того, чи усвідомлюють люди боротьбу і чи опираються вони їй, спокушаються, потурають їм і плекають їх. Однак ніколи і ніколи не було такого громадського прийняття і легітимації гріха, як у наші дні.

Можливо, найважливішою зміною минулих умов є поява особистості. Можливо, вперше в історії люди набули власної цінності, свого права на існування та власної автономії. Вперше вони досягли такого заходу значущості та важливості, що вважаються вищими за громаду, тотальність, колективні культурні та успадковані інститути та цінності і, звичайно ж, Церкву [9]. Багато хто стверджує, що ми живемо в епоху постмодерну, яка, крім автономії особистості, успадкованої від модернізму, характеризується фрагментарністю, насиченістю, релятивізмом, ірраціональністю, антисоціальністю та песимістичним прагненням до кінця історії та світу. Фундаментальним гаслом модернізму була класична заява Ніцше «Бог помер». Хоча ми можемо спостерігати «повернення до Бога» в цю епоху постмодерну, відродження та відновлення релігійних почуттів, гасла «треба насолоджуватися» і «все дозволено» переважають і панують. Як видається сьогодні, через філософські, політичні, соціальні та релігійні синкретичні системи, люди є не більш ніж біологічними одиницями. Зразком у день та епоху пост-модерну є зірка, актор, тоді як у сучасну епоху це був учений, а у традиційні часи – святий. Центром суб’єктивної привабливості у традиційні часи була душа, у Новий час розум, а сьогодні тіло. Сьогодні постмодерніст хоче отримати інформацію, модерніст хоче знання та традиціоналісткої мудрості.

Сьогоднішні люді, що самостверджуються, марнославні, наглухо запечатані у своєму его, гедоністи та песимісти, формують нашу глобалізовану біоетику, що виражає неетичну моральну різноманітність епохи. Незважаючи на свою гостроту розуму, вони не знають, що таке людина, що не використовують свій реальний потенціал, що далеко виходить за межі життя на землі, не відкривають вічні виміри, що онтологічна належать нам, людям. Отже, із цих коротких порівнянь ми бачимо, що люди сьогодні регресували, вони недооцінюють якість та сенс свого життя. Іншими словами, люди сьогодні придбали глибоко ворожу маску та образ. Потрібна велика боротьба, щоб позбавитися цієї маски, перетворити її на людське обличчя.

Незважаючи на те, що православні християни є «мандрівниками і прибульцями»[10] у цьому світі, незважаючи на те, що їхнє «проживання на небесах»[11], вони все ж таки живуть у світі, в межах історії. Вони не можуть ігнорувати те, що відбувається у політичній, соціальній, культурній сферах, на світовій арені, бо все це впливає на їхнє життя. На наш погляд, люди нині, поневолені пристрастями і дезорієнтовані в сенсі життя, як ніколи раніше потребують звільнення від цього неприродного, заблуканого, пристрасного стану.

ІІ. Підкреслення особистості в ісихастсько-аскетичній традиції

Курс лікування, який має бути проведено для забезпечення відновлення нашого природно-природного стану, для того, щоб ми здобули ту «давню і невловиму красу»[12], рекомендується в «досвіді безмовності», яке святитель Григорій Палама називає «мистецтво мистецтв»[ 13]. Цей спосіб житейської безмовності, спокою також називається «ісихазмом» у святоотцівської термінології. Ісихазм – це не богословський рух, що виник у XIV столітті зі святителем Григорієм Паламою як його головний представник, а скоріше традиційний шлях до обожнення та освячення [14]. Ісихазм є квінтесенцією Православного Передання, Передання, що зберігає досвід Святого Духа, продовження П’ятидесятниці, яке розширюється під наглядом Передання, але яке задушене формальністю та консерватизмом, якщо немає супутнього знайомства з ним.

Ісихазмом живуть не тільки ченці та ті, що зрікалися світу. Ісихазм є внутрішнім станом, це постійне «перебування в Бозі і чистота розуму». Ісихазм – це спосіб, яким розкривається царство серця, центр нашого існування, те, що ми можемо назвати нашою особистістю. Тільки так люди можуть духовно відродитися і виявити свій іпостасний (особистісний) стан. Без цього аскетичного виховання немає сенсу в сакраментальному житті Церкви, яка може діяти як на смерть, так і на спасіння.

