Цьогоріч виповнюється 300 років від дня народження українського православного святого Паїсія Величковського (1722 (1723) — 1794 рр.). Він народився 1 січня 1723 року (за новим стилем), що відповідає 21 грудня ‎1722 року за юліанським календарем. Старець і аскет, церковно-культурний діяч, письменник і перекладач, він уславився як духовний наставник на Святій Горі Афон у Греції та в Румунії. Його постать, на відміну від славнозвісного філософа Григорія Сковороди, значно менш відома пересічному українцеві.

Про значення Паїсія Величковського в українській культурі говоримо з українським паїсіаністом, директором Міжнародного інституту афонської спадщини та науковим співробітником Інституту історії України НАН України Сергієм Шумилом.

— Цьогоріч відзначають 300-річчя від дня народження двох українських культурних діячів — Григорія Сковороди та Паїсія Величковського. Чи сумірна велич постаті Паїсія Величковського з усім відомим сучасником — Григорієм Сковородою?

— Не просто сумірна… Це два барокові генії українського національного духу XVIII ст., які уславили Україну та її культуру на весь світ. Вони не просто сучасники й земляки з Полтавщини. Вони народились, жили й навіть померли фактично одночасно. Обидва майже одночасно навчались у Києво-Могилянській академії, обидва відмовились від кар’єрної перспективи та статків, подавшись у мандри, обидва шукали правди й духовно-містичного досвіду, обидва залишили вагомий слід у літературі та філософії про духовне життя людини, зокрема й у філософії серця. Водночас кожен з них пішов власним шляхом. Григорій Сковорода поклав початок українській світській філософській школі, а Паїсій Величковський — духовній.

— Але Паїсій Величковський менш знаний, ніж Григорій Сковорода…

— Дивлячись де, наприклад, у Румунії більше знають і шанують нашого Паїсія Величковського, де він вважається одним з найшанованіших святих. Увесь цей рік у Румунській церкві був проголошений роком прп. Паїсія Величковського на честь 300-річчя від дня його народження. Шанують Паїсія на Балканах, зокрема у Греції. А от у нас, справді, він є менш знаним. Значною мірою це спадок радянського минулого… На відміну від Григорія Сковороди, його ім’я через атеїстичну цензуру було викреслене з усіх підручників. Ґрунтовна праця про нього, написана на еміграції Іваном Огієнком, вперше в Україні побачила світ лише в 1990-ті роки. Тож Україні ще належить відкрити спадщину свого славетного земляка.

— Чим саме знаменитий Паїсій Величковський? Чи цінний його літературний спадок для сучасності?

— Достатньо згадати, що духовно-літературна спадщина прп. Паїсія та його кордоцентричні погляди мали вплив на духовні пошуки та творчість Миколи Гоголя, Памфила Юркевича, Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка та інших. Несправедливо забутий сучасниками, він насправді справив значний вплив на духовно-культурне життя України, Румунії, Молдови, Греції, Болгарії, Сербії, Росії. Заснована ним чернечо-аскетична школа, здійснена нею титанічна праця з перекладу слов’янською та румунською мовами «Добротолюбія» та східнохристиянської святоотцівської літературної спадщини дали потужний імпульс до відродження не тільки втрачених традицій православного чернецтва, а й загалом православної культури, сприяли поверненню до традиційних християнських цінностей.

Саме послідовники школи прп. Паїсія суттєво вплинули на формування світогляду багатьох культурних і громадських діячів XIX ст., що істотно позначилося на їхній творчості. Але найголовніше — завдяки його діяльності та діяльності його учнів наприкінці XVIII ст. започатковано процес відродження православного чернецтва, яке на той час переживало період внутрішнього духовного занепаду. Він повернув чернецтву втрачені на той час давні містично-аскетичні традиції ісихазму, практики безперестанної молитовної зосередженості на серці, традиції старчества, спільножительності чернечого братства тощо. Все це разом спричинило до потужного духовно-культурного сплеску в середовищі чернецтва різних країн.

— Отже, через відродження духовних традицій він долучився до культурного відродження?

— А на той час це було взаємопов’язано. Взагалі, наша давньоукраїнська культура значною мірою розвивалась під впливом саме християнської культури — література, мистецтво, архітектура, музика, освіта… Саме при монастирях діяли школи, скрипторії, лікарні. Цей факт залишив помітний слід у нашій культурі, вплинувши значною мірою на її кордоцентричний характер. На основі того ж таки Києво-Печерського патерика виростали цілі покоління українців навіть у XVII–XVIII ст. Українська культура навіть у ранньомодерний час гармонійно поєднувала в собі релігійні та світські впливи. Тогочасний побут українців був просякнутий релігійністю та релігійними традиціями. Тому це неправильно розмежовувати.

