Десять прокажених у своєму розпачі шукають милосердя у Христа, шукають зцілення з вірою та надією. Господь чує їх молитву, але не зцілює їх відразу, а закликає піти до священиків, щоб показати себе і підтвердити своє зцілення. Іншими словами, Господь хотів навчити їх послуху, що означає вияв віри, і що вона сприятиме їхньому зціленню, змінюють свою логіку і вступають у це очікування віри та надії. Вони зцілювалися, приходячи до священиків.

Але з десяти тільки один повернувся, щоб подякувати Господу. І Господь запитав: «Чи не всі вони зцілилися, а де інші дев’ять?» Нарешті Він нагородив цілителів, які дякували Йому, сказавши Йому, що Його спасла Його.

Питання в тому, що відбувалося від того моменту, коли хворі вірно шукали Божої волі і підкорялися, до моменту, коли вони не хотіли дякувати Господу і виявляли невдячність.

Їхня невдячність була не суттю їхньої проблеми, безпорадності, а симптомом. Нам потрібно знати, що Господь не дивиться назовні, а є Серцеїдом. Погані мотиви часто ховаються за добрими вчинками, а добрі мотиви можуть ховатися за зовні хитрими вчинками. Господь дивиться на настрій наших сердець. Оскільки ці зцілені люди не дякували Богу, це щось означає. Що це може означати? Імовірно, наша велика проблема, коли ми ведемо духовне життя, полягає в тому, що наша мета неправильна. Чого хотіли хворі, прокажені? З глибокою вірою в свою безнадійність вони шукали милосердя у Господа, виконуючи все, що Він їм сказав, але була одна велика проблема – вони зробили це, щоб зцілити і були зосереджені тільки на себе, вони дивилися тільки на свою проблему, для них Бог був їхньою хворобою і їхним вилікуванням. Вони використовували Господа, бо не мали іншого виходу, щоб одужати. Їхня віра, молитва, пошук милосердя мали своїм центроцентрічним своє «Я», своє зцілення, вони були замкнені в собі. Однак Бог дає все, коли ми Його просимо. Те, що Господь дасть нам дари, не означає, що ми в безпеці – після того, як Він дав їх нам, – але це залежить від того, як ми ними розпорядимося. Що робили хворі, які зцілювалися? Вони сказали: оскільки я зараз зцілений, це те, що я шукав, що мені до Христа? Що мені до Бога? Мій бог такий – бути здоровим, здоровим, безпечним, підтягнутим. І якщо випадково Бог не виконає моїх прохань, я буду скандальною, я відречуся від Нього і відкину Його!

Запитаймо себе, чому ми хочемо вести духовне життя і брати участь у Таїнствах Церкви? Чи для того, щоб задовольнити наші потреби та зміцнити наш індивідуалізм та егоїзм? Або це глибокий пошук особистих стосунків з Богом? Що сказав у собі той, хто пішов дякувати Господу? – Мене цікавить не тільки те, що я видужав.

Хтось зробив мені добро, Хтось подарував мені здоров’я! Він є джерелом життя, я забуваю свою хворобу, я забуваю своє здоров’я, я забуваю все і йду Йому подякувати. Він є причиною мого існування. Ми розпещені у стосунках, налаштовані, зовні ніби ми зацікавлені в хорошому, наприклад, в любові, але якщо поглянути назовні, то побачимо, що наше Я — тиран і егоїст, який хоче задовольнити свої потреби. панування над іншими, і тому ми стаємо неспроможними встановити стосунки з іншим – і з Богом – або, точніше, навернути його. Людина, яка не може вступити у стосунки з Богом, не може вступити у стосунки з собою, тобто. зрозуміти своє справжнє «я», чого він хоче, зв’язатися зі своїм серцем і відповідно він не може зв’язатися ні з якою людиною. Відносини, які вона створює, визначаються іншими зовнішніми умовами, факторами та законами. І ми шукаємо такого копання, тому що нам страшно і ми такі, тому що ми дивимося тільки на себе, у нас є своє призначення, мрії, фантазії і приходимо до церкви і намагаємося з криком, на колінах змусити Бога задовольнити наші прохання і якомога швидше як він їх задовольняє, Ми забуваємо. Ми відмовляємося від Нього, Він забувається, тому що наше бажання відрізнялося від Бога. І ми стаємо пристосованими людьми; або мертвих людей, т.е. бідні люди. Наш обов’язок — трохи пошкребти нашу поверхню і подивитися, що відбувається всередині, що таке наше справжнє «я» і чого воно хоче. Якщо ми насправді не розуміємо, хто ми і чого хочемо, у нас немає ні молитви, ні покаяння, ні реальної участі в Таїнствах. Наші вчинки – це ознаки і симптоми нашого Я, яких ми не знаємо, ми плачемо за свою зовнішню поведінку, але ми безсилі і вперті бачити, що відбувається всередині нас.