Людям потрібно позбутися персони з маскою пристрастей та стати особистостями з людським обличчям. Очищення серця від пристрастей має стати пріоритетом для них номер один у житті. У цій боротьбі вони не повинні намагатися пристосуватися до зовні морального життя, але повинні боротися Христоцентрична, з спрямованими на Христа думками. Щеплені до Тіла Христового, яке є Церква, особливо через обряди Хрещення, Сповіді та Божественної Літургії, люди стають еклезіологічною особистістю [15] – хоча ще не діяльною особистістю – і всією своєю волею приступають до справи покаяння. Святитель Григорій Палама вказує, що приготуванням та початком покаяння є самодокорення, сповідання та видалення зла[16]. Щоб покаяння було повним, всі три повинні дотримуватися разом. Якщо люди з скорботою і самодокоренням моляться перед Богом і обіцяють утримуватися від гріха, але не йдуть до таїнства сповіді, то їхнє покаяння, їхня боротьба не мають сили. Святитель Григорій вказує, що: «Ті, що грішать перед Богом, хоча б і після цього утримувалися від гріха, хоча б і прирівнювали його до справ покаяння, не можуть відчути в собі прощення, якщо не прийдуть до того, хто має від Бога владу дозволити провини, і отримати від нього запевнення про прощення»[17]. Таким чином вони ведуть «законну боротьбу» і дбають про те, щоб не плекати пристрастей діяльним гріхом або піддаватися злим помислам, тому що пристрасті – це неприродний рух душі. Коли сили душі, тобто бажання, почуття та розум, діють не нормально, а неприродна, тоді розквітають відповідні пристрасті. Очищення від пристрастей досягається відповідним вправою чеснот і, за Паламою, зцілення починається з бажання [18]. Отже, ми стримуємо бажання, а не вдаємося до самозадоволення і жадібності, ми застосовуємо любов до емоцій замість злості та гнівливості, а пильність і молитву — до розуму замість безтурботності та невігластва [19].

ІІІ. Очищення пристрастей серцевою молитвою

Віруючі живлять свій розум Ісусовою молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене». Коли ім’я Христа обертається в розумі віруючих, воно подає божественне просвітництво, щоб вони могли розрізняти думки, що спонукають до активного гріха, і щоб тоді вони могли ці думки у своєму зародженні[20], тобто до того, як вони приймуть образ, що викликає. А коли пристрасті не збуджуються, то поступово, за сприяння Божественної благодаті, вони згасають, чи, вірніше, перетворюються, як пояснює Палама. Коли починається цей некроз/метаморфоза пристрастей, вони входять у споглядання і там, біля «престолу Благодаті, серця» [21], виявляють у ньому іншу енергію, енергію безпосереднього пізнання [22]. Потім відбувається поєднання розуму та серця. Наш розум, мабуть, сама фундаментальна тема аскетичної антропології і найважча для розуміння тим, хто не є духовним, хто земний [23]. Багато отців давали опис розуму. За великим рахунком, вони вважають його силою або оком душі. Палама, однак, визначає розум та його функції унікальним, відвертим та точним чином. Він вважає розум самопідтримується і надзвичайно активною субстанцією [24]. Він не виконує своєї належної функції і втрачає свою цінність, коли обмежується інтелектом, який активізується в земному дусі, що живе в мозку [25]. Наш розум має субстанцію та енергію. Енергія безпосереднього пізнання, розсіяна зовні через почуття і змішана всередині з розумом, повинна повернутися в субстанцію розуму, що знаходиться в серці, у перший, тілесний, лічильний орган [26]. І це повернення здійснюється через молитву.