З цього погляду досить цінним, хоча й забутим тепер, є унікальний літературний твір прп. Паїсія Величковського, відомий під назвою «Повість про святий собор». У ньому прекрасно поєднані майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Тут від першої особи розкриваються невідомі досі сторінки історії й побуту українського чернецтва XVIII ст. Цей твір є визначною пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., залишеною нам у спадок видатним подвижником і просвітителем, значення внеску якого в українську культуру ще належить розкрити й гідно оцінити.

— Паїсій Величковський та Афон — наскільки важливою була роль нашого земляка в цьому найвідомішому осередку православного чернецтва?

— Афон здавна є авторитетним міжнародним центром східнохристиянського чернецтва. Це є окрема чернеча автономна держава, де зосереджені монастирі та скити різних православних народів — греків, болгар, сербів, румун та інших.

Якраз Паїсій засновує тут окремий український Іллінський скит, який стає центром духовної просвіти для всієї інтернаціональної афонської чернечої спільноти. Саме тут зусиллями українського старця було покладено початок праці зі звіряння, переписування й перекладу святоотцівських книг, що послужило поштовхом до так званого філокалічного (тобто «добротолюбного») руху в православних церквах.

Також саме тут він поклав початок відродженню традицій старчества та ісихазму. Тут також була створена власна духовна школа, а сама обитель стала центром духовності, просвіти та книжності як на Афоні, так і за його межами. Дуже швидко Паїсій та його братство набули значного авторитету на Афоні.

Згодом Іллінський скит став ще й духовно-культурним центром української козацької еміграції, остаточно увібравши риси «малоросійської» обителі, де здебільшого подвизалися колишні запорозькі козаки з Задунайської Січі й Кубані. Тісні зв’язки козацтва з Ільїнським скитом мали благотвірний вплив на розвиток цього духовно-культурного осередку на Святій Горі та духовне просвітництво серед українського козацтва з боку афонських ченців Іллінського скиту.

Тож можна говорити про взаємний духовно-культурний вплив між афонським чернецтвом і українським козацтвом.

— А наскільки взагалі важливим є Афон для української культури?

— Можна сказати, що Афон та його спадщина до певної міри є одним з тих першоджерел, на основі яких формувалась давньоукраїнська культура. Упродовж багатьох століть Афон відігравав важливу роль у розвитку вітчизняної духовності й культури як в епоху Київської Русі, так і за часів національно-визвольної боротьби українського народу в XVII ст. та в пізніші часи, вплинувши на самобутність і неповторність національних релігійних традицій в Україні.

Звісно, особливо важливим було становлення під впливом Афону Києво-Печерського монастиря, який був найславетнішим осередком чернецтва, духовності, книжності, культури та просвіти по всій Русі. Вже з початку ХІ століття за ктиторської підтримки київських князів на Афоні постає давньоруський монастир «Ксилургу», а згодом ще один, який отримав назву «Русик». Вони також були центрами книжності й духовної просвіти.

Важливу роль Афон та його подвижники відіграли в духовно-культурному відродженні в Україні в XVII ст. Під їхнім впливом в Україні пишуться нові полемічні твори, відкриваються школи (Острозька й Києво-Братська), друкуються книги, здійснюється воцерковлення запорозького козацтва й залучення його до боротьби за релігійне й національне звільнення українського народу.

На Афоні українськими козаками були засновані українські скити «Чорний Вир» та Пророка Іллі, а українські гетьмани та представники козацької старшини чимало жертвували на афонські монастирі. Чимало запорозьких козаків навіть були ченцями на Афоні. Отже, афонська спадщина, безперечно, — одна з важливих складових української національної духовної культури та традиції, хоч про неї й небагато згадується нині. І дуже знаменно, що якраз українець Паїсій Величковський особливо доклався до її відродження, розвитку й збагачення.

— Ви згадували про зв’язки Паїсія Величковського з українським козацтвом. У чому вони полягали?

— Перш за все слід згадати про походження Паїсія Величковського. Він з династії козацьких священників з Полтави. Його брат, батько і дід були настоятелями головного собору в Полтаві. Важливо, що дід Паїсія — відомий український бароковий поет Іван Величковський. Він походив зі шляхетського роду Величковських з Чернігівщини, з міста Любеч, звідки родом був і засновник Києво-Печерського монастиря прп. Антоній Печерський.