Ти бачив? Хворі шукали зцілення вірою, послухом Христу, але, одужавши, забули про Нього. Чому? Це була їхня мета, це було їхнє прохання, не Христос, не Бог, а їхня хвороба, здоров’я, їхнє «я». Хіба це не відбувається в нашому житті щомиті, щодня? Давайте ми будемо трішки чеснішими і досліджуємо себе. Не тільки у наших стосунках з Богом, а й у наших стосунках з людьми, з нашими братами, з самим собою. Ми живемо в фальшивих почуттях, ми божевільні, обманюємо себе, одягаємо маску і не наважуємось зазирнути глибше, бо боїмося. Але чому ми повинні боятися? Оскільки Бог є нашим Отцем і любить нас. Ми боїмося не лише тому, що побачимо наше спустошення і тому, що не довіряємо Божій любові, а і тому, що ми не хочемо перестати вірити, що ми командуємо, що ми підтримуємо себе, і якщо ми побачимо наше спустошення, ми в колапсі. Але не турбуйся, і впавши ми можемо піти до Христа; але у цьому правдивши.

Це означає вирішити, куди я хочу повернути своє серце, куди я хочу повернути свою свободу. У наших труднощах ми так багато обіцяємо Богу, ми даємо стільки обітниць — божевільним способом — і як тільки наші вимоги виконуються, ми забуваємо про все. У стосунках з людьми ми живемо в схемі сором’язливості, невпевненості, планування, використання тактики, тому що не наважуємось говорити собі правду. Ми не сміємо нічим ризикувати, не сміємо нічого втрачати, не хочемо обрізати свої егоїстичні очікування та прагнення. Отже, що відбувається? Ми залишаємося замкнутими в собі, міцно обійнятими. Але чи надає це наше життя сенсу? Отже, ми можемо рухатися вперед? Тож чи можемо ми зрозуміти красу життя? Тож чи можемо ми зрозуміти, що життя — це Христос? Все, що відбувається в нашому житті, — це благословення від Бога і можливість зрозуміти, хто ми є насправді. Якщо ми перебуваємо в трагічному стані, не соромтеся, не лякайтеся.

І це надія Церкви, яка каже – входиш у вовка, виходиш голубом, входиш у демона і виходить ангелом.

Те, що ми дуже погані, не зупиняє. Проблема в тому, що ми брешемо, екзистенцінє брешемо. Ми не говоримо, чого хочемо і чого очікує наше серце, а прикидаємось дурнями, граємо в театр, і з собою, і в повсякденному житті, і з Богом. Однак Бог дає нам все і дає нам можливості відкрити себе, не впливати на нас, не докоряти, а зцілювати. Якщо ми не знаємо, хто ми, у якому стані, не може бути ні зцілення, ні справжньої молитви, ні справжнього покаяння.

Отже, проблема не в невдячності зцілених, а в їх брехні, що вони шукали Божого милосердя, а насправді шукали власного виправлення. Давайте вирішимо, що означають слова «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!», що для нас означає це прохання, який його зміст: наше Я, наші бажання чи Сам Христос і наш брат?

архим. Варнава Янку

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»