Якщо християни виявляють наполегливість через покаяння у стані молитви, Бог посилає їм дар сердечної молитви. Коли розум знаходить серце і мешкає там, як у зручному місці молитви, тоді можна сказати, що людина молиться прямо, від серця чисто — терміни тотожні. Коли молитва в серці активізується енергією безпосереднього пізнання, тоді можна говорити про невпинну молитву, тоді можна застосовувати заповідь апостола Павла «Безперестанно молитися»[27]. Люди, які мають дар безперервної молитви, здатні вимовляти сердечну молитву, поминання Ісуса в серці, водночас займаючись своїми справами з іншими, працюючи, навчаючись і взагалі займаючись зовні звичайною справою, проводячи природне життя. І це також може бути досягнуто у «світі». Відкриття цієї енергії безпосереднього пізнання свідчить про досвідчене спілкування з Богом. Ця енергія є та пуповина, якою віруючі прив’язуються до Благодаті та живляться духовно.

При відчутній енергії серцевої молитви з ясністю переживається заспокоєння і люди починають жити своїм звільненням від злих пристрастей; і це є справжня свобода. Згадка про Бога живить і множить божественну тугу і любов до ближнього, бо, як підкреслює Палама у своїх проповідях, любов до ближнього є результатом любові до Бога. Справжній самоаналіз веде до скромних і люблячих соціальних відносин і культивує їх. У стані постійної і досконалої освіти, тобто максимально можливого сприйняття і вбирання дару Благодаті, що настає після тривалого періоду усунення або видалення, відповідно до промислу Божого у вихованні нас [28], всі наші духовні та тілесні сили набувають їх природних функцій, як у Божественному плані речей.

Такі люди переживають Благодать як світло, як ніжне полум’я у своєму серці. У їхніх душах і тілах панує чудовий спокій та насолода. Те, що «тіло якимось чином приймає на себе благодать, що діє в розумі» [29] і що енергії душі і тіла є спільними [30], є центральним становищем у вченні святителя Григорія Палами, який відкидав неоплатонізуючу антропологію та гносеологію, виражену Варламом. Нестворене світло, якого вони ще не бачать, дає їм дивовижне знання [31], незаперечне і достовірне, і їхній розум часто виявляється заручником чудесних «бачень», тобто. одкровень надприродних таємниць Божих [32]. Просвітництво розуму є результатом не вивчення чи настанови, а особистої участі в нествореному пізнанні Бога.

Ті, хто трудиться, перебуваючи в покаянні і сподіваючись на чисту Ісусову молитву, влаштовують свої серця так, щоб вони ставали вмістилищами видіння нествореного Світла, «сили Божественного Духа… до припинення всякої розумової діяльності» [33], де «споглядають славу [свого] святого єства той час, коли Бог визнає їх гідними припущення до духовних обрядів» [34], як виявляється Палама, а не тоді, коли вони самі хочуть. Баченням нествореного світла християни справді переживають обожнення, безпосереднє бачення Бога [35]. Однак цього бачення немає кінця, а є безперервний прогрес. Саме тому «одна справа миттєве осяяння, інше — постійне бачення світла» [36]. Обожнення, або прославлення, непідвладне людському розуму, за словами святителя Григорія Палами. Воно може бути пояснене логічна і невимовно навіть тих, хто його відчуває [37]. За межами розуміння залишається не лише незмішана сутність Божа, а й нестворені енергії, навіть якщо в них у певному розумінні брали участь люди.

IV. Необхідність аскетичного подвигу для тих, хто живе у світі

Тут варто згадати деякі настанови цього великого світоча Православ’я, взяті із двох проповідей на свято Преображення Христового. «Ми повинні вірити, як нас навчали освічені Богом і мають досвід у цих справах… Отже, вірячи їхньому вченню, підемо назустріч сяйві того Світла» [38]. Тут очевидно, що він каже нам просуватися до цього Світла, тобто до бачення нествореного Світла, яке є «сяйвом, в якому Бог спілкується з гідними» [39]. Це бачення, яке складається з переживання Божественної Благодаті, не є розкішшю в нашому житті, це є метою нашого існування. Якщо ми виснажуємо свої сили на нижчих щаблях духовного життя, де досягаємо стосунки з Богом, де воно не більше ніж інтелектуальне, то це не більше ніж моралізм та інтелектуалізм. І Палама продовжує: «Коли полюбимо красу непорочної слави, тоді очистимо очі душі своєї від земних помислів, відкинувши все приємне та прекрасне, що не вічне» [40]. «Скинемо з себе одяг шкіряний, тобто образ нашого земного і плотського мислення, і станемо на святій землі, яка є подвигом за чесноту і прагнення нашого погляду до Бога. Коли ми маємо таку впевненість, до нас рухається Світло Боже, і ми просвічуємось і стаємо безсмертними у славі та сяйві потрійного сонця Божества» [41]. З іншого боку, якщо ми продовжуємо йти широкою дорогою, якою б милою і привабливою вона не здавалася спочатку, «вона приносить вічний біль, тому що вдягає душу потворним вбранням гріха» [42]. І якщо у нас немає одягу божественної слави, ми не зможемо увійти в «небесний шлюб», але натомість будемо наведені «в той вогонь і зовнішню пітьму» [43].