Хресним батьком Паїсія був полковник Полтавського полку Василь Васильович Кочубей. Рідний дядько по матері, Василь Григорович Магденко, обіймав досить високі пости серед козацької старшини, зокрема, служив лічильним Полтавського полку при Канцелярії Малоросійських зборів у Глухові. Двоюрідний брат Паїсія, Андрій Васильович Магденко, був сотником Новосанжарської сотні. Інший двоюрідний брат, Семен Васильович Магденко, мав у Полтавському полку звання полкового осаула та бунчукового товариша, служив у Полтавській Полковій канцелярії, потім у Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.

Тобто це була досить заможна родина, й у молодого Величковського після закінчення Києво-Могилянської академії відкривались непогані кар’єрні перспективи. Але… Він відмовляється від усього цього. На п’ятому році навчання в академії він полишає її, зрікається статків і подається в мандри по Лівобережній та Правобережній Україні, до Молдови і Валахії, а звідти на Святу Гору Афон. Згодом знову повертається до Румунії, де був ігуменом славетних монастирів Драгомирна, Секу та Нямц. Там і завершив своє земне життя в 1794 р., уславившись як великий святий, просвітитель і церковно-культурний діяч.

— А потім зв’язки Паїсія Величковського з козацтвом продовжилися…

— Архівні джерела і листи Паїсія засвідчують, що серед його учнів і ченців було чимало колишніх запорозьких козаків. Цей зв’язок започаткувався, коли він ще був на Афоні, а згодом продовжився в Румунії. Взагалі, це була давня козацька традиція — після поранень або на старості років чимало козаків ставали ченцями. Деякі з них вирушали навіть на Афон.

Як відомо, на Афоні заборонено перебувати жінкам. Так само і на Січі заборонялося перебування і проживання жінок, а самі січовики не мали права одружуватись. Це було щось на зразок лицарського ордену, де воїни давали обітниці безшлюбності і ставали, так би мовити, «лицарями Пречистої». Схожа традиція була і на Січі.

Найголовнішим січовим святом була Покрова Богородиці, яка вважалася покровителькою Січі. Так само на Афоні покровителькою та ігуменією вважається Богородиця. Тож певних паралелей існує чимало. Це, з свого боку, сприяло поширенню популярності серед козаків Афону як центру східнохристиянського чернецтва та аскетизму. Тому вони нерідко вирушали в паломництва на Афон, а іноді навіть ставали там ченцями. Саме такі колишні козаки переважно становили братство Паїсія на Афоні, а згодом і в Румунії.

— Тобто, можна сказати, що це були «козацькі» монастирі?

— Так, за складом насельників і ктиторським патронатом монастирі і скити Паїсія справді були переважно козацькими. Зокрема, одним з головних патронів і ктиторів монастирів Паїсія був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Паїсій багато років з ним підтримував тісну дружбу і листування. Збереглися сім листів Паїсія до Петра Калнишевського та Івана Глоби на Січ за 1765–1772 рр. Ці листи я видав у 2015 році окремою книжкою.

З листів ми дізнаємося, що Калнишевський дуже допомагав Паїсію матеріально для відбудови як Іллінського скиту та монастиря Симонопетра на Афоні, так і згодом у Румунії. Особливо він допомагав на відбудову і утримання Паїсіївського монастиря в Драгомирні. За словами самого Паїсія, серед ченців цього монастиря були «найпаче від православно іменития страни Запорожскія Січі». Найближчий його учень і біограф схимонах Митрофан так само був з козаків.

До сьогодні в Драгомирні зберігається величезний дзвін вагою 1100 кг, який там має назву «Запорожан». Завдяки віднайденню в архівах листів Паїсія вдалося з’ясувати, що цей дзвін було виготовлено 1767 року на пожертви Калнишевського та інших запорозьких козаків. Цікаво, що в листі від 1772 року, тобто за три роки до арешту, Паїсій передбачив Калнишевському мученицьку долю, написавши йому, що Господь «украисть душу вашу вінцем неувядаючим».

— Чи були на Афоні ще якісь українські обителі в часи Паїсія Величковського?

— Так, одна з них — «калива Кіпарі». Донедавна вона вважалась втраченою. Але цього року її руїни таки вдалося відшукати серед непрохідних афонських лісових хащів. У листопаді мені вдалося її вперше обстежити і сфотографувати. Вона була першим місцем проживання і подвижництва на Афоні Паїсія Величковського. Він її відбудовував власними силами. Жив він тут на перших порах перебування на Афоні у повному усамітненні з 1746 по 1754 рік. Саме тут він прийняв чернечий постриг з ім’ям Паїсій, тут він зібрав навколо себе перших учнів і поклав початок своїй літературно-перекладацькій діяльності.