Важливо і цінне відзначити, що ця порада відкинути земні помисли, очистити серце і йти до Бога звернені святителем Григорієм не до зборів чернечих, а до своєї пастви в Салоніках, до одружених і неодружених людей. і є вказівкою на те, що це шлях, яким ми всі повинні слідувати, щоб прийти «почуттям і понад почуття (до того божественного Світла, яке є) невимовного, неприступного, нематеріального, нествореного, такого що обожнює, вічного, сяйва божественної природи». , слава Божества, витонченість небесного царства» [44].

З тим, що ми вже згадували, пов’язаний і випадок із життя святителя Григорія Палами. У його подвижницькому житті на скиті поблизу Верії у святителя була дуже цікава розмова з чесним подвижником Іовом про практику серцевої молитви тими, хто живе у світі. Святитель закликав усіх християн до молитви, тоді як Йов мав іншу думку, поки йому не з’явився Ангел Господній і не підтвердив вчення Григорія як богонатхненну і необхідну для пастирського богослов’я Церкви [45].

V. Обожнення, мета людського існування

Згідно Отцям, обожнювання, чи прославлення є не моральна категорія, а онтологічний стан. Створена людська природа з’єднується, «замішується» з Триєдиним Богом через створені енергії, але не сутнісна [46]. «Обожнення було від початку потаємним бажанням людського існування. Коли Адам спробував привласнити його, порушивши Божу заповідь, він зазнав невдачі і замість прагнення знайшов тління і смерть. Але Божа любов через втілення Його Сина дала нам можливість знову обожнюватися»[47].

Люди, які не узгоджуються з вченням ісихазму святителя Григорія Палами, виражає у Православ’ї справжній духовний досвід, шлях здобуття людини, демонструють відсутність вони православного церковного світогляду. Ісихазм – це дія, а не інерція [48]. Це внутрішній духовний стан. Спочатку воно вимагає запеклої боротьби з пристрастями, але потім правильний духовний лад і єдність у Христі досягаються в області серця, звідки виникає особистість, іпостась. Люди тоді знаходять іпостасну молитву, молитву за спасіння всього світу, вони живуть у єдності і любові до всіх інших і до Бога, в «дійсному спокої», який для Палами є «досконалість понад досконалість» [49]. У заключній стадії обожнення, яка «незрозуміла і невимовна», вони насолоджуються, долучаються до божественного блаженства, спокою і перепочинку.

Люди сьогодні влаштували своє життя так, що немає часу на молитву «замовкнути і пізнати Бога»[50]. З сучасними засобами зв’язку та транспорту ми можемо бути у прямому контакті з великою кількістю людей та у більш короткі терміни, ніж будь-коли раніше. Ми знаємо та спілкуємося з багатьма людьми, але, зрештою, не знаємо самих себе. Це розчарування, ця екзистенційна порожнеча, це самотність, яку відчувають люди нашого часу, пояснюється переважно тим, що ми не вміємо молитися, не приділяємо молитві часу ні вдень, ні вночі. Наша істота розширюється через молитву і ми охоплюємо весь світ. У світі відсутня молитва, тому він у такому жалюгідному стані.