З 1754 по 1758 роки Паїсій з братством проживав у ще одній обителі на честь св. Костянтина. Від неї теж натепер залишились лише руїни. Її також мені вдалося обстежити і сфотографувати. Крім того, з 1740-х років на Афоні існував ще один український козацький скит, який мав назву «Чорний Вир». Його засновником був колишній бунчуковий товариш Ніжинського козацького полку Григорій Голуб. Ченцями цього скиту також переважно були колишні козаки, а ктитором скиту — Петро Калнишевський. Між собою козаки свій скит на Афоні неофіційно називали «духовним Запоріжжям». Знайдені в архівах документи засвідчують, що ченці з «Чорного Виру» ходили на сповідь до Паїсія Величковського. Між братством Паїсія і ченцями «Чорного Виру» були тісні зв’язки.

— Як цьогоріч було відзначено 300-річчя прп. Паїсія?

— На жаль, через війну Росії проти України не вдалося реалізувати багато із задуманого. Зокрема, я мав плани закінчити монографію про прп. Паїсія, видати окремим виданням його твори та листи. Сподіваюсь, до цього ще вдасться повернутись. Але, попри війну, нам вдалося таки відзначити цей ювілей, хоч і не так гучно, як мало би бути. Зокрема, ми провели міжнародні наукові конференції в Парижі та Києві, присвячені спадщині прп. Паїсія. Чи не вперше у стінах університету Сорбонна французькі та українські науковці разом досліджували праці та діяльність видатного українського святого.

Також за участю українських вчених відбувся потужний триденний міжнародний симпозіум в Румунії, проведений з благословення Патріарха і Синоду Румунської Православної Церкви. Важливо, що там весь нинішній рік був оголошений роком прп. Паїсія. Також нещодавно у Бельгії в католицькому абатстві Шеветонь, де діє своєрідний центр з вивчення східнохристиянської традиції, мною було проведено просвітницький вечір, приурочений до 300-річчя прп. Паїсія Величковського. Крім того, 28 листопада в колишньому «козацькому» Іллінському скиті на Афоні, заснованому прп. Паїсієм в 1757 році, ми також провели урочистості з нагоди дня пам’яті та 300-річчя українського святого. Тобто, хоч і скромно, але ювілей ми таки відзначили.

— Чи є у спадку Паїсія Величковського якісь філософські ідеї, які найбільше заслуговують на увагу?

— Паїсій, відроджуючи морально-етичні засади ісихазму, наполягав на потребі постійного внутрішнього самовдосконалення. Це головний мотив його настанов. Але таке морально-духовне самовдосконалення він розглядав не як насилля над особистістю, а як добровільну творчу дію людини. Однією з обов’язкових умов цього він вважав духовну просвіту і казав: «прилепися всією душeю твоєю до читання книжного, бо це є їжа душі, це прикраса, це життя та відновлення розуму, і підкріплення».

На переконання Паїсія, шлях до Бога лежить через пізнання себе, що можливо через очищення власного серця. Для Паїсія серце — основа буття та джерело життя, центр душевних почуттів та орган думки, воно ж вольовий центр усіх творчих поривів особистості та осередок мудрості.

Паїсій, як і Сковорода, був прибічником метафізики серця та цілісного розуміння людської природи, відзначаючи особливу роль серця як живого осередку душі. Йому він приділяє ключове значення. Він навчає учнів «дії розумом у серці», щоб «ум зберігав серце, і був постійно всередині його, і звідти, тобто з глибини серця, посилав молитву до Бога». Проте для нього це не просто теоретичні міркування, але особистий шлях реалізації на практиці власних переконань. Очищення серця як осередку морального і духовного життя людини; «поєднання» розуму та серця, або «зведення» розуму в серце; і безперервна сердечна, або «умна» молитва — це те, чого він навчає інших власним прикладом.

На жаль, практичне застосування цієї ісихастської традиції та настанов святого Паїсія на сьогодні фактично втрачене. Сьогодні українське чернецтво перебуває в такому ж стані внутрішнього занепаду, як і в добу зародження секуляризації XVIII ст. Втративши власний містичний досвід і практику, православне чернецтво втрачає своє обличчя, призначення і сенс. А без нього і сама Українська Церква перестає бути самою собою. Адже не обрядність і зовнішні атрибути, а саме внутрішня містична спадщина східного християнства є однією з головних ознак українського православ’я. Тому спадщина прп. Паїсія Величковського та потреба її відродження тепер набувають особливої актуальності. Вона ж є запорукою й духовного єднання православних українців.

Розмовляв Антон Печерській

Джерело: АРМІЯ INFORM