VІ. Цінність людської особистості

Хоча люди створені та обмежені, вони можуть спілкуватися з нествореним та нескінченним Богом через молитву. Створені люди за допомогою нестворених енергій Божих здатні здобути нетварне, божественне життя, стати тим, що є Бог, за Благодаттю, хоч і не тотожними по суті. Ця єдність, це особисте ставлення до Бога може бути досягнуто кожною людською особистістю, тому що іпостасно, в особі Христа, досконала божественна природа поєдналася з досконалою людською природою, нерозлучно та незлітне. Отже, бачимо, як сказав блаженний старець Софроній, що Бог ставиться до людей не як до предметів чи суб’єктів, а як до факту, як до особистості [51], тому що між Богом і нами існує екзистенційна симетрія [52]. Ми можемо стати особистостями, тому що створені за образом Бога Слова, Христа, який є Особою. Тільки коли ми пізнаємо і досвідчено-емпірично з’єднаємося з Триєдиним Богом, ми зможемо стати особистостями та скинути свої «потворні маски». Церква як харизматична держава є спілкування реальних і вічних особистостей.

Емпіричне, досвідчене богослов’я вказує та зберігає шлях, спосіб, за допомогою якого можна знайти справжню людину, чого не може зробити академічне богослов’я. Сьогодні багато хто говорить про людину, але в інтелектуалізований, філософсько-релігійній та академічній манері [53], що в кращому разі виливається в переробку «відштовхувальної маски» в «інтелектуальну» або «персоналізацію» сучасної людини в одне з православним богословським верхнім одягом, але не в людини. Без аскетичного подвигу, лише з теоретичною підготовкою може бути досягнуто православна духовне життя, неспроможна виникнути особистість. Як каже святий Павло: «Бо ті, хто не слухає закон, праведні перед Богом, але ті, хто дотримується закону, виправдаються»[54]. Батьки наголошують на тому, що справжнє споглядання є нагородою за справжнє заняття, «практика споглядання є вхід», а не навпаки. Так говорив блаженний старець Єфрем із Катунаки: від слухняності – молитва, від молитви – богослов’я. Сучасні блаженні благодатні старці, такі як старець Софроній, старець Паїсій, старець Порфирій, старець Єфрем з Катунакі, старець Яків Цалікіс, старець Симон Арванітіс і старець Амвросій, є найбільш відчутними прикладами реальних, вічних особистостей.

Секуляризація, що загрожує Церкві, релігієзація Православ’я через зовнішні, моралістичні, пуританські форми, з одного боку, та інтелектуалізовані моделі та нездорові мозкові структури, з іншого, — явища нашого постмодерного століття, пост-християнського, на думку багатьох. Боротися з ними можна лише досвідченим богослов’ям, реальним спілкуванням із Нествореним та відкриттям істинної людини. Богослов’я, вчення про людину є унікальним і винятковим явищем, яке можна пережити тільки в православному Переказі, а не у філософії, психології і навіть в інших християнських конфесіях.

Посилання:

[1] See Metropolitan Kallistos of Diokleia, Orthodox Theology in the 21st Century. Athens, Indiktos Publications, 2005.

[2] Basil the Great, On Fasting, Discourse 2, PG 31, 212B.

[3] See Saint Gregory the Theologian, On Theophany, Discourse 38, PG 36, 321D-324A.

[4] Saint John Chrysostom, On Dives and Lazarus, PG 48, 1029.

[5] Protopresbyter Dum. Staniloae, Ο Θεός ο κόσμος και ο άνθρωπος, Athens 1990, pp. 30-31 and 35.

[6] See Fr. Nicholas Sakharov I Love, Therefore I Am: The Theological Legacy of Archimandrite Sophrony, St Vladimir’s Seminary Press, Jan 1, 2003.

[7] I Петра 3:4.

[8] See Saint Gregory Palamas, On the Life of Saint Peter the Athonite.

[9] See Pandelis Kalaïtzidis, Ορθοδοξία και νεωτερικότητα. Προλεγόμενα, Athens 2007, p. 47.

[10] I Петра 2:11.

[11] Див. Флп. 3:20.

[12] Saint Gregory Palamas, Rebuttal of Akindynos

[13] See On those Living the Hesychast Life in Sanctity.

[14] Kallistos and Ignatios Xanthopoulos, Exact Method and Rule, Philokalia.

[15] On the terms «hypostasis of biological existence», «hypostasis of ecclesiological existence» and «sacramental of Eucharistic hypostasis, see Ioannis Zizioulas, «Από το προσωπείον εις τοπρόσωπον», Χαριστήρια εις τιμήν του μητροπολίτου Γέροντος ΧαλκηδόνοςΜελίτωνος, Thessaloniki 1977, pp. 308-314 and 317.

[16] See Saint Gregory Palamas, Homily 47, 8.

[17] Idem, Homily 61, 5.

[18] See To the Nun Xeni.

[19] See Maximos the Confessor, Chapters on Love 4, 80, PG 90, 1068 CD.

[20] Див. Пс. 100:8.

[21] On those Living the Hesychast Life в Sanctity.

[22] Ibid.

[23] На difference між earthly and spiritual people, see I Cor. 2, 10-16.

[24] «[Νους] αυτοτελής εστιν ουσία και καθ᾽ εαυτήν ούσα ενεργητική», Homily 55, 36.

[25] Ibid.

[26] For the great weight that Palamas lays on this most specific, greatest and  very particular energy of the nous and its distinction from our reasoning energy, see our paper «Η χρήση της λογικής καιτης νοεράς ενεργείας του ανθρώπου κατά τον άγιο Γρηγόριο Παλαμά», Acts of the International Conferences of Athens and Limassol, Ο άγιος Γρηγόριος ο Παλαμάς στην ιστορία και το παρόν, pub. by the Holy and Great Monastery of Vatopaidi, Holy Mountain 2000, pp. 769-780. [27] I Thess., 5-17.

[28] On this extremely important and intense period of trial, see . Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, ΟΓέροντας Ιωσήφ ο Ησυχαστής, pub. by the Holy and Great Monastery of Vatopaidi, 2001, pp. 280-291, 379-389; Archim. Sophrony, We Shall See Him As He Is, Essex 1996, pp. 193-220, 344-5. [29] On those Living the Hesychast Life в Sanctity, 1, 3, 31.

[30] Ibid., 2, 2, 12.

[31] «Νοερόν τουτί το φως και γνώσεως παρεκτικόν». Ibid., 1, 3, 50.

Τα γαρ τούτων αίτια νοερά κυρίως καταλαμβάνει αισθήσει». Ibid.,1, 3, 31. AlsoHomily 53, 40, Ομιλίαι ΚΒ , Οικονόμου, p. επαφαίς αύλοις τοις θεοειδέσιν εντρυφώμεν κάλλεσιν».

[33] Ibid., 1, 3, 17.

[34] Ibid., 2, 3, 15.

[35] Ibid., 2, 3, 29.

[36] Ibid., 2, 3, 35.

[37] Ibid., 3, 1, 32. See also Rebuttal of Akindynos, 2, 75.

[38] Ομιλίαι ΜΑ, Jerusalem, 1857, Homily 34, p. 194.

[39] Προς Αθανάσιον Κυζίκου 14.

[40] Ομιλίαι ΜΑ, Homily 34, p. 194.

[41] Ibid., Homily 35, pp. 199–200.

[42] Ibid., Homily 34, p. 194.

[43] Ibid., Homily 34, p. 194.

[44] On those Living the Hesychast Life в Sanctity, 3, 1, 22.

[45] Ομιλίαι ΜΑ, Patriarch Filotheos, Λόγος εγκωμιαστικός εις τον Θεσσαλονίκης Γρηγόριον τον Παλαμάν, pp. 18-19.

[46] See Saint Maximos the Confessor, Epistle 1, PG 91, 376B. Cf. Jn. 17, 21-24.

[47] See George Mantzaridis, Παλαμικά, pub. Pournaras, Thessaloniki, 1998, p. 153.

[48] Ті, хто наполягає на інтелектуалізмі чи моралізмі, заціпеніли. Ось чому Григорій Палама назвав Варлаама «вчителем ледарства». See also G. Mantzaridis, op. cit., p. 15.

[49] Εις τον βίον του οσίου Πέτρου του εν Άθω 20, p. 173.

[50] See Пс. 45, 11.

[51] See Archim. Sophrony, We Shall See Him As He Is, p. 176.

[52] See Fr. Nicholas Sakharov, I Love, Therefore I Am.

[53] See Archim. Ierotheos Vlachos. 87.

[54] Рим 2:13.

Архімандрит Єфрем, ігумен Ватопедського монастиря на Афоні

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»